…Уперше я зустрів його посеред львівського дощу. Доволі рясного, але не надокучливого. Радше, заманюючого своєю шляхетною зачудованістю. Чоловік сидів собі на лавці у цьому, віддаленому від центру міста, сквері: без парасольки чи надійного дощовика. І з його крислатого капелюха рясно скапувала дощівка.
Поволі ці краплі злилися в одну неперервну цівку, що спадала просто на плечі та коліна. А він усе сидів собі, наче прислухáючись до впертого дощового стакато. Я любив отак побути наодинці з оцими водними паралелями та меридіанами, енергетичними – між ними, аби добре трималися купи, переходячи у зливу. Звісно, я був захищений прозорим дощовиком та великою чоловічою парасолькою. Саме її я запропонував дивакові. Він відреагував несподівано: замахав руками, показуючи, що ніякий захист від дощу йому не потрібен. Я уважніше придивився до цього чоловіка і помітив блаженний вираз на його худорлявому обличчі. Він підставляв своє лице під струмені так, наче це була якась цілюща субстанція, живильні потоки.
Дощ виявився надто львівським: без якихось перехідних стадій різко припинився. Невдовзі виглянуло сонце, і мій несподіваний знайомець, розчаровано позіхнувши, подався собі геть. Ось така пригода чатувала на мене в цей день. Якийсь дивак, що нестямно любить дощі, трапився несподівано на моєму шляху і, таки, заскочив мене: письменника, який давно цікавиться нестандартним. І живе переконанням, що незвичайне неспівмірно ширше, ніж наші знання.
Якась похнюплена фігура мого дивного знайомця віддалялась від мене, вже була потойбіч брукованої вулички. Набряклий водою капелюх зовсім провис, утративши форму, на його голові. Здавалося, Дощівник рухається майже наосліп, непевно ступаючи, так ніби добряче собі підпив сьогодні.
Для мене ця з’ява серед львівського дощу потроху перетікала у справжню містерію. Тому і занотував у свій товстелезний блокнот певні ключові фрази, що ними зараз і послуговуюся. Мабуть, воно варте того. Наше життя – це те, що ми про нього думаємо. – І ще: причетність до чогось більшого.
По часі зустрів Дощівника, як ви вже здогадались, для себе саме так назвав його. Знову періщив дощисько. Мій знайомець босоніж, у легких шортах та розщіпнутій сорочці брів собі без поспіху площею Ринок. І, здається, зі співчуттям дивився на численну публіку, що як горобці поховалася у кав’ярнях і магазинчиках по периметру пляцу. Цей Дощівник поводив себе так, наче творив певну свою культуру для Леополіса, дозволяючи усім іншим отримувати справжню естетичну насолоду від неї. Тоді я не зачіпив його, будучи вчергове дещо розгублений. Але згодом почав напитувати в знайомих художників, які мали майстерні на Ринку та поблизу нього, про дивака, що прогулюється посеред дощу та тішиться зливами… І таки вийшов на нього. Ним виявився живописець Станіслав Гірник. І робітню мав тут же, на одній із вуличок, що виходили на площу.
…Ось ми зі скульптором Любомиром, він підтримував приязні стосунки зі Стасом, вибралися до творчої робітні останнього. Затінений внутрішній дворик кам’яниці, кільканадцять сходинок нижче рівня подвір’я, і ми стоїмо проти добротних дубових дверей, обкутих кованим залізом…
Стас виявився доволі відлюдним неговірким чоловіком. Мислив, назагал, концептуально, стисло формулював своє. Подеколи, здавалося, не дуже прислухався до співбесідника. Якось із Любомиром ще йому йшло. А ось зі мною – не дуже. …Але найбільше мене вразили його картини.
Це був олійний живопис. І художник не випадково вдався саме до такого способу вираження свого ставлення до світу. У цьому писанні одразу падало в око те, що об’єктом зображуваного став дощ. Сльотаві ранки та вечори Львова. Дощоперіщення посеред дня. Автомобілі на фоні дощу: кольорові й слизькі, як ящірки. Дерева, що безсовісно прагнуть дощу: ще і ще… Архітектурні цікавостки: знайомі картинки посеред дощів стали чарівливою сценографією, невідомим притягальним простором народженої легенди. …А ще – люди. Такі переінакшені в дощах, ніби усе зайве змито і кожен залишився, врешті-решт, самим собою. Був тут і особняк з околиць, що в ньому оселилось моє дитинство. Важко зараз гадати навпрошки. Втім, це сталося не випадково. Недаремно, я мимоволі прагнув пізнати цього художника дощу. Цю людину, яка входила в дощ і виходила з нього, так природно і так запанібрата… Нічого не зрікаючись і не зарікаючись.
…Минув якийсь час. Мої відвідини художника-дощу стали регулярними. Картину „Особняк у передмісті” (назва моя, маляр не іменував своїх творів назагал) я собі помітив, як таку, що мала б перебратись у мою колекцію сучасного живопису. Проте, художник усе зволікав продавати твір. Якось так натякаючи у своїх скупих заувагах на те, що ці картини, нібито, живі: „З дощу прийшли, то й, заввиграшки, знову можуть перетекти у дощові потоки. І ніхто цьому не завадить”. Стас так боком зближався до цієї картини, наче боявся, що вона може вихлюпнути на нього справжнісінькі дощові потоки. Я не наполягав на вже придбанні, покладаючись на те, що потрібна мить визріє невдовзі, наче самочинно.
Якийсь час мене не було в Місті-Лева. І навіть в Україні. Але коли я повернувся, то чомусь одразу згадав про Дощівника: „Чи не залили, бува, рясні львівські дощі його робітню? А заодно і „мою” картину „Особняк у передмісті”?
Найближчого вихідного подався в робочий притулок Стаса, аби засвідчити йому свою прихильність і захоплення його творчістю. Ось так, ось. Одразу, після доволі тривалого відрядження. На жаль, я не просто не застав його в майстерні, а виявив, що цей прихисток Дощівника перестав художнику слугувати, як територія творчості. Бабця Настя, яка мешкала навпроти, розповіла мені, що робітню затопила вода, нібито, з даху цієї давньої будівлі. Водиці було стільки, що біди наробило навіть сусідам, що двері їхніх помешкань виходили в цей коридор. Лихо таке, що навіть „надзвичайників” довелось викликати, аби відпомпували воду! Де воно й назбиралося стільки рідкої?!. Я одразу подумав про дощовий живопис і згадав слова Стаса про можливе повернення дощу з картин у зворотній бік. Оце вже насправді: наше життя – це сукупність загадкових реалізованих та нереалізованих можливостей. На цей раз можливості реалізувались помимо волі самого автора… Перетекло.
Згодом я напитував у мистецькому середовищі про раптове зникнення з Леополіса Станіслава Гірника. Одначе, ніхто нічого не знав. А телефонічно відгукувався лише відзвук „…поза межами досяжності!”
…І лише зараз я дізнався, що живописець дощів емігрував до Канади. Напевне – це не найбільш кепський варіант. Адже в далекій країні клімат, як і у нас у Львові.
Віктор Палинський