Дуже боюся телекамер. Їх очі — холодні, круглі, байдужі. Ці великі очиська блимають, видивляються, виловлють тебе. Тоді я тікаю ген-ген, як світло з темної кімнати. Люди кажуть: потрібно записати. А як зафіксувати страх? Як записати себе, коли всередині все розбите на уламки, які дихають окремо? Творчість — це мій шрам. Мій спосіб говорити там, де слова — зайві.
Важко сказати, чому малюю. Мабуть, аби не мовчати. Може, щоб відчути, що я немертва. Плями. Форми. Тіла, загорнуті у тканину. Плащаниця — не просто образ, це пам’ять. Мій друг. Його тиша. Його розчинення у простирадлах. Не говорила про це ні з ким. Роки мовчання. А потім — мазок. Ще один. І раптом — полегшення. Бо коли не говориш, — мистецтво теж мовчить.
Тато сказав:
— Йди. Робиш — роби. Не слухай. І я пішла. Вдихнула. Видихнула. Світ розкрився, як полотно після дощу.
Париж. Камінь, світло, повітря.
Мистецтво дихає всюди — у вітринах, у рекламах, у втомлених очах перехожих. Я стою серед цього шуму й думаю: ось воно, життя, що пахне фарбою, кавою і дощем. І мої руки пам’ятають кожен рух пензля. Бо малювати — це дихати.
У моїй майстерні пахне пилом, акрилом, водою.
Ми — шісдесят п’ять митців, одна стихія.
Ми не шукаємо грошей. Ми шукаємо сенс.
Форму. Погляд. Дотик до тиші.
Ми — тварини, які втекли з буденності.
Мої картини — м’язи.
Сухожилля.
Біль.
Там, де роздвоєність — там і життя.
Бо мистецтво — це завжди шрам, що світиться.
Вирізаю з дерева, з ДВП, з власного серця. Залишаю негативні форми — ті, що колись відкинула. Без них — нічого не існує. Світ тримається на відсутностях.
Навчаю дітей малювати.
Вони питають, чому я розмовляю українською.
Бо це мова, що дихає.
Бо вона жива, як фарба.
Бо коли говорю нею — лінія не тремтить.
Іноді мені здається, що я не живу, а сниться мені.
Що кожен день — це мазок, що не встиг висохнути.
Але якщо зупинитись — світ зникне.
Тому я малюю, щоб світ не зник.
Щоб тиша не перемогла.
Щоб Плащаниця стала крилом.
Записав Ярослав Карпець
Leave a Reply