У серпні тривала краєзнавча експедиція наших колег з «Товариства Карпатського» (Towarzystwo Karpackie), метою якої було дістатися до найвіддаленішого кутка Гуцульщини – того краю, що лежить на південь від Чивчинських гір та Гринявських полонин, під самим румунським кордоном, де в ярах губляться витоки обох Черемошів, Чорного та Білого, та який в гуцульському епосі зветься «Пупом Землі».
«Пуп Землі» у витоках двох Черемошів
Через віддаленість від сіл, бездоріжжя та наближеність до кордону цей терен нині залишається надто депресивним в сенсі економічного розвитку та важкодоступним для мандрівників. Проте він досі таїть у собі велику природну та історичну спадщину, про збереження якої в наш час дбають два національних природних парки: «Верховинський» та «Черемоський».
«Кожен край … має свого пупка. Найдальший клин пустельної Верховини, гірський вузол, що розкинув навколо себе променисті гірські хребти, сформовані з найстаріших, праскельних пластів, … названий Паленицею. Це — роза вітрів, а ще — роза вод. З цього кута вони просочуються на всі сторони світу: до південного заходу джерела Васеру, до сходу джерела Серету і Перкалабу, на північ джерела Черемошу.»
Станіслав Вінценз «На високій полонині», книга ІІ «Нові часи – Звада»
Експедиція мала на меті проведення наукових спостережень та наступну популяризацію природних й історико-культурних пам’яток Гуцульщини в країнах Європейського Союзу. Її було здійснено в партнерстві з Національним природним парком «Верховинський», Товариством «Гуцульщина» та ЕГО «Зелений Світ».
Маршрут подорожі проліг у Вижницькому районі Буковини – через районний центр місто Вижниця, селище Путила, селище Селятин, село Шепіт, гору Томнатик, село Сарата, гору Яровиця, село Нижній Яловець. У Верховинському районі – через село Голошина, село Перкалаба, кляузу (греблю) на потоку Перкалаб, перевал Фата Балнулуй, гору Гнітеса, гірське плато Палениця, село Перкалаб, з поверненням до Селятина, Верховини, Ільці, а далі до сіл Дземброня та Бистрець.
Громадським транспортом сюди реально дістатися хіба лише з Чернівців. Дорогу до села Шепіт, через Путилу і Селятин, чернівецький рейсовий автобус долає за 5 годин. Та завдяки підтримці автотранспортом від колег з «Верховинського» національного парку наші мандрівники мали можливість дістатися сюди значно швидше.
Отже, зупинка в селі Шепіт (історичні його назви: Шипіт, Шипіт на Сучаві), через яке нині проходить кордон з Румунією. Тут практично у самому центрі села знаходиться цікава пам’ятка природи – водоспад «Сучавський Гук», що має форму каскаду з трьома уступами загальною висотою п’ять метрів. У Шепоті не можна також обминути увагою дерев’яну Іллінську церкву, яка має охоронний статус пам’ятки архітектури національного значення.
Церкву було збудовано ще в 1898 році на пагорбі в північній частині села – суцільно з дерева, на кам’яному підмурівку. Так вона виглядала в минулому.
У селі вціліло ще кілька традиційних гуцульських хат, критих гонтою, які вже не так часто і не скрізь у наших Карпатах можна побачити.
Подорож від Шепота далі вглиб гір можлива вже лише придатним для бездоріжжя автомобілем, гірським ровером та верхи на коні. Ще й пішки, звісно. На позашляховиках мандрівники дісталися гірського пасма Томнатикул швидко і легко.
Тут на верху Томнатик (1565 м) ще й нині можна спостерігати залишки колишньої радянської радіолокаційної станції протиповітряної оборони «Памір» – у вигляді велетенських кулястих радарів, які нині більше асоціюються зі слідами фантастичних іншопланетних прибульців. З вершини Томнатика відкривається мальовнича панорама: на північ від неї височіє верх Яровиця, а на півдні проглядаються вершини Роднянських гір на території Румунії.
Зійшовши з Томнатика, пішки попрямували до напівпорожнього села Сарата – нині в ньому залишилося лише декілька родин мешканців. Село цікаве дерев’яною церквою Різдва Івана Предтечі ХІХ ст. Збережена тут також братська могила більш ніж двохсот солдатів, що загинули у Першій світовій війні.
Далі було сходження на верх Яровиця (1574 м) та відвідини села Нижній Яловець (історична назва, від якої відмовилися невідомо чому в 1946 році – Нижня Яловичора). Село розтягнулося долинами річок Білий Черемош та Яловичора і також зараз виглядає майже безлюдним. Тут можна оглянути дерев’яну Дмитрівську церкву кінця ХІХ століття. На потоку Яловичора за південною околицею села – невеликий водоспадик.
Неподалік села, на висоті біля 1100 метрів над рівнем моря розташоване озеро Гірське око (також відоме як Буковинське око). На його березі мандрівники мали романтичну вечерю біля ватри, посиденьки до півночі і спокійний сон під віковими смереками.
Наступного дня мандри продовжилися у верхів’я Білого Черемошу, де на потоку Перкалаб в урочищі Прелучний збереглися рештки кляузи (водозбірної греблі) – унікальної гідротехнічної споруди, які у ХІХ – ХХ століттях масово використовувалися для накопичення води і сплаву лісових колод гірськими річками. Донині в Східних Карпатах частково збереглося лише декілька кляуз – звісно, у вигляді руїн. Окрім згаданої, це кляузи Лостун та Балтаґул (на Чорному Черемоші), а також Чорна Ріка (на притоці Тереблі в Бескидах). Кляуза Перкалаб серед них усіх вважалася найбільшою за об’ємом водозбору. Споруджено її було в 1879 році і названо «Шлюз імені кронпринца Рудольфа» – на честь сина цісаря Франца Йосифа. Деревину, заготовлену у верхів’ях гірських потоків, сплавляли руслом Білого Черемошу до Устериків, Черемошем – до Кутів і Вижниці, а далі руслом Пруту – аж до Чернівців.
За півтора століття своєї історії кляуза Перкалаб зазнала руйнування внаслідок багатьох повеней, але деякі її елементи збереглися донині. Поза сумнівом, вона заслуговує на увагу як цікавий, в наш час доволі рідкісний об’єкт історичної спадщини.
А вінцем серпневих мандрів товариства став підйом на гірське плато Палениця і сходження на один з верхів Чивчинських гір – Гнітесу (1766 м).
Палениця вважається найвищою і найбільшою за площею високогірною полониною в Східних Карпатах. Довкола неї народжуються джерела, з яких формуються витоки Чорного і Білого Черемошу, а також річок Васер і Вішеу, що розтікаються на різні сторони вже на території Румунії. Недаремно цей гірський край в усному гуцульському епосі отримав давню назву Біла Гора (Білогора) і набув сакрального символічного значення «Пупа Землі».
«Єдині людські сліди, історичні, а радше доісторичні, на просторах Палениці — це гірські плаї, збережені настільки, наскільки це дозволило розташування гірських хребтів. У котрий бік ними не пішов би, то до сталих людських осідків не дійдеш раніше, ніж за два-три дні. Годинників чи історичних маятників там не почуєш. Тиша гірських заглибин і лісових надер не допускає навіть сильнішого вітру. Єдині маятники — це ритми шумів поміж шепотами весняних крапель, пробуджених з-під льодів, і літнім гомоном вод, це ритми від пострілів із тріскоту весняного льоду до літнього грому.
З Палениці народжуються вітри, народжуються ріки, але рік і вітрів там немає. Вона дозволяє чемно гратися тільки власним дітям, народженим в цьому місці паленицьким струмкам та вітерцям. Це яйце в шкаралупах і оболонках багатьох яєць. Той стержень Верховини, стиснутий багатьма шарами верховин і полонин, який гірські мудреці назвали для себе таємно «Пупком Землі».
Станіслав Вінценз, ibidem.
Гора Гнітеса (інша вимова – Гнатася) височить у крайній південній точці українських Карпат просто на кордоні з Румунією. Тож сходження на неї учасники експедиції здійснили під дружнім ескортом наряду прикордонників. З верху Гнітеси розкривається неймовірна у своїй красі гірська панорама «на весь світ». На північному заході проглядаються інші верхи Чивчинських гір, а на півдні та заході – гірські пасма Інеу, Роднянських Альп, Торояга, Петрос, Фаркау… Цю красу можна було б споглядати безкінечно, тут хотілося б залишитися назавжди, якби не спека та спрага – на Гнітесі немає джерел, це мінус. Більш того, південні та західні схили гори дуже потерпають останнім часом від маловоддя – у серпні зарості ягідників суцільно висохли і під ногами розсипаються на порох. Та на щастя, поки що немає тут і слідів туристів – у вигляді побутового сміття та розбитих автомобілями доріг – це плюс.
«Не так вже й важко здогадатися, коли пам’ятаємо, що таке пупок: слід справжнього співжиття, остання видима ланка замкнутого ланцюга матерів, праматерів, родів, прародів. Хто ж здатен охопити, хто і як розплутає це дерево пуповин з корінням, що сягає неба, дерево, яке випустило перший паросток з лона першої матері? Пупок — це місце, хоч би й точка, у якій вістря, що летить з нескінченності і в нескінченності пропадає, перерізало щось замкнуте, закінчене…»
Станіслав Вінценз, ibidem.
Пам’ятаймо про загиблих, турбуймося про живих
Повернення з Чивчинів у діл було доволі швидким і приємним – знову ж завдяки транспорту, наданому національним парком. Якби не часті зупинки на прикордонних блокпостах і споглядання нагромаджень колючого дроту, що відділяє нас від кордону з ЄС.
Цей контраст свободи вітрів та вод з несвободою кордону виглядав надто разючим…
Дорогою зупинялися в Селятині, колишньому історичному містечку. Тут збереглися дві пам’ятки сакральної архітектури: дерев’яна церква Різдва Богородиці, зведення якої датують XVII століттям, і мурована церква Святого Володимира ХІХ століття.
На жаль, краєзнавчі джерела переважно обходять увагою існування ще одного об’єкту історичної спадщини – великого єврейського цвинтаря, а він у Селятині досить добре зберігся. Тут до трагічних подій Голокосту існувала велика єврейська спільнота. Євреї складали близько половини населення містечка. Сьогодні лише надмогильні камені зберігають пам’ять про них, та людям також належало пам’ятати, якщо вони хочуть уникнути повторень трагедій…
Далі мандри перемістилися вже в басейн Чорного Черемошу. У центрі Верховини, де була наступна зупинка в подорожі, з року в рік збільшується скорботна алея портретів загиблих на війні захисників України, наразі їх вже кількадесят. Наші польські друзі звернули увагу на це і вирішили, що не можуть просто пройти повз місце пам’яті. Моментально було зібрано кошти, замовлено в крамниці кошик з квітами і стрічками в національних кольорах Польщі та України.
Звернімо увагу – це був спонтанний, невимушений, не запланований, щирий вияв людського співчуття. Свідчення того, що люди сприймають наш біль, як свій власний. Варто цінувати і пам’ятати про це…
У наступні два дні мандрівники не пройшли повз могили загиблих українських воїнів ще й на цвинтарі в Бистреці – тут також постояли в задумі, вклонилися, прочитали молитву. На бистрецькому сільському цвинтарі знайшли вічний спочинок земляки: Степан Потяк, Володимир Ватуйчак, Микола Будзанович.
Експедиції «Товариства Карпатського» традиційно відбуваються не лише у формі мандрів та спостережень. Подекуди вони супроводжуються активною волонтерською дією. Так було й цього разу – у прилеглому до Верховини селі Ільця отримали звістку про те, що під час недавньої грози велика гілка столітньої тополі впала на огорожу братської могили жаб’євських євреїв, розстріляних тут в грудні 1941 року.
Цей надмогильний пам’ятник з року в рік постійно доглядає вчителька Ільцівського ліцею Марія Атаманюк разом із своїми учнями та вихованцями, за що їй варто низько вклонитися. Тож чим могли, намагалися допомогти пані Марії і цього дня.
Спільно з Марією Дмитрівною оглянули також забуті залишки єврейського цвинтаря у Верховині-Слупійці. Надгробок в Ільці та декілька мацев на згаданому цвинтарі – ось і всі матеріальні пам’ятки про колись чисельну єврейську спільноту Жабйого.
Звісно, в Ільці також не обминули могили отця Софрона Витвицького (1819 – 1879), душпастиря, етнографа, письменника, просвітителя, речника міжнаціональної злагоди у Галичині, який впродовж чверті століття служив парохом тутешньої церкви Святої Трійці.
Тим вже вкотре виконали заповіт з його знаменитої коляди: «Нас пам’ятайте, Нас не забувайте, Чи то в щастію – в гаразді, Чи в недолі, чи в журбі!»
У гості до Вінценза
Наступними зупинками в подорожі були села Дземброня та Бистрець. Тут впродовж останніх двох років тривав благодійний чин облаштування місця, де колись стояв будинок Станіслава Вінценза, де власне і народився творчий задум написання ним тетралогії «На високій полонині». У 2024 році було відновлено меморіальний «Вінцензівський Хрест» на присілку Скарби в Бистреці. Уже цього літа за проєктом професора архітектури Влодзімєжа Вітковського з Політехніки в Лодзі, руками місцевого майстра Василя Славійчука було виготовлено огорожу довкола цього Хреста.
У передостанній день експедиції товариство вирушило з Дземброні до Хреста в Бистреці на традіційну «вінцезівську зустріч» – через горб Степанський та полонину Кошарище. З полонини відкривається чудовий, мабуть, найкращий з усіх ракурсів краєвид на Чорногору. Просто перед вами розляглися майже всі чорногірські верхи: від Смотрича і Попівана – до Говерли. Щоразу перехоплює подих від споглядання цієї величі та краси!
На жаль, з року в рік помітно, що на розкішній полонині Кошарище люди дедалі менше косять і випасають. Натомість сюди все активніше проникає туристична «цивілізація» (антицивілізація?) Найбільше вражає стихійне прокладання доріг до новобудов та спровокована цим швидка ерозія ґрунту.
Місцевій владі, яка толерує це неподобство, варто нагадати, що частиною національного законодавства України є Карпатська конвенція та Протокол про сталий транспорт до неї, у відповідності до якого сторони, усвідомлюючи, що екосистеми Карпат є особливо вразливими, повинні вживати заходів щодо сприяння розвитку сталого автомобільного транспорту та збереження традиційних ландшафтів при прокладанні транспортних шляхів. Те, що ми зараз бачимо на Кошарищі (та й в багатьох інших місцевостях Карпат) не є прикладом сталого господарювання у сфері транспорту. Якщо влада і громади забули про принципи сталого розвитку, нехтуючи його екологічними чинниками, то невдовзі – вже після першого дощового паводку – самі Гори закриють оці рани на власному тілі, які ми нині називаємо дорогами…
Присілок Скарби у Бистреці недаремно отримав свою назву. Прийшовши сюди, немов потрапляєш на іншу планету з іншим повітрям, іншими звуками та барвами. Тут зелено і свіжо так, як ніде в іншому місці. Міська суєта і навіть війна видаються дуже далекими. Все тутешнє – справді дорогоцінним. У це місце неможливо не закохатися. Недаремно Вінценз хотів бути похованим тут: «На цвинтарях ще пастимуть корів, тож хай також при моїм гробі корови віддано ступають, шумить зелене знамено!»
Так місце пам’яті про «Гомера Гуцульщини» виглядає сьогодні. За оцінкою одного з наших колег «відтепер у Бистреці стоятиме найбільш гуцульський хрест і найбільш гуцульська огорожа довкола нього». Кошти для виконання цієї роботи було зібрано громадянами Польщі, які цінують творчість Вінценза. Які вочевидь також розуміють важливість підтримання дружніх стосунків між нашими народами – особливо в часі війни.
Традиційно під «Вінцензівським хрестом» відбулося читання сторінок «Полонини».
«Як це так відбувається, що Палениця є вузлом особливих і постійних зв’язків між гірськими пластами, підземними водами і повітрям, разом з його течіями, вітрами, хмарами? Чи у Пупку землі не б’ється земний пульс, один з таких, які спричиняють, що в певних місцях земля більш очевидно притягає, ніж в інших? Цей вузол не тільки виловлює, нагромаджує і зв’язує купи хмар, які густо накопичуються над ним, немов ще одна смуга гір.
Як пульс притягнення Пупок землі Палениця є ще й витонченою майстернею тисячі рук, яка сама себе оточує власним склепінням, тобто власним повітрям, настільки процідженим у шари особливо легкі, гнучкі, а через це і надзвичайно чутливі, сприйнятливі і пронизливі, що буде в стані розіткати грубі, волохаті коци хмар на найтонші нитки і волокна. За допомогою тисячі сітей і сит зуміє переробити їх у відпливи течій і сил, і врешті-решт розщепити і поглинути цілу стелю з хмар, без раптових бур, без особливих опадів. Це повітря є теж западиною, хоч і бешкетною, але доброю, а радше настилом для танців, настільки пружним, що брилисті, градові хмари, які видираються синіми ведмедями на Паленицю, розгойдуються рожевими хороводами, щораз то більш безтілесними; що громи розчиняються у ніщо, тобто у миготливі роси, аж западуться, засмоктані джерелами, лісовими болотами, потоками. Та поки це станеться, не раз можна побачити під час заходу сонця і перед ніччю, як смуги гір і смуги хмар стають схожі на безрозсудних коханців, що обмінюються своїм світлом і своєю темрявою…»
Станіслав Вінценз, ibidem.
Олександр Степаненко,
ЕГО “Зелений Світ”
Leave a Reply