Не знаю, чого нам більше бракує – позитиву чи глибини. Дехто не робить між ними різниці. Тобто, якщо позитивне, то і глибоке. Можливо. Завжди вибираємо позитив. І то так запопадливо, що про все інше схильні забувати, принаймні до якогось часу. Обставини сприятливі – безоглядно наші. Людина доброзичлива, хай і незнайома, – друг і товариш. Будь-коли й будь-де. Це – протиставляючись негативу, дистанціюючись від нього. Свідомо і підсвідомо. В усьому. На цьому, мабуть, тримається світова, тепер і наша, психопедагогіка та психотерапія. Забуваємо ж найчастіше про існування певних стадій позитивного. Адже й на хліб та воду є різні смаки, а що тут не піддається градації – як сіль чи цукор – від того не раз навіть відмовляємося… Тим часом страждає позитив, пов᾿язаний із заглибленням у сутнісні параметри і властивості кожної речі. А той, хто споживає хліб, відчуваючи і його метафізику, ніколи не поступиться своїм домашнім окрайцем привезеному з-за моря… Небуденне, глибше сприйняття себе і довкілля знімає хворобливу потребу в суцільному поверхневому позитиві, оскільки зумовлює його акумуляцію на багатьох рівнях. Але таки не знаю, чого нам найбільше бракує…
13–19 липня 2022 року
Вже третій день, як міх дощу й вітру, почасти граду розв᾿язаний і невідомо, куди подівся його власник зі шворкою. Він, певно, десь поряд, спокійний, бо знає своє діло і свій час. Вишневі садочки, роняючи ягоди, страждають. Та лише в наших відчуттях. Таки ніщо у природі не пропаде. Особливо ж те, що не потрапить до людських рук…
Знову не без легкого підсердечного дрожу надіслав до оприлюднення свої писемні й малярські фрагменти. Нелегко їх створювати, але ще тяжче переконувати себе, що вони порозуміються з людьми. Відгуків нема. Може, ще в дорозі. І суперечити собі не варто, коли обстоюєш текст, який не передбачає зовнішніх вдячності чи заперечення, а винятково той, який, сказати б, зживається чи не зживається з єством читача. А в надісланій текстовій раті трохи переживаю за роздуми з пересадою. Звісно, що не емоційною, адже мисль не вельми товаришує з адреналіном. Ці роздуми можна було б назвати філософськими, якби вони свідомо спиралися на чужі мисленні здобутки. Хоча не вважаю їх абсолютно осібними – такого не буває у принципі, – однак бачу схожі в корінному пласті живої мисленної проблеми.
Полуднева ПТ, а ми, певно, до неї готові, бо післяобідньої відпочинкової сієсти не практикуємо… Вчора мій найстарший приятель своїм цитуванням французькою на якийсь час прив᾿язав мене до Поля Верлена – нині почитую його в перекладі Миколи Лукаша. І переймаюся передніш не музикою слова (її більше в оригінальному багатоголосному звучанні), а дечим іншим, що передає наша багатюща українська рукою й серцем видатного перекладача-інтерпретатора. А трохи знаючи його незалежний норов і нелегку долю, по кількох Верленових віршах спереду добірки перескакую до поезій з останніх збірок. То мій майже поточний вибір з обіцянкою небуденності. Зате вибір перекладача – одразу потужний. Тому що він сходиться з автором, як із рідним братом. Причому не в таланті поезотворення, який ніби ґарантує вартісність поетичного перекладу, – Лукаш писав лише дотепні епіграми-«шпигачки», – а саме трагічно-іронічним сприйняттям світу, яке, можливо, є ще більшою ґарантією… Але ж Верлен! Докрайньо розчинившись у тілесності, наприкінці життя він осмислює це навдивовижу тверезо. Однак – ні кроку назад: маятник його поезії мовби спиняється у своїй найвищій амплітудній точці, завмирає. Тож поетичне слово класика музичне, аналітично-іронічне, самокритичне, еротичне, есхатологічне…
Твоя рука писати вміє
Та обіймати – ти є ти.
І як тобі роздерти змія,
Щоби ягня у нім знайти –
Спасти його, віддавши слову
На виховання, бо хтозна,
Чи пустопаш не стане знову
Хранителем людського дна?..
Укотре, друже,
врешті-решт
Папір побореш –
роздереш.
Двогодинна, до опівдня, ПТ (14) – ракетовано Вінницю, є жертви цивільних, як і днями у Часовім Яру. Цьому не видно кінця – щодень 200 воєнних злочинів, скоєних московитами. Хоча кричимо більше від світової несправедливості, аніж від болю. Мабуть, світові було легше, коли він майже не знав нас. А нам і далі важко знати його таким літеплим…
Не знає втоми лиш дорога,
А як нараз нога зачовга –
Умить згадай, що маєш дух, –
Від нього крила-підпомога,
Щоб не заник до цілі рух.
Не забувай про серця дух…
Колись усе було супроти
І рухові, і крил двиготі,
Тоді не йшов ти – танцював,
Вітри осідлував достоту –
Аж розбігались дерева.
Колись ти йшов і танцював…
А дух, уздрівши переміну,
Сховався в доброту первинну
І там, як власну, ціль беріг,
Котру ти юно-безпричинно
В той час би виставив на сміх.
Твій дух для тебе ціль зберіг!
Багато мови про якби вже завтрашню Гаагу для московських убивць, про офлайнове навчання в підземеллях, про недалеку навалу трудових еміґрантів звідусюди замість наших переселенців, що у світах, про велику законну мовну українізацію… Все – і досяжне, й утопічне водночас. Принаймні здатне бентежити. Реальне і фантастичне. Декілька десятиліть тому перестала бути буттєвим ексклюзивом фантастика науково-технічна, нині ж – черга здуватися фантастиці соціальній…
Мій найстарший приятель вважає, що людство як вид зупинилось у своєму розвитку. Чи не кожна наша телефонна розмова – про це. Поділяю його біль, його тривожну аргументацію, яку доповнюю своєю. Вона десь така: типова сучасна людина внутрішньо до краю обмежила себе в думанні, сприйманні й відчуванні, віддавши цілковиту перевагу зовнішнім емоційно-фізичним чинникам; пізнає переважно очима, відчуває шкірою, міркує обжитими загальниками; слухом й іншими важливими рецепторами користується насамперед і насамкінець із побутових причин; важливих нюансів, без яких основне провалюється, не знає й не визнає; мови уніфікує, спрощує, перемішує і, що найгірше, рідну збіднює популярними лексично-граматичними примітивізмами, – не зважає на духовну природу й відповідне призначення слова… Ця низка печальних аргументів, мабуть, безконечна, бо кінці її вглибають у людське єство, що є бездонним. Якщо вдуматися, то людина античності, про котру друга завждішня мова приятеля, заклала не тільки основи європейської культури і цивілізації загалом, а й, фігурально кажучи, своє бачення будівель на цьому фундаменті, ба – навіть немало звела їх, включно з кам᾿яними. Як то так? Бо жила за законами, які втримували саме те, що ми як людство втратили і продовжуємо втрачати (про це – кількома рядками вище). І виходить: античність – не зоря, а зорі цивілізації… Бентежить мене тільки, так би мовити, принцип «гуманістичного гіпертрофованого еґо», що йому аж до прийняття християнства безоглядно підлягали, з одного боку, раби чи ранні християни, і з другого – цезарі; ті були законною жертвою, а ті – законним хижаком. Тож і такі світочі античного ума, як імператор Марк Аврелій, причетні до, на їхній погляд цілком виправданих, нелюдських розправ над людьми, а більшість високих гуманітаріїв не вважала це злочином. Мені заперечать: то ж питання соціальних формацій, – однак вбачаю тут фатальну поступку тваринному сегментові людської природи; фатальну, тому що подальші – у віках – відчайдушні спроби найсвітліших європейців захистити кожну людину від будь-яких посягань дали якусь мізерію і нині людство має кілька кровожерних осіб при абсолютній владі, що палять міста як Нерон, убивають як Калігула, виправдовують масове знищення людей та їхнього середовища, як… І здорової ради на це наразі нема.
Йду серединою літа (15) – не якоюсь смарагдово-золотою лінією, а звичним своїм шляхом, проте якраз нині позначеним для мене яскравими прикметами середліття. Вдосвіта була гроза, зі шквальними поривами вітру. Вволю потрусила садками; до негоди перебігала тобі дорогу яка переспіла вишня, та ось долу і вишень гурти, і яблук – великих мастаків одкочуватися, хай і недалеко, від своєї яблуні. І в них є черги, і зараз час на яблука ранні – переважно вони й пошилися в мандрьохи… А очікувачі пізніших черг міцно тримаються гілок, раз по раз показуючи свій нібито нездоровий, хоч насправді лише неповний, рум᾿янець. Око заледве знайшло калину, дарма що її родаки чи не в кожному палісаді. Зроду соромлива, одначе зараз, сказав би, до непристойності – доросла, а ховається в першій-ліпшій зеленій тіні. Але мовчу, бо знаю, як важливо для неї, славетної, бути у формі. Без жар-ягід хоч не показуйся… Зате горіхам «по барабану». Середлітнього дня вони й нагадують зелені бомбони на паличках цього інструмента. Щоправда, забарабанять аж на початку осені, тепер же ростуть собі ще в м᾿якуш – не у шкаралупу. З усіх найбільш нехарактерний виноград – його дрібноягідні грона ну одне до одного схожі на декоративні пластмасові у крамничці найдешевших товарів, але то вже постаралися виробники – мовляв, ліпше хай зелепужні, аніж доспілі, щоб діти не тягли до бузі…
Вчора – світові нагороди двом видатним українкам: письменниці Ліні Костенко і математичці Марині В᾿язовській. Другій – «майже нобелівку» за дуже конкретну справу – розв᾿язання задачі з найдоцільнішого наповнення кульовими об᾿ємами прямокутної місткості (так наразі розумію), математичної головоломки, що її не могли подужати чотири сотні літ. Сила! Першій – французьку найвищу відзнаку – орден Почесного легіону за високу громадянську позицію. Сила, але чому саме за це?! Ліна… Кажу, як про родичку. Мовив би так у будь-якому разі, але це вона сама, гадаю, вирішила тільки під іменем друкувати найкращі видання своїх поезій, бо в такому підході до свого доробку – і космічна амбіційність автора, і космічне роззосередження його особистості. Здавен поети мріють творити анонімно – заразом по-Божому і по-людському, щоб долоня в долоню не заглядала… Тож ім᾿я замість прізвища – це явний крок до такої анонімності. І залишається поезія не як літературний текст, а як височенна креативно-пасіонарна з᾿ява. У вимірах часопросторовому, рідномовному й соціальному це явище уособлюється в конкретній долі людини, котра живе як пише і пише як живе. Чинить саме те, що й дозволяється чинити тому, хто став на стежину здорового мистецького змагу із Творцем. І що віками зостається для більшості письменників проблемою проблем. Ліна – сув᾿язь особистості й поезії, слова особистісного й поетичного. Взірець чесного розв᾿язку цієї кардинальної творчої проблеми. Попри діонісійські й аполлонічні її начала. Попри постійні спроби «розділити рибу і кісточки», причину і наслідок, красне письменство і життя. Відтак французи пошанували нашу Ліну як лицарку світла. Все інше – у Вікіпедії, на будинкових муралах у Львові й по всій Україні. Про книжки вже й годі нагадувати.
ПТ під час підсумкового випуску новин – віджила новина, що враз реінкарнувалася…
Коротка ПТ на світанку (16) – час для наскрізної, вчорашньо-нинішньої думки, що збереглася в мушлі нічного сну. І вона про Ліну Костенко, жінку-українку, котра отримала від французької нації, по суті, не жіночу нагороду. Не відаю, скільки француженок удостоєні ордена Почесного легіону, проте не здивувався б, якби їх виявилося чимало – такий собі легіончик. Судячи з усього (маю на думці особисте життя, скажімо, Гюго та деяких інших класиків французької літератури), жінка у Франції взірцево вміла (впевнений, що й нині вміє) бути душею чоловіка – звідси поважне ставлення до неї вдома і до чужинки. Заслужених. Ліна, правда, – ще й наш багатолітній взірцевий, за Франком, чоловік на полі літературному.
Завважують, що в численних перемовинах зникає менторський тон Європи й Америки до нас, України. Це добре. Тепер пильнуймо, щоб не з᾿являвся він у нас.
Передвечірня ПТ; то не птах, а швидше – птеродактиль…
Вперше по-діловому заговорили про майбутню капітуляцію Московії (17). Заговорили тоном, що задає відповідний тонус і завше стосовно іншої інформації виявлявся ніби пророчим, виводив на бажану реальність.
Щоби психологічно розвантажуватися, фахівці, чую, радять співати. Чудова порада! Завше вчасна й доречна. Якщо мед лікує горло, то добра пісня зцілює і горло, і душу. Співаєш сам-один – знайдеш у пісні товариша на смуток чи радість. Співаєш з іншими – підтримуєш ще й людей на дусі. Самé слухання доброї пісні теж корисне, але воно – як слухання розповіді мандрівника про його пригоди, учасником яких хотілось би бути й тобі…
Хтось прирівняв нинішню можливу біду від нестачі хліба до лиха від вибуху атомної бомби. Воістину, чорнобильський вибух став для України не першим ядерним ураженням – спершу вибухнула значно потужніша бомба Голодомору початку 30-х років. Ще тоді, коли про дику силу розщепленого ядра існувало теоретичне уявлення. А от практика масового вбивства, геноциду вже була забезпечена. Страшні речі. Сьогодні неприпустимі навіть як аналогії.
День літній, по кількох буднях весняного чи осіннього вітряно-дощового ретро (18). Купчасті білохмари, підбиті – все ж – тьмяним сріблом. Погляд відчуває його вагу. Але сонце, блакить… – усе гаразд. Певно, й те, що сусідський брудно-білий пес, напівздичавілий на прив᾿язі, знову загриз їжака. То історія давнішня і з продовженням. Вони чогось до нього лізуть-підкочуються, мов на заклання, а він їх убиває – навчився щось там вигризати між голками. Звідки їх стільки? Через небезпеку – подвійний приплід? Природа. Нічого дивного. І все гаразд?..
Одній людині не вільно ганити свій заляканий народ, але вона вправі вийти з нього.
Сонце правди життєдайне тоді, коли гріє, а не засліплює й палить.
Нараз високі посадові кадри замелькали, яко кадри у кіні. Маймо надію, що то кіно вартісне, здатне зумовити добротну реальність…
Кажуть, що тривожні сирени зазвучали і в болотяній Москві. Наразі навчальні. Московити навчаються страху недалекої покари…
Італійський прем᾿єр тисне, щоб його звільнили з посади (19). (Щось протилежне історії з англійським очільником уряду). Нагадує тих небагатьох святих пастирів, котрі задля злагоди у своїх отарах, не передбачаючи приходу вовків ув овечій шкурі, віддалялися в пустиню…
Останнім часом прослухав кілька оперних і пісенних записів наших славетних Євгенії Мірошниченко (колоратурне сопрано рідкісно широкого діапазону), Діани Петруненко (небувало тепле сопрано), Анатолія Мокренка (насичено-глибокий баритон), Миколи Кондратюка (оксамитовий, близький до бельканто баритон). Усі вони більше чи менше трималися оперної сцени, бо до цього їх зобов᾿язували колосальні голосові можливості, однак найчастіше залюбки концертували з піснями – народними і тогочасними авторськими. Саме таких майстрів-виконавців мелодійної пісні нам не вистачає сьогодні, – хоч би на концертах у метро, що стають дедалі популярнішими.
Богдан Смоляк
Липень 2022 р.
Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда «Вітання зі Львова».