Герой – первинно вождь, воїн. Останні два століття дуже опустили тих і тих, адже, скажімо, вождями ставали навіть маніяки та психопати, що самі себе героїзували, а пізній радянський, згодом московський армієць отримує «героя» за масове вбивство мирних людей. Ми в Україні все ж спромоглися на кількох героїв-шістдесятників. Та водночас нам штрикали в очі навіть буцімто національними героями-посадовцями з погано прихованою ненавистю до України. І як же можна було возносити в герої України людей з мільйонами корупційного походження, ще й коли більшість українців ніяк не може пуститися соломини прожиткового мінімуму?! Зрештою, персоналізована мамона має сама в собі нагороду, правда, підсудну… Перед московитсько-українською війною процес найвищого визнання трохи вирівнявся, хоча швидше притихнув. Нинішні герої з числа наших фронтовиків повертають державну героїзацію до її витоків. Тут, гадаю, не можна забувати і про медиків, і педагогів, і просто волонтерів. Тих, котрі, роблячи для загалу правдиве добро, важать своїм життям та здоров᾿ям, але й іншими вельми важливими речами, не раз тільки ними – вже окресленою професійною кар᾿єрою, родинною повнотою ет цетера. Звідси лише крок до визнаних державою героїв із життя звичайного, суто цивільного, якщо не мирного: просто гідних в усьому наслідування лідерів родини, професії, творчості, віри…
4–17 жовтня 2022 року
Святого апостола Кондрата (4), учня апостолів, згодом єпископа, автора пам᾿ятного послання до поган; цитую: «Християни не відрізняються від звичайних людей ані походженням, ані батьківщиною, ані мовою, ані буденним життям. Вони живуть у тілі, та не для тіла, вони підлягають законам, але своїм життям стоять вище законів. Їх не знають, але звинувачують, їх убивають, та вони живі; вони бідні, та збагачують інших, нічого не мають, та всім задоволені. Душа наповнює всі члени тіла, а християни – всі кінці землі». Минули століття, а людство й досі перед Усевишнім – як та посудина, що для кого напівповна, для кого – напівпорожня…
Запросив двох друзів дитинства на свою виставку. Один дещо знав про моє малювання, а другий трохи дивувався, хоча згадав, як у восьмирічці – ми однокласники – я на перерві для нього намалював щось конечне. Зате він, певно, виручав мене в точному навчанні. Хоч не пам᾿ятаю цього, та й немало з подібного забув, бо та ж потреба малювати дуже довго лише жевріла в мені. Треба придивитися, що там доброго ще жевріє в мені…
Пророка Йони (5), котрий у морі на кораблі зізнався, що саме через нього Бог сердиться бурею, хоча знав: викинуть його в бурхливе море…
Гарячі штаби світанку над Бугом. На шаблі? На клітки? Відомо, для кого ті й ті. Інших асоціацій не маю…
Що б не казали про заяву Ілона Маска щодо нас і Московії, – все десь має бодай п᾿ядь свого місця. Але чи Маск зняв маску?.. Гадаю, швидше спробував натягнути її, позаяк віднині до нього дослухатимуться більше як до дорослого «індиго», а все інше, що в нього є, не братиметься до особливої уваги; а це дозволило б йому зосередитися на суто своєму.
Відвідали мою виставку, Кам᾿янку приятельки зі Львова (6) – письменниця-романістка (ще поетка, літературознавиця) й композиторка (ще співчиня). Вийшли з маршрутки завчасу, бо якийсь пасажир трішки їх змилив, може, навіть жартуючи. Та це прислужилося – дорогою до книгозбірні оглянули все середмістя. Дивувалися, що маємо аж три парки. Справді, то міське зелене диво, яке треба оберігати! Шурхотіли першим, та вже напівзітлілим опалим листям, а трапився клен, то його литі з добірного жовтого золота візитівки щасливо переступали. Багато фоткали. Присіли на лавицю, щоб випити кави з термоса. На виставці вподобали й кілька «своїх» етюдів, відчутно реалістичніших за інші. Так, гадаю, озивається повнота й цілісність жіночої натури. Звідси – й уточнення щодо процесу і техніки малювання з тяжінням до чіткої конкретики, хоча творчі обставини опираються цьому…
ПТ на світанку, як замість макабричного будильника.
Сповістили про нову літературну нобеліантку – француженку Анні Ерно (7), вельми талановиту авторку, сказати б, вкрай відвертих, але нескандальних романів на матеріалі свого життя, свого єства. Одразу за тим дізналися про «третину» Нобелівської премії миру, присудженої нам. Це як реальне наближення до «нобеля». Бо якщо б навіть ми стали одноосібними лауреатами премії миру, то все одно були б наразі нацією «не нобелівською». Тільки премія з літератури повністю покриває цей запит, адже талановитий роман читатимуть усі – і президенти, і старшокласники, і лірики, і фізики… Саме до неї, заслуженої, треба стриміти.
Популярний політичний оглядач (здається, з першою філологічною освітою) раптом заговорив про багатосенсовість наших пісень, нашої поезії, в яких ми, українці, наче попередньо обумовлюємо свою долю, вирішуємо свої проблеми. Дуже цікавий погляд, що його варто взяти до уваги літературознавцям…
Творення образних світів вимагає повного зосередження творця на своєму мистецтві як на житті. Але яким чином передати імперативне розуміння цього українському суспільству?
Переставлення святого апостола і євангелиста Івана Богослова (9). Саме на порозі відходу до Ісуса, свого вчителя й сердечного друга, він, дуже ветхий літами, тихо виголосив єдину максиму, яку не можна забувати, бо всі інші принципи спасіння душі й порятунку людства зводяться до неї: «Діти мої, любіть брат брата!» У словах любові, гадаю, стільки ж правди, скільки поезії…
Уродини мого приятеля Володимира К. Він зі Львова, але і своїм фахом (багато літ віддав дипломатії), і сприйняттям часопростору (поет, філософ) однозначно належить Європі без кордонів. Залюбки писав про нього (див. у «Буквоїді»); його дві книжки поезій «Хромосоми» (2007) і «Видименевидиме» (2018) вважаю однією з кількох недоступних іншим вершин української поезії. Такою ж є вершина Валерія Іллі. Але ця ту не застує, бо мають, як на мене, трохи різні засади – у Валерія всеохопно-українські, у Володимира всеохопно-християнські. І в обох – розкішна метафорика-симфорика!
Вечірня ПТ з Іллею, з думою про мир; «Мова»:
душа кривавиться корогвою
у тиші Бога – моїй поезії сумній
коли я доступаюся до нього тихим
сподіванням
про вічне тривання душі
у барвінковому видихові приголосних
і голосінні присмерковім голосних
В наступні два дні (з 10) – масовані терористичні ракетування-дронування України: Києва, Миколаєва, Львова… – всіх тут не перелічити. Найбільш безглузді, як мовлять (мусимо вже шукати глузд в якихось елементах кривавої нападницької війни, дарма що вона від самого початку – цивілізаційний нонсенс), хоч били по енергетичних вузлах. По всій країні – багатогодинні ПТ, коли люди забувають про них і піддають себе смертельному ризику. Московити – лякаючи не злякали, нищачи не знищили, а всьому світові ще раз нагадали про свою мерзенність. Однак світ у своїй допомозі нам усе ще тягнеться за подіями, а мав би натепер бодай наздогнати їх…
Економлячи на живленні компа (11), вже з самопискою в руці перекладав-переспівував повні художньої наснаги мініатюри Павліковської-Ясножевської:
На морі здіймаються хвилі як тисячі вуст до місяця
І води барвою жита, що наливається, світяться…
Телефонував найвигадливіший мій приятель із своєї львівської, правдиво печерної темноти, бо місто наразі знеструмлене (12). Намагався якось нестандартно підтримати його, та згадав лише метафору про білу печеру світу із своєї книги «Словник мовчання», тож просто поспівчував.
Дещиця асоціативного. Тінторетто, антиподний конкурент Тиціана, не втікаючи із зачумленої Венеції, на матеріалі тліну витворив мистецькі шедеври… Славетний Паваротті в період «оперного буму» предметно зацікавився роком…
Уродини Мирослава Л. (13), поета і прозаїка, видавця, культуролога; чернівецького приятеля, «кам᾿янецького зятя». З його найновішої книжки поезій «Тилинка й литаври» (2021):
Торкаюсь вій – метеликів лляних,
Які витають в сивому суцвітті,
Морозом раннім начебто сповиті, –
Я так боюсь дивитися на них,
Неначе вгадую, куди вони летять,
Де завирує синя хуртовина…
Не поспішай, іти ще не повинна,
Це тільки крильця стиха шурхотять.
Удосвіта розвиднюють мене
Твої тремкі, вологі, теплі вії,
Лиш вітерець крізь паморозь повіє
Й достиглим плодом далі промайне.
Зачудовує обіймистість і свіже вікове тривання його ліричного вірша, як і всіх інших словесних жанрів. Вроджений професіоналізм, що у поєднанні із сердечною зіркістю генерує енергію дива.
Приятель – людина театру під᾿їхав маршруткою зі Львова під саму бібліотеку. До мого приходу встиг оглянути виставку. Його глибоке зацікавлення малярством помічаю здавна, позаяк воно – своєрідний театр, не раз карнавал кольорів і форм. Та це мій мотиваційний здогад. Свого часу на прохання приятеля-прозаїка зі Снович (працювали разом у редакції журналу), та й назустріч своєму інтересові, я замислив підготувати збірку моїх діалогів з вельми енергетичним художником, Шевченківським лауреатом Володимиром Патиком, а також розмов про його творчість з відомими й фаховими львів᾿янами. Серед них був і мій нинішній гість. Збірка та існує, правда, лише в кількох примірниках; могла б стати текстовою основою відповідного альбому. А вже значно пізніше нас звело спільне сприяння виходові у світ альбомним виданням монографії талановитого художника й науковця О. Н., присвяченої творчій долі «наївного генія» Никифора Дровняка. Тож нічого випадкового. Приятель радо сприйняв моє малево, заохочував до повторення експозиції у Львові. Подарував ще й ориґінальну спонуку до живописання – мистецький сертифікат. І Кам᾿янку хвалив – говорив про неї як про райський куточок. Один із тих, що можуть приснитися… Чим десь нагадав мені: уважність до рідного – насамперед! А ще вподобав тутешні храми. Вдячний йому!
Свято Покрови, а водночас – українського козацтва, всіх захисників України (14). Досконале поєднання дійових інтенцій нашого народу. Дуже повне відображення нашої сили в люстрі вічності. Вчорашня, як і попередні ПТ, усі події нападницької війни – ніщо перед цією потугою!
Ознайомився з рукописом поетичної книжки Надії М. «Танець спійманої рибини». Вельми імпонує мені ця субтильна, вільна, поривчасто-здіймиста і водночас пластично-стійка, наснажена чуттєвим інтелектом лірика. Порівнюю її тільки з авторкою. А сам книжковий проєкт вибраного за його вистачальність вважаю своєрідним творчо-поетичним відрухом. Надія полюбляє замовляльне «лельом-полельом», інколи береться комусь розтлумачувати його, та варто почути, як вона вимовляє це словосполучення: ніби перекочує, насолоджуючись, карамельку з найсолодшої дитячої долоньки. Її «лельом-полельом» – сповільнення кроку, навіть завмирання перед цінністю живої миті. Це доступно всім, хоч найчастіше полегшуємо собі пробування, обираючи щось готове, вона ж – творчиня буттєвої легкості. Для себе й інших. Задля цього, певно, й народилася і стала Надією. І якщо все-таки вибір – то одразу двох протилежностей: поезії й романістики (як у «заручниці» вибору); якщо рух уперед – то фальстартний біг, що зривається на лет у здоганянні вічних рацій («солодка моя несвобода»); якщо перестанок – то від зачудування довершеним (осінь ет цетера). Простір, що його відкриває вона, – львівський, левандівський, виногорівський, – ніби згортається за нею сувоєм, якого можна почитувати до кінця свого віку. А час? Він уже не такий важливий, бо і в цю мить, і врешті-решт вдається хіба «осягнути очевидне». Народжується легкість від засадничої, Божої неважкості, яку гріх іґнорувати. Така передається з повітрям. Надіїне, знову ж, «лельом-полельом» – витончене верліброве слово, що, пульсуючи, з᾿являється-зникає де заманеться. Летюче як павутинка – засновниця, однак, вагомих онтологічних значень. Падуче яко кленовий листок, котрий доклав, може, неймовірних зусиль, щоби вчасно зірватися з гілки. Чи дощова краплина з першими крильцятами щойно вдолі. Вірш Надії так і сприймаю. Його читання одне з найприродніших, – коли зникає бажання поціновувати, а натомість кортить цілком віддатися словесно-поетичному плинові. Радше летінню… І раптом:
срібна і хижа,
підскакувала на підривці,
як на батуті, –
щука!
пізно
рятувати її –
усі навколо танцюють
танець мисливців
і я також […]
я танцюю свій танець
по впійманій щуці,
а може – танець
спійманої рибини,
бо не вийти за межі сенсів,
які визначила колись
Прозріння завжди гірке, але й солодке, бо скороминуще. Жаский «танець спійманої рибини» – то дещо, мабуть, легше за життєві «танці на льоду» або пошуки немислимої легкості буття («щоби на грані»). Всім би просто «встояти на двох». У повноті сенсів.
Вже й офіційно Героєм України став 99-літній Мирослав Симчич, колишній сотенний УПА (15). Нарівні з молодими героями нинішньої визвольної війни. Але коли йдеться про справжність, то нелегко сказати, хто на кого рівняється…
Вчора – нагла завіса ранкової ПТ й ось – обідньої (16)… Чи нинішній Захід – без запиту на справедливість стосовно України? Гадаю, що справедливість християнська й історична таки не є для нього визначальною. Але житейсько-побутова «працює».
Зловісна ранкова ПТ…(17) Сьогодні Київ, найбільше він, відбивався од московитської масованої атаки літальними апаратами одноразового використання, виготовленими в Ірані. Навіть просто мешканці стріляли в них із вікон своїх квартир, і це вже сюжет не тільки драматичний. Хічкоківський!..
День боротьби з бідністю. Воістину, людство провадить безперервну війну з нею з давнього давна. Господь заповів хліб і воду кожному, однак знаходяться ті, що відбирають навіть їх у слабших. А коли доходить до порівняння статків або й звичайних прожиткових мінімумів у різних категорій суспільності, суспільностей, то гостро вражають «вершини» і «прірви». Ми в цьому розумінні – суцільно «гірська» країна. Альпи, ні, Гімалаї!..
Богдан Смоляк
Жовтень 2022 р.
Замість ілюстрації – гуашевий етюд «М᾿яка осінь. Кам᾿янеччина».