(Гонтарук Любов. Сироп кероба: роман. – К. : Прометей, 2018. – 302 с.)
1. Кожна людина, яка пише-творить книги, екзистенційно творить одну свою книгу – Книгу свого життя, тобто текст-життєтекст, який читають сучасники і, можливо, будуть читати нащадки. А якщо текст стане молитвою – то й слухати Всевишній…
Любов Гонтарук – яскрава творча особистість в сучасній Україні, яка вже видала у світ у різних вітчизняних видавництвах добрих чотири десятки різножанрових книжечок, книг та фоліантів, серед яких: Джерело: поезії. – Київ: Радянський письменник, 1992; Білий день: поезії. – Львів; Самотнє літо: поезії. – Тернопіль: Джура, 2002; Млин: роман. – Тернопіль: Джура, 2009; Підкова: роман. – Тернопіль. – Джура, 2010; Код Нібіру: роман. – Київ: Веселка, 2011; Криниця: роман. – Тернопіль: Джура, 2012; Пізня вишня: новели. – Київ: Наш час, 2012; Сапфо: поеми. – Київ: Медобори, 2013; Оповесні: лірика. – К.: Золоті ворота, 2016; Вона: роман. – Київ: Контекст Україна, 2017…
Тобто перечислення назв її книг – це вже поезія (написана словами музика, що прагне стати Логосом), як афоризм – добре відредагований роман (жартують мудрі літератори-професіонали)…
У самих вже назвах книг нашої авторки багато слова «любов»: і «Антологія любові», «Колір любові», «Ріка любові», «Я їх любив…», «Я любов»… і, повірте мені, − багато справжньої, біблійної, любові людини, жінки, дружини, матері, подруги, письменниці, яка творить свої віртуально-реальні світи із матеріалу Всевишнього і людських душ і ділиться створеним із людьми та Всесвітом…
Тут же − у бібліографічному списку Любові Романівни Гонтарук (Кубацької) − книга-роман – «Ключ від раю», що свідчить про перебування автора явно не в позитивістській, а в метафізично-релігійній світоглядній системі координат, а таким я вірю, тим більше знаючи реальні християнські вчинки пані Люби через особисте знайомство з нею, а її самої із людьми, яких поважаю, серед них і світлої пам’яті Олесь Терентійович Гончар, і його Дружина − Валентина Данилівна Гончар, яка свято береже пам’ять про нього, і з якою також маю честь бути знайомим.
Про Олеся Гончара пані Люба також видала документальну прозу, для назви якої використала напис на подарованій їй самим письменником своїй книзі: «Щоб була щаслива була!».
Вона із поважною любов’ю і добрим гумором розповідає бувальщини про письменника, із яким звела її доля у найлюдяніших контекстах: знавець людських душ Олесь Терентійович не міг не відчути, не виокремити із натовпу зоряну суть творчої дівчини, яку ласкаво називав «Любою зі Збаража»…
Як у воду дивився класик, бо пані Люба таки щаслива тим щедрим щирим щастям любові до світу загалом і до конкретних людей зокрема, яке теплим світлом обігріває усіх і все, що поряд. А це і є за благословенними Олесем Гончарем Василем Симоненком та Григором Тютюнником – найважливіше у земному бутті, бо «у світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» (вважав перший) і «немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» (писав другий).
Щодо згадуваного вище контексту афоризму, то Любов Романівна – автор двох збірок саме афоризмів: «Іскри жар-птиці», «Іскри жар-птиці-2» та книги філософських роздумів «ГЕРБ-АРІЙ».
А ще ж пані Люба Гонтарук видала у 2017 році знакову книгу «Я – війна» у київському видавництві «Контекст Україна» − про долю безногого і безрукого хлопця, який повернувся з АТО…
Вона також автор дивовижно-чарівливих книжечок для діток «Я маленька липка» (видана), «Голубі журавлики», «Бабина вишня» (підготовлені до друку), підготовленої до друку також книги гумору і сатири…
2. Тобто перед нами, суєтними сучасниками, у всій красі і добрій любові постає зріла, мудра різножанрова, розмаїтотематична, веселковостильова Авторка з молодою древньою дівочо-жіночою душею, яка не втратила радісної дитинності, урівноважено-динамічно збагативши її мудрістю і реальною, дієвою добротою, яка вміє відчути зболену душу ближнього, ненав’язливо підтримати людину у цьому світі словом, яке вона тонко відчуває, і ділом.
Починала, вона, як бачимо, свою писемну творчість органічно-закономірно: із лірики із «серцем навстіж» (назва однієї з її книг) поезії, бо ж поезія – діло юне, − і виросла до романної, документальної прози, афористики, книг для дітей та гумору і сатири, що, як відомо професіоналам, − найважче.
Але знаково, що життєтекст та текст пані Люби максимально тотожні, тобто і живе вона, як і пише: готично-бароково, іскристо, виклично випромінюючи любов та екзистенційний позитив навіть у манері свого яскравого одягу, коли більшість людей в Україні одягнені у чорно-сірі барви, що давно зі співчуттям зауважують іноземні туристи.
Тобто відчуваю, що про саму Любов Романівну Гонтарук вже можна написати цікавенну пригодницьку книгу.
3. Я нещодавно вже мав честь писати передмову до книги пані Любові Гонтарук «Леся Українка. Сторінки кохання», присвячену 100-річчю з дня смерті Лариси Петрівни Косач, бо сама Леся Українка безсмертна… де, зокрема, зазначив, що вона створила «віршовану історію закоханої душі генія, інкрустувавши її конкретними фактографічними цитатами, портретами та біографічними довідками коханих Лесею муз-чин, висловами самої Лесі, впорядкувавши таким чином емоційний хаос (а вся світова література – це історія емоцій) із жіночою охайністю, пройнятою аурою доброго таланту, додавши до всього того авторських думок, мов екзотичних спецій у древнє вино, приміром: «Мало хто знає, але якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індиго», «Гамбарашвілі розбив серце відомої Українки», «Однак, Леся довго і важко переживала зраду. Вона відправила Несторові десятки листів, які він залишив без відповіді, тому що просто не мав що відповісти»… «Камертон лірично–драматичного наративу тексту червонострунно задає власне прозоро-світла, нештукарська, щира, інколи зі збитим ритмом (це природно – коли пишеш пристрасно про пристрасть) віршована розповідь без розділових знаків (акценти нехай кожен читач розставляє сам…) пані Люби про Лесю і її кохання, як-от:
«У Лесю був закоханий Максим Славінський,
якому так раділа мама.
Леся вирішила:
«Він гарний, здоровий, то щоб я не…»
–7–
Я не хочу щоб він страждав
Пив хворобу із мого тіла
Пів життя він мені віддав
Все забрати я не посміла
Такий гарний він як весна
Мама зятя була не проти
Я кохання його спасла
Відірвавши любов від плоті
Ну а сили у нього віз
І чуттів дорогих мав потяг
Він в достатку в любові ріс
Я була в його серці протяг»…
«Тобто маємо справу із класикою жанру про драми шекспірівського діапазону: хтось любив Лесю Українку як жінку, а вона не любила того когось… із кимось було навпаки…» − підсумовував аз грішний, подивований проникненням пані Любі у психоемоційну інтимну драму іншої Жінки, із тих пір повірив самому Автору.
4. Тепер ось переді мною подарована панею Любою книга «Сироп кероба: роман. – К. : Прометей, 2018. – 302 с.», в анотації якої зазначено, що цей наратив – «швидка та актуальна відповідь на виклики сучасного життя – стрімкого і непередбачуваного, з видатними досягненнями науки й розвитком технологій, проте із усе так само актуальними питаннями людяності, душевного тепла, доброзичливості й приязні».
Тобто Любов Гонтарук робить спробу художньо-гіперболізовано явити драму взаємостосунків технічного прогресу та духовного розвитку у сучасному світі – тобто ще раз поглянути на основне питання філософії: стосунки матеріального (фізичного) та ідеального (невидимого, ірреального, метафізичного) і спробувати відповісти на питання: куди іде Україна, куди іде людство?..
* * *
Екзотична назва роману з першого погляду видалася мені дещо нудотною, як усякі сиропи, коктейлі, лікери, адже мені більше до вподоби віскі, джерельна вода, томатний чи березовий сік…
Але моя молодша донька, яка багато подорожує світом, побачивши цю книгу на моєму столі, показала мені пакетик із цим подібним до какао коричневим порошком – «кероба» (англ. Carob) − це стручкові плоди вічнозеленого ріжкового дерева, що росте в середземноморських країнах, а саме – в Італії, Іспанії, Кіпрі), який чомусь називається сиропом, який у мене асоціюється з рідиною на кшталт шалено любленого мною ще з дитинства пертусину.
Цей сироп із плодів рожкового дерева, який широко застосовують у народній та традиційній медицині, справді має реальні лікувальні властивості (зміцнення імунітету, покращення сну, нормалізація сердечної діяльності та артеріального тиску, зниження рівня холестерину, укріплення кісткових тканин, загальне очищення організму тощо), яким письменниця Любов Гонтарук надала гіперболізованих ірреальних якостей…
А сюжет драматичного тексту цього соціально-детективного-фантастично-авантюрного роману ніби списаний із життєтексту реальної, але фантастично нетутешньої, жінки, яка, ставши головною героїнею роману під ім’ям Лав (любов) спробувала цей «сироп кероба», коли кашляла, захворівши з невтішним діагнозом – рак. У цей же час (соціальний аспект роману) у країні «відкрили» безвіз, і вона подалася за кордон. Дія сиропу дивовижна. Жінка почала літати, чути чужі голоси. Іноземці почали вважати її то роботом, то інопланетянкою… Її надприродна сила діяла так, що всі її недоброзичливці фізично вмирали… Сама Лав навчилася ходити, тримаючись за промінь світла, як це робили інопланетні персонажі – сирні кульки, із якими вона спілкувалася і стала свідком впливу позаземних істот на людей різними енергетичними способами, зокрема через цей же «сироп кероба»…
Складений із двох книг («Білі двері» та «Дотик до успіху») роман містить золоті розсипи психофілософських сентенцій, максим, афоризмів на кшталт: «кольори любові легко міняють барву на східцях вседозволеності», «стриматися було важко, а не стриматися – неможливо», «це навіть не помилка, це її відсутність»; «дорога була недовга, а щастя – великим. Воно ніжно і закохано кружляло в повітрі, тримало Лав за руку, щось пропонувало, з усім погоджувалося, виходило зі шкіри і було поруч», «у високих дерев і тіні довші», «бажати не гріх – грішно не бажати», «затурканість – не професія, а її перебір», «любов, що легко дається, не має ціни…», хоча написаний цілком прозорим (хемінгвеївским діалогічно-монологічним стилем), де більше уваги надано не зовнішнім пейзажам природи, а внутрішній архітектурі душі, взаємодії органічного та неорганічного, реального та ірреального, не забуваючи про соціальне, як-от (перший та останній пасажі роману): «Літак міжнародної компанії «Новий світ» закінчив посадку пасажирів, і красуня стюардеса, проходячи між рядами крісел, зупинилася біля елегантної жінки із зеленим кейсом руках.
− Будь ласка, поставте сумку наверх і пристібніть ремінь безпеки.
− Це не сумка, а гаманець, − пасажирка ввічливо поправила молоденьку стюардесу і підвелася. – От подивіться, жодного вільного місця!»
Це початок роману.
А це його завершальний акорд:
«Доторкнувшись рукою до Лав, стюардеса розбудила її. Поруч на кріслі нікого не було, і Лав, протерши очі, помацала «пусте» місце.
− Пристібніть ремені безпеки, йдемо на посадку…
Хіба легко в дорозі, як думалося! Вона то вгору, то вниз, петляє, а ми, як уміємо, затуляємося від перипетій і живемо, мріємо, фантазуємо…
Дорогу гнуть і гнуть, а вона не здається, йде вперед…
Йти по рівній – добре, але не завжди цікаво.
6 вересня 2017 року.»
Лав після карколомних пригод повертається додому, не залишившись в еміграції, не подавшись у Потойбіччя.
Це принципово.
…Коло замкнулося за всіма законами фізики та душевної механіки, яким, як і золотому січенню, підпорядковане і мистецтво, зокрема література, і якому вірна Любов Гонтарук.
Кольори, запахи, звуки, доторки… всі деталі в романі уважно охудожнено, а художність деталізована – як і має бути у справжньої Майстрині, у якої багато добра у скрині.
А ще, як у стилі справжньої Жінки, у Любові Гонтарук багато кажуть/важать «трикрапки» у тексті, розширюючи діапазон чуттєвої думки авторки до безконечності у часопросторі…
«Якимось незбагненним дивом їй вдається зберегти незрадливий тон і довірливу тональність» − писав про творчість Любові Гонтарук світлої пам’яті Петро Сорока, якому вірю.
Хоча ніякого тут дива, повертаючись до цитати Григора Тютюнника, крім любові, − нема.
А Любов Гонтарук трепетно любить своїх героїв і своїх читачів, серед яких, посмію допустити, і прототипи героїв.
Доки ж є любов, подивування, доти ми маємо смисл тут, на планеті Земля, жити і святу сміливість іти у вічність…
І не важливо, на якому місці у хисткій літературній ієрархії різножанрова письменниця Любов Гонтарук, бо справжня література твориться для нащадків.
І ще, наостанок…
Хтось би на місці пані Люби узяв гроші від реальних виробників «Сиропу кероба» за геніальну рекламу цього життєдайного продукту.
Ще не пізно це зробити й Авторці однойменного роману, який закликаю придбати і читати, читати, радіючи життю і славлячи Творця.
А там, дивись, і фільм знімуть за цим романом.
Я би зняв, якби був режисером і мав кошти.
Ігор Павлюк