Олександр Астаф’єв. Українсько-польські літературні діалоги (фольклорна стихія, екзистенція, есхатологія). – К.: Талком, 2020. – 560 с.
Книга вийшла за рекомендацією Вченої ради Міжнародної школи україністики НАН України, під грифом Київського національного університету імені Тараса Шевченка і Міжнародної школи україністики НАН України у серії «Студії з україністики. Випуск ХХVII». Науковий редактор – доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Ростислав Радишевський.
Одна із наскрізних проблем наукової діяльності Олександра Астаф’єва – українсько-польські літературні зв’язки, які він досліджує понад 20 років, починаючи від впливу Руського літопису на давньопольські хроніки і до літератури нинішніх днів (напр., творчість Ольги Токарчук).
Нова його книга присвячена українсько-польським літературним зв’язкам ХІХ-ХХ ст., зокрема впливу романтизму на українську і польську літератури.
Книга складається із трьох розділів. У першому розділі «Фольклорна стихія українсько-польського пограниччя» увагу автора привертають такі проблеми, як функціонування української пісні і її вплив на літератури двох народів. Він вважає, що українська і польська літератури збагатилися й розширилися під впливом народної пісні. Напр., фольклорні двійники Сава Чалий і Сава Цалинський принесли з собою високе піднесення народної самосвідомості: на авансцену художньої літератури висунулися українські пісні і думи та їхні польські переклади, сюжет про пана Твардовського, образ народного героя Івана Ґонти, пісенні мотиви русалок в поезії «української школи», образ Дунай-ріки. І тут є численні підстави говорити про контактні генетичні зв’язки між літературними явищами обох народів.
Ніколи раніше не спостерігалося такого широкого звернення представників «української школи» у польському романтизмі, до українських мотивів, етноейдем, історичних подій, легенд, реальних і казкових персонажів. Переплетення буденного із романтичним, романтичного із символікою помітні у багатьох творах польської літератури. Автор окреслює зміст і обсяг поняття «українська школа», порівнюючи його із дефініцією Івана Франка, Євгена Рихлика, Ростислава Радишевського та ін. Представники цього угруповання прагнули схопити й виразити великий обшир подій на українсько-польських землях.
Новий ступінь на зрілість української і польської літератур виявився у творах історичної і легендарної тематики. Автор досліджує такі явища, як екзистенційна топографія України у поемі «Марія» Антоні Мальчевського, ґотична поема «Канівський замок» Северина Ґощинського, в основу якої покладено мотив «Пісні про Бондарівну». Його цікавить постать козака Вернигори, примирителя української і польської народних стихійних сил і його розробка Міхалом Грабовським, події козаччини у творах Юзефа Богдана Залеського і Юліуша Словацького та ін. З низки паралельних зіставлень автор висновує глибокий контекстуальний аналіз.
Ознаки всебічного зближення української і польської літератур досліджені у третьому розділі «Від українсько-польського романтизму до модернізму». Цілком очевидні спільні лінії шукань позначені витонченою аналітичністю у тематичних блоках «”Sonety Krymskie” Адама Міцкевича як українські реалії та інтертекст», «Міцкевичів Конрад: українскі дискусії про валленродизм», «Культ Юліуша Словацького і «ревізія» пророків», «Польські джерела творчості Петра Гулака-Артемовського», «Останній із байроністів: українські метафори Леонарда Совінського», «Михайло Коцюбинський у Кракові: священні місця та міфічні ландшафти», «”Географія” у культрегерській діяльності Зузанни Целецької». Та це зовсім не означає, що в сучасному літературному розвитку відбувається таке собі «перемішування» молекул, уподібнення структур і форм, що веде до втрати національної своєрідності братніх літератур. Зовсім ні, бо художні відкриття, зроблені в одній національній літературі, не можуть бути перенесені автоматично в іншу, не можуть бути сприйняті у готовому вигляді. Тут багато важить індивідульна особливість творчої особистості письменника.
У четвертому розділі «Українсько-польські есхатологічні рефлексії ХХ століття» автор обґрунтовує життєво-моральні основи живописання словом і їхні типологічні збіги на прикладі багатьох творів української і польської художніх літератур. Назвемо деякі темарії книги: «Максим Рильський – перекладач «Pana Tadeusza» Адама Міцкевичва», «Література степу: невідома доповідь Дмитра Донцова у Варшавському Пен-клубі 3 грудня 1931 року», «Юрій Липа – читач і критик польської літератури», «Рецепція української літератури на сторінках паризького журналу ”Kultura”», «Поетична мова українського і польського авангарду», «Поезія Степана Бараньчака в Україні: людина – споживач соціальних штампів», «Візія культурного пограниччя у творах Ольги Токарчук».
Отже, книга Олександра Астаф’єва є справді вагомим явищем, у якому він прагне проникнути в ідейно-емоційне ядро й образну систему кращих творів української і польської літератур означеного періоду, зафіксувати типологічні збіги, переконливо показати поступ майстрів слова від точного відтворення життєвих реалій до естетичних принципів. Сьогодні, коли Україна переживає відродження своєї культурної тотожності, вибудовує суверенне суспільне і державне життя, вона має будувати мости дружби й взаєморозуміння із сусідами, зближувати національні літератури, показати перспективу українсько-польського літературного діалогу.
Марія Кодакова, м. Київ.