Хто вміє пошанувати свого батька й матір, той зрозуміє,
яку пошану повинен він мати до рідної мови.
Михайло Возняк
«Мати (читаймо також – Україна. – Б. Д.) передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм повільно зібране протягом віків – духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама, – скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»). У цьому й суть «Материзни», про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш. «На початку було Слово і Слово в Бога було…» Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» – писав про долю Шевченко. Зважте – українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти як щастя, чого не скажеш про російську «судьбу», яка сама керує й вирішує, а людина є тільки пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом. Доля «Просвіти», як доля дитини свого часу і своєї землі-матері, тісно пов’язана з людьми, які стояли при витоках її заснування. Щоб зрозуміти «Просвіту», як вдалий і оригінальний проект українськості на нашій землі, завдяки якому ми сьогодні є тими, ким є, мусимо бодай краєм ока поглянути на тих людей, які до нього спричинилися 150 років тому. Проте розмислювати про причинно-наслідкові відносини з насадженою віками російською ментальністю, російською мовою не маємо права, щоб не отримати історію «страшилку з бодуна проснувшись». Тому мусимо осмислити особливості саме українського трактування гармонії як закону, якому підчиняються і люди, і світила. Якщо в російській мові відштовхуються від принципу «великий и могучий русский язык», то в українців точкою відліку завжди мусить бути – «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра», як не може в людини бути серце поза людиною з другою кров’ю. Звикла точка відліку росіян – це фіксована в просторі зримість за найменшим впізнаваним, принцип взаємовідношення меншої частини до більшої, як більшої до цілого, коли у розуміння цілого вкладено принцип неситого ока – «все те, що моє “Я” хоче». Вчасно не зупинившись, у такому поділі отримуємо повернення до старого корита, як у Пушкіна в «Золотій рибці», що є також аналогією повернення до витоків, а в реальності до чиєїсь матері, при тому, що Alma Mater спрацьовує автоматично, як висновок: хто на що вчився, до того він і надається. А отже цілком зрозуміло, чому замість просвіти розкручується бренд «Иванушки-Дурачка» – так не тільки простіше, а навіть простіше від найпростішого, бо не виходячи за межі власного ока, власного рота і власного кулака, а значить тільки власного болю, власних снів та ілюзій. Натомість в українців золотий перетин – за принципом золотої середини, співмірності, символізму: як ціле й незалежне відноситься до іншого теж цілого й незалежного, та ж сама пропорція, що і в росіян, але не як співвідношення математичних частин, а символізм як симбіоз. Це є відношення ідеальності однієї форми до наступної в просторі та часі життя НА Землі, звідки й виник термін «символізм» – співвідношення куль. Співаємо у щедрівці: «Там овечки покотились, / А ягнички народились», розмальовуємо писанки – прикрашаємо власноруч живий символ самого життя – а отже творимо долю самостійно, узгоджено з силами Землі, Місяця та Сонця. За цим принципом на українському городі росте те, що посадили, а не все, чому не лінь, бо в Україні живуть – українці, а хто говорить з московським акцентом – називається москалем, оскільки коло, як і фальш, не може бути більше чи менше круглим, вагітність половинною чи четвертинною, неситісь – ситою, неповність – повною, цілість – частинною, а звідси й неволя – волею, незалежність – залежною, як і Україна, суверенна держава, нічиєю частиною бути не може. Такі прості математичні істини в українській лінгвістиці не в змозі зрозуміти навіть російські академіки. На жаль. Фундаментальні закони в гармонії розпочинаються з відповідальності за сказане слово, і в українців вона відточена до поруху в серці, яке вибирає шлях для крові – до рук, що міняють перспективу в просторі, до ніг, що змінюють перспективу в часі, чи до мозку, що переключає за потребою швидкості в межах одного часу й простору з думок про каміння льодовикового періоду на турботу про час ще не народжених правнуків. Таким є знаменитий український кордоцентризм, якого ми торкаємось рукою щоразу, коли розмінюємо 500 гривень із зображенням його офіційного автора – українця Григорія Сковороди. Принцип добропрекрасного, або грецькою калокагатії, є визначальним для наших земляків, де добро визначається серцем, а прекрасність – оком, які взаємопов’язані між собою плинною кров’ю. Символ плинності води, а отже її відповідника в людському організмі – крові, як те, що ріднить людей, пов’язує їх із землею: кривавий піт, криваві сльози, криваві рани… Це також є і математикою кордоцентризму: найменшою ознакою втрати, а тому ціною і одиницею виміру в просторі та часі; дочірнім, а значить таким же цілим, хоч і меншим на початок часу колом. Саме ідеальність його краю приречені пильнувати ті, чиїми символами є писанки, вишиванки, у чиїй мові чуємо мелодійне «о», а в піснях – знамениту ліричність. Та й в самому імені України корінь «край», як межа що її українці зобов’язані пильнувати, як зіницю ока: межа між внутрішнім і зовнішнім світом, між прямою і оберненою перспективою, між формою і вмістом. Межа, як краса, ємність та ідея, разом узяті в одному часі й одному просторі серця, що працює, доки живе людина, а не доки спить чи бадьориться. З молоком матері кожен українець долучається до філософії серця через розуміння добропрекрасного: життя кожної української дитини починається з закону поведінки в суспільстві за принципом «так гарно, а так – негарно». «Гармонійно-оптимальне співвідношення інтересів особи та суспільства можливе за умови, коли людина керується почуттями обов’язку і відповідальності, а гуманітарно-прогресивний ідеал стає суспільною нормою (Володимир Мельник, «Філософія і наука». У кн. “Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO” – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. – 568 с.).
«Б’є – значить любить» – улюблена приповідка східного сусіда свідчить не про особливості російської любові, а про двозначність прямої та оберненої перспективи, коли не розрізняють інформаційних потоків на вході та виході – як результат, неприродне повернення «посиланням» до матері, як лайка, замість побудови світу своїми руками, як творення життєдайних дочірніх форм за законами любові та вічності життя НА Землі. Паралельні прямі не перетинаються. Це зовсім не означає, що їх не можна змусити перетнутися, але в законі вони не перетинаються тільки тому, що зміст слова «паралельність» однаковий і в Африці, і в сусіда за стіною. Саме така концепція з урахуванням ваги слова без «зерна неправди» була використана і при заснуванні «Просвіти» 150 років тому: «… для того було застосовано принципи паралельних структур, які мали сприяти залученню до інституції представників усіх соціальних груп, головно селянства, та через наближеність до народу своїх підрозділів формувати розгалужену мережу філій та читалень Товариства. Засада непохитності у дотриманні обраного курсу стосувалася насамперед, добре виваженої, принципової позиції творців та діячів Товариства, які всі визначені вище засади (творення просвітньої, національно-демократичної, масової, громадської організації) та принципи поставили в основу своєї діяльності, що не підлягало корегуванню чи відхиленню від визначеного спрямування» (Володимир Пашук, «Товариство “Просвіта”: формування організаційних норм та засад (1868–1939)». – Львів: Національна академія наук України, інститут ім. І. Крип’якевича НАН Украіни, 2015. – 152 с.).
Формування організаційних норм і засад як вибір майбутньої долі просвіти – ці слова чи не найкраще ілюструють втрачене сучасними українцями розуміння природи речей, яке, проте, наче формула зберігалось в українському фольклорі, в Шевченковій поезії. Мова йде про співмірність, коли наслідки не будуються, як перспектива, а є породженими у відповідній цілісній своєчасній, а значить досконалій формі від матері-причини. Це пояснює феномен Шевченка, Alma Mater якого – академія художеств, а значить він професійно володів законами побудови зображення у перспективах, які нічим не відрізняються від життя дитини чи дітища в залежності від того, яку долю-перспективу «дає» мама-першопричина: пряму, обернену, будовану, як будинок із цеглин, чи народжену в рідному краї через мову і пісню, від серця в серце за принципом кордоцентризму. Цей останній варіант, як просвіта знанням і науками прийшов, до нас із середньовічних університетів у самому терміні «Alma Mater» – мати-годувальниця: що з чого виникає і куди дівається, або причинно-наслідкові зв’язки в кожній науковій сфері. Тож саме звідти, як наслідок – нинішній рівень цивілізації, світло сучасної науки. Євангеліє від Луки на самому початку розкриває спосіб власне живого творення науки: «щоб пізнав ти істоту науки, якої навчився» (Євангеліє від Луки 1:4). Отож не слід забувати, що всі сучасні науки родом із Закону Божого, бо з монаших келій середньовіччя розпочались усі університети.
Знищити кайдани, побороти стереотипи мислення – це під силу тільки тому народові, що власними руками творить свою долю щоденною важкою працею, а доля «Просвіти» з погляду 150-річної її історії – тому підтвердження. Працювати вдень і вночі, щоб кожна наука зростала на грунті рідної української мови, а значить узами часу та простору була пов’язана з Животворящим Божим Словом – це перший крок до перемоги, фундамент нашої національної ідеї. Працювати вдень і вночі щиро, жертовно, і тільки тоді рідна мова і рідна пісня звучатимуть як програмування багатства і достатку у словах «Щедрика», а не жебрання подачки у багатшого і сильнішого. Бо ми сильні й багаті: не плазуємо, завойовуючи чужі царини під сонцем як холоднокровні гади, й не літаємо у хмарах ілюзій страхаючись власного голосу як неврівноважені рукокрилі лилики, а впевнено крокуємо назустріч всім випробуванням і творимо свій український всесвіт, досконалий, як сферичне співоче «о» у вимові, гарний, як Великодня писанка, і завжди чистий, як прибрана світлиця.
Немає нічого нового і несподіваного під сонцем, але тільки освіта дає розуміння, що з чого виникає і куди дівається. Українці – освічена нація, якій вибили з памʼяті істину, що все залежить від сили серця. Подивившись один одному в очі, через любов навіть у погляді, у пісні мусимо відновлювати крок за кроком філософію серця, яка не під силу світові неситих очей. Тільки народ з глибокими гуманістичними традиціями зіницю ока називатиме чоловічком, лялечкою, адже справді: в кожному оці ближнього можна розгледіти тільки своє відображення. Як просто з такою вірою жити за двома Заповідями Любові – до ближнього і до Бога. І як тим, у кого зір пов’язаний тільки із «зрачком», а значить тільки з площинним «зренієм», складно орієнтуватись поміж собіподібними живими істотами: не то людьми, не то тваринами. Такі ілюзією одного слова приречені жити у постійному страху, а отже істинна християнська віра дається справжньою звитягою душі та серця тільки вибраним. Страх – це параліч волі, параліч чистого ясного живого погляду на такий же живий світ. Фіксація на стереотипах, на страхах, на забобонах і снах – ознака неволі, бо людина може бути тільки у двох станах: або цілісною, незалежною і вільною, або чиєюсь частиною, а отже залежною і невільною.
Мусимо сьогодні стерегти свого «краю», як у-країн-ці, бути свідомими такої своєї місії – проповідувати центр всесвіту в серці Людини (кордоцентризм), живий, а не мальований сенс буття людини, а значить творення долі життя цілого народу в надії та оперті на власні духовні і фізичні сили. Тільки працюючи для власного духовного, інтелектуального життя нації, народу, об’єднаного словом рідної мови, можна бути цілісним і незалежним українцем у будь-якому куточку планети, а на своїй землі й у своєму часі перш за все.
Одночасно з першим вдихом новонароджена людина видає і перший звук, сповіщаючи про свою появу на світ. Пуповина єднає людину з матір’ю, а молоко – з годувальницею. За цим предковічним законом кожна людина поєднана хвилями рідної мови з морем краси та ріками часів Усесвіту, в якому живуть її тіло, душа і думка. Якщо душа – вічна, тіло має свої границі, то думка, як і хвиля: то виринає, то потопає; то занурюється в глибини однієї людини, то колами відлуння йде межи люди. Кожен з нас, як найвправніший капітан, керуючи власними думками, розпоряджається не тільки своєю долею, але також і долею світу за законами парадоксу величин: в одному випадку – світу, маленького за розміром для кожного ока, але найціннішого і найважливішого для власної душі, виокремленої на загальному фоні, а в другому – навпаки: великого за розміром, а значить без жодних особливостей в очах людей, тих, хто волею долі опинився у ньому в цей момент і злився з ним та з іншими людьми в єдине ціле. Тільки серце працює дні і ночі, позначаючи життя Людини як особистості у всесвіті суспільства Людей, обираючи ій друзів та долучаючи її до спільнот однодумців. Тож, перефразовуючи «Вітрилом і веслом», як любили спонукати до творення власної долі в житейському морі на зорі гуманістики древні римляни, закликаємо сьогодні всіх українців словами нашого капітана в царині мови Бориса Грінченка: «Нумо до праці, брати!».
Засоби самопізнання, осягнення своєї ідентичності – у мові, у рідному слові; дослухаючись до нього, зробимо наш поступ очевидним, а діла наші свідчитимуть: ми пізнали себе і йдемо, горді тим, що вистояли!.. Любов до України — це любов до рідної мови, бо ж вона серце України, наше серце, вічність.
Уляна СВЕРЕДЮК, Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
.
Уляна Свередюк – спеціаліст з візуалізуючих технологій, лікар-офтальмолог, здобувач кафедри фольклористики ім. академіка Філарета Колесси Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Богдан Дячишин – к. т. н., доцент, член Української асоціації письменників.