До 170-річчя від дня народження Михайла Павлика
Інколи історія, мовби відповідаючи своїй належності до жіночого роду, поводить себе як примхлива пані: то пильно наголошує на чомусь, то враз про це забуває або й твердить зовсім протилежне.
За прикладом не треба довго ходити. Яскравий і промовистий — Михайло Павлик. Поет, прозаїк, перекладач, публіцист, журналіст, редактор, видавець, вчений-історик, філософ, соціолог, фольклорист, етнограф, бібліограф, культурний, громадський і політичний діяч, без якого неможливо уявити суспільне життя Галичини впродовж сорока років і завдяки кому закладався фундамент українського духовного відродження в остан-ній третині ХІХ- першому десятилітті ХХ століть.
Лише перелік означень перехоплює подих від величі цієї непересічної особистості, справжнього титана думки й чину, що до останку служив рідному народові й справі його національного й державного самоусвідомлення.
То в чому ж несправедливість історії в стосунку з Михайлом Павликом? Насамперед — у тому, що ми й сьогодні ніяк не можемо позбутися сформованого за Союзу стереотипу сприймання письменника. Ортодоксальний ракурс, заданий радянськими історіографією та літературознавством, підносив його нам як полум’яного пропагандиста наукового соціалізму й ідей марксизму в Галичині та за її межами. А ще — атеїста-безбожника, який «закликав народ відректися від церкви й скинути монархічний уряд» (М.І.Походзіло). А також, мовляв, він мав виключно класовий підхід до всіх явищ суспільного життя. І відповідно — класову ненависть до всіх, хто не належав до «мужичого» та робітничого стану.
Ця оціночна матриця така нав’язлива, що не тільки пересічний спів-бесідник, але й вишівський викладач й до сьогодні ніяк не сприймає іншого кута зору в осмисленні життя й діяльності цієї величної людини.
Однак чому дивуватися? За роки незалежності України небагато дослідників зробили спроби по-новому прочитати спадщину М.Павлика. Серед них — В.Качкан, В.Костюк, П.Шкраб’юк, Л.Приймак, які в своїх працях висловлюють докорінно іншу точку зору на ідеологічні погляди письменника, його партійну та громадську діяльність. Проте, зважаючи на невеликі наклади наукових збірників та книг, в яких вони друкувалися, можна вважати, що ці оцінки стали відомими лише для вузького кола фахівців.
Самому читачеві, навіть найбільш зацікавленому, навряд чи вдасться віднайти істину — адже Михайло Павлик і досі не має повного видання художніх, наукових, публіцистичних та літературно-критичних праць, які, на думку вчених, склали б поважний п’ятдесятитомник.
Не виданий і майже не опублікований епістоляторій Павлика, який є важливим джерелом не тільки його літературно-критичних поглядів, але й дає можливість зрозуміти складний літературний і суспільно-політичний контекст епохи, прилучитися до «живого» спілкування з адресатами Павлика. Дослідники вважають, що листування письменника сягнуло б десь зо двадцять томів і було б неоціненним фактологічним матеріалом.
До «білих плям» належить і перекладацька діяльність М.І.Павлика, вона майже не враховується в оцінці його творчої спадщини.
Думалося, що 160-річчя від дня народження письменника якось виправить цю ситуацію, вмотивує відповідні державні й наукові інституції як до видання його творів, виходу праць павликознавців, так і до проведення в Україні широких ювілейних заходів на честь видатного представника когорти українських Каменярів.
На жаль, тоді не справдилося… А до 170-річчя письменника додалася повномасштабна війна росії проти України, що також не сприяє активізації наукової роботи павликознавців. Справедливості ради варто нагадати, що ВРУ прийняла постанову про відзначення ювілейних дат видатних українців в цьому році, а серед них — і Михайла Павлика.
Отже у рамках Року Павлика відбуваються і наші ювілейні святкування 170-річчя знаменитого косів’янина.
Принагідно хочеться нагадати, як за Австро-Угорщини в Галичині й Буковині відсвяткували 30-ліття творчої діяльності Михайла Павлика. Ініціаторами заходів виступило молодіжне крило Радикальної партії. Було створено ювілейний комітет, до якого ввійшли також і письменники В.Стефаник та М.Лозинський. Вечір відбувся 20 листопада 1904 року у Львові. Лунали вітальні промови, зачитувалися телеграми, що прийшли на адресу Павлика, звучали вірші й пісні, було багато квітів. Письменник дуже хвилювався, адже це чи не вперше він знаходився в центрі загальної уваги. Правда, йому вже приходилося переживати такі радісні події: 1894 року він організував 30-ліття вшанування літературної праці Михайла Драгоманова, 1898 — 25-ліття творчості Івана Франка. Але тут — ювілянт він, Михайло Павлик, надто скромний і зніяковілий. А ще коли І.Франко називає його «завзятим поборником неправди та кривди людської». Що саме так сприймали діяльність М.І.Павлика, свідчить і лист М.Черемшини, який писав від імені земляків: «… я із щирого серця дякую Вам, що так ревно уступаєтесь за нашою конаючою Гуцулією…» 1905 року у Львові вийшов збірник «Ювілей 30-літньої діяльності Михайла Павлика» (1874-1904).
Шанували Михайла Павлика і земляки-косів’яни. В рік його 60-ліття мешканці Москалівки влаштували величне свято, щоб належно привітати письменника. Біля читальні «Просвіти» зібралося чимало людей у святкових строях. Було зведено смерекову арку, прикрашену квітами і стрічками, поставлено трибуну для промовців. Прибули січовики у святкових строях з лентами через плече.
Газета «Громадський голос» за 22 травня 1913 року так описує цю подію:
«В Москалівці перед брамою із смерек…стояв чоловік середнього росту, сивуватий, але ще здоровий, в руках тримав папір і говорив привіт до панка, що стояв перед ним — маленький, волос сивий, з верха голови лисина, а такий худий, лиш шкіра та кості.
— А се що за панок такий мізерний?..
— Та же се Михайло Павлик…
На брамі чоловік скінчив промову і взяв Павлика за руку, а за другу –
другий чоловік, що стояв близько, та й повели через браму до трибуни.
За брамою повитали Павлика січовики».
Ці ювілейні заходи показали, що Михайло Павлик відігравав важли-ву роль у суспільно-громадському й політичному житті Галичини того часу і залишив глибокий слід в українській культурі. Під впливом Павлика та його публіцистичних творів формувалося нове покоління, готове стати в лави борців за українську ідею.
А якщо додати, що Павлик був одним із співзасновників Радикальної партії, творцем її програмних документів, фундатором «Січей» в Галичині, отаманом львівської повітової «Січі» та засновником Легіону Січового Стрілецтва, — то зробимо висновок, що його любов до України палахкотіла вогнем жертовності й самопосвяти.
Він гаряче закликав українців до творення незалежності: «Словом і ділом, сами й з другими найскоріше… добитись хоч такої волі особи, сло-ва, зборів, товариств, яка єсть по всій Європі».
М.І.Павлик висловлював сміливі думки щодо мрії українців про здо-буття державності. В листі до Володимира Вернадського від 15.01.1913р. зі Львова він пише: «… коли серед російської суспільності не найдеться відповідної доброї волі й сили … для забезпеки українського народного вільного розвою в Росії, послідню жде неминуча доля Туреччини, тим більше, що невдоволені Росією й інші недержавні національності».
В.Вернадський ще не готовий сприймати такі ідеї і в листі із Санкт-Петербурга від 10 лютого 1913 року відповідає Павликові: «Думаю, что отхождение от России было бы крупнейшей ошибкой…» І нижче: «Для меня нет сомнений в прочности русского государства».
Події найближчих чотирьох років доказали правоту Михайла Пав-лика в тому, що будь-які імперії рано чи пізно мусять завершити свою історію.
Михайло Павлик ще 1885 року писав Драгоманову про свої мрії щодо суверенної незалежної єдиної України. Цю думку він висловлює не-одноразово. Так, у листі до цього адресата 28 січня 1887 р. він пише: «вільна Україна…постати буде мусила на руїнах Австрії (себто Західна Україна. — А.Г.), як і на руїні деспотичної Росії (тобто під російська східна частина України. – А.Г.). Зауважте: Павлик був певен, що обидві частини його розірваної вітчизни об’єднаються в єдину соборну державу.
Більше того, Михайло Павлик володів якимсь дивним даром полі-тичного передбачення. Для ілюстрації наведемо кілька його думок: «Я певнісінький, що в Росії скінчиться на тім, що «російські революціонери» стануть стовпами реакції на другий день революції» (з листа до М.Драгоманова від 15 березня 1886р.).
У своїй статті «Соціалізм і теперішні держави», опублікованій в «Новому громадському голосі» 18 вересня 1904 року, він говорить: «Соціалізм, організований і тероризований централістами — державниками, — мусив би стати могилою народів…»
Хіба соціалістичний режим СРСР та інших держав радянського та-бору не підтвердив думку Павлика і про «тюрму народів», і «про могилу народів»? Запитання, як бачимо, риторичне.
Мрії про єдину соборну українську державу лунають з уст Павлика впродовж усієї його політичної діяльності.
Так, 1 червня 1910 року газета «Громадський голос» наводить ви-ступ М.Павлика на святі січових товариств у кінці травня у Станіславові. Він говорив, що січовий рух повинен охопити весь наш народ, зокрема за Збручем: «тоді напевно скінчиться його політична неволя під вражим мос-калем — і с т а н е в і л ь н а, н е з а л е ж н а У к р а ї н а б е з х л о п а і б е з п а н а, я к о ї б а ж а л и і б а ж а ю т ь ї ї н а й к р а щ і с и н и (розбивка в оригіналі — А.Г.).
Шкода, що Михайло Павлик не міг реалізувати себе як академічний учений чи белетрист. Цьому значною мірою перешкоджала його публіцистична й редакторська праця. З цього приводу М.Лозинський писав: «На його долю випала найтяжча і найневдячніша робота: редагувати, відповідати на злобу дня, тратити талант і час на дрібниці, справляти праці других. Публіцистика забрала в нього весь час, не даючи ані розвинутися його визначному белетристичному талантові, ані сконцентруватись в якійсь більшій наукові діяльності. Та публіцистика, якій віддаєшся всею своєю істотою, пишеш кров’ю свого серця…»
І справді, Павлик вклав титанічну працю в провідні часописи того часу. «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Громада», «Бать-ківщина», «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» — він був їх редактором, видавцем або членом редколегії і, як справедливо зазначає В Качкан, «своєю… працею витісував ті підвалини, на яких згодом утвердилася передова суспільно-культурна думка в Галичині». Саме на сторінках цих видань М.Павлик підтримав багатьох українських письменників, які розпочинали свою творчість — Лесю Українку, Павла Грабовського, Леся Мартовича, Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Євгенію Ярошинську. Прочитавши перше оповідання Леся Мартовича і назвавши його «Нечитальник», захоплено написав М.Драгоманову: «По-моєму, це штука прекрасна, просто гоголівська, і авторові, учневі 6 гімназійного класу, можна віщувати з того велику будучність» (лист від 17 липня 1888р.)
Немало зробив М.Павлик для формування бібліотеки НТШ. З 1897 до 1904 року він був її директором і виконував значну бібліографічну ро-боту. Його стараннями створений відділ рукописів та архівних матеріалів, відкрито, так звану, наукову робітню. Голова Наукового товариства ім. Шевченка, очевидно, що за участю М.Павлика як директора бібліотеки НТШ, надіслав у всі європейські академії та видавництва спеціальний лист із запрошенням до обміну науковими виданнями. Так НТШ дістало змогу обмінюватися книгами з 200 організаціями багатьох країн світу, що відк-рило нові можливості для наукової праці.
У такий спосіб заснувалася унікальна бібліотека НТШ, яка й зараз функціонує в складі Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України у Львові.
Михайло Павлик брав активну участь у роботі Товариства, виданні наукової та художньої літератури, був секретарем філологічної секції, дійсним членом НТШ. Його перу належить цікава дослідницька розвідка, опублікована 1900 р. — «Якуб Ґаватович (Ґават) — автор руських (себто українських. — А.Г.) інтермедій з 1619 року». Він вивчив рукописні фонди всіх монастирів у Галичині, мріяв про видання церковних книг, і, зок-рема, — Біблії українською мовою — й навіть готовий був сам її перекла-дати.
Сучасники говорили про Павлика як про людину, яка ніколи не зна-ла спочину. Він брався за всяку роботу, навіть за коректуру (за 40 корон у місяць мізерної платні). Вічно голодував. Михайло Лозинський пише, що «слабе з природи здоров’я Павлика не видержало довго такого стану і в 45 літ життя (коли Лозинський Павлика вперше побачив. -А.Г.) він був уже слабосилим старцем. Що далі, то й сил уже не ставало ні на яку роботу».
Керівництво НТШ з огляду на те, що Павлик не міг справлятися з тим обсягом праці, який виконував раніше, змусило його залишити посаду директора бібліотеки. Це позбавило письменника засобів до існування, бо пенсії НТШ йому не призначило, хоча багато членів Товариства наполяга-ли на її виплаті, зважаючи на особливі заслуги Павлика.
Із вибухом Першої світової війни Радикальна партія від себе делегу-вала М.Павлика членом Головної Української Ради — міжпартійної організації галицьких українців. Павлик був обраний заступником голови президії ГУР. Робота в президії плекала в серці письменника надії на хвилю національного піднесення, яка невдовзі підніметься й приведе до визволення всієї України.
У серпні 1914 року Михайло Павлик від РУРП разом з представни-ками УНДП та УСДП склали відозву до народу, яку опублікувала газета «Діло» 6 серпня. В ній, зокрема, виголошено заклик до народу вставати «до бою за здійснення ідеалу, який в теперішню хвилю з’єдинює ціле укра-їнське громадянство!»
Завершується це полум’яне звернення побажанням:
«Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!»
Цій мрії його тоді не судилося збутися. Третього вересня 1914р. ро-сійські війська вступили в Львів. Почалися репресії. Павлик для окупацій-ної влади був в числі найперших політичних ворогів. Однак емігрувати на Захід не хотів: «Я вже такий старий і близький смерти, — говорив письменник, — що мені нічого не страшно» (Михайло Павлик //Діло. — 1915. — 13 лют.).
Як засвідчують ті, хто спілкувався з письменником в останні хвилі його життя, якоїсь миті він сказав: «…не жаль мені вмирати. Одно лиш ме-не болить: москалі! Коли ж вони наміряються піти від нас? Так чи сяк, я переконаний: прийдуть наші!» (Останні хвилі Павлика //Громадський го-лос. — 1916. — 1 березня. Опубліковано після смерті письменника. — А.Г.)
Як — майже сюрреалістично! — проєктуються ці Павликові слова на нашу реальність, коли зажерливий москаль-окупант знову тероризує нашу землю, нищить українську державу, вбиває захисників і захисниць України та мирне населення.
Але віримо: ми здатні здолати москаля!
26 січня 1915 р. на 62-му році життя він відійшов у вічність. Російсь-ка комендатура заборонила будь-які промови біля гробу та на цвинтарі. Супроводжувана озброєними солдатами в російських мундирах (для забезпечення порядку) жалобна процесія розтяглася вулицями Львова в напрямку Личаківського кладовища. Там не в кам’яному склепі, а в простій земляній могилі знайшов струджений і зболений Павлик своє останнє пристанище.
Відтоді минуло 108 років. Упродовж них ім’я письменника різні ре-жими використовували відповідно до політичної кон’юнктури. Найчастіше його називали соціалістом-революціонером марксистського гарту. Підста-ва — радикальні погляди Павлика на суспільство, його прагнення соціальної справедливості, рівних можливостей для всіх людей.
Проте сам Павлик у листі від 13 червня 1913 року до канадської га-зети «Робочий народ», говорячи про свої ідейні переконання, писав так: «…революціонером я був і є лише в розумінні духовнім, а насильних способів, навіть в ідеальній формі, для введення в життя своїх гадок я ніколи не вживав і не вживаю».
Очевидно, що варто вірити цій самохарактеристиці, а не звульгари-зованому портретові, написаному комуністичними ідеологами від літера-тури.
… Віриться, що настане-таки час, коли Павлик повернеться — в Ук-раїну, в рідне місто. Повернеться повістями з косівського побуту, листами-звістками про пережите й передумане, соціальними програмами облаштування різних сторін життя в своїй незалежній країні, яка так важко долає труднощі власного становлення, а тепер бореться з російським окупантом за своє державне існування.
Хотілося б, щоб принаймні до наступної ювілейної дати було пере-видано двотомник творів Михайла Павлика, оскільки в бібліотеках Косова і району він практично відсутній. Варто також на уроках літературного краєзнавства ширше знайомити учнів із творами Павлика.
Однак наївно думати, що хтось це зробить за нас. Мусимо докласти праці, щоб принаймні у Косові, на його батьківщині, облаштувати літературно-меморіальний музей з повноінформативною експозицією, прообразом якого була класна кімната в Косівській середній школі №1, заснована завдяки турботам української філологині Ніни Лугової. Треба встановити пам’ятні знаки в тих місцях, де бував і працював письменник.
І загалом варто продумати відповідну Програму заходів, розписа-вши їх між державними, науковими, навчальними й громадськими інституціями.
Тільки у такий спосіб ми виконаємо свій обов’язок перед пам’яттю нашого великого земляка, заповнимо «білі плями» в історії та літературі. І впевнимо молоде покоління, що не на словах, а на ділі дбаємо про український національний ренесанс.
Аделя Григорук.