Кожен має свою внутрішню війну, навіть якщо не визнає її перед ближніми. Бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові. А така надзвичайна подія, як війна, що її вже четвертий місяць провадить український народ зі своїм історичним антагоністом – Московією, з ворогом світоладу, здатна в рази употужнити наші найкращі особисті прагнення…
19 травня 2022 року
День святого Варвара – розбійника й убивці, який, покаявшись, до кінця свого життя вже не ходив, а рачкував, і, сплутаний зі звіром, був упольований мисливцями. Але душу свою зберіг! Та чи згадує його московський церковний календар?..
Прозвучало очікуване: відбудовано буде краще, ніж було!..
Московити «хапаються» за блокбастерівську лазерну зброю…
В цих записах, зазначаючи чуже, переважно не називаю прізвищ, навіть після цитат, не авторизую ідей, передовсім ідей наших сучасників тощо ще й тому, що вважаю все, з чим погоджуюся на рівні душі, спільним, отже й моїм; не вкраденим і не прошеним, а дарованим принаймні за законом духовного віддарування, яке передбачає анонімність.
Продовження теми. Цитую: «Війна – божевілля, але мирне життя божевільніше», «Кількість війн скоротиться в тисячу разів, якщо на вбивства посилатимуть лише тих, що до війни закликають…», «Не на мудрість великих філософів, не на мудрість прискіпливих моралістів зважають війни: остерігаються мудрості наших матерів». Оці три афоризми, гадаю, складають ціннісну парадигму, що у підсумку, на жаль, провалюється в тартар кривавої війни. Ось як наростає трагедія: спершу знецінюють звичний триб життя, потім відкидають реалістичний погляд на засадничі речі, а врешті плюють на родиму мудрість матерів. Проте живемо в часи, коли й найкомпактніший афоризм не «наздоганяє» часових змін, що сягають уже коду спадковості. Для прикладу – «триколірне забарвлення» сльози матері убивці-московита…
Красне письменство дозволяє вважати завершеним людством якусь сотню-дві майстрів слова, серед яких половина сучасників. Це і дуже зручно, і ставить тебе, літературного критика, на позицію, інколи й у позу своєрідного деміурга. І критик, маючи важелі впливу на конкретних письменників, чи на пам᾿ять про них, пробує негайно змінювати людство. Звісно, «під себе», хоч би й дуже позитивного, бо інакше не виходить… І тоді б᾿ють у всі дзвони вічні нерозв᾿язані проблеми: доцільність існування критики як такої; шкідливість глобального поєднання світу фізичного з метафізичним, особливо в сутужні для книговидання часи; непіддатливість творчого вислову будь-якому процесуванню… В загалом схожій ситуації Петро Сорока писав свої літденники, і він, видно, йшов до повного розриву з «операційною» критикою, хоча віддав їй чи не найбільше зусиль. Літературні денники, можливо, видалися йому способом менш болісного впливу, але виявилися чи не жезлом літературного деміурга з великим бажанням зробити світ навколо себе кращим. Він писав, що втрачає, втратив надію на це, однак хто знає – треба ще почекати…
20 травня
Вчора, перед опівніччю, і нині зранку, – нечіткі, у плані причиновім, повітряні тривоги. Такі могли б застосовуватися і як засіб застережної психотерапії.
Ідея і практика свободи для світу. Ідея і практика хліба для світу. Чи не про це йшлося у передбаченнях, чи не про це були переконання наших соціально-національних пророків упродовж століть? Вони мріяли, але насамперед знали. Що буде так: світ залежатиме від нас, як ми від себе… Але не можемо експортувати свободу, бо вона – джерело. І хліб, з᾿ясовується, експортувати не так просто – його, певно, спершу треба захистити, щоб по-людському спожити. Чи означає це, що в нашому спільному спротиві московитам з᾿явиться, скажімо, багато африканців? Можливо.
Прозначується тенденція поваги до фахової думки, і її витоки – врахування думки військовиків. Перед війною це – немислимий висновок, зараз – зрозумілий. Шкода, що всі ми не орієнтувалися на думку творців хліба, насамперед пекарів. Це було б і гуманніше, і перспективніше. Однак людство вкотре обрало цілком інший орієнтир – творців пролитої крові… Я, звісно, з людством.
День устояний, хоч і з вітерцем. Але якимсь незвичайним: то по траві й зелах пролопотить, то зачепить вербові верхівки. А посередині – наче безрух… На що о шістнадцятій – знову майже миттєва тривога. Через годину – ще одна повітряна. Враз серце зітхнуло, що десь вона, може, й більш ніж тривожна…
Про деталі маріупольської операції виведення оточенців – від самого початку – дещо розповів найвищий посадовець; роблю висновок: було в усіх відношеннях як у людей, як в американців чи англійців…
21 травня
Нинішній житійник преподобний Арсеній Великий, як не раз радо зізнавався, ніколи не шкодував, що там і там промовчав. Звісно, не тоді, коли запитували. Вважаю, що початкова мова, хоч би про що була, – оцінювальна. Тим часом оцінка завжди так чи так збіднює оцінюване, звужує, часто ніби оголює його, через що перевисає до підстерігання негативу… Навіть найвища. Ця ще й відкрито долучається до факторів спокуси. Яка ж альтернатива оцінці, адже, якщо не мовчати, то якось реагувати на певну з᾿яву все-таки треба? Може, словом про буцімто стороннє, але внутрішньо причетне…
День Європи. Колись почуте або тепер вигадане: січовик викрадає Європу, а вона: «Я серцем давно твоя!»…
Передобідня тривога застала мене на місті. І пориви вже грозового вітру, і нараптиста повітряна – таки неприємні. Та чогось бракує. Для утвердження трагедійності. Для кінцевого апофеозу. Не вистачає ніби якогось глибокого й болісного зізнання перед собою…
Очільник стократ багатостраждальної Донеччини – як уявити його робочий день? – нагадує посланця позаземної цивілізації, що симпатизує нам. Очільник Луганщини, – там то бої, то будуть бої, – нагадує гайдамаку (може, Галайду чи навіть Гонту) зі славної Шевченкової поеми…
Бойова вишиванка – для теперішніх тероборонівців, але добре асоціюється й зі січовим стрільцем Вишиваним, австрійським ерцгерцогом…
Інтерв᾿ю з найбільш знаним подружжям – як нагадування, що людина жива із плоті та крові, та з усмішки, та з доброго слова…
Наших азовців ще не цілком звільнено-викуплено, але за них, як стало відомо, вже заплачено життями багатьох пілотів-гвинтокрильників, котрі під ворожим вогнем доправляли обложеним харчі, медикаменти та інше, вивозили поранених.
22 травня
Святий пророк Ісая, нинішній календарний житійник, провістив прихід Месії і Христового предтечі – Івана. На ґрунті його світлого пророцтва: «І буде там дорога чиста; дорогу ту назвуть прямою: не пройде нею ні один нечистий…» (Іс. 35, 1–10) 1859 року зросло Шевченкове пресвітле і таке нам пожиточне:
Оживуть степи, озéра,
І не верствовії,
А вольнії, широкії,
Скрізь шляхи святиї
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без ґвалту і крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.
Надіслав на літмистецький сайт чергову рату (подвійну, щоб «наздогнати» час) свого щоденника; і знову відчув неспокій – за того «птаха», що ось полетів, обронивши з одного крила темнаву пір᾿їну, і чи тепер втримає рівновагу… Зрештою, все, що обмірковую словом, стосується серця й душі. Може торкнути, може й ні. В обох випадках вважаю його резонансним. Та не остерігаюся говорити, хоча ніхто не просить, бо для мене то не початок мови, а її ненастанне продовження…
О першій дня – годинна тривога. Що та як – невідомо. Але дещо «підказує» Петрів літденник: «Одного в літературі цікавить осмислення, а іншого переживання». В житті, здається, так само. Чи там переважає переживання? Ні, наполягаю на поєднанні: в житті хочеш знати, щоб не переживати…
В Києві – перша в часі війни оперна вистава, і не що-небудь, а «Севільський цирульник»! Серед глядачів – і фронтовики, дехто про оперу як мистецьке дійство лише чув. Ось де добрий приклад того, як долучатися до життя зі світовою культурою… А просто неба, на Михайлівській площі, – вражаюча виставка мілітарного ворожого брухту, з елементами колишньої присутності його власників. Тут теж людно. Ми – істоти, котрі чи не однаковою мірою цікавляться і раєм, і пеклом…
23 травня
Посеред ночі – тривожна сирена. Читав, але більше перебирав свої думки. Так, чимало художньої прози пробігаєш без олівчика. Ніби – жодної вартісної думки, сама історійна колізія зі своїми часто привабливими аксесуарами. Життя в певному часопросторі, переживання прожитого року, дня й миті. Але всім заправляє роздум; з ним опиняєшся віч-на-віч, коли берешся, скажімо, переказувати повість переживання. Коли літературний персонаж приваблює мудрістю співжиття з людьми, яка й полягає передовсім у розумінні їх як особистостей. Засадниче авторське думання мовби розчинене в тексті твору і за певних умов «випадає кристалами»… А хтось тримає ці важливі думки завжди напохваті, ними починає і ними завершує; звісно, моменти колізійно-драматичні вже не розчиняються в мислях (вони для цього занадто камерні), а наче схиляються перед ними… В добротній прозі є те й те, треба лиш бути уважним.
Телефонував приятель із Тернопілля – вагається, чи варто нині видавати книжку, злагоджену ще до війни. Стосовно деяких своїх речей маю схоже відчуття, хоча не збираюся їх тиражувати. Гадалося: час покаже що є що, а він, наш український час, враз неймовірно заквапився. Просто на очах ущільнився аж так, що показує вже… Стиснувся під вагою всенародної трагедії. Війни.
Йду передмістям – суцільний перецвіт садовини. Білий базник – туди ж, шерхне. І тільки лілово-бузковий ще повен мінливої барви й летючого запаху. Подумалося, що й деякі сирени менш тривожні, аніж нагле відцвітання…
Харків знову потерпає від обстрілів – досяжний з прикордонної Московії. Та ще цікавіше мер міста розповідає про його образ після відбудови. Про свою прихильність до електробусів. Висновую: місто було взірцем радянського монументалізму в забудові – буде взірцем стилю європейської оригінальності й комфортності.
Кажуть, що москалі сміливі, бо не цінують життя чужого і свого. Так, вбиваючи інших, переставляють себе. Це не сміливість, а печерність – від безвіри, безнадії й безлюбові… Одному такому, явному простовбивцеві цивільних, сьогодні наш суд виніс вирок довічного ув᾿язнення. Маємо подвійний прецедент: перше, що почали карати за злочини проти людяності; друге, що довічний засуд злочинця передбачає й вічність держави (і перемогу у війні, і сучасну відбудову, і тривале мирне життя).
Пішло-поїхало написання дечого, стосовно московитів, з малої літери: «рф», «росія» (радив би не вживати цього слова взагалі, ну, хіба що завжди в іронічних лапках, тому що його основу вкрадено в нас) тощо. Цікаво, що переможе – всенародна негативна емоція чи правописна традиція. В кожному разі час, дуже конкретний або як потік, покаже своє верховенство над словом соціалізованим.
За кордоном і в Україні зав᾿язуються клуби української мови. Подивишся – сидять самі жінки; а так і має бути: як заговорить дружина, так говоритимуть її чоловік і діти; однак у школі, вважаю, мовне знання від чоловіків – дійовіше.
І в найстрашніших умовах (окупація, підвал, брак освітлення й води…) жінок, зізнаються, найбільше надихають пологи; повивальниці кажуть десь так: відчуття, що народжуєш і світло, і воду…
24 травня
Солунських братів Кирила і Методія, котрі, звіщаючи Добру Новину, досконало підійшли до об᾿єднання начал християнських, національних та культурницьких – подбали і про верховіття (хрещення народів), і про коріння (витворення грамоти) древа Слов᾿янщини. Ми, українці, через свою надзвичайну лексичну самобутність, мабуть, найменше з усіх сусідніх народів причастилися із джерела старослов᾿янської, або ж церковнослов᾿янської мови, що його викопали брати. Однак ще не пізно надолужити…
Вчора на інформаційному марафоні мусувалися зізнання найбільшого провокатора (вже писав про нього), що потребують ретельної перевірки. Це чи не вперше недоподія мала шанс заповнити чистий, хоч і війна, мисленний часопростір українства, і не тільки його, але нині, на щастя, цього не чути. Мусимо розуміти, що справжня подія – те, що по дії, фактом якої вона розпочинається, а не завершується… Зробила спробу заволодіти умами – так само через ЗМІ – й т. зв. мавп᾿яча віспа; маю враження, що в якійсь утаємниченій реальності розгортається інтенсивний пошук того, чим можна було б відсунути в затінок живий, дійовий інтерес до поборення найбільшого нині світового зла – геноциду українців московитами.
Триває діловито-добірний Давос, що, здається, готовий накласти табу на зв᾿язки з диктатурами.
Обідня тривога, пояснення якій навряд чи буде. Щось від фактора чисто психологічного. Боюся, що по війні комусь такі снитимуться, як найбільший жах, а хтось згадуватиме їх із дивним смутком. Люди… Мені ж, коли сирени зникнуть, доведеться відразу ж перейти на рейки війни суто внутрішньої, безкровної. Звучить двозначно, бо кров – це і життя, і смерть. Але напруга, важливість нинішніх подій мали б конче перейти в події життя за мирних обставин – інакше навіщо усе це? Все – болісні роздуми й переживання, писання як участь у всенародному змагу за перемогу добра, посильна жертовна данина – однаково на Церкву й на Армію… Дозвольте сказати так: нам варто вже нині міркувати про події, насамперед особисті, що не просто будуть варті щоденникового запису, а здібні стояти на бережійній варті Віри, Надії й Любові. Під крилом Софії-Мудрості, звісно…
В ці дні нашим воїнам вдається доволі успішно, у ході безперервних боїв, переозброюватися за натівськими стандартами. Воднораз нашим душам добре було б теж переозброюватися, особливо у процесі сприйняття нової інформації, але враховуючи вже стандарти найвищих моральних цінностей. Катарсис вітчизняної війни безперечно сприяє цьому.
25 травня
Світанкова повітряна. Позбавила першого денного ковтка свіжого повітря… Гортаю останній літденник Петра Сороки. Не знаю, як буде з літературою по війні, однак у житті, що зазвичай наснажує писання, вже нині чітко вимальовується, крім «всепоглинаючої любові та активної ненависті», ще вектор небезпідставної надії. Та й ненависть колись найчастіше епатували як літературний засіб, і її можна було просто не сприймати, перегортаючи сторінки, нині ж вона віднайшла свою питому форму, стала змістом еволюційним. (Про це вже трохи писав). Зостається нам ще повірити так само сильно, як любимо і надіємось…
Кваліфікуючи свої записи як роздуми і відчуття, маю більше надії на другого суб᾿єкта цього тандему. Вбачаю у відчутті, супроти усталеній ієрархії, не раз дещо більше за почуття – власне те, що не усталює думку, а надає їй перспективу розвитку. Провадить її від чуття до чуття. Постійний труд цих двох – роздуму й відчуття – видається мені запорукою динамічного утримання найбільших душевних цінностей, з посильним виходом у сферу високого духа. Натомість схильне до статичності почуття, навіть найкраще, час від часу ризикує «втратити форму»… Позбутись відчуття високого.
Мій найстарший приятель гаряче обстоює Вергілія, який, на думку деяких авторитетів, не мав би повчати селян, як вирощувати овоч. Додаю: ще й пекти хліб. Таки помиляються ті критики, позаяк великий римлянин добачав у найбуденнішому моменти вічного, незнищенного, що і є, по суті, поетичним. Просто аграрієві це недоступно. Зрештою, чому український селянин втрачає інтерес до свого клаптика землі? Та тому, що нині той клаптик видається йому неприбутковим. Про рентабельність онтологічну, в тім і філософську й мистецьку, на жаль, не йдеться…
Так, важливо не тільки заблокувати зло (стане ще більшим), а й остаточно перемогти його. В цьому випадку, з Московію, можливо й так: витягнути її з нори, обрізати нігті-шаблі, помити, перевдягнути, нагодувати, дати в руки робочий засіб і сказати: «Живи та працюй, працюй та живи». (Так чинять з безхатченками, щоб не зійшли зі світу й, бувало, інших не зводили). І попросити сонце та місяць наглянути за нею…
Нам, українцям, найбільше слід боятися переваги суто приватного думання. Зараз воно на маргінесі народного життя. Зараз можна було б обійтись і без кишень, і без пазух, і навіть без замків у дверях… Це, звісно, приємна крайність, але ж скільки у ній людяності! Ми такої не відчували з-перед століть. І гріх було б занехаяти, не зберегти бодай найкращий її плід …
Петро писав про потребу т. зв. книги ганьби і зради. Нині, гадаю, вона більш ніж на часі – ущільнена воєнним здвигом українська історія, не повторюючись, виявляє, випльовує найганебніші типи ренегатства. Така книга відрубає шлях до відбілювання чорного…
Давос ще бродить – нині в ньому нібито зіткнулися світогляди нового і минулого століть. Майже столітній політик радить Україні піддатися, бо, мовляв, так усім звично, так було завжди… Інший, також майже столітній, радить боротися до остаточної перемоги, бо так має бути завжди… Дивовижна річ – демократія, якій значно-значно більше, ніж сто. А Україна збройно обстоює її існування, теперішнє й майбутнє…
Богдан Смоляк
Травень 2022 р.
Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Віч-на-віч».