Моя найбільша війна / 19 (роздуми і відчуття)

Бути добрим… Зринає чимало запитань. До себе і світу.  Ось деякі. Народитися чи стати добрим, позаяк те й те вірогідне? Чим добрі люди схожі на добрі речі? Може, професійністю й надійністю? А як тоді з засадничою добрістю? З душею, якої, здається, позбавлені речі? Добрість ніби проміжна субстанція межи тими і тими? І якщо справедливість неможлива без злуки правди з добрим наставленням, то чи любов не вимагає такої ж тандемності? І що це – бути добрим до себе? Хто здатен визначити предмет і міру цього добра? Невже тільки тіло своєю реакцією? Або ж тільки принципи, за якими живеш? Сумління? Для багатьох – а що це? Дітям якнайбільше дозволяти? Дорослим якнайменше відмовляти? То яка тут різниця? Наскільки прощення є добром, якщо скоєного нам і пробаченого ніколи не забуваємо? Хіба добренький не гірший за безстороннього? Хіба співчутливий не ліпший від закоханого? Що відчуває і чинить м᾿якосерда людина? Бува, не панічний страх перед своєю внутрішньою піддатливістю? Ніщо саме у собі не є недобрим, бо тримається вселенського ладу?.. Таки безліч запитань, на які дошукуємося відповіді переважно самі, наодинці. Але узагальнюючи. Видається, що найбільше добро – це здібність чи прагнення відрізнити добре від поганого і зробити вибір на користь першого. І через це не раз комусь не сподобатися. Бути недобрим. Що ж…

24 вересня – 3 жовтня 2022 року

Свобода, як і любов, реальна тільки  у своїх повноті й ідеалі.

Нелюдська витривалість страшно скаліченого азовця, до війни музиканта. То музичність натури переходить у гармонійність, що є вже синкретикою тіла й духа, менш чутливою до больових подразників?..

Далі – продовження «наживо» новелістичного тексту з рати 18-ої.

…З першою кров᾿ю у скаліченій нозі мав би з᾿явитися й біль, – хоч який, а більшим від фантомного не міг бути. І не хотів. Давався знати легеньким поколюванням. Та й той, щойно народившись, уже погасав. А крівця в нозі мовби спинилася на півдорозі. Перед якоюсь загатою, греблею. Почув навіть характерний для свердлового просування гострий скрип. Нараз звалився, скошений надвеликим больовим відчуттям. Лежачи, впав у непам᾿ять. То його прошена кров не те що прорвала – змила загату на своєму шляху і хлинула повносилим потоком, однак, тицьнувшись у кірку недозагоєної кінцівки, вдалася до стрімкого зворотного руху. Поборюючи саму себе. Цього витримати не зміг би ніхто. Без наркозу чи з ним. Він же домагався чогось  рівновеликого часовій ваготі, але контрольованого. Коли прийшов до тями – був у попередньому невизначеному стані. Хоча ні, біль, не прижившись у нозі, повернувся всередину його єства, став ще більшим, неприступнішим. Якимось фатально фантомнішим. Не мав уже й найменшої надії на тактику душевної самооборони. Треба, попри все, наступати – просто видужувати!..

Сповідався (25). Критикуючи себе, чи не вперше цілком забув про контраргументи і пом᾿якшувальні обставини…

Операції у Франківську з використанням імплантатів, видрукуваних на принтері 3 D. Це ніби свого роду клонування органів. Однак заміна небезпечного, непідконтрольного втручання в засвіти тіла на технологічно прораховане й кероване.

Осінь, у крамничках з᾿явилася багатьом люба бочкова кілька, як і квашена капуста. Усміхнена продавчиня легенько наполягла, щоб другу спробував просто з її руки…

Ювілейна зустріч із краянами в бібліотеці (26): знайомі, приятелі й друзі од читачів, влади, творчості, прожитих літ; багато слів, із креном у перебільшення заслуг, через що мусив сам казати щось посутнє про себе в часі, але кваплячись і зрідка запинаючись, чимало розсипаючи; засумував би, якби не чудові музично-пісенні відеоролики в показі «на пів стіни» (особливе старання директора книгозбірні!); втішався читанням-переживанням, наче перестворенням своїх поезій, але пізніше у відеовідтворенні і сам, і моє читання видалися мені все ж мало привабливими; найкраще почували себе в сусідній залі мої врамковані етюди на одній стіні й виноград із солодкою компанією на столах при другій; розкішна винагорода – можливість поговорити з людьми майже про кожен малярський сюжет і задум. Представниць влади, міської й територіальної, вже в кулуарах просив не забувати про мої дорадчо-культуртрегерські можливості, що їх досі ніби не помічали, – і мені доводилося робити дещо добре для громади, спираючись винятково на активність людей-посередників. Закулісний ініціатор усієї паради – головред місцевої газети «обрав найнайостанніший ряд» – по-християнськи не прийшов, хоча мав право «сидіти в першому ряді». Вдячний усім!

Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (27). День, коли хрест остаточно переміг нас тілесних своєю ваготою й водночас легкістю. Мій уродинний день.

Меншовартісність, що про неї полюбляємо говорити. Вкрай рідко менш вартісною за інших відчуває себе конкретна людина, найчастіше все навпаки –  з пересадою, бо порівнюємо себе з собою ж в інших людях, а не з вартісністю Божою. Тому-то християнство вирятовує людей із пихи смиренням у ставленні до світу і власної особи.  Меншовартісність, гадаю, була властива нам як спільноті, народові, якщо тільки тепер починаємо розуміти мерзенність московщизни. Лиш очистившись від неї, будемо в дальшій Європі не просто переселенцями, заробітчанами чи туристами, а європейцями без комплексу меншовартісності.

Майже зліг (то сидів, то вкладався) від учорашніх ювілейної хвилянини і цілоденної дощової сирості. Варто було б добре вкритися – з головою – й зігрітись, але телефонували родичі, друзі, знайомі. Кількість дзвінків звичайна. Тут дещо інше, і саме те, що зобов᾿язує до відповіді й викликає вдячність, адже в мій день люди, як ніколи, відкривалися мені зі своїми тривогами й болями. І стосовно мене. До декого, правда, звертався сам, бо не могли сконтактуватися, телефонуючи на мій старий мобільник. Мій найстарший приятель подарував мені привітального катрена, хоч його можна було б присвятити насамперед Горацієві… Старший приятель-кам᾿янчанин з ім᾿ям царя звірів бідкався, що важко вже писати, тож радив йому зосередитися на коротких формах, однак знаю: ще видасть він ліро-епічну поему на сучасному матеріалі (однорядкові речі – це радше для мене). Найстарший відданий читач моєї лірики, творець щирих панегіриків, що їх інколи доводиться по-дружньому опротестовувати, підкреслює, проте, важливість глибшого поетичного горизонту, охоче ділиться й іншими своїми поглядами на мистецтво слова. Зичення колеги-лучанина лапідарне й конкретне, наче звернене до себе, що дуже зближує й дозволяє одразу перейти до обговорення поточних літературних важливостей; зараз він перейнятий читацьким сприйняттям своєї, по-суті, саги у трьох романних книгах, і гріх було б не перебрати разом з ним приваби кожної. Глибокий старший поет із галицької глибинки дякує, що не забуваю згадати його у своїй літкритичній аксіології; він повернувся до школи, – це ж тепер зі словами про український патріотизм, силу якого нині не спростувати. Старші сестри мого душевного приятеля студентських літ, пам᾿ять про якого лучить нас десятиліттями, вітають крізь сльози, а потім молодша, прагматичка за вдачею, не дивується, що впродовж місяців пишу е-діаріуш – «бо сидиш за комп᾿ютером», і то правда. Редактор відомого журналу не забуває запитати, що можу запропонувати до друку; така його цікавість – уже подарунок. Приятель – людина театру вітає підносячи, як зі сцени, – на доброзичливий загал. Приятелька-романістка тужить за онуком, котрий з мамою за кордоном. Журналістка й поетка, приятелька ще з часів праці в літературному часописі, прикладає чуле серце до дивної юридичної розвідної формули «через тривале неспілкування». Приятель-історик радо ділиться своїми чималими знаннями щодо медового самолікування. Племінничка вимучує мене дуже конкретними розпитами про виставку. Вдячний усім!

Відступаючи, зайди добивають своїх поранених. Тобто свої душі, свою армію, свою недодержаву.

Вчора (28) відвідав бібліотеку, виставку. Етюди ніби скучили за мною. Може, просто за людськими очима, адже для них і створені…

Одразу по уродинах мій сусід-ровесник приніс яблук зі свого саду. Зеленувато-червоних, напівсолодких, соковитих. А напередодні отримав медові червоні яблука на місті від господаря з Батятич, що поблизу Кам᾿янки. Ще й зі словами про мою добрість. Лише подякував, бо що тут скажеш, коли відчуваєш себе добрим, може, на якийсь малий відсоток… Та вирішив неодмінно ілюструвати ось цю діаріушну рату своїм етюдом «Планета Яблуко. Дотик». Місткий овоч яблуко, надто ж мальоване, якщо його споживати єством. Це і власне яблуко, і космічне тіло – наша гріховна планета передовсім, і бджілка Божого дотику до неї…

День Віри, Надії, Любові, їх матері Софії-Мудрості (30). А власне показової неприсутності й малої присутності в сучасному світі насамперед двох останніх, бо вірою й надією хоч якось живе і жертва, і розбійник, і обдурений до самоодуру. Маю на увазі московської режисури референдум-анексію-фарс щодо наших теренів, мобілізаційні заходи тих же московитів, реакцію відтручення світу на це все, наступальні дії нашої армії, а також уже не  стукання, а гримання в нібито розчинені для всіх двері НАТО… Скривавлений звір  якраз забивається в найглибший кут свого лігва. Тепер думають тільки його ікла й пазурі. Мудрість світу, який, натискаючи, спричинився до його відступу, нині полягає у гранично скоординованій і скооперованій остаточній дії дотискання…

Із псалму 103-го: «Нехай зникнуть грішники з землі, і беззаконники, так щоб їх не було! Благослови, душе моя, Господа!»

Завважую й передбачаю принаймні тристадійність наших бойових дій: 1) удари «у відповідь», 2) придушення дій ворожих «на ранній стадії» в межах України, 3) придушення дій ворожих «на ранній стадії» будь-де. Нині актуалізується стадія друга.

Вельми чутливий до виду ойкумени художник Анатолій Криволап, Шевченківський лауреат, виставив малярську фіксацію й воєнних сполохів. Мовби вони вже конкурують із природними призахідними. Стають натуральною часткою нашого довкілля…

Вчорашні ПТ зранку й увечері і нинішня пообідня (1 жовтня); певно, у зв᾿язку з особливо турбулентними подіями цих днів…

Голлівуд показує війну і як пастку для її учасників. Американцям видніше, адже їхні війни епізодично-географічні. Наша-не-наша війна також може бути пасткою, але тільки для московитів. Її індивідуальний вимір нечувано всенародний.

День учителя (2 жовтня). Насправді ж переважно вчительок. Тому хай буде так: День учителів. Про педагогіку вже трохи писав. Нині передчуваю, що несподівано небуденні виклики перед українським учительством, незалежно від статі, обіцяють появу в школі надбуденних особистостей. І не тільки тих, котрі зуміють вистояти у кращому за несприятливих умов. Таких уже нині чимало. На черзі – прихід навчителів-часознавців, словознавців, людинознавців…

Впродовж ночі інтерпретував-переспівував лірику Марії Павліковської-Ясножевської (3 жовтня). Під акомпанемент цілковитої тиші… Зранку приліг, та відразу ж підняла сирена ПТ. Воістину, творчість не потребує відпочинку…

Як припізнений подарунок на уродини: найбільша українська е-бібліотека поставила на свою полицю моє поетичне вибране «Словник мовчання».

Богдан Смоляк

Жовтень 2022 р.

Замість ілюстрації – гуашевий етюд «Планета Яблуко. Дотик».