Прочитав книжку Андрія Содомори «Про що писати…» Шукаю: що б ще почитати?.. Не спиться… Роздумую над фрагментами текстів із книжок, оприлюднених у 2020–2021 роках.
Трагедія сьогодення полягає в тому, що ми живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, забуваючи про те, що «ми ж складені з двох протилежних і різнорідних природ: з душі і тіла» (Блез Паскаль, «Думки»). Саме сумлінна й розумна книжка запрошує нас до співпраці з автором, який заохочує душу (дух) трудитися, а мозок працювати. Хоча міняється все, однак високе зостається навіки… Тож хай добротне слово книжки освячує дорогу правди до вдумливого читача. Щоб читач мовив: це моя книжка, цей текст написаний для мене – серце обирає своє!..
Сльози пам’яті… Коли не спиться, тоді мандрую думками площею біля пам’ятника Іванові Федорову у Львові. Хочеться дослідити й пізнати таїну вітру, сивого вітру, його тужливу самоту. Гортає той вітер і сьогодні пожовклі сторінки старих книжок. Природа речей, пам’ять про них викарбовує помітний слід у нашій свідомості, й одна лиш мить, ледь відчутний подих вітру повертатиме нас у світ тонкої енергії речей… І той вітер, що невтомно гортав пожовклі сторінки книжок, був «наче сивим». Сивим від старості, досвідченим. Можливо, він дослухався, чи хтось запитає: «У вас є для мене книжка, моя книжка, написана для мене, яка чекає, коли я за нею прийду?» Не прийшов ніхто… Ми так і не довідаємося про таємницю самотнього сивого вітру. У пам’яті оживає думка: «Усамітнюються лише сильні; інші ж привалені самотою» (Богдан Смоляк, «Альпінарій»). Сильно сказано – видно, думано-передумано… Вітер був сильним і не відкривав нам своєї таємниці. Ми не володіємо мистецтвом розмови з вітром, не розуміємо його мови, не дослухаємося серцем до нього… Не дослухаємося серцем до Слова…
Алоїз Принц стверджує, що люди втомилися від вигаданих історій. А мені пригадалася думка Євгена Барана («З “Книги живих”»), яку мусимо осмислити в сьогоденні, щоб не втратити молодь, Україну: «Про досвід читання… Тепер мене не цікавлять історії людей. Мене веде історія душі… І нам все менше потрібно книжок-історій… Проблема, як завжди, у внутрішній готовності ходи». І «МЕНЕ ВЕДЕ ІСТОРІЯ ДУШІ»… Щойно одержав сигнальний примірник своєї книжки (Богдан Дячишин. Ословленого світу таїна. – Львів: Растр-7, 2022. – 200 с.).
Цю свою скромну працю присвячую світлій пам’яті мого краянина, дорогого і незабутнього патріота-науковця Любомира Сеника, який любив слово і дбав про його ваготу та чистоту.
У книжці зібрані найсвіжіші есеї про окремі твори сучасних митців українського слова, які заторкнули моє серце і душу, бо спонукають читачів до глибшого думання про духовний світ людини, сенс людського буття.
Тут також вміщено декілька рецензій відомих літературних аналітиків на нові книжки автора 2020–2021 рр.
Для широкого кола читачів – людей, які люблять, прагнуть думати, живуть Україною і для України.
———————————————
* Євген Баран, «З “Книги живих”»
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів