Містерія Різдва, Коляди й Щедрого вечора як традиційних українських свят, що дійшла до нас від незапам’ятних часів у вигляді обрядів та містерій знаходить відгук і в сучасній поезії. За нею стоїть тріумфальний шлях народної пісні, її авторитет, слава і визнання у світі. Можемо назвати поезії: «Колядники» Дмитра Павличка, «Свят-вечір» Ліни Костенко, «Колядники» Володимира Забаштанського, «Різдвяний вечір» Марії Влад, «Різдвяний сонет» Петра Тимочка, «Вирвалася з ночі коляда!» Василя Герасим’юка, «Синочкові на першу його коляду» Івана Малковича, «Сіється срібно іній» Миколи Ткача, «На Різдво в Україні діються дивні речі» Юрія Андруховича, «Щедрий вечір! Добрий вечір!» Богдана Стельмаха, «Йшла коляда» Марії Людкевич, «Дитяча молитва» Мар’яни Савки, «Тривалі пошуки. Здається – все запізно», «На власні очі бачу я…», «Різдвяний етюд» Надії Гаврилюк та інші.
Незліченними духовними перлинами, що виблискують всіма барвами людських почуттів, збагачують скарбницю національної і духовної культури, є рідзвяні пісні, колядки і щедрівки. Український народ вклав у них увесь вогонь свого таланту, віру в Бога, ніжність і велич душі, глибину і силу натхнення і думки. Серед них: «Йшов, перейшов місяць по небі», «Ой ходив, ходив місяць по небі», «Ой у нашого господаречка», «Коло престола матір Христова», «Святи, Боже, вечереньку», «Ой селом, селом, селом дорога» та інші. Їх всебічно аналізує Ксенофонт Сосенко у книзі «Різдво – Коляда і Щедрий Вечір» (К., 1994).
Різдвяні мотиви належать до характерних ознак давньоукраїнської поезії, можемо згадати анонімні різдвяні орації-колядки «Славний тріумф із народження Христа…», «Нині чиста Діва Ісуса рождає», «Вірші на Різдво Христове», декламації «На Рождество Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа…» Памва Беринди, «Похвала на преславний день Рождества Господа нашого Ісуса Христа» Кирила Транквіліона Ставровецького зі збірки «Перло многоцінне», вірш «Ангели, зближайтеся до землі спускайтеся» Григорія Сковороди.
Окремої розмови заслуговують драми різдвяного циклу «Комедія на день Рождества Христова» і «Ростовське дійство» Димитрія Туптала, «Комічне дійство» Митрофана Довгалевського (із його «Саду поетичного»), анонімна драма «Дійство на Різдво Христове», анонімна драма «Пролог. Незбагненний Божим задум..») та інші. Так у драмі «Комічне дійство» Митрофана Довгалевського діють такі дійові особи, як Валаам, Давид з пророками, євангельські персонажі – Три царі (Волхви), Ірод, Воїн, міфічні персонажі – Смерть, Диявол; алегоричні персонажі – Гнів, Чоловіко- любство Боже, Декрет Божий. У творі опрацьовано євангельський сюжет про народження Ісуса у Вифлеємській печері, про наміри царя Ірода і дії Декрету Божого та Чоловіколюбства Божого.
Деякі польські вчені, зокрема Стефан Савицький, підкреслюють близькість різдвяної лірики і символізму, вважаючи, що попередниками символізму були св. Кирило Александрійський та Августин Блаженний. Символісти, як пише Ігор Качуровський, можуть бути різними, і посилається, як на приклад, на філософську лірику Павла Филиповича, поезія якого «пантеїстична, та ледве чи в ній можна знайти риси християнського пантеїзму Франческо Ассізького, це радше риси індуїзму». Але без релігійних мотивів жодна література не існує.
Це стосується й української. Українська художня свідомість сприйняла від західної багато естетичних настанов: на ідеалістичну філософію, погляд на творчість як на культово-обрядовий акт, на мистецтво як на інтуїтивне осягнення світу, визнає музичну стихію як праоснову життя і мистецтва, намагається встановити генеологічну спорідненість із античністю і Середньовіччям і традицією в Україні («Зима. Різдво» Івана Франка, «Під святий вечір» Уляни Кравченко, «Колядка» Якова Щоголева, «Різдвяний сонет» Максима Рильського, «На свят-вечір» Миколи Вороного, «Вифлеємські пастухи», «В Різдвяну ніч», «Тайна Різдва» Григорія Чупринки, «І знов зірка ясна засіяла» Юрія Шкрумеляка та ін.
ХХ століття стало порою великих зміщень у площині визвольних надій та ідей, у площині поразок, втрат, терпінь, і навіть змін у царині духовного життя. Йдеться насамперед про міграцію як найпоширенішу форму глобалізації. Люди віддавна пересувалися на землі, часом на великі відстані. Спонук для цього було чимало: ворожі війська та імперії трощили все на своєму шляху, закріплювалися на нових землях, переможені та знедолені тікали у пошуках притулку, їх зривали з обжитих місць і переселяли на землі завойовників.
Так трапилося з лемками – етнографічною групою українців, що жила на Лемківщині (Лемковині), в карпатських Бескидах на території сучасних Польщі та Словаччини. Назву «лемки» виводять від часто використовуваного ними в розмові слова «лем», що значить «тільки» (лише) і цей термін з’явився на початку ХIХ ст. Неповторність культури лемків помітна в мові, архітектурі, одязі та фольклорі, зокрема в різдвяних піснях, колядках і щедрівках. На початку ХХ ст. більшість лемків були греко-католиками, проте в 1930-их частина з них перейшла в православ’я. Внаслідок обміну населенням між комуністичною Польщею та Радянською Україною в 1944-1946 роках 2/3 лемків (близько 95 тисяч осіб) із Польщі переселено на територію радянської України, а решту (близько 30-40 тис.) під час операції «Вісла» (1947) – на північно-західні землі Польщі. Відтоді значна частина лемків живе в різних регіонах України, а на історичній Лемковині залишилися здебільшого лемки Словаччини та Закарпаття. Багато лемківських сіл на території Польщі покинуті.
З яким щемом, у контексті демографічної трагедії лемків, читаються сьогодні різдвяні вірші найбільшого лемківського поета Богдана-Ігоря Антонича, зокрема його вірш «Різдво», в ньому в символічній формі розказано про волхвів, що принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»):
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніс у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
Місяць – золотий горіх.
Вірш написаний у 1934 році, саме в умовах польської експансії на Західній Україні; тоді ж Антонич відбувся як український поет, що шукав нових форм і виражав новий погляд на поезію, де поєднано християнську міфологію із традиційними національними фольклорними ідеями й образами. Вірш увійшов до його збірки «Три перстені». Йому притаманна виняткова вишуканість і неоднозначність, де національне злите зі світовим, міфологія з реальністю, раціональне з ірраціональним. Серед головних мотивів твору – втрачена Батьківщина, природа. Якщо говорити про систему образів, то тут впадають у вічі образи людей (лемки у крисанях, Марія); міфологічних істот (Бог, народження Христа); природи («Ніч у сніговій завії»; «місяць – золотий горіх»); предметів і явищ (сани, містечко, крисані, тобто круглі капелюхи), стріхи. Вірш нагадує «пейзаж символів»: сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос), лемки (символ-аналог волхвів), золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя), місяць (символ батьківщини).
Сьогодні модно говорити про геопоетику, термін «Дукля» якраз має такий географічний відтінок, що збуджує почуття багатьох людей, бо «Дукля» це – князівство Дукля – середньовічна південнослов’янська держава; перевал в Карпатах (Низькі Бескиди); місто Підкарпатського воєводства і ґміна з центром у ньому (Польща); колишнє селище в Теплицькому районі Вінницької області; станція Одеської залізниці; літературний часопис Пряшівщини. І всі ці значення працюють на головний мотив «втраченого раю».
З таким же смутком сприймаються й інші різдвяні вірші Богдана-Ігоря Антонича:
…чому є сніг такий м’який, сріблистий,
оксамітний та пушистий, наче теплий блам,
наче пуг, що по воді здається плисти,
вітер не сказав мені, й я не скажу теж вам.
…ця думка сам не знаю, звідкіля, пощо?
давній сірий образ, почорніла листва.
Сніг мені нагадує далеке свято, що
має запах шоколяди та дитинства.
В тихий вечір на світанку хижого життя
написав тоді мій перший вірш – мій перший гріх.
Зорі – на тарілці хмар розсипана кутя.
Місяць – на ялинці неба золотий горіх.
(«Різдво»).
Або:
Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя Боже повезуть.
Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі, наче у сарни.
(«Коляда»).
Не забуваймо про три психологічно відмінні хвилі еміграції українських людей. До першої світової війни виїхало близько 400 тисяч осіб, що опинилися в Канаді і США. Цю трагедію добре описали Іван Франко, Василь Стефаник, Тимофій Бордуляк, Уляна Кравченко, Ольга Кобилянська та ін. Цікаво, що серед цих перших заробітчан були й поети, які писали різдвяні вірші, зокрема Іван Збура, Сава Черпнецький, Симон Паламарюк, Семен Ковбель.
Друга хвиля еміграції була зумовлена молохом Першої світової війни, розпадом Австро-Угорської монархії і загарбанням значних українських територій чужими державами. Серед сотень тисяч осіб, що покинули розорену воєнним лихоліттям рідну землю, були представники різних суспільних верств: прихильники Центральної Ради, Директорії та гетьманату, солдати і офіцери самостійницьких, білогвардійських та анархістських збройних формувань, вчені, великі і середні землевласники, промисловці, торговці, священнослужителі, які не погодилися з конфіскацією приватної власності, націоналізацією промисловості, розподілом землі, втратою привілеїв, ті, що пережили форсовану колективізацію, масові депортації, голод та репресії 30-х і виявляли незгоду з політикою радянських властей у галузі соціальних і національних взаємин.
До речі, ця хвиля еміграції дала чимало прекрасних взірців різдвяної лірики. У віршах «Забудьте торг життя», «Як засяють зірки», «Горять свічки», «У різдвяну ніч», «Різдвяний вечір», «Святий вечір», «Святвечірнє», «Понесися, колядо» Богдана Лепкого, «Народився Христос» Андрія Гарасевича, «Різдво» Галі Мазуренко, «Під Різдвяну ніч» Веґи, «Щедрівка» Миколи Галичка, «Різдво», «З колядою», цикл «Христос родився» Богдана Кравціва, «В Свят-вечір» Івана Ірлявського» та інших використано сюжетну канву євангельських оповідей про життя Ісуса Христа: пророцтво про його народження ангела (архангела) Гавриїла, що явився Діві Марії і сказав, що вона народить від Святого Духа, відкриття цим же ангелом таємниці Йосипу, щоб він усиновив майбутнє немовля, перепис населення і втеча Марії і Йосипа до Вифлиєма, народження Ісуса Христа у стайні і втеча від Ірода до Єгипту, роки, проведені в Назареті, хрещення Ісуса Йоанном Хрестителем, відхід у пустелю на 40 днів, в’їзд Христа до Єрусалиму на ослиці, Таємна вечеря, у якій він передвіщає, що один із апостолів зрадить його, ніч у Гетсиманському саду, суд синедріона, відмовка Пілата, бичування і розп’яття на Христі, воскресіння і вознесіння. Можна виокремити хіба-що вірш Олекси Стефановича «Над Христом», написаний у формі сповіді Матері Божої над своєю дитиною («Без упину ллється слава /На мою зорю – / І гримить в народніх лавах: / «Радуйся царю!», /І на гору тебе, світе, /Сопровадить путь. /Поведуть туди, а звідти / На руках знесуть»). І, в той же час, у вірші звучить прихований мотив ототожнення чужини з Голгофою і прощання будь-якої матері з сином («Колишу свою дитину / І співаю їй. / Люляй, люляй, любий сину, / Поки ти ще мій»).
Третя хвиля еміграції пов’язана із Другою світовою війною. Тоді рідну землю покинуло чимало письменників, на чужині опинилася ціла «літературна держава». Історично нової і принципової етико-естетичної і національної специфіки набула різдвяна лірика цих вигнанців. По-перше, вона оперлася на «кордоцентричну», тобто антропоцентричну філософію українських мислителів Григорія Сковороди та Памфила Юркевича, по-друге, глибинно виразила містерію духовної монолітності українського народу, де головне місце відведено сфері несвідомого й феноменологічного, яке по-різному виявлене в інстинктивних реакціях, настроях, переживаннях, природних та вольових устремліннях індивідів, а це має вирішальне значення в єднанні людей і формуванні в них етнічної та національної сутності, по-третє, на різних етапах і в різних поетів служила засобом вираженням неоднорідних етико-естетичних концепцій і політичних симпатій, що виявлялося як у творчих, так і в особистих долях письменників.
До занепаду духовного життя українського народу спонукало багато подій, серед них – радянізація людини, витворення особливого гомункула – homo sоvietikus, стероризованої і заляканої людини, що навчилася старанно приховувати свої внутрішні переживання й на обличчі не виявляла навіть слідів таємного страху і терпіння. «Людина, конкретна людина, істота, ближній – блідне, заникає за ідеєю, за загальним, за законом. Ще трохи, і почуємо горде, здавалося б, гасло: хай живе ідея і хай в ім’я її гине конкретна людина!», – писав Микола Шлемкевич. Пережиття штучного голодомору, репресій, партійного пресингу і різних вимог поліцейської системи радянської імперії, напр., не довіряти батькам і доносити на них у відповідні інстанції тощо, – здається, вбили у жертвах такі психологічні вияви, як вірність, довір’я, благородність, душевна відкритість, тобто змінили духовну структуру людини і розвинули серед людей апокаліптичну духовність.
Та все ж українські поети-емігранти не погасили в собі християнської віри і християнської містики. Про це свідчить вірші «Запаліть Різдвяні свічі» Кузьми Дмитрика, «Різдвяний спомин» Миколи Вереса, «Різдво», «Перед яслами» Віри Вовк, «Ронделі про Свят-вечір» Гната Діброви, «У щедрий вечір» Ганни Черінь, «З Різдвом Христовим» Петра Вакуленка, «Колядник» Олекса Кобця, «Божа зірка», «Пастушок» Івана Овечка, «Колядний цикл» Олекси Веретенченка, «Різдво» Лесі Храпливої-Щур, «В Різдвяну ніч», «Вифлиємські пастухи», «Христос родився!» Олександра Неприцького-Грановського, «Відвічна ласка» Миколи Щербака, «Святий вечір» Ольги Лубської та ін.
У поемі Михайла Ореста «Книги міст» місто одержує ще один сенс межі між буттям земним і буттям потойбічним. Це з особливою силою підкреслює мотив видіння, за яким оживає велика у канонічній та апокрифічній літературі традиція оповідно-дидактичного жанру видіння, що з особливою силою розкрився у «Божественній комедії» Данте. У мерехтінні «летючого снігу» авторові ввижається мерехтіння «відвічних непомильних книг»:
І сталось чудо: враз замерехтіло
Крізь сіть свистючу, крізь летючий сніг
Уроче видиво, осяйно-біле,
Його відвічних непомильних книг.
І літер незбагненних сміле злото
Переливається на сторінках —
Яких розрад, пророцтв яких висоти
В привабливих таїлися знаках?
Нема сумніву, що йдеться про книги Святого Письма, написані Духом Божим через пророків і апостолів. Зважмо на використаний автором прийом антономасії, кожен знає, що це натяк на Скрижалі Завіту із десятьма заповідями Закону Божого, які на горі Сінай, горі законодавства, передав Господь Мойсеєві:
І я забув, що там, на верховинах
Несхибним рухом милостивих рук
Занесено на таблицях незмінних
Всю ваготу його утрат і мук.
Тепер уже конкретизація книги стає ще очевиднішою, вона не тільки конкретний предмет, але і предмет з іншої системи («священна»), що також править за межу між світами; вони категорично роз’єднані, ізольовані один від одного: «сніг», як агент «земного», не може проникнути у світ потойбіччя і, в той же час, іносистемний світ не випускає за свої межі сторінок «вічних непоминальних книг». Різносторонність виразно помітна у подвоєнні слова «місто»: з одного боку, йдеться, на нашу думку, про Єрусалим, одне з міст землі обітованої, «горній», «неповторний город», у якому міститься Храм св. Гробу (адже знаємо, що в святий Гріб було покладене тіло Ісусове), а, з другого, алегорично зображене місто небесне, Єрусалим небесний, царство святих на небі, куди не може потрапити мандрівник, «бідний і суворий муж», але надіється на це:
І що я сам, слуга малий і бідний,
По хресних муках, по страсних путях
Найду душі притулок неоцвітний
В його високих, білих теремах.
Видіння згасло, і автор знову опинився у земних межах, у місті, де вітрів «талуючих гнівні квадриги» несито «мчали в чорних деревах» у місті, яке символізує собою перехід від земного до потойбічного буття.
Крім того істотно, що неземне буття маніфестоване в творі «осяйно-білим видивом» відвічних «непоминальних книг», «літер незбагненним спілим золотом», «світлом літер, теплих свіч», «янголами, послами небес», які протиставлені «розгнузданому, безкарному, немислимому топтанню святощів», «злочинству хмурому, безбожним бурям». «Я» опиняється на перехресті буття земного і неземного. Отже, увесь вибудуваний у даному тексті світ, усі його компоненти мають статус об’єктів і одиниць невідомої для суб’єкта понятійної системи. У результаті виникає не просто картина незвичайного, а світ-текст із незбагненним для «Я» змістом.
Про підвищену увагу поетів до різдвяної проблематики свідчить постійне використання християнських мотивів і символів. Тут можна вирізнити дві тенденції використання християнської топіки:
1) топоси, що виражають однозначний ортодоксальний релігійний ідеалістичний світогляд, повну Віру в Бога як батька і творця всесвіту, головні християнські чесноти;
2) реінтерпретовані представниками «нового мистецтва» християнські топоси, у яких індивідуально втілено гетеродоксальний зміст, представлено образи, мотиви і символи Нового Завіту як певні знаки актуальних екзистенційних, психологічних, суспільних, культурологічних проблем (друга тенденція переважає здебільшого у псевдо- і квазістилях).
Звісно ж, мовиться про особу Ісуса Христа та конвенції, пов’язані з віхами біографії його «земного життя» (голуб-дух, Діва Марія, Вифлеєм, яслі, пастухи, чудесна зоря, цар Ірод, Назарет, пустеля, дванадцять апостолів, Лазар, ходіння по воді, нагорна проповідь, в’їзд до Єрусалиму на ослиці, Тайна вечеря, Гетсиманський сад, Пілат, Варавва, бичування і розп’яття на хресті, Голгофа, воскресіння і вознесіння), Марію Богоматір, Марію-Магдалину, Івана Хрестителя, святих апостолів, ангелів та ін. Християнські топоси є “опорними пунктами” осягнення прихованої сутності світу. Різдвяна лірика, як і символізм, на думку Володимира Державина, заснована на трансцендентному (текстові твору) значенні поетичного образу; воно «корениться в метафізичних елементах свідомості, потойбічних супроти літературного контексту, а тому не надається до аподиктичного й однозначного визначення».
Містичним може бути не тільки зміст, але й звучання твору. Ігор Качуровський у своїй розвідці «Містична функція літератури» наводить один із віршів Галі Мазуренко, у якому містика пов’язана із зоровим враженням:
Хитались тополі. Густішали тіні.
Хрест на хрест, хрест на хрест лілеї хилило.
Хрустіла зів’яла трава під коліном.
Учитель молився.
Містичну функцію твору актуалізує звукова анафора «х». «Тут ні словом не згадується розп’яття, але хрестоподібна літера Х (андріївський хрест) залишає в підсвідомості образ хреста».
Широко розповсюджена думка, що релігійна лірика здебільшого користується тропом, відомим під назвою символа.
З уявленням про символ асоціюється і контекст: об’єкт не може бути знаком, якщо він одиничний і не входить у взаємини з іншими знаками. Олексій Лосєв вважає, що «символ відрізняється від типу самостійною силою свого моделюючого узагальнення, що породжує й узагальнює не зводимі одна до одної, і той же час цілком самостійні індивідуальності». Очевидно, що інтерпретація символа – це не що інше, як реставрація системи, з якої він взятий. І навпаки: щоб щось перетворити у символ, це щось треба зробити елементом системи. Якщо системи нема, то її треба вибудувати. Система, як відомо – абстракція. Реальний тільки текст, реалізований у її рамках. Саме так, очевидно, можна пояснити часте ототожнення символа з текстом в есеїстиці Андрея Бєлого.
Символ не вимагає обов’язкової схожості між планом вираження (об’єктом) і планом його змісту (приписаним йому значенням). Символічний предмет не розшифрувати за допомогою одних лише «змислів», хоч зір, слух, смак, запах, дотик, на думку Івана Франка, часто «проявляють себе в поетичній творчості і поети вміють користати з їх вражень», у випадках символу «змисли» безсилі. Це можна ілюструвати на прикладі різдвяних віршів Віри Вовк «Ой на Дніпрі, на Йордані», «Ісус – керманич», «Різдво», «Перед яслами», «Свят-вечір» та ін.
Ой на Дніпрі, на Йордані,
Вітер корабель колише,
Золотими весельцями
Кучеряві хвилі чеше.
Граймо, стрибаймо,
Син Божий народився!
В кораблі там тріо царі
Везуть дар до каплиці,
Де пречиста Діва-Мати —
Над колискою зірниця.
Граймо, стрибаймо,
Син Божий народився!..
(«Ой на Дніпрі, на Йордані»)
Або:
Коноплі виткала Божа Мати
На пелени.
Ялинку Йосиф пішов рубати
Звеселений.
Співає буками – сопілками
Та й грабами:
«Ісус ме гратися коло тами
Дарабами».
Вже добру вістоньку сніговія
З Карпат несе:
«Гей, буде Ісус та легінії
Керманичем!»
(«Ісус – керманич»)
Можна послатися й на вірш «Різдво»:
Всміхнися, Мамо! На Твоїх колінах
Проснулось нині дороге Дитя;
Його загріли сарни і ягня,
Як догорали в вогнищі поліна.
Прийшов і князь, і воїн, і чумак
Розпромінити личенько дитяче,
Та й розстелити взори мерехтячі,
Пшеничні ядра і пахучий мак.
Лягає ніч на вбогім оборозі
І світить мирно уставками зір.
Усе: і янгол, і пастух, і звір
Клякає тихо на Твоїм порозі.
Різдвяну символіку («Син Божий народився», «Пречиста Діва», Йосип», «дороге Дитя» та ін.) у цих творах можна тільки зрозуміти, як систему понять, що відтворює містику Різдва. Символ не зображальний. Він може мати певну структуру, що повторює структуру (будову) своєї системи, але тоді, як правило, є свідченням її реалізації, практичного перетворення у світ з іншими законами, збудований за принципами інстанції (таким, наприклад, є простір поведінки героїв «Шестикрилого серафима» Василя Барки). Такий світ Тадей Карабович називає «міфопоетичним».
Глибоко вріс в ідеалістичну філософію міфологічний спосіб моделювання світу, де на першому місці – символіка міфа як вияв трансцендентності, абсолюту, уособлення безпосередньої єдності значення й образу. Серед найпоширеніших в ліриці українського зарубіжжя – міф втраченого раю («Вечір» Наталі Лівицької-Холодної, «Пісня спасителеві» Костя Вагилевича, «Сповідь» Зореслава), міф про землю обітовану («Весь скарб у вузликах» Олекси Кобця), міф про Ґрааля («Ґраль», «Лоенґрін» Михайла Ореста).
Для вираження втраченої можливості пізнання часто використовують образ-символ сліпця («Христос і Леонардо да Вінчі» Галі Мазуренко, «Розмова» Святослава Гординського, «Легенди про непізнаних» Теодора Курпіти). Для розкриття психічних станів, таємниць підсвідомості – образи-символи примар («Повстання мертвих» Михайла Ореста, «Марево Есхілового орла» Тодося Осьмачки, «Не закривається рот» Юрія Тарнавського), потвор («Біля сфінкса» Олекси Стефановича, «Знак грифа» Святослава Гординського, «Сад має обличчя упиря» Юрія Тарнавського), двійників («Розмова з уявним двійником» Святослава Гординського, «Дзеркало» Богдана Бойчука), сходження у підземні лабіринти («Данте» Тодося Осьмачки, «Аїд» Ірини Шуварської). Для тематики, зв’язаної з творчістю, використано аналогію з творенням світу через Бога-Творця («Творець» Святослава Гординського, «Апостоли» Василя Барки, «Єдиний Бог» Олекси Веретенченка). Усі ці символи не можливо витлумачити однозначно, адже кожен з них вимагає зусиль для розшифрування, не “вилучається” із цілісності художнього твору.
Ще раз повернемося до містики окремих компонентів твору, на цей раз фонічних. Це особливо стосується тих віршів, у яких сюжет зосереджений на еволюції артикуляційно-акустичного аспекта, а загальні елементи упорядкованого тексту зв’язані між собою інколи за критерієм семантики, а інколи – фоніки, за допомогою синестезії впроваджено реляцію, значно глибшу за раціональну мотивацію переживання, бо вона оперта на віру в єдність буття.
У поетичній системі Віри Вовк, скажімо, звук (без диференціації на різновиди) має кілька символічних варіантів: звук земного буття, звук як космічна категорія, який, у свою чергу, може бути почутим (наприклад, сакральний дзвін церковного дзвону у вірші «До Христа»), так і не почутим звуком, а, крім того, звуком-струменем, звуком-подувом:
На веселці стоїть Мати Божа,
Жовте сонце для Неї – хитон.
Розстелилися душі погожі,
Щоб білитись до сонця, як льон.
Вона віє їм гілкою вишні,
Промовляє веселі слова:
«Вас надягне сьогодні Всевишній,
Ви для Нього – кирея нова».
Розтулила долоні Пречиста –
(Ласка в жменях і ласка в устах);
Наші душі – кирея зориста –
Одягнули Ісуса Христа.
Звук Віри Вовк (а в даному випадку вона передає його через метафору: Мати Божа «віє» душам «гілкою вишні») є еквівалентом позавербального, вищого спілкування. На одному рівні – засобом зв’язку через Ісуса Христа із вселенським буттям, на іншому – «мови любові до Бога». В обох випадках цей ледь почутий «беззвучний звук» причетний до душі («Розстелилися душі погожі…»; «Наші душі – кирея зориста – Одягнули Ісуса Христа»), духовної сутності людини. Спілкування за допомогою віяння «гілкою вишні» (антитеза «тиша-віяння») є спілкуванням безпосереднього типу: «душа моя – душа Бога», або «душа моя – вічність, душа всесвіту» (порівняймо, наприклад, з іншою метафорою Віри Вовк: «Так, я хочу молитися /Тому, хто загорнений в сонце, /Бо молитва є звідні мости, веселки, аркади, /Що лучать тих, які люблять, у чистім сузір’ї»).
Тотожність душі і звуку допомогла створити такий різновид звука, як «звук-віяння»: якщо врахувати міфологічні і біблійні уявлення про душу як повів, якщо до того взяти до уваги євангельський зв’язок голоса-Логоса з духом, то «звук-віяння» Віри Вовк не що інше, як саме «душа-повів». «Звук» і «повів» виступають різними назвами одного й того ж. У даному випадку рядки «І сонний вітер лиш один / Говорить шепотом зо мною…» з вірша «В монастирі» дуже схожі до віяння «гілкою вишні»: «віє», «вітер говорить… шепотом» – це лише по-різному названі вияви трепету душі всесвіту, тут варто принаймні послатися на аналіз євангельської метафори вітру як втілення Духу Божого в творчості Афанасія Фета, який здійснив Єжи Фарино. Як свідчить Ірина Данилова, метафора «вітер-Дух Божий» (як різновид Логоса) була особливо поширена у середньовічній богословській літературі і знайшла своє втілення в середньовічному живописі, зокрема в сюжеті Благовіщення.
Містерія Різдва, Коляди й Щедрого вечора як традиційних українських свят, що дійшла до нас від незапам’ятних часів у вигляді обрядів та містерій знаходить відгук і в сучасній поезії. За нею стоїть тріумфальний шлях народної пісні, її авторитет, слава і визнання у світі. Можемо назвати поезії: «Колядники» Дмитра Павличка, «Свят-вечір» Ліни Костенко, «Колядники» Володимира Забаштанського, «Різдвяний вечір» Марії Влад, «Різдвяний сонет» Петра Тимочка, «Вирвалася з ночі коляда!» Василя Герасим’юка, «Синочкові на першу його коляду» Івана Малковича, «Сіється срібно іній» Миколи Ткача, «На Різдво в Україні діються дивні речі» Юрія Андруховича, «Щедрий вечір! Добрий вечір!» Богдана Стельмаха, «Йшла коляда» Марії Людкевич, «Дитяча молитва» Мар’яни Савки та інші.
Ось, для прикладу, різдвяні вірші Надії Гаврилюк:
Тривалі пошуки. Здається — все запізно.
Ніде не ждуть. Немає місць в заїзді.
Даремно й стукати. Густіша тиха ніч.
Ось прочинили… Гамір. Гостре «ні».
Минає ніч у пошуках і втомі.
Відкинута людьми у «хліба домі»,
У стайні тихій прихисток знаходжу
Принижена, впокорена. Мій Боже!
Ти стукав в кожні двері у заїзді,
У лоні бувши. І в серця залізні,
Чекаючи до кого увійти.
Зворушена. Сокрушена. Прости.
(«Тривалі пошуки. Здається – все запізно»).
Ще один вірш:
На власні очі бачу немов я
Новонароджене рожеве немовля,
Сповите у пелени білосніжні,
І матір, що над ним схилилась ніжно.
Дитина спить, а мати не дрімає —
Неначе серцем юним прочуває
Полотнище велике сніжно-біле
На зраненім, уже дорослім тілі,
І біль наруги. Стисне уста міцно.
Мов прокажених, вдруге вже — за місто.
У морок ночі і у тишу тиш.
Що їм до того? Зболено мовчиш.
Мовчить і мати. Що їй залишилось?
Любові, що у жертві завершилась,
Ждать, наче слова, що німує-спить,
Найпершого. Неділя вже за мить…
(«На власні очі бачу немов я…»)
Або «Різдвяний етюд»:
Летять сніжинки, наче бджілки з вулика,
Мороз малят пощипує за вуха,
Стежинки білі, ласощі у вузлику
І крижмо, що надбала завірюха.
Звізда вертепна, і дзвінка колядка,
І оченята-зіроньки в малечі,
А пам’ять посилає теплу згадку
Про давніх літ моїх різдвяний вечір.
Рипів там сніг, щипав мороз за щічки,
Жилося радісно і вірилось в дива,
Теплом пашіла у хатині пічка,
І все світилось радістю Різдва.
У них молода поетеса приєднується до містерії різдвяного свята своїм інтимним почуттям і затаєними думками, розвиваючи той апофеоз краси, який проніс український народ через століття. Бачимо, що її твори не нівелюють окремих традиційних особливостей різдвяної поезії – архаїчних образів, уособлень, звертань, рефренів, приспівів, а продовжують: «На власні очі бачу немов я / Новонароджене рожеве немовля». Так із покоління у покоління передаються усталені обряди й містерії, мнемонічні сліди людського досвіду і схиляння перед іменем Ісуса Христа. Надія Гаврилюк по-своєму видозмінює різдвяні мотиви і образи, зберігаючи містику свята до сьогодні.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.