Слово «бізнес» у радянські часи було маловідоме. Але були люди, які мали дуже підприємливі риси характеру, і практично з нуля могли створити мільон. Відстале підприємство чи фабрику їм вдавалось підняти з руїн і вивести у передовики. Партія таких шанувала і підтримувала, ставила у приклад.
Борщівщина тоді пишалася головою колгоспу із Вовківців Адамом Щепановським. Про нього знали у цілому Союзі і в буквальному значенні цього слова складали легенди. Прийнявши у «спадок» в 1971 році колгосп у Вовківцях із восьмимільйонним боргом, молодий керівник зумів за декілька років перетворити це господарство у надприбуткове.
У середині 80-х років Щепановський першим в Україні створив зі звичайного колгоспу агрофірму, яка вже у 1987 році заробила вісім мільйонів з половиною чистого прибутку.
Ім`я Адама Михайловича Щепановського – багатолітнього голови колгоспу «Прапор Леніна», а пізніше – агрофірми «Вікторія» у селі Вовківцях на Борщівщині, добре відоме людям старшого покоління. На Борщівщині керівники минулих років згадують про нього з пошаною. Він був «фігурою №1» в районі, бо керував колгоспом-мільйонером і у нього завжди водилися гроші. Багато років Щепановський був депутатом Верховного скликання СРСР, на початку 90-х отримав звання Героя Соціалістичної праці та ступінь Академіка Академії аграрних наук України.
Немає уже серед нас цієї людини. Його життя – це історія успішного керівника, яку варто переповісти і нині. Його робота – приклад того, як варто працювати на результат. Подумалось: як сьогодні нашим багатьом руїнам потрібні такі, яким був він…
Таємниця «Перлини гір»
«Мала» батьківщина Адама Щепановського – село Підпилип`я, що на Борщівщині, де народився і виріс у звичайній, простій сім`ї.
У ті довоєнні і повоєнні роки жити було важко, а деколи й нестерпно. Але хліборобів рятувала праця, важка щоденна праця на землі. Та любов до землі живе у його серці з дитинства, бо як інакше могло бути у хліборобському роді?
Коли постало питання вибору професії, не вагаючись подав документи до Кам`янець-Подільского сільськогосподарського інституту. По закінченні навчання працював в Борщівському районному управлінні сільського господарства, райкомі партії. Та партократом не став. Не хотів.
Якось на черговому зібранні Щепановський сказав одному завідуючому оргвідділом усе, що думав про нього. За це й поплатився. Райкомівці вирішили провчити правдолюба. Недовго думали, як саме це зробити.
У приміському селі Вовківці на той час швидкими темпами розпадався спецгосп із відгодівлі молодняка ВРХ. Колись п`ять відсталих господарств об`єднали в одне з центром у Вовківцях, покладаючи надію на його швидкий розвиток. У ті роки такий підхід у господарюванні часто практикувався і це давало позитивні результати. Та щось там не заладилося, господарство погрузло в боргах, як у шовках. Ніхто не хотів іти сюди головувати, і ось в районі вирішили кинути у це боргове пекло молодого правдолюба.
Новоспечений голова відсталого господарства приступив до справ. Перше, що вразило – державі «Прапор Леніна» заборгував 8 мільйонів карбованців! Сума на той час, як кажуть росіяни – «баснословная». Об`їхав довколишні землі – а там одні неродючі суглинки. У машинно-тракторному парку серце тьохнуло від болю: техніку треба терміново або ремонтувати, або ж купувати нову. А де взяти на усе це гроші, знову позичати в держави? Якщо так діяти, то борги зростатимуть без упину.
Більшість молодих спеціалістів із Вовківців, Слобідки Мушкатівської, Шишківців, Сапогова і Сков`ятина, які колись працювали в господарстві, подалися на роботу до Борщева. Звідти їх треба було повертати, однак для цього людям треба гарантувати постійну роботу і зарплату, більш-менш нормальні умови життя, розвинути інфраструктуру. А цього якраз у колгоспі не могли забезпечити.
Як це часто буває, молодому голові допоміг випадок. Один старенький чоловік із Вовківців розповів йому історію про унікальне природне джерело води, що витікає із місцевих гір за селом. Пан, який володарював на цих землях, вважав цю воду цілющою, пив її, і ніколи не хворів.
То чому б це джерело не перетворити на джерело надходжень коштів, подумав тоді Щепановський?. Аналіз води показав, що за своїм складом вона є унікальною, збагачена природними мінералами.
Було вирішено збудувати цех по розливу мінеральної води, якій дали назву «Перлина гір». У таке виробництво гроші можна було вкладати, адже лише кожна пляшка, виготовлена на місцевому склозаводі, приносила 20 копійок чистого прибутку в секунду. А потужність його складала до 20 мільйонів пляшок у рік. Справи пішли вгору.
У Борщеві на ринку збудували колгоспний магазин «Перлина гір», де реалізовували цю смачну і недорогу мінералку. Це був правильний шлях: зароблені гроші знову йшли у діло, що давало можливість відкривати нові підсобні цехи. Усе це потребувало робочих рук, люди почали повертатися з міста до села.
Район у районі, держава в державі
Усі підсобні цехи були поставлені на практичну основу. Питання, яке поставив перед собою і колективом голова колгоспу, стояло тоді так: усе, що самі вирощуємо – самі переробляємо, реалізовуємо і рахуємо прибутки. А їх мало приносити усе, що було під ногами і руками.
На звірофермі розвели песців і норок. З їх хутра шили шапки у власному швейному цеху і тут же продавали. Своя цегельня забезпечувала цеглою усі будови, які тоді активно вели в селі. У столярному цеху виготовляли вироби з дерева: художній паркет для потреб колгоспного виробництва і на продаж, ящики для мінеральної води.
Додаткові прибутки приносив пошивний цех, станція з ремонту автомобілів, млин, олійня, завод з миттєвого заморожування харчової сировини, вапняний цех, деревообробний комбінат, ковбасний цех, цегельний, комбікормовий, дріжджовий і спиртовий заводи, сталеплавильний і металоштампувальний цехи, звіроферма, готель, крамниця, фірмовий ресторан. Ще до сьогодні люди пам`ятають, як уже у 90-х новостворена фірма «Вікторія» Щепановського фінансово допомагала навчальним і медичним закладам, хворим і літнім людям.
На той час отримати гроші в банку або переказати їх було справою копіткою. Одне відділення – лише в районному центрі. Колгоспні касири і бухгалтери затрачали на це цілий день. І Щепановський вийшов із положення: відкрив у селі філіал банку. Відтепер усі операції здійснювались прямо на місці. Оце так економія робочого часу і нервів!
Ще тоді про колгосп казали, що то не господарство а цілий район в районі, держава в державі, де усе було своє.
У Вовківнях швидкими темпами йшло будівництво, встигали зводити нові об`єкти і в селах, що входили до колгоспу. Те, що вдалося збудувати в ті роки, служить людям і донині: будинки культури, школи, дитсадки, крамниці, житлові двоповерхівки для молодих сімей. Усі молоді спеціалісти, які працювали у господарстві, отримали житло.
Слово «бізнес» у радянській термінології не вживалося, навіть заборонялося його вимовляти. Проте, чи не парадокс: Щепановському першому в радянській Україні вдалося стати успішним бізнесменом саме у той складний час.
Було незадоволення діями голови з боку очільників райкому. Їм багато чого не подобалось: гроші крутить, щось там будує, а про сівбу і збір урожаю не забув? Розумів – йому прото заздрили, знав, що за будь-яке «не-так» могли просто вигнати з роботи. Не боявся, тому усе робив «не так», бо погоджуватись із райкомом геть у всьому, означало жити за вказівкою. А він так не вмів, тому не зважав на це зубоскальство, а господарство продовжував розвивати.
Долати труднощі не завдяки, а всупереч обставинам – у цьому вся харизма вольового характеру Щепановського.
Був дефіцит на деревину – знайшов її аж у Красноярському краї. Узяв там 6 тисяч гектарів лісу під промислову розробку та підряд на будівництво ліспромгоспу «Тернопільсь-ський», купив два транспортних кораблі, якими доправляли дешеве і цінне сибірське дерево. Отож вже й деревина була своя. Що там казати, прибутки були такими, що колгоспне керівництво вирішило стати спонсором футбольної команди «Динамо» (Київ).
Людина такого складу характеру як Адам Михайлович, могла добитися успіхів за будь-яких умов. Що він, зрештою, і довів своїм життєвим прикладом.
У районі в ті роки було багато успішних господарств, яскравих і харизматичних керівників, однак нікому не вдалося сягнути вершини успіху Щепановського.
Коли вихідці з Борщівщини розповідали, з яких вони країв, то в них неодмінно запи-тували: «О, то це там, де живе Щепановський?». Його ім`я було ім`ям району, його візитівкою.
В останні роки свого життя Адам Михайлович важко переживав розвал колгоспу. Боляче було дивитись, як розтягували усе нажите колгоспниками майно під шумок сумнозвісних реформ.
Ірина Мадзій