Маргаритки…Білі, рожеві й червоні… Чомусь так захотілося вибрати саме їх, тендітних і ніжних, по-весняному привітних і навіть направду якихось по-своєму щедрих, а ще – по-особливому навіть добрих… Як батько… Як мій папа…
Саме так із народження називала його, не розуміючи навіть у рідному сільському оточенні, як то так казати: «Тато»?! А якось малою навіть розревілася: «А чому в Анжели є тато, а в мене нема-а-а?!»… А вже таки нема… Усе з приміткою «вперше без папи»: спочатку – їхнє спільне із мамою учительське 1 вересня, що так до болю гірко контрастувало із багатобарв’ям цього дня; згодом – їхній же таки на пару День учителя, а потім – незабутній жовтневий день їхнього смарагдового весілля (55!..), який уже і не відсвяткували; дні народження онуків Костика та Настуні, а далі – Новий рік, батьків день народження, Святвечір, Різдво і народини брата, і мій золотий ювілей, що стрічала в обіймах улюбленої родини, але вже без одного крила; і день народження мого чоловіка, а скільки поминальних тепер субот – на відстані заплаканої душі й свічі…, а ще – уперше подвійнорадісна Благовіщенська днина онучка Михайлика, названого саме на честь дідуся, і теж із присмаком суму; тепер – в очікуванні світлого Свята Воскресіння Христового…, але із поверненням зі святошними великодніми кошиками з мамою у порожню оселю…
Аж ось я так реально і до неймовірного трепету і здригання чітко відчула батькову присутність, розхвилювавшись кожнісіньою клітиночкою єства, несподівано побачивши його… перед собою у натовпі: усміхненого і спокійного, у знайомому з дитинства його світлому плащі, з учительським якимось портфелем!.. Господи, як же раптом стало тепло – уперше… відтоді!.. – так, наче втрапивши у казкову мить недосяжної і все ж здійсне́нності, отримуєш омріяне, здавалось, назавжди втрачене родинне крило!.. Батько продовжував бути зовсім поряд, однак все ж за межею бажаних обіймів. І усміхався, якось по-дитячому привітно, що аж перехоплювало від несподіванки дух після пережитих його таких нестерпних мук і страждань, що завдала страшна недуга… Утім я так і не наважувалась кинутись у батькові обійми, лише несміливо запитала, долаючи сумніви, мовляв чи ж, бува, то не хтось чужий: «Вибачте, а як вас звати?» «…Сьома», – так само щиро усміхаючись, відповів… він, мій же все ж папа! І я, так і не збагнувши, чому вже не «Михайло», не намагаючись навіть приховувати гучні ридання, розпачливо заламуючи руки вигукнула, здавалось, до всього світу: «Де ж ти був? Ми ж таке пережили піж час похорону?!..»
…І тут миттєво розплющила очі. На годиннику – 4.15. Сон. Але поряд – напрочуд відчутна ота батькова присутність, за якою скучила до нестями, немов маля, якою дихала, як виявилось, уві сні і дивовижно реально ще ковтала повітря, достоту наповнене ним… А потім знову заплющила очі, попри все і всупереч усьому намагаючись повернутися не стільки у сам сон, як у оте блаженне направду відчуття його, мого папи, поруч… Кадр за кадром переживала, скрупульозно перебираючи побачене, достеменно знаючи, що то був саме він, хоч і чомусь із іншим найменням – уже його батька… І, заколисана отим теплом несподіваної хоч і дивної зустрічі, ще на трішечки заснула…
Недарма ж кажуть, що напередодні великих свят, а особливо – поминальних, померлі родичі приходять у наші сни… Дякую, батьку… Люблю!..
А між тим маргаритки, так яскраво прижившись на могильному горбочку біля хреста, привітно стрічають і свою першу весну, і його, папину, без нього…
.
Великодній кошик
Покладу у кошик великодній
Із душі народжену любов
І сльозу, що виткала сьогодні
Вже свою мережечку ізнов.
Покладу я бережно з долоні
І молитви тихий оберіг,
Щоби сину випросити й доні
Божий захист птахом на поріг.
Покладу я в кошика надію,
Що із рук батькі́вських пророста…
Тільки маму мовчки вже зігрію,
Що шепоче тихо до хреста.
Покладу у кошика я віру,
Заплету у музику небес
І тоді з натхненного клавіру
Зазвучить: «Воістину Воскрес!»
І уже у мирнім суголоссі
Благодатним таїнством умить
Голубінь на чистому колоссі
Поусюди вже загомонить!
Інна Гончар.