Кожен має свою внутрішню війну, навіть якщо не визнає її перед ближніми. Бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові. А така надзвичайна подія, як війна, що її вже четвертий місяць провадить український народ зі своїм історичним антагоністом – Московією, з ворогом світоладу, здатна в рази употужнити наші найкращі особисті прагнення. Тому-то зараз пишу щоденникову прозу, правда, трохи нетрадиційну. Це записи автономні, документальні й художні, інколи поєднані темою чи асоціацією, але насамперед форматом прожитого дня. З кожним записом намагаюся бути питомішим. Така річ завжди в дорозі…
5–13 червня 2022 року
Тривала ПТ (повітряна тривога) передсвітом. З сиреною в мить, коли натиснув першу компову клавішу. Що це? І взагалі – що?.. Петро Сорока пише: «Я хочу вірити у красу цього світу. Прагну служити добру. Хочу нести світло. Але також хочу уникнути страждань, мук і болю». Хтось спересердя: «Всі цього хочуть, але дійсність не дає!..» Перепрошую, всі та не всі. Мовлю про чистих, а не «промитих». Більшість нас, навіть знаючи або здогадуючись, що страждань, мук та болю таки не уникнути, чинить навпаки – біжить від них, ховається, перекидає їх у «чужий город», затушовує, перекручує… Тут безліч способів. Але то тільки невдалі спроби. Кому не запала в пам᾿ятку казочка про пару дуже подібних одне на одного їжаків і зайця з висолопленим язиком на біговій стометрівці межи ними… Так-от, ті колючі колобки – то наші страждання й болі, від них не втекти. А позбутися їх бодай частково, либонь, і можливо, якщо не завдавати таких чи схожих іншим людям; аж так – безстраждання за безстраждання, безмуки за безмуки!..
Мушу розказати про приступець. Та не тільки про нього. Про зуби навіть подвійно, позаяк історійка зі слів самого учасника подій. З переповідженим не конкуруватиму. А воно так. Одному моєму доброму знайомцю вдалося майже за безцінь відремонтувати собі зуби. Що то нині відремонтувати те, чим їмо й кусаємо – знає людство без огляду на географію: гроші, великі гроші; біль, і тим більший, чим більші гроші… І каже йому стоматолог, з котрим мій знайомий вчився ще в молодших класах, мовить після бадання його ротової порожнини: «Ти, Міську, не переживай – раз я маю свою міні-клініку, то можу раз на рік зробити собі разóвий день і не заробити на пацієнті, тим більше на тóбі. Бо то заробок грошовий, і в нашому разі він не основний. Заплатиш мені рекламою. Виграєм обидва: я не втрачу ані капки стоматологічної самоповаги, а ти – до решти своїх зубів. Наразі так. Два?..» Колєґи кликали зубника Раз-Два, бо, провадячи бесіду, як ото вище, любив обігрувати слово «раз», а підсумовувати її риторично-запитальним «два»; та й швидкий він на слово і дію – все раз-два… Відтоді, а минав уже рік, мій знайомий щомісяця о певній годині дзвонить у двері клініки, ґречно вітається з присутніми – тут стоматолог і новий пацієнт, інколи ще хтось із родичів другого – і демонструє в усіх подробицях свої зуби, позаяк колєґа відремонтував їх, типово зруйнованих, так добре, що аж показово. От що значило – платити рекламою. Після такого огляду зубів – ще й зі стерильним обмацуванням – пацієнт залишає завдаток за лікування, а відтак Місько і власник клініки п᾿ють класну каву… Не знаю, чи вони ще в такий спосіб співпрацюють, але я, щойно підійду до бетонних сходів, які ведуть на відкриту терасу двох квартир (ліворуч моя), щойно наступлю перший приступець із сімох, то зараз згадую (так би мовити, правою ногою), як кілька років тому рятував-бетонував його, протрухлого до арматури (колись повідаю це), лівою ж ногою буквально за мить намацую споминок про показові зуби мого доброго знайомця…
Коли напровесні мив вікно у своїй робітні,
шиби вікон на треті українських теренів сипалися градом
від московських «градів» та іншої далекобійної нечисті.
Але гряде доба масового скління розбитих вікон –
і це час відвертого світла!
Запоріжжя. Старий художник відновлює свої полотна, затоплені після московського ракетування житлової висотки. Не плаче, бо вологи й так подостатком. Усміхається, пригадуючи, як літами тулився до них душею й пензлем. Але долонею стирає усмішку, бо колись не раз відмовляв охочим щось із цих картин купити. Тепер же… О, вони стануть ще кращими, адже шлях до вдосконалення ніколи не закритий, а він постарається. Почуває небувалу творчу спромогу. Може, тому, що тепер достеменно знає: жертовно продаване і куповане задля перемоги добра над пекельним злом начебто самостворюється. І старий художник реставрує свою усмішку…
День журналіста (6). Власне, уже котрий фронтовий день багатьох українських журналістів-медійників. Нині про них можна писати й писати. Мешкають переважно по людях – всюди, де б᾿ється пульс українського життя. Кажуть слова, що зумовлені ситуацією сумарного болю. Показують «картинки», вихоплені з ока Всесвіту. Ніч журналіста? Є й такі – журналісти ночі… Дехто компетентний радить готуватися до відбиття атаки інформацією викривлених почувань, що стане диявольським використанням прориву цивілізації до найповнішого інформування.
Найстарший приятель наполягав, що людина не стане кращою, якщо не має бодай зачатку, зернини добрості в собі, щоб її плекати, а ростки злості пригнічувати. Ця думка зблискувала ще в античних. Згадалася притча про гірчичне дерево, яке, доволі високе і крислате, виростає з маленького, трішки більшого за мачине зеренця. І як же все неоднозначно: те гірчичне зерня проти житнього, мабуть, і є символом неприйнятної в людському єстві гіркоти, але водночас – без нього не виросте дерева, що згодиться бодай для птахів… Без нього, зрештою, не було б і євангельського порівняння Царства Небесного з гірчичним зернятком спочатку і деревом пізніше.
Приятель з Атлантики надіслав кілька своїх світлин мальовничих куточків острівної природи. Там превалюють золотистий, інколи опаловий колір піску, гаряча й мінлива охра скельних утворень, а часто – умбра й чорносажа залишків вулканічної лави, що розкішно контрастують і з сяйвом пісків, і з яскравою зеленню поодиноких рослин оригінального вигляду на пісках. У таких випадках кажуть про екзотику, проте я не акцентував би на цьому, позаяк сприймаю екзотичне як екзальтовано-еклектичне, тут же – тепла доцільність і стриманість кольорів, форм, овидів. Останні, до того ж, майже завжди витворює океан. Це краса ненав᾿язлива, іноді так аскетично стримана, що готовий співчувати їй, бо здатна природно тулитися до людини, ставати близькою. Правдиво гарне – як рідне…
Обживаємо дні, коли сутності з усіх сфер життя людини дуже швидко, з прискоренням концентруються, кристалізуються й накопичуються, завдяки чому увиразнюються, стають нарешті правдиво важливими і неперехідними. Це взірцевий добір найкращого, закладення здорової основи, матриці для всього, в тому й неминучого, але обмеженого ненайкращого. Актуалізую принаймні для себе міркування мого найстаршого приятеля про необхідність безперервного висновування нитки з повісма життя. Зараз стараємося, сказати б, на повісняну сорочку для всіх. Коли пошиємо, то її, звісно, можна буде й вишити…
Усміхнено дивуюсь, як українські жінки-медійниці з усіх світових усюд енергійно і компетентно мовлять про зброю й озброєння, перебіг воєнних подій. Розпитують, радять, обговорюють… З політиками, державниками, генералами… А в бесіді із суперавторитетною заступницею міністра оборони вже ніби «замикають» тему у своєму бойовому жіночому колі. Воскресає дух степових амазонок. Зрештою, називають нинішнє інформування фронтом, то й відповідно стараються. Нехай це буде основною мотивацією, щоби по війні неважко було переходити на розмаїте мирне тактування і стратегування…
Мій старший-приятель, композитор і господар, нині (8) «зірвав» мене і нашу спільну колежанку, в минулому освітянку, до обіднього застілля на місті, бо нині в нього – уродини. Привітавши по телефону, я відраджував його від цього, та не вдалося. Квапився. Спершу квапився вгостити нас, а щойно спожили страву – квапився перегорнути сіно коло хати (бралося ніби на дощ), поспішав до бджіл, кролів та ще до чогось дуже залежного цього дня, як і в інші, тільки від нього. Так і мало, має бути!..
А початок літа в Бузькій Кам᾿янці одразу характерний – з відповідними сонцем, вітровієм, пташвою й комахами; з легенькою курявою в очі, де асфальт і плитка недоглянули; з пахучою розповнею бузини, що теж солодко куриться; з передостанніми білопозирками вниз, бо завше десь високо, цвіту акації… Тільки мої бузки стоять іржаві, як післябатальний брухт, однак саме вони вирятовують для вічності умбру й охру зав᾿ядання…
Передучора ввечері, вчора на схилку дня та вчора-нині (9) в години першого сну – полиновий букет повітряних тривог. Невідомо, чому та як… Напрошується філософське зізнання Петра Сороки: «Що таке поезія, я не знаю, але я знаю, що таке світ без поезії». Прагнеш її, навіть доторкаючись до засадничо антипоетичного. В цьому разі домагаєшся поезії життя найбільше…
Тепер пізнаю Україну по-Божому – розумом і серцем. Пізнаю щодня. В біді й радощах. У втратах і здобутках. У словах і мовчанні. Ніколи не думав, що наша Україна така велика й сильна, до безоглядності гостра і до дитинності беззахисна, що українські села можуть нічим не поступатися столиці, а столиці (зі стома лицями) міста зорганізовуватись як один чоловік, і що – це найбільше вражає – мовою українськості може бути й непереможне бажання врятуватися, але неодмінно разом з іншими, з усіма. Тепер пізнаю Україну, здається, без найменшого бажання, щоб і вона мене пізнала. Ставлюся до неї як до людини, котра має велику думу про всіх нас і котрій треба сприяти, економлячи її час навіть на одному слові персонально тобі, заздалегідь поступаючись своїм місцем для покликаних нею нових присутніх і причетних…
Європа й Америка підтримують нас рівно настільки, щоб ми не програли у смертельному поєдинку з Московією, але й щоби повноцінно не перемогли. Мабуть, нам доведеться перемагати і супроти бажання світових доброчинців, і новітньою зброєю власного виробництва…
Приятель із Тернопілля надіслав свою нову байку – гостру сатиру на підспівувачів у світі кремлівській політиці. Хотів сказати: «Якщо Господь не достукується до пропащих сердець, то де вже нам…», а проте – хіба ми ліпші від Нього, що перестанемо стукати-гримати?!.
По тривалому часі самовідсторонення од вразливої гуаші знову потягнуло до неї. Колись здалося, що мистецька штука не штука, якщо не забезпечена отим мінімумом довговічності – фізичної стійкості її матеріалу. Простий олівець і той залишає лінію на десятиліття, а дібрані душею кольори завжди загрожені й не раз мають пропадати… Так міркував. І більше схилявся до витривалого акрилу. Дещо втрачаючи, навіть не здобувши. Найкраще було б витримати паритет із двома цими фарбами. Однак зараз повертаюся до технічно менш захищеної і це мене обнадійливо хвилює. Є, правда, й можливість утривалити намальоване в часі за допомогою компа. Але не в тому річ. Може, заповідається початок періоду природнішого ставлення до власного малярства – як до творчого результату, що не конче має залишатися, а просто виконує свою духотворчу місію і, зробивши своє, владен відійти, як і прийшов. Адже багато що в людині постало необхідною новацією, проте згодом стало непомітною, хоча й теж необхідною, звичкою. Ніби розчинилося в морі наших можливостей і потреб. Може, заповідається певне вглибання у справжність…
Мовби дрібничка. Дедалі важче знайти на продуктових полицях не порізану на скибки хлібину. Не вникаю в комерційну особливість такого продажу найважливішого продукту харчування – звертаю увагу на те, що нас, навіть мимоволі, відучують користуватися безпечним ножем та й узагалі від приємності врізати окраєць, намастити його чимось смачним, покласти на нього ще смачніше… То ціла низка по-своєму ідентифікаційних рухів, що їх не слід просто так ігнорувати. Вибачте на слові, але даймо людині, по тім, як врізáла собі пальця і до того, як вріже дуба, врізати собі хліба…
Тим часом – хуртовина політичної інформації найвищого рівня: ЄС, США, НАТО… Саміти-саміти-саміти, зустрічі-зустрічі-зустрічі, розмови-розмови-розмови, коментарі-коментарі-коментарі… Нині прибулець з іншої планети, посидівши з тиждень перед телевізійним чи комп᾿ютерним екраном, міг би ставати до керівництва державою… Добре, що почастішали відеорозповіді про конкретних людей – страждальців, героїв військових і цивільних. Варто підкреслити, що жоден політик не здатний бути ні страждальцем, ані героєм. Чому? – Бо не для того він прийшов у політику, щоб «спалити» себе в чорному горі чи безоглядному геройстві. Щоправда, і ті двоє не повинні ставати професією…
На наших батальних полях з᾿являється дедалі більше оригінальної зброї. Скажімо, «снайперська-переносна-на-плечі-гармата-три-сокири». Це вже у стилі наших вигадників, хоч і закордонне. А от прилад паралізування ворожого дрону – франківської кебети. Цікаво, що ми навіть у свої бойові винаходи закладаємо насамперед ідею миротворчу…
Ден (11), один із днів червоних маків і троянд. Саме вони сьогодні на лінії оборони краси у природі. Маки, однак, уже різні – деякі можуть нагадати вицвілі клаптики ніби вмоченого у кров ситцю. Але вітрильця пелюсток і в дуже, і в менш черлених переважно не піддаються вітрові. У троянд – більші різниці. Червоні тримаються політики маків, а рожеві осипаються буквально на очах, просто на хідник, під ноги… Це що – виграє чистіший колір, як в імпресіоністів?..
Сіється дощик,
Вмивається котик,
Сам – наче мила брусок.
Чом же
Найм᾿якший на світі
Дотик
Від язичка намок?..
На жаль, котик був од мене через шосейку, на якій – і машини, і дощ, тому встиг побачити лиш те, про що написав у віршику. І видалося мені: котик той охристий, з майже жовтою смугою на спинці…
Два велосипеди. Нагадую порівняння нації з велосипедом, якого, щоб їхав, слід ненастанно крутити (аналогія належить одному з наших молодших істориків). Тож московити пішли всією своєю армадою на модерну веломашину української нації. І коли на початку війни котрась із ворожих танкових колон в᾿їздила у село поблизу кордону – чоловік середніх літ двічі-тричі кидав було свого велосипеда під чоловий танк, щоб зупинити. Навіч цивілізаційна вертикаль, що її так вигадливо демонструємо світові й собі…
Вчора, у Клечальну суботу (11), зазеленив усе своє житло – від входу в будинок до робочого місця, а нині, в день Зіслання Святого Духа (12), вже вловлюю ностальгійно-солодкий запах шувару, змішаний аромат липової, кленової, ясенової й вербової гілочок. (А ностальгую щороку за тим часом, коли з дітьми йшов на ріку по свій, некупований шувар). Під час Зелених свят клечання впевнює нас у майбутньому врожаї, а живе десь так, як подаровані квіти; на живі летять бджоли, а ми – й на зірвані… Як же заграли дзвони по святковій відправі, як стали люди з букетами зілля тулитися довкола церкви, як хресно-вдячно замелькали правиці на кожну краплю з осяйного кропила – зараз молитва про тяжке й найтяжче відпустила душі, а очі самі по собі заусміхалися; ото й був усім доступний вияв присутності в людині високого духа!.. А трафила свячена в око – райське відчуття й бачення…
Вчорашня вечірня повітряна; ніби звичайна, але чи не тоді ж зайди ракетували Чортків на Тернопіллі, також райцентр, де є постраждалі… Пильнуймось.
Волонтер-поляк згадує, як люди у криївках і сховищах, почувши звідки він, запитували, чи в Польщі теж війна. Схожі колізії Голлівуд показує вже зо пів століття. Спершу як фантастику, далі як щось на межі вигадки і реальності, нарешті… Маємо ще один разючий приклад передбачуваності людського життя, його лінійності у площині суто фізичній і гіпертрофовано соціальній. А на Луганщині саме волонтерам-іноземцям вдається більш-менш успішно переконувати закоренілих у москвофільстві залишенців переїздити на безпечні терени. Люди попри політично рептиліанське відторгнення Заходу (Європа й Америка) в реальному житті довіряють його представникам більше, аніж будь-кому іншому…
Книгозбірні по всій країні вже до решти списують позначені московським шовінізмом та професійно застарілі видання. На їх місце ставиться сучасну книжку українською мовою. Певно, приходять й оновлені, з новими запитами, читачі, адже, знаю, чимало молодих і юних, пересиджуючи бомбування й ракетування в укриттях, серйозно захопилося читанням. Бібліотекам-мільйонникам, гадаю, можна б зберегти у своїх фондах усе фізично придатне для студіювання, навіть одверто вороже, – з розрахунком на дедалі міцнішу національну свідомість і культурну відкритість українців. Стосовно вартісної московської літературної класики. Переконаний, що нам не обійтися без масштабної програми інтерпретування українською і Гоголя, і Пушкіна, і Булгакова, і Ахматової, і… Не завадять і двомовні видання. Хіба не так ми підходили і підходимо до англійської, німецької, французької, інших іноземних мов, якими спілкуються мільйони людей?!. Та ми й маємо великий корпус відповідних давніших перекладів. Скажімо, пера Рильського, Головка, Панча, Бобиря, Сенченка, навіть Григора Тютюнника, котрий не переклав – освоїв для своїх краян прозу Шукшина. І, до речі, навіщо вони це робили, навіщо це видавалося? Як на мене, далеко не тільки для великодержавної совіцької показухи (показуха липла до показушних), а насамперед – задля того, щоби показати переваги рідної української мови, яка, без сумніву, є мовою світового потенціалу. Відтак, переклавши й оперативно видрукувавши те московськомовне, що, відповідно прокоментоване, згодиться школі й чого декому з нас так важко втрачати, заразом розв᾿яжемо кілька задавнених проблем. У тому – і проблему рентабельного завантаження цілого спектру видавництв. Вважаю цей імовірний культурницький проєкт таким важливим, що просив би читачів підтримати і по змозі спопуляризувати його…
Винятково людяний і сучасний концерт Ніно Катамадзе в київському метро, якому передувало інтерв᾿ю з артисткою. Вона називає себе воїнницею любові, і це саме той випадок, коли душевна прихильність до людини здатна перемагати скремпованість, сторожкість чи навіть відчуження, що на грані агресивності. Розумниця, котра вміє посилати вперед сердечне розчулення. Тим-то її грузинські наспіви не потребували перекладу. Сприймались, як почуттєва еманація Кавказу. І неможливо було розрізнити, де Ніно, а де – Сакартвело. Цілком інший, аніж наш, вимір співу, без найменшої інтенції і потреби бути якось оціненим. Але так тривало до моменту посеред виступу, коли в її виконанні «заквітнули» «Чорнобривці». Були українські слова пісні, були ментально українські квіти, і все ж голос обіймав не так їх, як неньку, – ніби схлипуючи й аніскілечки не любуючись собою. Воістину – голосове мистецтво душі. «Чорнобривці» й «Суліко». Чорнобривці для Суліко. Суліко серед чорнобривців…
Святого Духа (13). Не раз нагадую собі: відкрий Йому своє серце – і знатимеш, що чинити й у найскрутнішу мить.
Так, то свята правда: тільки безперервне позитивне спілкування Краю зі своїми людьми на чужині утримає їх для ріднизни, гарантує повернення більшості прогнаних війною додому. І тільки птахи повертаються до зруйнованих гнізд – многоті людей це не під силу…
Грузинка Ніно Катамадзе каже, як шукає і знаходить частку своєї вини в тому, що відбувається в нас, українців. Треба й нам замислитися над цим. Попри все інше. Кожному-кожнісінькому. Певно, навіть дитині, котра вже вміє логічно думати… В Центрі. На Заході, Сході, Півдні, Півночі. Ставлю ці українські сторони світу у трохи незвичному порядку – зі спадом, як на мій розсуд, міри крайової й особистої відповідальності за все, що маємо і чого не маємо.
Богдан Смоляк
Червень 2022 р.
Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Надбужанський бузько».