Мойсієнко А. Синьоліт ліхтарів синьоирій. – Книга сонетів. Поезії. Переклади. Зі студій про сонет. – К.: Щек, 2018. – 320 с.
Як не прикро, але доводиться констатувати той факт, що вітчизняні віршники ще рідко виносять неологізми у назви своїх видань. Тут назвемо хіба що «Жахоколаж» і «Сологолос» Василя Рябого, «Любовоспас» Костянтина Мордатенка, «Чароцвіт» Віктора Кулика, «Тисячооку хвилю» Анатолія Шкляра. Сюди ж, мабуть, варто віднести «Синьоліт ліхтарів синьоирій» Анатолія Мойсієнка…
Чому така назва? Спробуємо висловити свою версію розкодування. І раніше віршник не раз дивував заголовками своїх книг. Згадаймо хоча б про «Шахопоезію» і «Леза зел». «Пліть дощу відшмага в котрий раз, а не зродить зневіри… Синьозір ліхтарів, синьовир ліхтарів, синьоліт ліхтарів синьорій.» Як бачимо, для назви взято кілька слів із віршорядка. Доречно! Неологічність, яка приваблює. Своєрідне продовження традиції, називання означене книгами «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського, «Правий берег сумної ріки» Бориса Щавурського, «Знайде тут прихисток душа» Ганни Костів-Гуски…
Ще один момент. Анатолій Мойсієнко запропонував книгу сонетів. Ця віршоформа з’явилася ще у ХІІІ столітті завдяки Джакомо да Лантіні. Відомими прихильниками форми були П’єр Ронсар, Ш. Леконт де Ліль, Ж.-М. де Ередіа, П. Орсаг-Гвездослав, Ф. Прешерн. Десь в першій половині ХІХ століття сонет «Проріс» на українському ґрунті. Чимало для його пропаганди зробили Іван Франко, Микола Зеров, Максим Рильський, Дмитро Павличко… До 14-рядкового дива мали сентимент Віталій Кольдій, Михайло Стрельбицький, Василь Рябий, Маріанна Кіяновська, Віра Китайгородська, Петро Мідянка… Деякі з уже згаданих сонетярів виступають і як майстерні перекладачі. Скажімо, свого часу Дмитро Павличко випустив книгу «Сонети», де під однією обкладинкою зібрав свої твори та інтерпретації з різних мов. Переклади з російської мови і власні сонети увійшли до «Планети сонета» Валерія Кулика… А Анатолій Мойсієнко пішов ще далі, оприлюднивши власні чотирнадцятирядковики, вінок сонетів, переклади та деякі зі студій про цю форму. Небуденність, хто і що там не говорив би.
Тепер конкретніше поведемо мову про першу частину нового видання. Себто про оригінальні тексти знаного версифікатора. Усі твори можна тематично поділити на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Мовляв, на вірші «Ти тільки гість на святі українців» є впливи громадянськості, які є дуже прозорими. «Сонет самотньої хвилі» несе у собі відгомін філософічності, а «Горох зацвів двома пелюстками» – пейзажності. Про любовну лірику мислиться, коли читаємо «Благала: перейди мою ріку». Все це, звісно, можна продовжити і на основі інших поезій. Але водночас поділ (так гадаємо) лише частково відображає проблему. Доречніше, очевидно, мовити про тематичну сув’язь («Де кольоровість повна звуку вщерть. Й не слон на вуха наступа – митець»).
Тому й не хочемо розкладати твори на так звані «тематичні полиці» й аналізувати їх, а зупинимося на деяких виражальницьких нюансах. І тут в першу чергу згадаємо про метафоричність у висловленні думки. Оскільки у книзі надибуємо чимало цікавих взірців й неможливо про усі згадати, то зосередимося лише на тих, які найбільше впали у вічі. Серед окремих сонетів виділили б такі іскроспалахи розмислів, як «Світлу думу наснив мені ліс», «І я вже з мрій сплітаю ятері», «Зоря ранкова підкує підкови». Небуденні метафоричні зблиски знаходимо у сонетному вінку «Я полем йду»: «димок жонглює келихами повними», «з якої осінь витче срібний невід», «підбитим птахом грім паде в кар’єр…». Хіба не свідчить це про те, що поет ступив на правильний шлях, зробивши троп одним із найпомітніших у своєму сонетотворенні, наголосивши на органічності вираження думки.
Така ж природність є характерною і для порівнянь. Ознайомившись з ними, констатуємо, що автор вдало використовує частки «мов», «наче», «немов», «як» чи обходиться без них. А іноді бачимо, як сонетяр використовує обидва способи. Наведемо кілька вдалих прикладів з вінка сонетів: «лежать покоси, мов покірні леви», «машини чавлять фрезер, наче брагу», «тріскотять сучки, немов горіхи». Не менше порівняльних цікавинок є і в окремих творах: «і чайки крики білокрилі звучать, як музика мені», «а батько – мов лелека край воріт», «дощі – призвідники розлук»… Коли вже зайшла мова про метафори і порівняння, то варто, либонь, підкреслити, що їх доповнює образність мислення: «печаль трави», «туман перестороги», «віти вітру», «вивірки багать». А ще ж маємо такі неординарності, як «шхуни яблуневі», «хмарки кобура», «леза серць», «варта ялиць», «каміння сонцелике…».
Цікавими є приклади слововживання. Правда, тут свої спостереження розділили б на дві частини. По-перше, часто-густо у сонетах стають окрасою неологізми: «синьовітер», «міжскелля», «буйноросся», «сріблодощ», «жовтоблакить». Нерідко поет вдається до використання рідковживаностей чи натяків на давнизну: «посміх», «празелений», «праглибини…». По-друге, іноді автор орієнтується на діалектизми, котрі хоче наблизити до загальновживаності: «вісоння», «кронь», «огонь…». Причаровує на цьому тлі використання професіоналізмів: «диво-пера», «тура», «фрагмент-панно». До речі, словесні дивовижності – необхідний елемент перекладних поезій Анатолія Мойсієнка. Вчитаємося у такі літеросплетіння, як «вільнокрилий», «озерноокі», «тисячозоро», «сумноголосий…».
Усі ці знахідки виражальних тропів не були б такими чарівними, якби чітко не вказували на увагу версифікатора до зірок і небесних світил, птахів і звірів, дерев і рослин, які «населяють книгу»: «Супроти Місяця ліхтар, немов жовнір», «У лабіринтах стишених зірок», «Смакує білочка на золотім рядні», «Осоловіли сови на узліссі», «Переодягли берізки білі плаття», «Поникла на обніжку матіола…».
Картина виражальності не «примагнічувала» б ще без кількох акцентів. Зокрема, не можна не помітити прагнення автора до крилатих висловлювань. Якщо вчитатися у сонети, то побачимо чимало прикладів: «а лихо поганя вже інше лихо», «і вже не скруха, як є друг», «маєм слово – не попіл від хмизу». Нам здається, що афористичність мислення сонетяра – породження органічного вростання у стійкі словосполуки: «а він не знав ні Риму, ані Криму, ні мідних труб не знав ще на віку», «кутастий час – як з конопель Пилип», «де по вдяганці зустрічають й судять».
Помітно також й те, що поет шукає себе у побожності своїх почувань. Про це, між іншим, свідчить чимало рядків: «але дорога неблизька до Бога», «зоря господня встала й світить», «що за голову вхопиться навіть Господь». (Ніби й прописні істини повторює автор, але слово приваблює небуденністю слововираження.)
Щось подібне скажемо також про культурологічні наголоси. Неповторність випромінюють присвяти письменникам Дмитрові Павличку та Юнусу Кандиму, мовознавцеві Василю Німчуку. Деякі сонети навіюють згадки про «Слово про Ігорів похід» та Максима Рильського. Є вірші, котрі спонукані спогляданням полотен Емми Андієвської та Івана Марчука. Є щось символічне й у тому, що картини останнього використані в оформленні книги.
Вражає і географія, якою послуговується сонетяр. Звісно, що найчастіше поет сонетує свою Чернівщину – малу вітцівщину: «Присядемо на березі Десни», «Чернігівські німують брами», «У моєї долі чебрець і канупер з чернігівських піль». Нерідко в рядках є згадки про Київ, де нині мешкає поет: «сто відьом голосять на Лисій горі», «Ці сосни Києва нам пам’ятати разом». Принагідно зауважимо, що поет не залишає поза увагою й інші регіони нашої держави і близьке зарубіжжя. «Аж гнуться хмар важезні мажі й за Перекоп уже риплять», «Харків спить. Не сплять лиш семафори», «Явив хвилини тиші Трускавець», «Ви мені наснилися в Варшаві». Та всі оці натяки на певні географічні координати не впливали б позитивно на свідомість читачів, якби не існувала та обставина, що сонетяр пов’язує мапові відмітини з пейзажними та любовними чарівностями, метафоричністю та образністю.
Автор оригінальних сонетів дивує й різноманітністю виражальності. Не секрет, що у цьому розділі панує традиційний вірш. Сонетяр переважно версифікує за допомогою п’яти- або шестистопного ямба з двох катренів і двох тривіршів, або трьох катренів та двовірша з неодновимірним римуванням. Побачити це, приміром, вдасться, коли вчитаємося у твори «І знову над Черніговом громи» та «За городнянськими лісами». А іноді віршар «купається» у повторюваності окремих рядків, що є більше характерним для ронделя: «Над попелищем присмаком гірким», «І перший сніг – ні радощів, ні втіхи…» Маємо і сонетні диптихи: «Чорнобиль. Три роки опісля», «Бурівка»… Іноді тексти мають рядки з меншою кількістю складів: («Над моєю долею ніч як вирва…»). На перший погляд маємо справу з порушенням класичних вимог. Але відійдімо від канонів і заглибимось у тексти. «Ніч – як змова. Ніч – як прірва, «Над моєю долею громи погейкують». Чарівність. Як і тоді, коли перед очима з’являються моноалітеративні сонети: «сумління спопеляє стовічні стигми», «той тепловійний лиховирій». Пропонує Анатолій Мойсієнко і паліндромний сонет, що взагалі є рідкістю для сучасної української літератури: «Шедевру мур у мур ведеш». Логічно, що творчі шукання завершує вінок сонетів.
А після розмислів про оригінальні сонети перейдемо до інтерпретації. І відразу констатуємо те, що перекладено чотирнадцятирядковики білоруських, польських, словацьких, словенських, чеських, німецьких і російськомовних поетів. Усі ці тексти можна поділити на дві частини. До першої віднесемо твори, які вже мають чимало інтерпретацій. Це, зокрема, сонети білоруса Максима Богдановича, австрійця Райнера Марії Рільке, поляка Адама Міцкевича, росіянина Валерія Брюсова, словака Павела Орсага-Гвездослава, словенця Франце Прешерна… Погодьтесь, що переклад – це справа не проста. Адже потрібно враховувати поетику оригіналу і манеру письма знаних переспівувачів. І втішно, що тут Анатолієві Мойсієнку вдалося, образно мовлячи, увійти у свою ріку.
Другу частину складають переклади творів поетів, творчість котрих ще мало знана у нас, чи тексти, які вперше приходять до українського читача. Згадаємо хоча б про білорусів Андрея П’яткевича, Макса Щура, поляка Богдана Дроздовського.
Коли аналізувати ці інтерпретації, то помічаєш, що сонетяр виграє за рахунок метафор, порівнянь та образів. Складається враження, що ці тропи є органічними для нього і для перекладів він використовує твори з такими «родзинками».
І це – не перебільшення. Проілюструємо перекладацькими вдатностями. Приміром, серед метафор слід виділити «Тут сонцесхил об хвилю розколовсь» (Змітрок Бядуля), «У вічнім леті шлях зірками пише» (Адам Міцкевич), «Я землю вперезав, впадає в мене Стікс» (Максиміліан Волошин). Та й небуденних порівнянь вистачає: «Стоїть, як око, озеро води» (Уладзімір Клішевіч), «В ніч пішаки впились, мов янтарі» (Володимир Набоков). Зачудовують й образи: «жагучі кроки», «серця дно», «зелене полум’я», «химерне плетиво гілок», «туманцю шати». (Оскільки про дивовижний словотвір у перекладах вже йшлося, то додамо сюди такі блискітки, як «кольорують», «мрійновіння», «зорянь», «насніжний»).
Бодай кілька слів мовимо і про підвиди форм висловлення думки, які популяризує перекладний сонетарій. Бо тема і справді потребує неоминання. Зрозуміло, що інтерпретатор перебуває під диктатом вираження творця оригінальних строф. Так би мовити, добровільно потрапляє під «чуже іго». Добротний переклад – визволення з-під нього. Радісно, що Анатолій Мойсієнко так і вчинив. За рахунок одухотворення п’яти- або шестистопного ямба з двох катренів і двох тривіршів або трьох катренів і двовірша. Це, зосібна, характерне для перекладів творів білоруса Максима Богдановича, німця Генріха Гайне, словенця Франце Прешерна… Але є і винятки. Філософська поезія «Осінній день» Райнера-Марія Рільке складається з трьох строф на три, чотири і п’ять рядків, які Іван Кошелівець вважав деформованим сонетом. Білорус Юрась Пацюпа прийшов до читачів потрійний сонет з подвійною кодою. Його краянин Уладзімір Мархель – з сонетом-брахіколоном. Ще один білорус Іван Лагвінович вдався до акросонета. Іноді зустрічаємося й з тим, що інтерпретатор пропонує лише один твір з вінка сонетів: білоруски Таїсія Бондар і Ніна Мацяш, словенець Франце Прешерн.
Тему інтерпретації продовжує і розділ «Зі студій про сонет», але вже у теоретичному плані. Саме про це роздумуємо, коли йдеться про сонети Адама Міцкевича та Райнера-Марії Рільке в українських перекладах, інтерпретації Дмитра Павличка і білорусів. Тут (на нашу думку, звісно) варто доповнити лише одним твердженням. Якщо наведено 8 взірців тлумачень одного сонета Адама Міцкевича, то слід, мабуть, згадати і про інтерпретацію незабутнього Левка Крупи, оприлюднену понад 20 років тому. Чи таке. Чому б авторові не поро змірковувати над «Кривавими сонетами» Павола Орсага-Гвездослава, якщо відомі переклади Володимира Лучука, Андрія Малишка, Миколи Бажана, Григорія Кочура, Олекси Новицького, Івана Цитовича, Романа Лубківського, Дмитра Павличка?
Ще одна заувага. Завершує книгу дослідження «У часопросторі сонетного вінка». Погоджуємося з усіма думками. Тільки потрібно дещо уточнити. Скажімо, сонетні вінки Костянтина Бальмонта і Максиміліана Волошина переклав не Віктор, а Валерій Кулик. А Віталій, а не Василь Колодій – автор вінків сонетів, який інтерпретував і вірші Володимира Солоухіна.
… Дехто скаже, що рецензенти розпросторили чимало міркувань про книгу. Можливо. Та все ж гадаємо, що їх можна й доповнити. Бо книга кличе до розмислів саме таємницями у собі.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Кременець – м. Шумськ
Тернопільської області
25.02.2019 р.