Любов надає життю сенс, і нема людини на світі, яка би уникнула цього дивного та багатогранного почуття. Прогулюючись вулицями наших міст, можемо зауважити матерів, які носять на руках і ніжно пригортають, як найдорожчий скарб, своїх дітей. Або енергійного студента, який щойно подарував своїй обраниці квіти, а тепер, тримаючи її за руку, щось жваво їй розповідає. А вродлива дівчина, затамувавши подих, не відводить від нього захоплених очей. І весь світ для них зупинився. Існують тільки вони та їхні палкі почуття. Десь неподалік у парку на лавці літня пані накидає теплу куртку на плечі свого сивочолого чоловіка, щоб бува не перестудився…
Таких прикладів можна було б описувати безліч, бо це світле й прекрасне почуття, яке ми називаємо любов’ю, торкнулося у свій час кожного. І навіть самотні люди інколи зупиняються і мрійливо споглядають живописний захід сонця, згадуючи, як робили це колись з коханою особою.
Любов має різні виміри та специфічні прояви, і щоб їх описати, найкраще використати термінологію грецької античної філософії.
Агапе – так стародавні греки називали жертовну любов (лат. Карітас). Такою любов’ю батьки люблять своїх дітей, а діти своєю чергою батьків. У християнстві терміном агапе означують любов Бога до людини і любов до ближнього загалом. Характерною ознакою такої любові є безкорисливість, піклування та чуйність.
Філія – цей різновид любові проявляється як дружба, товариськість. Завдяки філії люди створюють багато дружніх зв’язків, часто на усе життя.
Сторге – любов як прив’язаність до певної особи.
Ерос – форма любові, яка охоплює статевий потяг і проявляється у закоханості, коханні. Ерос об’єднує в собі тілесні та духовні прагнення і нерозривно пов’язаний з творчою енергією людської душі.
Усі вище перелічені види любові є присутні в житті людини і можуть діяти одночасно. Більшість погодиться з твердженням, що найкращий та найміцніший шлюб утворюється тоді, коли чоловік та дружина є найкращими друзями й мають стійке прив’язання та піклуються по-батьківському один про одного.
Коли ми розмірковуємо про любов, то здебільшого маємо на увазі кохання (Ерос). Хоча, як вже було згадано, усі види любові часто переплітаються між собою.
Кажуть, що любов старіша за мудрість та науку, адже з’явилася разом із першими людьми на світанку цивілізації. Вже згодом перші мудреці науку філософію назвали ”любов’ю до мудрості”. Як бачимо, без любові ніяк і ніде не обійтись.
Вже у ті прадавні часи люди зауважили, що любов – це надпотужна рушійна сила, яка спонукає змінюватись, долати труднощі та випробування і здобувати неосяжні вершини. На сторінках античної Одіссеї читаємо історію пристрасного кохання між вродливою дружиною царя Спарти Менелая, яку звали Олена, і троянського принца Париса. Закохані таємно тікають до Трої і таким чином розв’язують багаторічну, кровопролитну війну. Пристрасне кохання штовхало багатьох королів та лордів, простих міщан та селян на відчайдушні й ризиковані вчинки. В чому ж тут справа? Невже Ерос настільки засліплює закоханих, що вони інколи втрачають навіть здоровий глузд?
Насамперед потрібно сказати, що любов – це стан (або як ще кажуть, дар), і її неможливо здобути власним актом сили волі. У випадку закоханості все може розгортатися дуже стрімко або ж поступово, проте коли вже почуття охопило душу, то його годі зупинити. Античний філософ Сенека радить своєму приятелю Луцилію пильнувати своє серце і гасити пристрасть у зародку, адже ”amantes – amentes(лат): закохані стають божевільними. Проте майже ніхто з античним мудрецем не погодився, ба навіть представники християнства, які навчають, що пристрасті потрібно не викорінювати, а опановувати, ставити на службу людині. Більше того, жоден мислитель так докладно і глибоко не дав тлумачення любові, як апостол Павло. А він один з найактивніших проповідників науки Ісуса Христа у I столітті.
Зокрема він пише: ”Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь бриняча або кимвал звучний”.
Іншими словами, любов є тим даром, який наповнює життя особливим змістом, допомагає жити повноцінно та почуватися щасливим. Гімн любові апостола Павла – це дефініція любові у всіх її проявах: ”Любов довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає” (1 Кор.13.1–9).
Кожна людина може вдивлятися у цей текст, немов у дзеркало, і бачити себе у всій істині. Чи правдива моя любов? Чи якийсь із перелічених пунктів викриває фальш, що закралася у моє серце? Варто такі іспити час від часу для себе влаштовувати.
Найбільшим ворогом будь-якої форми любові є егоїзм як прояв гордині. Патологічна, спотворена любов до самого себе унеможливлює полюбити когось чистою щирою любовʼю. Адже самолюбство насамперед вбиває агапе, жертовну любов та бажання пріоритету щастя іншої особи, а не самого себе. Коли закоханий зізнається дівчині: ”Ти моє щастя!”, то він аж ніяк не робить їй компліменту, а навпаки, виявляє запущену форму власного егоїзму.
Проблема в тому, що справжня любов спонукає не робити когось об’єктом власного щастя, а самому послужити для щастя Іншого. Не споживати, а дарувати. Бути джерелом щастя для коханої людини і в такий спосіб самому ставати щасливим. Правдива любов витісняє егоїзм і допомагає досягти злагоди. Любов переображує людину і змінює її на краще, бо передбачає прийняття коханого або коханої з усією індивідуальністю, почуттями та волею настільки, що життя того, хто любить, зливається з життям іншого в одне ціле. Такий стан ще називається однодушністю. Всі почуття та прагнення однієї особи підхоплюється іншою і втілюється спільно у соборній творчості.
”Нехай двоє будуть одне!” (див. Мт. 19:6) Цей заклик Ісуса окреслює межу любові – досягти максимальної гармонії у єднанні двох в одному цілому. Одне тіло, про яке згадується у Біблії, – це метафора, бо індивідуальність обох залишається, але з’являється нова антиномічна дійсність: той, кого я люблю, стає частиною моєї сутності.
В подружжі, під впливом любові, відбувається містичний процес, який у католицькій теології називається communicatio idiomatum – взаємний обмін властивостями, що власне і творить з двох людей одне тіло.Варто торкнутися іншого аспекту проблеми любові – легковажного ставлення до цього дару і використання для власних розваг та задоволень. Любов приходить до людини насамперед для головного завдання – створення сім’ї, а коли молоді (чи не зовсім молоді) люди використовують кохання для тілесних насолод, з перспективою багаторазового продовження з іншими партнерами, то мають бути свідомі наслідків, які на них чекають. Часта й багаторазова зміна партнерів – це зло, гріх, який засуджується Богом і позбавляє людину Божої благодаті, допоки вона не покається та не виправиться. Проте у розпусті (а саме так колись називали це явище) є ще один неприємний ефект: це – втрата здатності любити.
Людська істота (душа і тіло) влаштована так, що процес взаємообміну властивостями відбувається у кожному випадку тілесних стосунків. А це виснажує душу, якщо таких стосунків буде багато. Душа від цього черствіє й кам’яніє, і замість здатності полюбити когось, в ній залишається чистий егоїзм, який шукає тільки власних маргінальних інтересів.
Безумовно, що закоханостей у таких осіб ще може бути дуже багато, адже це сприяє реалізації пошуку насолод, душевних відчуттів, проте тривалий час ці люди разом проживати не можуть. Рік-два – і розбігаються. Навіть у здоровій (християнській) родині любов, кохання проходять через складні випробування. На жаль, з часом високі почуття холонуть і на поверхню випливають сумніви: чи я люблю саму особу, з усіма проявами, чи тільки її якості, переваги і чесноти? Ті, хто покохав за статус, розум, вроду, багатство, ризикують розчаруватися в об’єкті своїх прагнень або знайти когось ”достойнішого”. Найкращий приклад відданої любові особи, а не її якостей, – це почуття батьків до дітей, які люблять їх ні за що, просто за фактом, що це – їхні діти.
Справжня любов не передбачає догоджати усім пристрастям та вадам того, кого любиш. Навпаки, кохання – це шлях до досконалості, спільне подолання проблем та викликів. Це бажання, щоб люблена особа досягала успіхів. Тож такі стосунки можуть передбачати навіть напоумлення та покарання (особливо у випадку виховання дітей). Причому обурення і осуд завжди скеровується на сам вчинок, а не на особу.
Прекрасним прикладом світлої жертовної любові є оповідання О. Генрі ”Дари волхвів”, де кожен з подружжя пожертвував заради іншого чимось найдорожчим для нього. Любов діяльна і спонукає до вчинків, а кохання на словах – це тільки маніпуляція. Щоб пережити кризи охолодження любові, потрібно у стосунки, немов у багаття, вкидати сухі дрова( добрі вчинки ). Багато і систематично. Інакше багаття згасне.
Якщо людина відчуває, що вона хотіла би любити когось (чоловіка, дружину, сусідів, співробітників, тощо), але не любиться, душа охолола, то треба чинити справи любові, навіть без самої любові. Добрі теплі слова, турбота, цікавість до їх проблем – все це сприятиме тому, що любов прийде. Бог її подарує. І найважливішим є зрозуміти: Бог є любов – це найбільша християнська істина. Наскільки багато людина любить, настільки в ній, у її житті присутній Бог. І повноті цієї любові нема меж. Саме це зростання в любові робить людину щасливою.
Юрій Грешко,
письменник, член Національної спілки письменників України та Наукового товариства імені Тараса Шевченка
Leave a Reply