Щаслива людина, коли зустрічає оте єдине дароване Богом кохання, бо любов (кохання) першою і останньою не буває – вона єдина і вічна. Невипадково єгипетський фараон Рамзес Великий на пам’ятнику своєї улюбленої дружини Нефертарі написав: «Тій, завдяки якій сяє сонце…». І це було понад 3200 років тому.
Кажуть, що чоловіки назавжди залишаються дітьми, бо не народжують. Тож намагаюся осмислити цю таїну… На мить зупинилося серце, і по ньому скотилася суха сльоза. Пам’ять серця читає з книжки «Синопсис» Петра Кралюка фрагмент тексту: «Повертаємось до човна. І бачимо диво дивнеє. Біля води сидить маленька дівчинка. Це в селі, де самі старики! Вона бавиться. Але якось по-дорослому.
– Як тебе звати? – питаю.
– Славою.
– А ким будеш, як виростеш?
– Мамою».
Боже, як же багато значить для матері-українки, України одне-єдине чарівне слівце, сказане дитиною! «Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, – / Буде вона й по тобі…» (Леонід Таррентський). МАМОЮ – таїна людського життя…
Думки немов живі і розумні істоти спонукають до думання, щоб не стати нам рабами чужих думок в осмисленні сутності ВІЧНОСТІ. Правдою має думати й жити людина: вона провадить нас до вічності й допомагає збагнути незбагненну таїну…
І СТВОРИВ БОГ ЖІНКУ
І створив Бог жінку.
І сказав Бог чоловіку:
“Люби її і будеш щасливий,
Мене любити більше не прошу”.
І створив Бог жінку.
І сказав Бог жінці:
“Нічого не треба буде тобі,
Тільки любов чоловіка”.
А може, Він так не казав,
Але жінку точно створив,
Думав так буде краще –
Богові і чоловіку.
Марія МАШ, «Сьогодні точно ні»
Але ж життя незвідана таїна… Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття (за Паскалем). Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності… Будьмо чесними перед собою – і будемо чесними перед Богом та іншими людьми…
Порозмислюймо над текстом вірша Михайла Саченка, розшифруймо його МЕТАМОВУ («Коріння»):
В сю мить, як дід помер,
Почув,
Як голосно іде годинник.
Є моменти, коли й слова вже нічого не важать: «…у нічній темноті сліз не приховуй своїх» (Овідій, «Ліки від кохання») – відчуваю лише вагу гіркої й болючої думки. Людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей… Пам’ять… Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі: «Дай мені, Боже, / хоч єдину сльозу!»:
Ми ще живі, коли нас хтось кохає,
коли на вічну пам’ять споминає,
хустинку прикладаючи до віч.
Ірина Калинець, «Шлюб із полином»
Ми від природи обмежені й поверхневі, до того ж самі про це не відаємо. Темну сторону Місяця важче розгледіти. Саме про ці речі роздумує Нассім Талеб у книжці «Чорний лебідь». Ми суть те, чого не розуміємо, якщо не побільшуємо наших знань… Щоб жити, людина мусить навчитися думати… Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр).
У передмові до книжки Овідія «Любовні елегії. Мистецтво кохання» Андрій Содомора застерігає: «Овідій не раз наголошував: його любовна поезія – це щось одне, а життя – щось інше: “Вір мені, вірші мої і життя моє – різні то речі: / Муза моя – до забав, я – до чесноти горнусь”… Звернемо увагу хіба ще на одну думку, таки напрямець адресовану нашому часові – багатій на винаходи, але враженій такими болячками і такій вразливій, дарма що технічно оснащеній, добі: “Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти – тільки ж на шкоду собі!» («Грайливий світ Овідієвих “ЛЮБОЩІВ”»). Живімо так, щоб в цьому ГРАЙЛИВОМУ СВІТІ горнутись до ЧЕСНОТ… І ще така слушна думка: «Насамкінець згадаймо слова Евріпіда, чию тему, міф про Медею, ще замолоду брався опрацювати Овідій: “Дочкою часу Справедливість названо: / Вона, хай пізно, але прийде й вкаже нам, / Хто з нас лихий, хто добрий”» (Андрій Содомора. «Усміхнена муза Овідія: поважне – у грайливому». У кн. Овідій, «Ліки від кохання»)…
Є таки сльози речей: «Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця» (Андрій Содомора, «Сивий вітер»)…
Жінка, жона, дружина, кохана – ще з козацьких часів в Україні була гарантом «державницького дому», що ґрунтується на пошані жіночої гідності, «материзни» у вихованні дітей:
Забудеш рідний край – тобі твій корінь всохне.
Вселюдське замовчиш – обчухраним зростеш.
Павло Тичина
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
Leave a Reply