Олег Кришталь. До співу пташок. Приватна подорож до себе: роман-есе. – К.: ФОП ПАЛИВОДА А. В., 2022. – 256 с.
Цей світ незрозумілий, дивний, надскладний та химерний, як і деякі думки. Загадкові прикраси, речі вільно побутують у нашому житті, а ми, не звертаючи належної уваги на їхній потаємний зміст, легковажимо цим… «Хрест, аркан і стріла – прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене…» (Xорсе Луїс Борхес, «Перевтілення»). Я знаю, і це мене бентежить.
Тисячі філософів, сотні тисяч книжок, а людина й досі б’ється над розгадкою сенсу свого життя. На мою думку, сенс буття людини – збагачення свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми життя з Богом, в русі до перемоги над чужими стереотипами.
Абсолютна істина – поза нашим розумінням; знаємо частинно, розуміємо частинно і відтворюємо для себе лише частку Абсолюту. Неможливо знати все і розуміти все в усьому. А частинно знаємо, то й частинно роздумуємо, й робимо все для того, щоб частково змінити своє «Я» і впливати частинним знанням на оточення. Тож розмисли про глобальне будуть безуспішними, якщо не працюватимемо локально над зміною того, що можемо змінити. Праця – не розмисли, а дія, в якій думка веде перед. Нехай ця дія мізерна, але вона наближає нас до розуміння того, що ми здатні робити, крокуючи дорогою пізнання Абсолюту, Творця, таїни вічності, незбагненного. Виходимо на цю дорогу. Кожен правдивий крок сприяє життєвому поступу. Рухаймося вперед, пам’ятаючи, що інколи слід озирнутися, повернутися до свого «Я», пересвідчуючись у перспективності обраного шляху.
«Якось у Давньому Римі велика юрба зібралася послухати Івана Златоуста, котрий проповідував новаторські ідеї Христа (до речі, вони є одним із найяскравіших прикладів використання метамови). Так-от, за саркастичним свідченням Тацита, юрба слухала Златоуста доти, доки не почалися заздалегідь оголошені перегони. Всі пішли туди» (с. 245). Чому пішли? Чи юрба розуміла сказане?..
І, хоч як це парадоксально звучить, мусимо правильно підставляти щоку, вчитися спілкуватися думками. Ми суть те, що відкидаємо, якщо не примножуємо нашу духовність… Ми суть те, що відкидаємо, якщо не побільшуємо наші знання. Ось що Ісус Христос сказав про «другу щоку» в Нагірній проповіді: «А я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу» (Євангеліє від Матвія 5:39). Звідси не вирвати й слова, дбаючи про своє розуміння. Значно краще буде прочитати цілий розділ, паралельні тексти в інших місцях, щоб наблизитися до свого розуміння глибини й суті сказаного. Вдумаймось у зміст першого речення, зі спонукою «не противитись злому». Злому… Коли нас словесно ображають, втягують у сварку, то мудрі радять не сперечатися з такими, щоб нам не стати подібними до них. Вихід із ситуації очевидний: «підстав йому й другу» щоку – відійди і не бери собі близько до серця дурниць. Стосовно цього читаймо коментар Андрія Содомори в «Дистихах» Катона: «Такого (такої) не переговориш. Мовчазна сова – птаха, посвячена богині мудрості Афіні». Мудрість мовчання – вінець мудрості людини, якої не вистачає кожному із нас.
«Думка прийшла. Щоб стати доступною – для “Я” і для інших, Urbi et Orbi – їй потрібно стати словами… Розуміння обмеженості мови слів посилає нам важливий сигнал: ми переросли цей спосіб міжособистісного спілкування. Водночас, не лише евристична природа мислення («Ага!»), а й щоденний досвід свідомого існування (наприклад, здатність діяти швидше, ніж говорити [Саме існування, а не життя, бо ДУМКА мусить випереджати дію: «Міркуй, коли кладеш стрілу на лук, / А не тоді, як випустиш із рук» (Сааді, «Бустан») – «Deliberando discitur sapientia» (Роздумуючи, набираємося мудрості. – Публілій Сір) – Б. Д.]) вказує, що наші ПК оперують мовою вищого рівня, зі складністю та повнотою, яку неможливо виразити словами. Це, власне, МОВА, що складається не з слів, а з ДУМОК. Назвемо її “МЕТАМОВОЮ”» (с. 241, 242).
Ліна Костенко у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» стверджує, що «…всі слова були уже чиїмись». Саме так – наші слова, думки, але, звісно, щоразу по-іншому, особистісним розумінням речей і здебільшого про сьогодення сказані власним «Я». Слово рідною мовою, доки воно є, – є й ми! Людина цілісна тоді, коли «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора. «Поезія. Проза»), бо ж «слово, як сонце, не чахне» (Любомир Сеник, «Таїна»).
Устрій світу – це устрій мови. Хоча мені здається, що в цьому устрої ми ще несповна усвідомили ДІЮ СЛОВА. Мова – це насамперед діяльність, адже СЛОВО передає думку. «Арістотель вважав, що думка і мова відповідають одна одній, тобто, що зі структури мови можна дійти висновку щодо структури дійсності» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»). Якої дійсності ми бажаємо? Чи віримо в силу слова?.. «Не можна здогадатися, як функціонує слово. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування» (Л. Вітґенштайн, «Філософські дослідження»). Олександр Потебня стверджував, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова – ословленого світу таїна. Світ – Боже твориво, і ми мусимо його ОСЛОВИТИ: «“Кожне мистецтво – наслідування природи” – дійшли висновку античні» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»). Як тут не згадати книжку відомого львівського науковця Євгена Нахліка «“І мертвим, і живим, і ненарожденним”, і самому собі» (Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції / НАН України. Інститут Івана Франка. – Львів, 2014. – 471 с.).
«Потебня зазначав про об’єктивність причиново-наслідкових зв’язків і відносин, про те, що матерія містить причину в самій собі, де мислення є властивістю матерії. Засадами пізнання вважав чуттєвий досвід, джерелом якого є об’єктивна реальність. Однак, на думку Потебні, чуттєве сприйняття хоча і є основою пізнання, саме собою воно ще не дає нам знання субстанції, якості і дії, загального і необхідного, того, що становить фундамент науки. …ВИЗНАЧАЛЬНУ РОЛЬ У МИСЛЕННІ ВІДІГРАЄ СЛОВО, МОВА» (Філософія мови Олександра Потебні. У кн. І. С. Захара «Українська філософія»).
Слово рідної мови дає плід, «що в ньому насіння» (Буття 1:11). Слова-насінини плодоносять, засівають людське єство вірою, надією, любов’ю, коханням, добром, наснагою до праці: «Лише завдяки мові людина змогла піднятися до вершин наукової творчості, бо тільки мова є засобом утворення понять і суджень, без яких неможлива жодна наука, інтелектуальна діяльність загалом» (Олександр Потебня. У кн. І. С. Захари, «Українська філософія»)…
«Мати (читаймо також – Україна. – Б. Д.) передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм повільно зібране протягом віків – духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама, – скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»). У цьому й суть «Материзни», про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш: «Хто вміє пошанувати свого батька й матір, той зрозуміє, яку пошану повинен він мати до рідної мови» (Михайло Возняк).
Мусимо сьогодні стерегти свого «краю», як у-країн-ці, бути свідомими такої своєї місії – проповідувати центр всесвіту в серці Людини (кордоцентризм), живий, а не мальований сенс буття людини, а значить творення долі життя цілого народу в надії та оперті на власні духовні і фізичні сили. Тільки працюючи для власного духовного, інтелектуального життя нації, народу, об’єднаного словом рідної мови, можна бути цілісним і незалежним українцем у будь-якому куточку планети, а на своїй землі й у своєму часі перш за все: «Розвиток мов має привести нас до появи Всесвітнього Розуму» (с. 244).
«Риторичне запитання-загадка:
– Що дає нам змогу спілкуватися “із повнотою, не доступною для слів”? Що дає нам змогу ділитися почуттями, емоціями, образами та ідеями занадто складними, щоб бути вираженими вербально?» (с. 243). «Хіба ми не здатні вести машину і слухати при цьому Моцарта?» (с. 249).
Якби ж людство прочитало б хоча Нагірну проповідь Ісуса Христа (всього п’ять сторінок тексту Євангелія від Матвія, 5–7 розділи! В Біблії 1523 сторінки): «Ваше слово хай буде: “так-так”, “ні-ні”. А що більше над це, то те від лукавого» (5:37). Чи розуміємо ми глибинний зміст цієї настанови? «Пилип же підбіг і почув, що той читає пророка Ісаю, та й спитав: “Чи розумієш, що ти читаєш?” А той відказав: “Як же можу, як ніхто не напутить мене?”» (Дії святих апостолів 8:30,31). Що далі?
Жодне соціальне передбачення не збулося – і не збудеться. А втім… Тож до праці, щоб «…навчитися співати краще за птахів» (с. 228). «Мріяти не заборониш. Я вже кілька разів доходив висновку, що Метамова з нами, але тільки зараз зрозумів, що ми з нею неподільні… Нова наука принесе нові терміни; нині ми спостерігаємо процес на самісінькому почату (с. 66, 246).
Працюймо, щоб повернути часи, коли слово «мало найвищу хвалу і шану», мозок думав, а не рахував; бо любов до Батьківщини – це любов до рідної мови, бо ж наша мова – це серце України, наше серце.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів