Щодня після ночі, відслонюючи фіранку, Ліда бралась витирати шибки, що без кінця мокріли. Здавалось, вони плакали, тиснені негодою знадвору, а смутком – із хати. Струмки води, збираючись крапля до краплі, стікали на підвіконня. Осиротіло заглядали у вікна голі, облиплі снігом дерева. Похмуро хилилось додолу віття і журно помахувало під вітром одинокими зчорнілими листками.
Лиш коли випадав свіжий сніг, надворі робилось якось веселіше, а в хаті ніби світліло й розвиднялось. У таку днину й Ліда оживала.
…Вона поставила біля порога відро з водою і кинулась роздягатися. Забачивши маму, Тарасик випнув із-під хустки, в яку його замотала баба Марта, руки і щось просив у мами. Хата ще не нагрілась, і було холодно.
-Дивись не впади, Тарасику! Куди оце біжиш? До мами захотілось? Мама водички тобі принесла, Тарасик буде купці-купці.
Дитина, зачувши улюблене «купці-купці», сміялась і ледь не хапала Ліду за руки. Баба сердилась:
-Не підходь холодна, дитину застудиш! Ой мамо, мамо, ти ще сама дитина. А тому, певно, хоч би й що! Ге, спить десь до дев*ятої.
Ліда пестила словами дитину, хукала в руки, щоб швидше зігрітись, і ніби не чула материного закиду. А баба Марта не попускала:
-Знаю, ти його борониш. Але де ж це таки видано, щоб за пів року – та й не довідатись! Та чи в нього серце кам*яне? Бідна ж ти головонько! І дитина мала на руках, і вчитися треба, ночами он дубієш над тою книжкою, – а він ще й писати перестав. Бачу, бачу, дочко, як попелишся з туги, але чим я, стара, тобі поможу?
Глипнула жалісливо на Ліду, що теж притихла коло сина, та й зітхнула. Бачить вона, Марта, – стара вже оком, то й досвідчена: гордує зять її донькою. Коли перші рази приїздили, то як ті голуб*ята були, а тоді щось ніби зробилось, якесь недобре око накинуло на них… Мовчала б – і так ятриться дитина, але хоче виговорити душу, бо вона з тих, простих: що на серці, те й у мові.
Уже булькав у казані борщ, пора було годувати малого та й самим снідати. Але не йшло Ліді те снідання. Тарасикові теж, видно, приївся щоденний борщ, – вередував. Баба повчала:
-Їж, дитинко, борщик, будеш здоровий. Бо у борщику все є. А ковбаски в баби нема, будеш удома ковбаску їсти. Приїдеш до тата, а він тобі багато-багато ковбаски купить. У баби нам добре, бо корівка Тарасикові молочка дає. А Тарасик виросте й буде корівку пасти з бабою. Гей, корівонько! Гей!
Мале й собі махало за бабою руками, ніби справді вже гнало високу рогату Калину до паші.
-Мамо, а де ж тато, що не снідали? Вже все прохололо на столі, – спитала Ліда.
-Та хай він западеться, непутящий. Ні світ, ні зоря, а вже напився. Якась напасть Божа на цю хату. Ой дитино, дивись за своїм, бо відіб*ється від рук і не вгледиш. Терпіла я весь вік, то хай хоч тобі буде легше. Чи я знала добре сходити, чи з людьми посидіти й погомоніти? Лиш вічна робота, вічно гиркання за ту горілку. Так і вік проходить.
-У мене, мамо, Михайло добрий, – соромилась Ліда перед Мартою. – Він дивний, але добрий. А приїхати до нас грошей, може, не вистачає.
-Знаю, дочко, що не все матері скажеш, як і я своїй не відкривалась. Пиши йому, люби його, хай і він до дитини навертається, хай поважає тебе…
Сьогодні розгулялась хурделиця. Сніг заліпив вікна. А Ліда ніби сподівалась когось.
Аж тут хтось загупав у сінях, обтрушуючи сніг. У відчинені двері увірвався холод, закрутився біля порога.
-Та швидше входьте, бо хату вистудите. Дітей маємо малих! – бігала коло дверей Марта. – А-а, це ви, Галино? Заходьте, заходьте! Може, з якою вісткою доброю?
-Доброго здоров*я в хаті! А я завжди з вісткою. Лиш чи з гарною, чи з поганою – не знаю.
Зарум*янена з морозу листоноша видобула із своєї сумки конверта й простягла його Ліді. Та так і кинулась, мов од несподіванки, хоч цієї звістки чекала вже місяць. Тремтячими руками одкривала конверт, пробігла перші рядки… і зойкнула. Марта, що в другій кімнаті припрошувала Галину сісти й трохи спочити, бо то ж таки треба потьопати по такій погоді від хати до хати, вбігла стривожено:
-Що таке, Лідо? Що там пише?
Сидить та, обняла дитину, лиш плечі ходором ходять. А на колінах сторінки списані валяються. Схопила Марта їх і, хоч і недобачає, а встромила очі в дрібні рядки, шукала. Ось, ось: «…Давно не писав… хворий… безнадійно… Прощай…»
-Ой мамко моя! А про сина ж, сина забув! А ми тут думали… Чуло моє серце недобре, ой чуло. Та вже така наша доля, дочко… Їдь, їдь до нього, а я Тарасика не обиджу. Їдь, хай очунює, хай встає на ноги… Прости, зятю, що погано думала. Ти далеко, не пишеш, – усе лізло в голову. А ти, Лідо, в мене одна. Та хоч і теща я, а серце болить за ним.
Випровадивши листоношу, Марта бігала по хаті, зачіпала горщики, вмовляла Ліду, цілувала Тарасика. Її руки почули, що десь потрібна їхня поміч, і не могли заспокоїтись. А сніг за вікном повалив іще дужче…
Наталка Поклад.