Юрій Бабич із закарпатської Іршави у свої дев’яносто ще залюбки порається по господарству. Часто його можна побачити із тачкою і лопатою в руках, проводить старанний догляд за виноградником і квітами. А міг би просто насолоджуватися життям – сидіти десь в затишку, дивитися телевізор і пити холодну водичку. Та спокій ветерану тільки сниться. Не звик він відпочивати, коли в руках ще відчуває силу і неабиякий потяг до роботи. Не може марнувати дорогоцінний час. Адже змалечку звик до нелегкої праці. Допомагав батькам на городі вирощувати сільськогосподарські культури, а ще захопився спортом – важка атлетика справила на нього велике враження.
Якраз тоді у сусіднє село Білки повернувся всесвітньо відомий силач Іван Фірцак-Кротон. Про нього вже тоді ходили легенди. Він полонив своєю силою десятки дитячих сердець, які мріяли бути схожим на нього. Людина – легенда стала кумиром і для шестирічного Юрія Бабича. Він піднімав усе, що потрапляло до рук: каміння, дрова, відра з водою. Міг сам за день перекопати город, часто допомагав тим, хто цього потребував – пенсіонерам, інвалідам, одиноким людям.
Юрій Бабич людина скромна, неохоче розповідає про себе, хоча були часи, коли про нього линула слава чи не по всьому колишньому союзу. Він входив у десятку кращих важкоатлетів України у вазі до 67 кг, у складі збірної виступав у Чехословаччині, Польщі, Угорщині. Про відомого спортсмена, вчителя, наставника і тренера з важкої атлетики із провінції повсякчас писали газети і журнали, говорили по радіо, він був героєм багатьох спортивних телепередач.
Незважаючи на поважний вік, дотепер сідає за кермо свого старенького “Жигуля”, якому недавно виповнилося рівно 50 років. До речі, це було перше авто у районі, яке вже тепер стало раритетом. Протягом життя Юрій Бабич дбав не тільки про свою спортивну кар’єру. Сім’я повсякчас залишалася в нього на першому плані.
Не віриться, що простий вчитель із глибинки свого часу в шахтарській Ільниці зумів зробити те, до чого не могли додуматися навіть у великих містах. Юрій Васильович із притаманною йому сміливістю і завзяттям взявся за спорудження літнього спортивного комплексу, який незабаром став окрасою і гордістю не тільки села, а й області та України.
– Не секрет, – не без задоволення говорить тепер Юрій Бабич, – що забезпечити масовий розвиток фізичної культури і спорту серед учнів можна за умови добре обладнаних спортивних споруд у школі і при активній діяльності вчителів. Тому свого часу ми з ентузіазмом взялися за вирішення цієї проблеми. До того Ільницька середня школа мала лише спортзал. Хоча він був великий за розміром і укомплектований гімнастичними приладами та спортінвентарем, але все ж його було недостатньо для всестороннього фізичного розвитку молоді. Всім було зрозуміло: потрібен літній спортивний комплекс. Я і взявся за цю важливу і потрібну в районі справу. Відрадно, що мене активно підтримали дирекція школи, педагогічний колектив, громадські шкільні організації. Під комплекс вирішено було використати колишнє футбольне поле шахти “Ільницька”.
Організації і налагодженню робіт по спорудженню літнього спортивного комплексу приділяли неослабну увагу директор школи О.С.Вовканич, заступник директора О.Я.Конограй, організатор позакласної та позашкільної роботи Д.Д.Урста, громадський активіст М.А.Скоблей. У його будівництві взяли активну участь вчителі, учні, батьки, шефи школи. Учні працювали в позаурочний час. А щоб не було безладдя, рада колективу фізкультури розподілила між ними обов’язки. Старшокласники засипали і вирівнювали ями, готували траншеї для прокладання дренажу. Учні 7-8 класів садили декоративні дерева, закріплювали лавиці, суддівські столики, підготовляли ями для стрибків у висоту і довжину, обладнували легкоатлетичні сектори для метання гранати, диску, штовхання кулі, вирівнювали бігові доріжки. Наймолодші учні,1-3 класів, звільняли територію від бур’яну.
Сприяли спорудженню спортивного комплексу шефи школи – Ільницький дослідний завод механічного зварювального устаткування, шахта “Ільницька”, радгосп “Перше травня”, Закарпатський завод вузлів і деталей мастильного обладнання та батьки. Шефи спорудили трибуну на 1000 місць і металеву огорожу навколо футбольного поля, залізобетонну огорожу навколо футбольного поля, залізобетонну огорожу – для спорткомплексу, заасфальтували бігові доріжки, легкоатлетичні сектори, ігрові майданчики, виготовили багато металевих конструкцій для ігрових майданчиків, гімнастичного містечка та нестандартного обладнання. Батьки виконали певний обсяг робіт по зварюванню металевих конструкцій для нестандартного обладнання, ігрових майданчиків та гімнастичного містечка, оформили наочну агітацію спорткомплексу.
За короткий строк було обладнано стадіон з трибуною на 1000 місць, кімнати для суддів, радіовузол, роздягальні з душовим устаткуванням, різні допоміжні кімнати, вісім бігових доріжок на 100 і 400 метрів, прямі й універсальні стрибкові ями, волейбольні, баскетбольні і гандбольні майданчики, гімнастичне містечко з різноманітним нестандартним обладнанням для учнів 1-3-х класів та для груп продовженого дня.
Створення зразкової спортивної бази в Ільницькій середній школі підняло на вищий щабель спортивні показники і розширило коло фізкультурного руху. Свого часу спортивні результати Ільницької СШ- найкращі були не тільки в районі, а й в області. Її вихованці були постійними учасниками обласних та республіканських змагань. Юні спортсмени школи – неодноразові переможці районних змагань школярів “Старти надій”, легкоатлетичного кросу, волейболу, лижних гонок, стрілецького спорту. А Іван Волошиновський, Іван Магурський, Юрій Староста, Василь Шкарупа стали майстрами спорту.
Юрій Бабич був твердо переконаний, що одні лише уроки фізкультури не можуть забезпечити потрібну норму рухової діяльності школярів, дати їм справжній фізичний розвиток. Тому організацію оздоровчо-фізкультурних заходів у режимі шкільного дня, ефективне стимулювання учнів до виконання фізичних вправ у позаурочний час, залучення до систематичних занять у спортивних секціях, туристських походах по місцях революційної, бойової і трудової слави украхнсбкого народу вони вважали першочерговим своїм завданням. 1982 року в туристських походах брали участь майже всі учні. Діти зустрілися з учасниками партизанського руху, зібрали багато гербаріїв, якими поповнили навчальні кабінети і шкільний музей.
Досвід Ільницької середньої школи переконував, що спортивний комплекс і вичерпне його використання, систематичне заняття фізичними вправами і туризмом – ефективний засіб виховання,зміцнення здоров’я і поліпшення успішності учнів. Про те, що це дійсно так, свідчать приклади, коли кращі спортсмени – відмінники навчання В.Горзов, Г.Жидик, М.Король, І.Ляшко, В.Староста, В.Чепа, О.Чубірка – закінчили середню школу із золотою медаллю. Давно уже в школі немає правопорушників. А учням, які часто страждали простудними захворюваннями, пропускали багато уроків і відставали у фізичному розвитку, фізкультура і спорт, систематичні заняття в спортивних секціях допомогли подолати слабкість, сприяли загартуванню і зміцненню їх здоров’я. Діти перестали хворіти, виконали нормативи комплексу ГПО, спортивні розряди.
Спорт став вірним і надійним помічником усіх, хто його по-справжньому оцінив і систематично ним займався. А Юрій Васильович був саме тією людиною, до якої прислухалися, по крупинці вивчали його багатющий досвід, наслідували його приклад. Для нього найвищою нагородою було, коли його вихованці поверталися додому із престижних змагань із високими нагородами – кубками, медалями, грамотами і дипломами. Бо за мету він визначив для себе працювати так, щоб повторитись в учнях, створити такі умови, аби вони його перевершили. І як вчителя, і як організатора змагань, і як тренера.
Народився Ю. В. Бабич 31 січня 1935 року в місті Іршаві. У сім’ї було семеро дітей. Шість хлопців і одна дівчина. Юрко був п’ятим. Він із самого дитинства відрізнявся від своїх ровесників надзвичайною силою. Був коренастий, невисокого росту, завжди міг за себе постояти. А коли доля звела його із найсильнішою людиною планети Іваном Фірцаком-Кротоном життя важкоатлета докорінно змінилося.
– Це була унікальна людина, – розповідає Ю.В.Бабич. – Кротон справив на мене надзвичайно велике враження. Він скоріше нагадував казкового героя. Йому будь-яка справа була під силу. Люди між собою називали його Іваном Силою. Про нього ще за життя ходили легенди.
– Часто його виступи просто жахали людей, навівали страх, – згадує Юрій Васильович. – Так, на очах у численних глядачів через його горло переїхала вантажівка. Але він ніби нічого й трапилося, піднявся із землі, підходив до людей і приязно усміхався. Для нього це була звична справа, так би мовити “один із номерів “.
Юрію Васильовичу на все життя запам’яталося те, що Іван Кротон міг годинами розповідати про штангу, як правильно її тримати, що необхідно для того, щоб підкоряти спортивні висоти. І його добра наука не пропала марно. В 1957 році в обласному центрі з нагоди відкриття Парку культури проводилась товариська зустріч з важкої атлетики, де були запрошені і силачі з Білок. Наші земляки здобули переконливу перемогу і їм було вручено справжню штангу. Задоволені були всі, а особливо Іван Фірцак-Кротон, який часто любив повторювати: “Людина має бути не тільки фізично сильна, а й духовно, мати волю до перемоги. Тільки поєднавши все це, можна розраховувати на успіх”.
Спочатку штанга знаходилася в Кротона вдома, а потім він переніс її в сільський клуб. Пригадую, з якою жадобою молодь навідувалася сюди, аби хоча доторкнутися до неї. Технікою підняття не володів ніхто, тому кожен брався за неї, як знав, і тут на допомогу приходив Іван Федорович, який з любов’ ю і повагою ставився до тих, хто вирішив серйозно займатися важкою атлетикою, вчив їх секретам професійної майстерності.
Багато цікавого про білківського силача розповів односільчанин, син славнозвісного кукурудзовода, двічі героя соцпраці Петро Пітра: “Молочарня (сепараторний пункт), якою завідував Іван Федорович, знаходилася недалеко від нашої хати, поряд з дитячим садком. На благоустроєному подвір’ї була славнозвісна штанга з балонами, набитими піском. Сюди ми, дітлахи, йшли гратися в піску, посидіти на штанзі. Одного разу сидимо зі Степаном Урстою, який мешкав поряд, на цій штанзі. До нас підходить кремезна людина, сідає між нами, обнімає, кладучи свої накачані руки на наші тендітні дитячі плечі, й промовляє:
– О, дорогенькі мої маленькі помічники, як ви ся маєте?
Степан був більш-менш сильніший за мене, хоч і на рік молодший, витримав Кротонову ласку, а я закричав на весь двір.
Коли в садок і школу ходили, ми часто бували в гостях у силача, який щиро, від душі пригощав нас сметаною, кефіром, молоком і прянощами. За це ми його дуже любили і шанували.
У 1958 році в районі вперше за всю історію розвитку цього виду спорту було проведено районні змагання. У них взяли участь команди Білок та Іршави. Перемогу святкували білківські спортсмени. Проте це аніскілечки не засмутило іршавчан. Того ж року вони створили в місті секцію з важкої атлетики. Першими її вихованцями стали Юрій Бабич, Василь Білак, Петро Поп, Михайло Жупанин та ін. Кротон частенько зустрічався з хлопцями, цікавився їх життям. Це підбадьорувало їх, спонукало до підкорення нових спортивних висот. “Відрадно, що важкоатлети Іршавщини стали учасниками обласних і республіканських змагань та спартакіад, завжди показували високі спортивні результати
У дитинстві Юрій Васильович, як і його ровесники, пас за селом худобу. Хлопці заради розваги мірялися силою. І він майже завжди перемагав. Мало хто міг його пересилити. А були й такі випадки, коли хотіли позмагатися з ним і набагато старші за віком юнаки. Та щоб ніхто не бачив як проходять змагання-поєдинки, випробувачі долі пропонували проводити їх у малолюдних місця, подалі від людських очей. Юрко і тут був на висоті: він легко долав сильних суперників.
Дійшло до того, що юнаки почали організовувати вуличні бої. Себто, змагання – вулиця проти вулиці. А тоді в Іршаві були всього чотири вулиці. Це перетворювалося у справжнє видовище. Сходилися подивитися поєдинки від малого до старого й жителі навколишніх сіл – Білок, Дубрівки, Сільця, Заріччя, Броду, Колодного і Загаття. Були серед них і дівчата. Усі присутні з радістю аплодували переможцям.
Сильнішого за Юрія Бабича в той час не було не тільки в Іршаві, а й далеко за її межами. У нього просто закохувалися красуні. Уже з роками зізналася дружина Магдалина Василівна: “За його плечима ми, дівчата, почувалися безпечно, бо він будь-кому міг дати здачу. На танцях інші хлопці боялися навіть не те, щоб підійти, а й навіть подивитися на мене. А я полюбила свого Юрчика з першого погляду”. Але і Юрій не заглядав на інших дівчат – його серце було вірне тільки їй. Це, напевне, й призвело до того, що вони згодом поєднали свої долі. Разом виховали і виростили двох дітей: сина Юрія і донечку Вікторію, яким дали вищу освіту, а вони, відповідно, подарували їм четверо онуків – Славку, Маринку, Корнелію і Богданку.
На сьогодні, слава Богу, у Юрія Васильовича вже вісім правнуків, а дружина, яка своє життя присвятила медицині – працювала акушеркою в поліклініці, недавно відійшла у потойбічні світи. Юрій Васильович до глибини душі радий з того, що наслідники обрали їх життєву дорогу: освіту і охорону здоров’я, які стали в житті Бабичів пріоритетними. Без них ніколи не обходилося людство. Слава Богу, на здоров’я Юрій Васильович не скаржиться й дотепер. І до їди не вибагливий: у його меню переважають закарпатські страви. Особливо полюбляє борщ. Недаремно ж кажуть: “Борщ і капуста – хата не пуста!”. До фасфудів ставиться негативно.
Перший виступ у складі збірної Іршащини на обласних змаганнях у Коритнянах у вазі до 67 кг приніс Юрію Бабичу і перший успіх: він здобув друге місце з результатом 80 кг – жим,75 кг – ривок і 90 кг – поштовх. Суддівська колегія визнала його кращим важкоатлетом змагань, а як нагороду подарували тренувальну штангу. Він почувався на сьомому небі. І в числі перших його привітав із заслуженою перемогою Іван Кротон. Напевне, тоді чи найбільше в житті відчув, що людині під силу все. Треба тільки мати волю до перемоги.
Це окрилило юнака! Успіх на обласних змаганнях додав сили, енергії, завзяття і снаги і він продовжував самотужки тренуватися вдома і залучав до тренувань усіх бажаючих. А таких, хто хотів помірятися силою, було чимало.
Займався штангою Юрій Бабич і в армії. Солдатську форму одягнув 10 жовтня 1954 року. Служба додала йому ще більшого натхнення і пориву. Він виконав перший спортивний розряд: виступаючи за Прикарпатський військовий округ на першості України зайняв перше місце у категорії до 67 кг з результатом 100 кг,100 кг ривок,132,5 кг поштовх, чим перевищив норматив кандидата у майстри спорту на 7,5 кг.
Службу проходив у спортивній роті у Житомирі. Йому і тут пощастило на добрих людей: із армійськими важкоатлетами займався Олімпійський чемпіон, дворазовий чемпіон світу, заслужений майстер спорту Євген Мінаєв, який протягом 1956-1961 рр. встановив десять світових рекордів. Він дуже добре ставився до Юрія, радів за його успіхи. Особливо чимало було хороших слів на його адресу, коли той став чемпіоном роти, а потім військової частини. Є.Мінаєв пророкував йому довгу і щасливу спортивну долю, пропонував і надалі посилено займатися важкою атлетикою. Його наполегливості і волі до перемоги, у досягненні мети можна було лише по доброму заздрити.
– Важка атлетика, – казав Євген Мінаєв, – силовий вид спорту. А спорт – це змагання, до якого слід готуватися постійно і ретельно. І сьогодні, і завтра, і післязавтра… Необхідно підвищувати свою професійну майстерність, вміння долати труднощі і покращувати результат, прагнути до саморозвитку. Тільки тоді прийде успіх, а за ним рекорди, оплески і слава.
Корективи в спортивне життя Юрія Бабича не внесла навіть Угорська революція 1956 року, в якій довелося брати безпосередню участь – він навіть тут продовжував займатися штангою. Радянських воїнів тоді майже на чотири місяці перекинули в сусідню країну. Там було справжнє пекло. Наприкінці жовтня антиурядові протести переросли у збройне повстання. Придушити його Кремлю вдалося із другої спроби військами і танками, які розстрілювали мирних людей на вулицях Будапешта.
Тоді військове вторгнення в сусідню країну в Москві виправдовували “боротьбою з фашистами”. У боях загинули майже три тисячі угорців, понад двадцять тисяч потрапили до в’язниць, а приблизно 200 тисяч змушені були тікати з країни. Тоді демонстранти самотужки виконали одну із своїх вимог – знесли восьмиметрову статую Сталіна в центрі Будапешту. А потім пішли штурмувати радіостанцію, щоб озвучити свої вимоги на всю країну. Тоді і сталися перші сутички із силовиками та з’явилися перші загиблі. У столиці Угорщини сподівалися на підтримку західних країн, але їм було не до того. Єдиною реакцією від ООН стало традиційне “глибоке занепокоєння”. На жаль, нинішня угорська влада забула, чого тоді країні коштувала дружба з кремлем.
Коли повстання завершилося, солдати повернулися у військові частини, Юрій Бабич продовжив займатися важкою атлетико. Саме в цей час вийшов закон, що солдат, який вступить до вузу, достроково звільняється з армії. Юрій вирішив і собі попробувати. І фортуна усміхнулася йому. Він успішно склав іспити і вступив до Вищої школи тренерів. Згодом закінчив Київський інститут фізичної культури і спорту. Радості не було меж! Тут навчалися майбутні відомі тренери.
Під час навчання Юрій Бабич працював тренером із важкої атлетики добровільного спортивного товариства “Авангард” у Києві. І паралельно постійно підвищував свою професійну майстерність, успішно виступав на змаганнях різних рівнів.
У легкій вазі два рази ставав чемпіоном Києва, а в 1960 році – був переможцем перших сільських спортивних ігор України, які проходили в Черкасах.
Повернувся додому Ю.Бабич дипломованим тренером із важкої атлетики. У ті часи про штангу мало хто чув. Але завдяки зусиллям молодого фахівця район став базовим із цього виду спорту. Із тих пір штангою почали займатися не тільки в Іршаві, але й у Білках, Ільниці, Доробратові. Не дивно, що саме місцеві важкоатлети складали основу збірної Закарпаття, яка дванадцять років успішно виступала на першості України. За команду виступали Іван Фірцак-Кротон, його син Іван, Євген Горзов, Олександр Ігнатко, Василь Бідзіля, Василь Білак, Михайло Жупанин та інші. Вони успішно виступали на республіканських змаганнях.
Тренер Юрій Бабич по праву гордився своїм вихованцем – Василем Білаком, який дванадцять разів ставав чемпіоном Закарпаття, був призером України, за свою спортивну кар’єру встановив 22 обласні рекорди.
Але не завжди у Юрія Васильовича усе складалося добре. Були часи, коли багатодітна сім’я бідувала, ледь зводила кінці з кінцями, інколи навіть не мала за що купити буханку хліба. Як тоді любили жартувати: в одній кишені пусто, а в другій немає нічого. 1947 рік приніс селянам голод і холод. У Іршаві було створено колгосп. Радянська влада забрала від Бабичів не тільки землю, а й худобу та сільськогосподарський інвентар.
Як і десятки його односільчан подав заяву у сільськогосподарську артіль. Доводилося виконувати різні роботи. Орати, сіяти, проводити перший і другий обробіток картоплі, кукурудзи, а восени збирати вирощений урожай. Юрій Бабич значно перевиконував норму. За виконану роботу господарство розраховувалося натуроплатою. Для Юрія Бабича це було всього-на-всього 30 кілограмів зерна. Усе це взяв у мішок із гумором відніс додому. Однак в колгосп більше не повернувся. Він іще з двома своїми однолітками, Юрієм Микитою і Юрієм Бобітою, вирішили податися на роботу у східні області, бо там обіцяли високі заробітки.
Повернувшись додому, Юрій Васильович очолив Іршавську районну раду кооперативно-профспілкового фізкультурно-спортивного товариства “Колгоспник “, згодом перейшов на посаду голови райспорткомітету. Його заступником став кращий футболіст району Омелян Мартин. Головою райради сільського спортивного товариства “Колгоспник” був обраний Андрій Савко. Саме вони й повели за собою молодь. Ставка робилася на підвищення спортивної майстерності, особливо в школах району. На Іршавщині почали відкривати спортивні площадки, футбольні поля. Це дало “зелену вулицю” масовості в фізкультурному русі. Уже в ті часи в районі нараховувалося понад 9 тисяч фізкультурників і спортсменів, які брали участь в різних змаганнях, підвищували свою спортивну майстерність.
– Це були часи, – згадує Ю.В.Бабич, – які по праву можна назвати спортивним відродженням Іршавщини. Керівники промислових і сільськогосподарських підприємств, будівельних організацій приймали на роботу у свої трудові колективи активну молодь, по праву гордилися їх спортивними досягненнями.
Юрій Васильович разом із своїми однодумцями основну увагу зосередив на колективі райсільгосптехніка, де керівником був Степан Карабиньош. Очолював колектив фізкультури палкий ентузіаст, головний бухгатер Михайло Жупанин. В цьому колективі працювали понад 200 спортсменів – розрядників, які гідно захищали честь міста над Іршавкою та району на обласних та республіканських змаганнях. Вони були не тільки хорошими спортсменами, а й хорошими виробничниками.
У 1970 році в райоб’єднанні “Сільгосптехніка” була створена футбольна команда “Механізатор”, яка була включена в розіграш першості району. Того ж року вона стає чемпіоном району. На перехідних іграх вони отримали право брати участь в першості області. У той час в Іршаві дві команди брали участь в обласному розиграші – “Меблевик” та “Механізатор”.
В 1973 р. футбольна команда “Механізатор” брала участь в обласному турнірі, де здобула перемогу, а потім в республіканському зональному та фінальному турнірах серед команд спортивного товариства “Колос”. Тут теж в нелегкій спортивній боротьбі вони стали чемпіонами спортивного товариства “Колос” України. До складу команди тоді входили тренер Федір Капустей, капітан команди Іван Стільник, Василь Огар, Йосип Нодь, Олександр Рознер, Іван Томич, Іван Боднар, Михайло Квак, Михайло Марко, Омелян Попфалуші, Іван Меренич, Василь Бабинець, Михайло Меренич.
Робота голови районного комітету по фізичній фізкультурі і спорту Юрія Бабича була спрямована і зосереджена на розвиток футболу. На першість району приймало участь 12 футбольних колективів. На першість міста Іршава – 10 команд. Подальшому покращенню роботи з юнацького футболу значною мірою сприяла вимога обов’язкової участі в чемпіонаті області, району, міста. Це спільний залік за виступами обох команд. А відтак почався ріст спортивної майстерності, кращих гравців почали запрошувати в провідні команди, що грали на першість України та срср. Так, Іван Шопа виступав за “Карпати” Львів, Іван Квак, Михайло Ловска, Федір Капустей – за “Закарпаття” Ужгород, Михайло Квак – за “Торпедо” Луцьк, Іван Улинець, Іван Ледней – за “Металіст” Харків та багато інших.
Чимало зробив для району Юрій Бабич і коли працював вчителем фізкультури в Ільницькій середній школі, школі-інтернаті. Його добре пам’ятають ті, з ким доводилося працювати. А ще він залишив після себе добротні спортивні зали і площадки, які слугують дотепер.
Із введенням в місті над Іршавкою нової середньої школи №2 Юрія Васильовича запросили вчителювати. І не помилилися: з допомогою дирекції школи та педагогічного колективу було зведено спортивний комплекс та відкрито спортивний зал, які слугують дотепер і стали місцем для проведення шкільних, районних та обласних змагань.
Біля двадцяти років був незмінним керівником районного методоб’єднання вчителів фізкультури, дотепер очолює асоціацію ветеранів спорту в районі. Йому присвоєно педагогічне звання “Вчитель-методист”, одним з перших у області 1963 року став суддею республіканської категорії з важкої атлетики.
Ю.В.Бабич впродовж десятки літ був активним пропагандистом і організатором різних спортивних заходів і змагань у районі та області. Зокрема, брав активну участь у проведенні міжнародних товаристських зустрічей з футболу, волейболу і важкої атлетики. За його сприяння створили агіткультбригаду з показовими виступами з різних видів спорту за участю Кротона, які проводилися в багатьох населених пунктах краю.
Про кожного із своїх вихованців Юрій Бабич може розповідати годинами. Дотепер спілкується із багатьма з них, запрошує додому на філіжанку кави. Вони добре пам’ятають свого наставника, який охоче передавав своїм учням знання і досвід. До речі, вже у квітні 1960 року іршавські важкоатлети серйозно заявили про себе на обласній першості і зайняли перше загальнокомандне місце. І так було протягом одинадцяти років: іршавчани нікому не поступалися першістю. Їх тренером і наставником був Юрій Бабич.
– Для мене кожен із них – особистість, яка внесла вагомий вклад в історію розвитку важкої атлетики не тільки Закарпаття, а й України, – продовжує розмову Юрій Васильович. – Серед них – Іван Волошиновський. Ще навчаючись в Ільницькій середній школі він відрізнявся серед своїх ровесників фізичною силою і неабияким захопленням спортом. Саме тому я й запросив його в секцію важкої атлетики.
Одним із найбільш активних і результативних своїх вихованців Юрій Бабич вважає Івана Волошиновського, який у 1979 році виконав норматив майстра спорту СРСР. У 198О році юнак закінчив Київський інститут фізичної культури і спорту. Довгий час працював вчителем фізичного виховання Ільницької восьмирічки. Обладнав матеріально – спортивну базу, проводив у школі різні спортивно-масові заходи. За сумлінну працю атестаційна комісія присвоїла йому звання “Старший вчитель”. З 1988 року Іван Волошиновський працював директором Центрального табору туристського активу учнів України в Осої. На цій відповідальній роботі зробив чимало корисних справ. Зокрема, звів житловий корпус літнього типу, що становить 16 дерев’яних двоповерхових будиночків, де можна розмістити 120 дітей. Побудовано харчоблок з підсобками, душові, ванни з гарячою водою.
– Будучи учнем, а згодом ставши послідовником Юрія Васильовича, – чемпіоном області, майстром спорту, вчителем, керівником школи, – згадує тепер І.Волошиновський, – я на все життя зрозумів, що мені в житті просто поталанило з тренером, який формував мене і своїх підопічних не однобічно, а у гармонійному розвитку, де на перший план ставив моральні якості учнів, а потім силу і фізичну досконалість. Він безмежно відданий спорту.
Його крилатий вислів запам’ятався всім, хто тренувався у нього: “Не всі ви станете великими спортсменами, але порядочними людьми ви повинні стати”.
Славні традиції Юрія Васильовича продовжив і його вихованець Василь Білак. Теж родом з міста над Іршавкою. Бути сильним і здоровим мріяв з дитинства. Однак саме здоров’я підводило його. Маленький Василько змушений був іти на лікування у санаторій “Човен”. У 15 років лікарі запропонували йому серйозно зайнятися спортом. І головне – Василь повірив у себе, у свої великі можливості. Він самотужки почав займатися багатьма видами спорту. Та найбільше припала йому до серця Важка атлетика. Тому й записався у новостворену в Іршаві секцію до тренера Юрія Бабича. Наполегливість взяла верх. Вже через рік він показав результат, який був рекордом області.
Юрій Бабич власним прикладом надихав та мотивував школярів до навчання, слідкував за освітніми тенденціями та трендами, експериментував нові підходи, відчував інтерес до педагогічної роботи. У своїй практиці поєднував програмний матеріал та сферу інтересів школярів. Одним із кращих своїх вихованців дотепер вважає Володимира Мороза, який став майстром спорту. Юрій Васильович виховав у ньому такі риси характеру як чесність, доброту, витримку, креативність і порядність. Це дало йому можливість здобути юридичну освіту в м.Харкові та працювати на різних відповідальних посадах. За це він щиро вдячний своєму наставнику, ніколи не забуває про нього, неодмінно перекинеться словом по телефону. До речі, серед вихованців Юрія Бабича була і дружина В.Мороза, яка теж все життя дружить зі спортом.
11-12 липня 1992 року в Білках з ініціативи Юрія Бабича під гаслом “Незалежній, вільній Україні – здоров’я і гарт її народу” було проведено відкритий Республіканський турнір сільських силачів пам’яті Івана Фірцака-Кротона. Організатором його проведеня була Центральна рада ДСТ “Колос”. Його мета – подальший розвиток і відродження традицій української національної культури, розвитку силових видів спорту (важкої атлетики, гирьового спорту, боротьби) в сільських клубах фізкультури та дитячо-юнацьких спортивних школах.
Ю. Бабич в історію спорту ввійшов також як багаторічний голова районної асоціації спорту серед ветеранів. Він очолював її впродовж сімнадцять літ. До змагань допускалися чоловіки, яким понад 40 років, а жінкам більше 35.
– 2005 року в Ужгороді було проведено ХІ спартакіаду, – продовжує розмову Юрій Бабич. – До речі, іршавчани брали активну участь тільки з п’ятої. Географія проведення змагання різна: Хуст, Берегове, Мукачеве, Ужгород та інші міста. Два рази ветерани були гостями Іршави.
Відгуки про проведення таких змагань серед ветеранів, які вже закінчили виступати у великому спорті, позитивні. Люди готуються до них, набирають спортивної форми, хочуть стати переможцями, показують напрочуд хороші результати.
Ю.В.Бабич умів згуртовувати навколо себе спортсменів, робив правильний підбір. Тому завжди були успіхи. Що це так, красномовно свідчили показники. Майже на всіх спартакіадах ветерани Іршавщини займали призові місця, а останні п’ять років були тільки першими.
Юрій Бабич був залучений до підготовки до святкування 110-ї річниці з дня народження Івана Фірцака-Кротона. Серед заходів, які було намічено на 29 липня 2009 року – відкриття пам’ятника силачу в селі Білки. Юрій Васильович мав нагоду неодноразово зустрічатися із скульптором Миколою Глебою, спілкуватися з ним, давати дружні поради і пропозиції, бо знав його характер і уподобання.
Кілька років тому, під час зйомки на Закарпатті повнометражного фільму “Іван Сила”, до садиби Юрія Бабича в Іршаві завітав письменник і журналіст Олександр Гаврош з Ужгорода. Його брала цікавість познайомитися з одним із учнів Івана Кротона. За філіжанкою кави Юрій Васильович показав альбом із фотографіями та вирізки газет, які в різні роки писали про Юрія Васильовича – районна “Нове життя”, обласні “Закарпатська правда”, “Новини Закарпаття” і “Молодь Закарпаття”. Уже на терасі готелю “Іршава”, куди запросив нас автор книги про білківського силача, він познайомив із головним режисером фільму Віктором Андрієнком. Тут були, окрім головного героя, якого зіграв справжній цирковий атлет Дмитро Халаджі, київські актори які знімалися в кіно. Приємно було також познайомитися з відомим українським актором Сергієм Романюком, виконавцем ролі Андрея Шептицького в однойменному фільмі, що грав Івана Силу уже в старості.
Цікаво було дізнатися, що у фільмі бере участь ціле сузір’я кращих українських акторів, що із задоволенням знімалися навіть в епізодах. Такі, наприклад, як Богдан Бенюк, Євген Поперний, Лесь Задніпровський, Олексій Вертинський. “Вони навіть не питали про гонорар, – усміхнувся Віктор Андрієнко. Це всі мої друзі. Казали,скільки даси, стільки буде”.
Олександр Гаврош розповів про роботу над дитячою книжкою “Неймовірні пригоди Івана Сили, найсильнішої людини світу”, а Віктор Андрієнко – про зйомки фільму. Після смачного кавування і чаювання усі подалися в Білки. Юрій Бабич консультував головного режисера про село, його історію, людей, традиції. Багато розповідав про свого кумира Івана Кротона. В.Андрієнка цікавило буквально все: характер, уподобання, чим, крім спорту, захоплювався всесвітньо відомий силач.
Юрій Бабич був активним дописувачем Іршавської районної газети “Нове життя”. У його сімейному архіві дотепер зберігаються десятки газетних публікацій, які розповідають про його життєвий шлях.
Роки для нього – не перешкода. Він дотепер залишається у спортивній формі, підтягнутий, часто буває в колі друзів, щедрий на гумор. Майже щонеділі ходить на службу до Божого храму. Незважаючи на поважний вік, Юрій Васильович продовжує займатися фізичною працею.
Розмовляючи із людьми поважного віку, неодмінно поцікавишся у них про їх спосіб життя, чим вони займаються, як харчуються, що, зрештою, допомогло їм зберегти себе до 90.
Спогади про прожите і пережите зворушують. Йому ніколи старіти, бо він, жартома каже Юрій Васильович, постійно в роботі, старість просто не встигає за ним. Щоранку робить зарядку, виконує різні фізичні вправи. А щодо їжі…Він ніколи не був вибагливим до неї. Споживав усе, що подали до столу. Особливо наминав на овочі і фрукти.
Ю.В.Бабич удостоєний звання “Відмінник народної освіти”, нагороджений медаллю “Ветеран праці” та багатьма Почесними грамотами, дипломами і подяками, був обраний членом Міжнародної асоціації ветеранів фізичної культури і спорту та членом Олімпійського комітету Закарпаття. Йому є чим гордитися!
Василь ШКІРЯ, м.Іршава,
На фото: Юрій Бабич біля пам’ ятника Івану Фірцаку-Кротону в Білках.
Пригадую, як пішки йшов до Білок, а це 8 кілометрів, щоб отримати майстер-клас від богатиря. Розмовляючи із Іваном Кротоном я дізнався, як важко живеться силачу. Виявляється, що пенсія його згоду, ми взялися до реалізації задуманого. Виготовили афішу: “Показові виступи кращих спортсменів району по важкій атлетиці, по штанзі, боротьбі, боксу, акробатиці всесвітньо відомого силача Івана Фірцаку за гроші було заборонено. Тоді спортсмени вирішують проводити спортивні виступи. Вже Фірцака-Кротона”, становить всього 20 рублів, на які силачу треба прогодувати 9 дітей, а виступати наступного дня я пішов до спорткомітету, щоб дозволили провести показові виступи в місцевому будинку культури. Отримавши добро, я домовився у фінвідділі, щоб виступ силача був все ж таки платним. При вході до клубу було поставлено касира. Всі наші старання були недаремними, бо зал був переповнений. Публіка була просто в захваті.
Всю програму вів я, а поміж тим ще й виступав. Та найбільшого захоплення у публіки викликав, звичайно ж, виступ Кротона. Серед коронних його виступів були такі: згинання на носі заліза, ставив на шию рейку, а з кожного її боку було по десять глядачів. Потім Іван Сила обертав їх навколо себе.
Найбільше публіці подобався номер із використанням дубової дошки і цвяха. Він брав дошку, робив на ній розмітку, далі ставив в зуби хустку, а між ними цвяха. Тоді однією рукою давив голову, а іншою держав дошку, забиваючи цвях у дошку зубами, а потім ними ж і виймав його. Чудовим номером також було вигинання з цвяха серця. Далі він прикладав до свого і казав: “Я публіці дарую своє серце.” Дивовижним також був виступ із підніманням однією рукою п’ятьох глядачів вагою до 100 кілограмів. Виступав силач із своєю донькою Зірою, якій тоді було 16 років. Вона лягала на бите скло, а він ставав їй на груди.
Зазвичай після програми, Кротон влаштовував вечерю для всіх спортсменів, які брали участь у показових виступах. Тоді в ресторані грала жива музика, а після того, я музиканти зійшли зі сцени, на неї піднімався Іван Федорович і почав розважати публіку. Неважко представити, який був подив у глядачів, коли богатир взяв 200 мм цвяха і зробив з нього своє фірмове серце, яке подарував поцілував у щічку. “Я дарую тобі серце від команди із Закарпаття, яка здобула сьогодні першість”. Тоді офіціантці, яка обслуговувала їхній столик. Коли вона підійшла до сцени, він взяв її і підняв, а потім музики виходили на сцену і продовжували грати. А всі присутні стоячи аплодували нашому силачу.
Після цього команда на чолі зі знаним богатирем виступала у Довгому, Кушниці, Білках, Ільниці, Приборжавському, Загатті, Чорному Потоці, Броді, Доробратові, а згодом і в інших населених пунктах району та області.
Коли із далеких поїздок поверталися додому, за квитками Іван Федорович посилав, здебільшого, мене. Однак на літаку летіти не хотів, напевне, боявся, що літак впаде десь у Карпатах. Ми тоді жартували, що це було одно-єдине, чого в житті боявся знаний силач. Оскільки на літак команда важкоатлетів так і не потрапила, потрібно було шукати таксі. Та всі відмовляли нам, оскільки сімох пасажирів ніхто брати не хотів. “Що ти за “председатель”, коли не можеш знайти таксі?”- чи то жартома, чи всерйоз говорив Кротон. “Председателем” він називав мене.
Тоді Іван Федорович брав ініціативу у свої руки і знаходив шестимісне таксі, сьомого ж учасника, Василя Білака, взяли на коліна.
Пригадую, як Фірцак щонеділі після служби, виходив на коні в центр будь-якого села і давав сигнал трембітою. Потім звертався до людей. Його промова була приблизно такою: “Я виступатиму в Іршаві,17 липня, о 10.00. Хто бажає подивитися на наш виступ, приходьте!” Далі коротко, ніби анонсом, виступить біля захопленої публіки, а хто бажав, той кидав йому червонці в капелюх, який він, як джентльмен, завжди галантно знімав.
Колись Іван Кротон працював завідувачем Кушницького молочного пункту. Та якось до нього навідалася ревізія і викрила недостачу. Виявилося, що богатир полюбляв молоко, тому і не вистачало декількох бідонів. Перевіряючі тоді дружно розсміялися і побажали йому міцного здоров’я.
Leave a Reply