Все починається з поезії. І – з прагнення бути почутим. Для цього ми видаємо книжки і шукаємо собі подібних – спраглих говорити і слухати.

Колись Оксані Лозовій ця спрага свого середовища допомогла залишитися поетесою. А Богдану Смоляку, незважаючи на постійну віддаленість від Львова, завжди бути тут необхідним і жаданим, а мені, попри любов до околиць і містечок – бути своєю відразу в кількох середовищах. От що цікаво: творчих середовищ може бути декілька (безліч!), так само, як і дискурсів в літературі, культурі загалом, і ми робимо несусвітню дурницю, коли «молимося» тільки на один з них, ігноруючи інші.
Отож сьогодні є прекрасна ювілейна нагода придивитися до дискурсу чи письменницької ніші (візії?) Віктора Палинського, який є абсолютно оригінальним, не подібним до інших. Тут з розгону і не визначиш, який масив і якої літератури він творить – масової чи елітарної, інтелектуальної чи відпочинкової (зрештою – одне іншому не суперечить). З одного боку, Палинський як літератор завжди намагався бути в офіційному руслі Спілки письменників, а судячи з контексту (середовище, становлення, впливи тощо) – випливав й на інші береги. Правда, він, здається, не примкнув тісно до творчої опозиції поетів-«позадесятників», які впродовж 1997 року прозвучали у львівських аудиторіях. (Богдан Чепурко, Богдан Смоляк та авторка цих рядків, згодом до неї приєдналися Оксана Лозова та інші позадесятники по духу; пізніший проект Олеся Гордона, який перебрав цю назву – це трохи чи зовсім інше). Хоч це тема наступного ювілею, та має стосунок до нинішніх розмислів про середовища, які творять, насамперед чи зокрема, люди одного покоління. Отож Віктор Палинський причетний насамперед до літературно-мистецької «формації» (від слова формувати), яка передувала «позадесятникам». Та про це – трохи згодом…
Не беруся тут судити про Вікторову поезію. Для мене той факт, що він, автор семи книжок прози та есеїстики, не боїться далі писати поезію (шість книжок), заслуговує подивування. І якщо б намагатися зараз намалювати повноцінну сильветку письменника-ювіляра, то довелося б хоча побіжно розглянути його прозову і поетичну творчість. Погодьтеся, таке завдання вимагає спеціального формату. Тим паче, що я збиралася назвати ці спогадальні рефлексії «Поезія і проза Віктора Палинського» – вкладаючи в цю назву інший, цілком не буквальний зміст. Що маю на оці? Кожна людина (за Ольгою Кобилянською) має дві душі: поранкову (піднесену) і прагматичну («кінське копито прози»). Але все починалося з поезії…
Колись мені та Вікторові Палинському судилося опинитися в одній тривимірній площині: третій вимір – то художника Олександра Ноги, який своєю неперервною графічною лінією ткав мовби музичний супровід до нашої поезії. Ми створили товариство «Три-пілля» (яке навіть зафіксоване у відповідному довіднику*): «з метою літературно-мистецької популяризації давньої культури України». І мали б, заглибившись в нашу праісторію, видати спільну книжку… Забігаючи наперед, скажу, що такого спільного «три-пільського» видання світ так і не побачив.
Але рівно 20 років тому…
Восени 1996 року у Львівській організації Спілки письменників відбулася спільна презентація наших поетичних книжок – Вікторової (четвертої збірки) «Екзистенція дощу» і моєї (другої) «Танці на льоду» в оформленні Олеся Ноги. Я чітко пам’ятаю акценти того вечора, зокрема, як звучали Вікторові вірші у виконанні професійного актора.

***
У кадрі –дощ.
(Повтор: за миттю – мить).
Іде собі, не поспіша
надмірно.
І привид за смерекою
стоїть –
неголений, нещасний і
наївний.
Нема бажання за дощем
іти.
А квапитись – тим паче,
неохота.
Сиджу в криївці власної
душі,
і це сьогодні вся моя
робота.
Час втратив сенс:
а я його пізнав:
без суєти у лісовій
оселі.
(Лиш прибігає Мавка
для забав).
У кадрі – дощ.
За кадром –
сон пустелі.

Пам’ятаю свої переживання двадцятирічної давності: хто талановитіший? До цього спричинився той факт, що Левко Різник, натоді голова Львівської спілки, ніяк не надавав мені слова, всіляко вихваляючи Віктора: перед тим була якась зустріч у сусідній Спілці журналістів, і Левко Йосипович просто забув, що в нас з Віктором – спільна презентація. Мабуть, то були прояви жіночої нерівноправності, про що тоді я не здогадувалася. Не пригадую, справді, чи Віктор Палинський страждав од надмірної галантності у стосунку до своїх товаришок-богемісток… Зате в своїй творчості він відводить жінці належне місце (і багато місця), ким би вона не була: «Мавкою для забав» чи жаданою гостею у вишуканому інтер’єрі.

***
Осердя надвечірнього затишку
В німотному чеканні паузи,
В мансарді, виповненій ностальгією
Забутих парфумів.
Зручна відчуженість фотельного
Затишку
Ще пам’ятає оголену жінку
На теплій вовняній ковдрі
(ти відсторонено усміхалася,
Наче на давній картині).

Я люблю його новелу (чи оповідання?) «Єлєна і антиквар». Тут створено образ жінки, який переважує всі інші жіночі парсуни, що переходять з одного твору в інший, прибираючи нові імена, обростаючи подробицями, пак «докладностями». Якщо бути точним, то це розвиток образу, бо першою була Дагмара з однойменної новели. Але Єлєна – «розкішна каштановолоса вродливиця з великими сірозеленими очима та блукаючою посмішкою на ледь припухлих устах, з плавними легкими рухами» справила на героя враження неповторності, він навіть подумав під час першої зустрічі з нею: «… у цю мить усе це, здавалося, – зумисне для мене… Ще помітив: на шиї, явно авторської роботи, вишукане бурштинове намисто. Воно дуже пасувало їй, як і меланхолійний настрій, в якому було щось від ностальгійної поезії чи давно не вживаного добре настояного вина»… У його творах багато жінок і багато любощів. Однак вони не є самоціллю. Радше – супроводжуючим, необхідним «матеріалом» (якби це не звучало!) його мандрівок у незнане.
…Ми всі боїмося багатослів’я. Палинський також. Обрубує довгі речення короткими, зате настирливо повторює-акцентує на окремому слові, яке йому видається вкрай важливим. Вимовним.
Утім, щоби пізнати стиль іншого, треба його прийняти. Оте щедре використання епітетів, що замінює інколи метафори, надмір абстрактних слів та докладностей, які перекочували в прозу з його культурологічних і літературно-критичних студій і навіть зачепили поезію, які додають його сюжетам неквапливого ритму, достатнього для споглядання і фіксації чогось незвичного. Оту, на позір, ускладнену лексику, усі ті «заумні» слова – ретропослідовність, нескінченності, приємності тощо, об які спочатку спотикаєшся (і це добре, це застановляє тебе над текстом), а згодом читаєш із задоволенням, зрештою, ці неологізми чи, радше, новоформи збагачують нашу мову. Я сама люблю такі слова, які гугл підкреслює червоним як неправильні. Наприклад, він досі виділяє слово посестринство. Тепер спробуємо знайти побратимство. Є таке правильне слово! Навіть у мові – нерівність. (До чого це я?)
Треба збагнути, що головний герой новел та оповідань Віктора Палинського – то сам (автор) наратор. Хто він? Естет-самітник, щасливий еґоцентрик і себелюбець, мандрівець і колекціонер незвичайних трафунків і водночас – чоловік, який здатний дивуватися, бачити непомічальне, бо вміє наслухати тишу та тонко відчувати природу, шукати, хоч часто й не знаходити відповідей, пояснення незбагненного. А воно – ірраціональне – трапляється йому в старих віллах, занедбаних і покинутих людьми місцинах, у фігурах упосліджених маргіналів, які, підкоряючись могутнім ритуалам, перетворюються у прекрасних персонажів. Але це – не фантастика і не містика, бо оповідальник – сучасний чоловік, який намагається пояснити побачене теперішньою, земною логікою – і як не дивно, текст від цього не програє, бо читач не відчуває себе одуреним, а – рівноправним учасником процесу пізнання. І він, читач, вже не тільки сприймає як належне (в тій реальності, що її пропонує автор), скажімо, дзеркало, що затягує на той світ, камін, що випускає жахких істот з іншого виміру, навіть реальний уламок давнього світу – з маленькими динозавриками чи дракончиками, безпечними, поки їх не потривожила безцеремонна цікавість сучасних невігласів… Читач поділяє авторове усвідомлення і застереження, що не можна вриватися в чужі світи, руйнувати їхню гармонію, існування на грані. ( Правда, допитливий і мужній автор-наратор часто порушує свої ж остороги і наражається на смертельну небезпеку. Але в таких скрутних ситуаціях нашого мандрівника в часі і просторі рятують жінки-чарівниці, які на якийсь час стають його коханками).
Найбільше поезії – бо Палинський-прозаїк не втомлюється шукати у своїх химерно-реалістичних текстах-відображеннях поезію – є, на мою гадку, в новелі «Повернення Жовтого Привида». Недаремно саме вона розпочинає книгу його найкращих текстів «Бібліотекар» (Львів: «Апріорі», 2013) … Знову якийсь маргінал – таємничий, незрозумілий – просто всівся поруч з нашим безстрашним героєм на лавицю у вечірньому парку під готичним храмом, і сповнив простір дивною тривогою. Та ба! Це ж давній знайомець, примара, що здавна нипає у цій частині міста: «Її не завжди можна побачити; подеколи лише чують, як хлипає собі або ж бурмоче десь у темному закутку»…
«Аж зараз побачив його мертвотно-мідні очі, що, тьмяно зблискуючи, не виражали абсолютно нічого. Ніби погляд із порожнечі. Нез’ясовним чином прочитав мої думки. Промовив своїм скрипучим, прикрим голосом, наче продовжував якусь розмову:
– Порожнеча не є ніщо. Бо вона вже є. Вона – порожнеча нескінченної тривалості. І годі про це сперечатись, трясця його матері! Порожнеча?!.. Це страшно лише на початку. А надалі – справжнішої справжності, ніж вона, зізнаюся, просто не існує…».
І ось цю страшну порожнечу Жовтий Привид, вихопивши з-під поли «всеосяжного штивного балахона невеличкого жовтого саксафона», наповнює музикою! Саме ця музика найбільше вражає нашого героя, а не ті всі дива, що оживають під її звучання (жовтий привид разом зі своїм саксафоном перетворюється на золотого і піднімається в повітря, а над клумбою, яка враз заквітла різноцвіттям, кружляють у танці дами і кавалери, в яких можна впізнати жебраків з Привокзальної):
«… Я слухав цю музику так, мовби вона була матрицею моєї душі. Це давно очікуване й виразно-хвилююче звучання видавалося саме тим, що зв’язує мене зі Львовом, і з цим сквером, і з безкінечною готикою собору. Душа відкривалася, і в неї потоками вливалося світло». Це світовідчуття романтика, його можна перейняти, сприйняти. Але Палинський не є романтиком, принаймні в чистому вигляді (нічого в природі нема в чистому вигляді). І вже, читаючи наступні рядки з «Жовтого Привида», де наш герой танцює танго над клумбою зі стильною «дамою», розумієш, що їх міг написати тільки він – невтомний шукач насолод і приємностей: «Це танго – ніби й не зовсім танго! Якийсь такий собі, дуже імпровізований танець у стилі танго. Приємно-розкутий. Зумисне поглинаючий всього тебе, захоплюючий. Коли ти – більше ніж ти. Є собою і є кимось іншим: досконалішим; сповненим незбагненних приємностей».
Віктор Палинський влаштовує для себе комфортну паралельну реальність з педантичністю художника-дизайнера, який, щоби створити гідний вибагливого замовника інтер’єр, мусить розумітися на цінах і матеріалах, старожитностях і модерні, справжностях і підробках. Але й у цій комфортній паралельній реальності він не обходиться без своїх давніх приятелів, винагороджуючи їх по-своєму щедро, по-своєму… То наділяє «бібліотекаря», якого списав з найбільшого аскета з – посеред нас – окулярами в золотій оправі, які додали чоловікові аристократичного шарму, переодягнувши його в «дорогий костюм з тонкорунної англійської вовни», то змушує іншого – добротної, але вже трохи пригніченої часом та зайвими кілограмами, статури – люто бігати через хащі, які дивним чином підступають до його «хрущовки» на зеленій львівській вулиці.
То ж хіба це не вияв любові до нас?
Втім, пора вже згадати про ще один літературний ювілей, який наступить через місяць після Вікторового. 17 жовтня 1996 року ми втрьох: Віктор Палинський, я і Олесь Нога підписали поетичний «Маніфест трьох» ( основний текст написаний мною, на моїй, ще левандівській, кухні). Він закінчувався словами: «А твоя доля – істина одного зеленого листка на тому дереві [України]». Палинський додав тоді якийсь уступ, а ще – кінцеву ваговиту обрубану фразу: «І це так багато…», а може – тільки три крапки (вже не пам’ятаю). Але він наполіг, щоби Маніфест було підписано саме в такому порядку, бо, мовляв, нема прецеденту в світовій практиці, щоби документ такої ваги першою підписала жінка.
Але все одно – світ 20 років тому був добріший. Рівно на 20 років…
Ми мали тоді свій прихисток – у відкритій кавярні на проспекті Свободи, де вітер вічно перевертав пластикові «стаканчики» з кавою (крім кави, зазвичай нічого не пили). До нашої малої богеми належали ще Леся Демська, Оксана Смерека-Малик, скрипаль Володимир Савка… В цей період Олесь творив свої нові серії графічних робіт, оформляючи переважно поетичні збірки львівських поетів (згодом тих серій назбиралося близько шести десятків). Добрим тоном вважалося видавати скромні книжечки в м’якій обкладинці. «Місце лірики – в маленькій кишеньці біля серця», казав Віктор. І коли вийшла його збірка «Мовчання Сфінкса» (1997) в твердій обкладинці, подовженого формату, з розкішною кольоровою графікою Олеся, то я ще подумала, що така книжка в нагрудну кишеньку не поміститься… Власне, це була остання Вікторова збірка з Олесевою співучою графікою, і в ній були дві добрі поезії (радше маленькі поеми) на «трипільську» тематику: «Писанка» та «Аркан». І в моїй збірці «Істина срібноти» (1998), також в оформленні Олеся, були вірші про писанку та аркан (взагалі цілий «трипільський» розділ «Знаки») – і знову ми сперечалися, чиї вірші кращі. Олесь констатував, що нам не дано створити спільної книжки, бо ми з Віктором – люди з різних планет. Але, звісно, не через це Олесь полишив наше товариство: його вже чекали нові проекти і нові поети.
Та наші сліди ще світяться десь там, в глибині осені 1996 – чи в перших теплих променях весни 1997 року. Я не знаю, коли це почалося. Але коли закінчували реставрувати Королівський мур в центрі міста – в його екстер’єрі вже існувало наше товариство. Як на цій фотографії: ми втрьох на фоні вежі, кістяк даху ще не покритий черепицею – «під стару львівську дахівку». Олесь тоді зорганізував це знимкування, бо на завтра вежу мали покрити дахом. Дивлюся на цю фотографію. Я – посередині, найбільш сентиментальна, якась недоусміхнена – я вчилася тоді стримувати свою посмішку, але з того нічого не вийшло. Віктор Палинський поруч – поет і в житті прагматик – ду-у-же міцно стоїть на ногах, дивиться в об’єктив незворушно. З іншого боку Олесь Нога в чорних окулярах, чи скептичний, чи іронічний – не видно. Небо над вежею синє-синє, стіна аж біла, значить був сонячний день. Камені Королівського муру, під яким ми звикли пити каву, дихають вічністю. Ми називали його Китайською стіною, бо це найдовший мур у центрі. Подивишся праворуч – видно Оперний театр, ліворуч – пам’ятник Шевченкові. Це місце було вибране задля Олеся Ноги, який працював в Музеї етнографії і народного промислу. Звідси видно музейні двері – так Олесь пантрував своїх приятелів і нових поетів, які вже його шукали. Кава під відкритим небом була дешева…
Віктор Палинський також зафіксував цей або подібний момент в есеї «Три-пілля». Поля трьох – не пересікаються…» (1997):
«…Дивно. У моїй «картинній галереї» («галереї картин нерукотворних») ми (Олесь Нога, Надія Мориквас, Віктор Палинський) – в екстер’єрі. Не в затишку хатніх покоїв, не в комфорті офісних приміщень. Серед – многодійства, многоголосся, багатозначності сущого. Усе це і тло, і середовище, й атмосфера водночас… Тут кілька кинутих ніби знічев’я іронічно ірраціональних фраз варті цілого маніфесту, хвилинний обмін інформацією – тривалої теоретичної конференції, а раптова пауза – симфонічного концерту. Слухаєш і рівнобіжно перебуваєш у кількох вимірах; переходиш з одного в інший. І таки залишаєшся в найпершому – у вимірі «Трипілля».
…Кожна людина – окрема планета, без перебільшення, це ми знаємо давно, але постійно забуваємо. І тільки інколи, коли осіння меланхолія звільняє нас від усього іншого, крім гострого відчуття природи, відкриваються такі істини. Я пам’ятаю, як сьогодні, холодний прозорий день в осінньому парку навпроти Спілки письменників. Ми бредемо по щиколотки в листі. Віктор говорить щось про життя так по-людськи, без отої пихи, що він напускає на себе час-від-часу. Пам’ятаю, що я була страшенно здивована, навіть вражена тим відчуттям якогось лагідного спокою й умиротворення, що йшло від нього. Я тоді навіть записала у своєму щоденнику, що «Палинський – зовсім інший, ніж я його знаю». Але що ми один про одного знаємо? Нічого!.. Ми й себе добре не знаємо. Лишень з часом, коли осінь з неймовірною швидкістю почне перегортати листки календаря, лишень тоді ми починаємо щось розуміти.
Хоч кожен з нас залишається вірним собі, на своїй планеті-планиді. Що не людина – то інша самотність. До речі, так називається одна з поетичних збірок Віктора: «Самотність» (1995), і там вона проступає як естетична категорія. Самотність – не порожнеча (за Палинським, порожнечі не буває), вона сповнена творчістю.
Не так давно, вітаючи мене з одним ювілеєм, Віктор подарував мені «Золоту медаль», де з одного боку великими буквами написано: «Фонд ВІКТОРА ПАЛИНСЬКОГО». А з протилежного – моє ім’я і – також величезним шрифтом – ювілейна цифра (та то не біда – похвалюся цією медаллю на наступний ювілей!). Яку ж медаль подарувати тобі сьогодні, Вікторе, щоби ти не тримав її в шухляді? Не з платини і не «золоту»… а з пам’яті, щоби хлюпнуло на тебе тією чистою вірою в життя і своє покликання. Нехай це буде наш поетичний маніфест…

Маніфест трьох
Талант – це дар Божий. Слово і Мистецтво – вічні. Не шкодуй скарбів душі своєї, а щедро роздавай їх людям. Не марнуй свого таланту. Не позаздри таланту ближнього свого. Найбільше щастя – спілкування із собі подібними мовою духу і серця.
Але ти інакший серед інших. Ти не такий, як усі. Довіряй собі, шануй себе, шліфуй свій дар, будь гідним його. Будь вірним своїй мелодії, мембрані душі, яка неповторно відбиває цей світ.
Творчість – не лише натхнення: це повсякденна, вкрай енергетично сконцентрована праця. Тільки якість створеного надає справжній сенс життю. Магічність слова, безкінечність лінії, спонтанне одкровення кольору – ось запорука успіху твору: читач чи глядач не повинен відчувати твоїх зусиль.
Гартуй своє серце, бо воно прийме на себе всі болі земні, страждання кожного – щоб викресати іскру справжнього.
Краса – почуття Божої міри – правда – досконалість.
Поезія перевищує знання, науку, найдосконалішу теорію. Її шлях і метода, спрямування до Абсолюту, до Чистої Ідеї – неповторні… Усе решта в цьому світі – відносне. Ми хочемо сказати так: «Поезія – найменш відносна в порівнянні з усім іншим!».
Поет розуміє мову свого народу. Пошук сучасного формотворення не затьмарить його національної ідентичності. Сучасне формотворення і глибинна національна традиція – ось перспективи розвитку, рушійна сила цього поступу.
Приймай свою Вітчизну, свій Народ як дане – їх можна вдосконалити тільки Любов’ю. Доля України у світі – це доля єдиного, неповторного дерева у вічному саду буття, який знає, однак, і весни, і осені, і заметілі. А твоя доля – істина одного зеленого листка на тому дереві. І це так багато…»**
Віктор Палинський, Надія Мориквас, Олесь Нога.
Цей поетичний маніфест, написаний 17 жовтня 1996 року для товариства «Три-пілля», залишається для мене (для нас?) чинним і нині.

*Нога О., Яців Р. Мистецькі товариства, об’єднання, угруповання, спілки Львова 1860-1998. – Львів: «Українські технології», 1998. – С. 103.
**Мориквас Н. Спокуса вічністю. Щоденник іронічної прози. – Париж–Львів–Цвікау: «Зерна», 1998. – С. 45-46; За нас – у Львові. Міти і міфи. – Львів: ЛА Піраміда, 2001. – С. 12-13.

Надія Мориквас.