Пам’яті автора роману «Ментальність орди» Євгена Гуцала
Київське метро не працювало: вдосвіта перекрили усі станції. Підземку перетворили на бомбосховища, тому на входах-виходах останньої в Києві станції «Академмістечко» юрмилися міщани, стривожені нежданою напастю підступного ворога; при звуках бадьорих сирен про чергову небезпеку з повітря наляканий київський люд поспішав до рятівного для людського життя укриття, як велено було за інструкціями на знак тривоги: хто встигав з подушкою, покривалом, кліткою з пташкою, песиком, або з двома песиками, котиком, іншими улюбленцями добрих привітних киян, чи кошиком з продуктами, простою білоруською хлібиною, пшеничним батоном, в’язанкою бубликів чи пляшчиною води, кожухом, хусткою під пахвою.
Одні заходили до сховища в метро, інші не витримували задухи в ньому і виходили подихати на свіже морозне повітря, делікатно обходячи тих, які примостилися втомлено просто на підлозі, треті стовбичили так собі, інші балакали про звірину напасть ворога, засмучені сумними новинами про спалені москалями в Іванківському краєзнавчому музеї картини славетної Марії Примаченко; он ще одні з випадковими незнайомими ділилися канапками, старшим за віком міщанам пропонували допомогу, підтримуючи їх за рамена; а ось незнайомі з того самого по близьких вулицях Аакадеммістечка Святошинського району ріднилися (біда єднає, усіх здружує). Або навспак, деякі, – а їх було доста! – стовбичили, зі спитими фізіономіями, телеграфними стовпами підтримані, скупчені безпечно, усі як один з професійними навиками до безмірних стограмівок, що, як звично, азартно безконтрольно множилися перед усіма прикінцевими станціями київського метро «шанхайськими» антисанітарними прибудовами-мафами з розмаїтими кольорами на вибір алкогольним пійлом від підлоги до самісіньокої стелі.
Від станції «Академістечко» до вранішнього поїзда «Дарниця-Львів» дістатися на центральний вокзал пішки з клунками несила, з десять кілометрів та відстань, бо ближчу перед вокзалом зупинку на пероні станції Святошинського метро поїзд обходить, хоча би хвилевою зупинкою пристав, – не те, та ще й в оголошений на час нападу в Україну Путінських москалів військовий стан; отож неможливо здолати пішки ту відстань від Академмістечка до вокзалу з бебехами і хворим коліном, таки несила, як переплисти голіруч Ля Манш від Франції до Англії: таксівок нема, усі приватні машини наляканими ящірками безкінечною вервечкою одна за одною поповзли з Києва на Захід. Автобуси в таку ранню пору досвітків, та ще й у впроваджений суворий військовий стан захисних запобіжних офіційних дій національної безпеки, в годину людського страху і непевності, подекуди відчаю, не ходять… Тролейбусів змело з лиця землі, тільки дроти вилискують настороженим сирітством. І місто геть завмерло-вимерло, і на всіх поверхах у вікнах темно, без звичного світла, і навіть собакам на порожній вулиці лячно, і двірники поховалися, і запізнілі в досвітки гуляки позникали. Отже, квитки на досвітній поїзд були куплені марно. Непотрібні папірці, коли не показуєш їх вчасно провідникові вагону, навіть вагону літерного.
«Доведеться вичекати, поїхати пізніше з новим купленим квитком, якщо знайдуть вільне місце у касі, або знову проситимемо друзів допомогти», – почав роздумувати Петро Кузьменко і поглянув на ліжко, всміхнувся: спить синочок, у солодкому сні його Ігорчик, – «Тож хай… може, виїде трохи далі, з новим нашим щастячком».
І це «пізніше-далі» таки мало статися, всміхнулося через кілька годин, десь по обіді, коли з пригодами, наче за помахом чарівної палички випадково з’явилася легкова машина, а її водій, нечувано пустельними київськими вулицями довів під час їзди, що він – орел-водій, легким колом завернувши майже під саме крило вхідних дверей центральної залізничної станції. Подякував Петро Кузьменко, вийшов з машини зі синочком та своїми бебехами, глянув, що твориться перед вхідними дверима вокзалу з ватагою поліцейських та бійців Національної гвардії перед ними, – глянув на оте стовповище різноякого люду, тихо, але з острахом зітхнув.
Стало миттю ясно: справи кепські. Вокзальна станція нагадувала стадіон з болільниками під час футбольного фінального матчу гри на першість світу. Ні, вона нагадувала намотаний на коло клубок розмаїтих приїжджих зблизька і здалеку людей з розширеними страхом очима, серед яких чорними м’ячами видніли голови африканців. І всі вони були в єдиному спраглому тріпотливому баченні вирватися з намотаного шнурка натовпу на перон. У будь-який спосіб, за будь-які кошти – аби вирватися з охопленим ураз у перші години несподіваного лиха панічними настроями Києвом – і не лише. Бо що буде, коли Оті прийдуть?..
Та світ не без чудес: від вокзальних дверей проштовхнулися крізь натовп кілька поліціянтів з гвардійцями, створивши сталеве кільце: «Пропустіть батька з дитям»…
…Виявилося, каменем упала миттю новина, що усі поїзди, увесь транспорт у ці пекельні години страху працюють для людей безкоштовно. Квитки стали зайвими. Де знайдете вільне місце у вагоні – сідайте. Безкоштовно?… Таки-так, безкоштовно, і це повсюдно, скрізь в Україні. У Києві таке рішення прийняла міська рада зі своїм головою. А може, ще кимось?.. І ці «кимось» виявили стійкість, впевненість у сили народу та країни, тому хвала їм!
Отже, на усіх поїздах новий порядок, тобто лише на тих потягах, що прямують на Захід… Бо хто нині спробує ризикнути, крім волонтерів, – на Південь чи Схід?.. Бо он на Сході під Харковом, у самому місті бої з диверсантами, а в місті окупанти вранці о 8-ій годині розбили ракетами міську раду в центрі, інші житлові будинки людей також перетворили у купи військового сміття, є жертви, але також горять ворожі танки і бронемашини московських бандитів. Люди перетворили майданівські коктейлі Молотова у спосіб самозахисту, їх сміливо застосовують жінки Чернігівщини, в інших містах люди одностайно стали перед танком і кацапський водій, мабуть, резервіст, завернув пекельну машину до відступу.
Новини скачуть голодними горобцями. Харків з мирним людом затято обороняється, чотири-п’ятиповерхівки безжально обстріляні «градами». Он бабусю поранило важко, залишилася без обох ніг. Чоловікові голову відірвало… Нелюди влучили у лікарню. Он рота білорусів перейшла на наш бік – горе з радістю братаються… Дим, рев металу скрізь – від Харкова до самого Києва…Страшний суд! Де той суд праведний?..
Заціпеніли смартфони… Миттю раптово спалахнули переповнені зали вокзалу всеєдиною ненавистю до ворога-москаля. До Путлера-антихриста ота ненависть, він онде ховається у своєму бункері в алтайських гранітних горах. Не вийде, Плутіне, по-твоєму! Не твоя це земля, не підемо звідси ні на крок! Путінське «Здавайтесь і будете помилувані» – це фейк, майже як давні, ні, справжнісінькі гітлерівські байки «Рус, капут». Не буде по-вашому, товаришу Плутіне, «здавайтесь», не буде легкою ваша впевненість у перемозі, у цій нелюдській захланній Вашій війні, а нашій боротьбі за нашу прадідівську землю, за свободу, за нашу незалежність. А за твоїми, Плютіне, кривавими брехливими словами про твою боротьбу з українськими «бандерівцями і націоналістами», о! ні, ніколи відтепер не будеш мати, антихристе Путіне, України під своєю кривавою п’ятою деспота.
Отож такі настрої на станції київській вокзальній, отож настрої – сум, непевність, радість перемоги по усій нашій землі, по всій Україні від білорусів до Криму і Донбасу, які треба нам легко зі сльозою надії проковтнути. Такі вони нинішні настрої! Наші часи… Чи не до часів Босха завернула земля назад, заплутавшись у накручених колах часу й усепростору?.. Може, за кордоном близько, он у тій Польщі, Чехії, Німеччині людям, таким, як ми, легше, там утікачів з України не шмат набралося, хто звідки і хто який… Чи усі свої? Бо москаль нагадує хитрого лиса: тут, у нас підступно атакує, а за контрольними пропускними пунктами, напевно, з біженцями наслано москальське сміття – диверсанти, шпигуни, покидьки з кремлівського ФСБ, з певними завбачливими цілями…
Сміливе і сумне, впевнене і сумнівне з мішка роздумів разом… Як згуки сирен з попереджувальними сигналами: «Ховайтесь до бомбосховищ!». А ті бомбосховища – у кожного у Києві, Львові, Чернігові, Хмельницькому, Черкасах, Херсоні, Миколаєві внизу скрізь, у підвалах, під будинками деякі з них тримали мішки з картоплею, морквою, цибулею, яблуками, – назбирано усе на дачних городах…
І про це та й інше думалося, обсіло голову Петру Кузьменкові в ці хвилинки, коли підіймалися з синочком сходами, аби далі зійти вниз до перону сходами крізь натовпи «одні вгору – інші донизу», як упало несподівано ні з того ні зі сього почуте з дитинства Петрові: «О мій Боже! З глибини моєї душі віддаю поклін Твоїй безмежній величі! Дякую за ласки і дари, що ними ти наділив…», – згадалося завчене з дитинства, чи не з бабусиної домашньої школи мудрості.
Біля єдиного потрібного поїзда «Дарниця-Львів», Армагедон люду, як хрущів у травні на дереві. І з-поміж своїх студентські голови африканців, індусів, інших темношкірих, жовтошкірих, усього азіатського світу. Від вагону до вагону – де там добратися з наляканою клунками, валізами, наплічниками дитиною…. «Але ж мушу», – тримався чіпко за костур, нестерпно нило, кілька місяців тому вночі впав, пекельно вдарився, падаючи у власній кімнаті навпомацки, нило поранене коліно, сковувало рухи…
У дверях кожного вагону провідник і національний гвардієць, стримують ураган людської некерованої енергії. І це – мить якоїсь надії на порядок, ота сторожа. Стійкість і витриманість сторожі порядку – без підвищених струн у голосі… Другий вагон, третій, четвертий… п’ятий… « Не вдасться, напевно, не вдасться», – «залишимося на вокзалі, і таки дочекаємося котрогось поїзда», – «а де ж тут притулитися?» – може, треба було почекати – схвильованими зайчиками налітає розгубленість. «Хлопчик зі мною..»… Виють по-вовчому сирени, хилиться долу, зводиться з поклонів ляку Армагедон люду…
Шостий вагон… ще два залишилося попереду, зниціла надія… Аж гульк! Біля сьомого вагону національний гвардієць з одного боку дверей, а молодий провідник з іншого, не змовляючись, розкидали наполегливих, і до Петра Кучеренка в унісон з дитиною: «Швидко заходьте, швиденько-швиденько!…», – а хвилі наполегливих, що шукали надію в кулаку вагону, як один розступилися, утворивши перед дверима вагону вільний коридор. Мокрий Петро Кучеренко, дуже мокрий в ці секунди і спітнілий, незважаючи на прикінцеві лютневі морозні дні лютого: «Дякую… дякую… дякую».
У вагоні: перше купе… друге купе… третє купе – сидять на лавках здорові темношкірі студенти… Третє теж зайняте… Таке і четверте – усі свої, кияни і не лише, з клунками… Петро Кучеренко з дитиною до шостого… А тут з одного боку дівчина і поруч біля столика з вікном два чорноволосі красиві іранці-студенти… А з другого… біля вікна жінка з донькою студенткою й двома котами у торбинах під пахвою…. Яке везіння, два вільні містечна: «Ось, Ігорчику, наше щастячко». Роздягаються – під сидінням лавки теплу одежину, наплічник. На гачках вгорі уже висить чужа одіж; можна свою покласти біля себе
– Татку, то поїдемо?
– Авжеж, відвезу тебе до бабуні, вона вже виглядає, не дочекається. І подумки: « А я до військкомату, зі своїм досвідом офіцера запасу…»
– Татку, хочу книжечку…
Сусідка по купе кинулася до своєї валізи… Ось у мене казки Андерсена. Подала Ігорчикові, всміхаючись, і ще шоколадку… Смачна, скуштуй… Я до чоловіка з донькою студенткою зібралася, він спеціаліст з комп’ютерів, працює в Чехії… Ми з донькою студенткою політехніки всюди разом, вона досконало знає англійську…Мене звати Світланою… І ось котиків вирішили в дорогу взяти. Вони немолоді, правда, далеко за десять їм. Котики були застрашені і м’явкали. Не розуміли: що з ними роблять.
– Ледь поспіли ми на поїзд… Якийсь власник змилосердився, правда за тисячу гривень від Виноградару до центральної станції, нечувана ціна… Ми вже мали квитки… Виявилося: вони непотрібні.
Поїзд рушив з вокзалу, набираючи швидкість одразу, і будинки на Шулявці немовби теж рушили за поїздом. Обізвалася сусідка в купе, яка сиділа навпроти з іранськими студентами поруч з вікна.
– А я до Німеччини в Дамштадт, там маю працю після університету в Харкові, де мешкала, тепер освоїлася на чужині… Візьми і від мене солодкі горішки в меді, вони зі смаком, – і до Ігорчика, посміхаючись… Та не соромся, і до батька Петра Кучеренко ввічливо. Він у Вас соромливий?
Він подякував супутницям.
– Трохи в нього є, ота соромливість. Поки не освоїться… А ось тут кішки, він з ними скоро знайде спільну мову… – і простягнув іранським студентам печиво з пакуночка, і теж по-англійськи.
– Скоштуйте наше медове печиво.
Студентка підтримала теж англійською, простягаючи студентам шматочки шоколаду… одразу по-студентськи.
– А як Вас звати?
Студенти з Ірану всміхнулися білозубо, кивнули чорними шевелюрами.
– Емір…Факір, – шоколадки взяли, подякувавши.
До купе заглянула жіночка.
– Можна, біля Вас присяде моя Евочка. А ми з чоловіком постоїмо в коридорі.
У дверях купе голова молодого ввічливого провідника.
– Чай, кава… безкоштовно…
Провідник проходив коридором вагону як на крилах: люди стояли в коридорі тісним рядом терпляче і спокійно, їх очі відсвічували добром – і так тривало усю дорогу від Києва до Львова: хлопці всідалися на свої наплічники, потім вставали, а далі знову втомлено стояли на ногах, але потім знову спокійно, покірно сідали.
…Завили сирени…. Затемнили вагони темними шторами, пригасло світло – поїзд серед ночі, як літак Сент Екзюпері над Африкою… Лютнева вечорова година – вже темно-чорно… зо три години ота дорога. Поїхали не через Фастів, а через Малин… Очі пасажирів пасуть смартфони.
…Ракета вцілила біля готелю «Ібус», поруч з Київським вокзалом, два
кроки, якщо перейти дорогу, яка вцілила у вершечок телевежі, це на межі з єврейським меморіалом «Бабин Яр».
Ревуть сирени… на Борщагівці вибух від москальської ракети…
Москалі розбомбили мирну Бучу ракетними залпами.
Кадирівці взяли Малин… Але наші звідти вмить їх викурили вогнем – покорчені напівспалені трупи кадирівців. Москалі лізуть тарганами: запеклий бій за Капітанівку…Але ненадовго – щастя не всміхнеться москалям.
…З сусіднього купе заглянула дівчинка, років їй з десять…
– Можна до Ваших котиків? М’явкають, наполошені котики, в дорозі їм не подобається.
– Мене звати Ева, – присіла біля Петра Кучеренка.
– А хлопчик Ваш?.. Ви кажете: Ігорчик… Як красиво – Ігорчик… І гладить далі котика, він покірно тулить до Еви голівку, перестає м’явкати.
Евина мама заглянула до купе.
– Вона вам не надокучає? Ева моя чемна. Правда, чемна? Всміхнулася мама до донечки.
Ева несподівано запитала іранців, чи не бажають скуштувати печиво і подала їм чемно в руки. Студенти нічого не зрозуміли, хоча вдячно посміхалися. Тоді обізвалася англійською до іранців, відрекомендувавшись як Астарія, дівчина, яка сиділа з мамою та їх котами поруч, біля вікна навпроти. Студенти ввічливо закивали головами, подякували за печиво.
Кучеренко до Еви, усміхнено, погладивши її по голівці.
– Ти любиш читати книжечки?.. Знаю, що так! Пограйтеся з Ігорчиком…
Діти зайнялися грою. Дорослі перезнайомились, і в купе наче тепліше. Заслонені з метою захисту на вікнах штори вносили, однак, крапельки непевності, а може, й остраху в кутиках серця. Однак загальний настрій приязні у вагоні зігрівав. Кучеренко встав і вийшов у коридор. «Присядьте» – показав на своє місце чоловікові з утомленим обличчям. Той вдячно всміхнувся і Петро вийшов з купе. Пасажири в коридорі трималися купками.
Підійшов чоловік із сивими вусами.
– Бачите, що натворило кремлівське охвістя… Воно, кажуть, що переховується в бункері і з-під землі – його нелюдські розпорядження.
– Свої й у бункері, настане та година, його дістануть, і згадавши при цьому
долю Муссоліні, – хитнув головою Кучеренко.
– Я у відпустці був, гостював у дітей, – розпочав чоловік.
– А я тепер сам, недавно поховав дружину… Зі синочком ось кинулися до
бабусі у Львові. Їдемо.
– Чи міг хто про таке позавчора ще подумати? Зітхнув сивовусий чоловік.
Поїзд то летів на крилах, то зітхав, здавалось, знесилено або думав з
паровозом думу свою в пелені ночі.
Час теж зі своїми думками плівся разом з поїздом. Провідник вагону артистично серед тисняви в коридорі, з жартівливими при такій ситуації словами знову розносив напої – кому гербату, а кому каву… Зайшовши, Кучеренко попросив дітям у купе чаю, витягнув з наплічника пакет з молоком.
Дітки із задоволенням пили англійський чай з молоком, знайшлося для них і печиво.
Переказували в коридорі незнайомі один одному новини. Краще їх не слухати!
– А чому не слухати? – бадьоріший голос.
– Краще знати, коли, чим і як ворога бити! – То правда, що бити, бити треба, та ще й як! Аби втікали без штанів, як кадирівці…
Кучеренко всміхнувся.
– Намотане гнилими нитками сідало скоро розсипається…
…З’явилися світилки нічного міста й раптом, буквально через хвилину-дві дружно спалахнули вогнями ворота міста. Поїзд став, як вкопаний, зупинився перед красивим архітектурним шедевром Захаревича. Вагон перетворився в секунду у стан некерованого захисту: кожен прагнув… аби скорше до виходу. Кучеренко почекав, доки спаде перша хвиля нетерплячки і взяв Ігорчика за ручку. Провідник обережно перейняв хлопчика – «дякую, дякую», і ось синок з батьком уже на пероні.
А перон!… Полчише Тугай Бея перед Високим Замком Львова – з картини Матейка… хвилі-хвиль люду в один бік, інші хвилі дев’ятого валу – у протилежну, а посередині поміж ними – гвинтоколе ядро пристрастей. На першому пероні, і на другому, і на третьому магнітами страху скручені пружинні натовпи… Що таке?.. Звідкіля той страх диких зайців, кізочок в горах Албанії?.. То – в Польщу, у Польщу, у Польщі – порятунок.
Поволеньки батько із сином сходами долу… І ось воно що, незмінне гвинтове ядро!.. Той самий людський ярмарок, людське магнітне море, а помежи людей тиснуться немиті й нечесані типажі у порваних засмальцьованих куртках і таких самих штанях, наче типажі з повоєнних історичних 1946–1948 голодних років, яких можна було зустріти в Макіївці, і не лише – чи то в Харкові, чи Одесі, чи Вінниці… байдуже де, хоча було це, і живилося довго в пам’яті давним-давно забулося, – а біля стіни у залі вокзалу, як завжди за такої невеселої оказії, ціпкий мур мальовничих, і однаково брудних циганів з циганятами. І куди їх несе перекотиполе?…
…На морозному повітрі привокзального простору, – ще влітку делікатно упорядкованого, так було! – тлуми біженців, з’єднані купками, поміж яких спритні агенти правдиві або фальшиві справжніх або фальшивих турбюро запрошують до гостинної Польщі… І біля кожного – як на Київському майдані біля трибуни кожного політбрехуна. …Телефон «838» для виклику міського таксі байдуже одвернувся. І безліч-безліч на привокзальному майдані таксівок, приватних крутих і приватних порепаних, за словами чергового поліціянта «Кому война – а кому мать родная»: і усі-всі, наче цвяшок у колесі, – лише в напрямі до Перемишля. А ціни ще оті, спитайте будь-кого, захмарні… «…кому мать родная», по суті кривавий бізнес львівських гендлярів-мародерів…. І це під виглядом шароварного бізнесу. І натовпи-натовпи загалу безпорадних у психічному синдромі…
Подумав Петро Кучеренко, побачивши навпроти вокзалу будівлю «Варенична». «Ось нагодую дитину». А глянувши уважніше, з натяком неспокійного шлунку на голод, ледь не отетерів: довгим живим ланцюзочком черга простягнулася ледь не від квіткової клумби і завмерла покірно у чеканні перед дверима львівського святилища «Варенична».
Ігорчикові батько налив з гарячого термосу гербатку… Чекання. Як доїхати до вулиці Довбуша під Замковою горою? Влітку пряма доріжка-асфальтова радість – якихось на радість тридцять хвилин поміж архітектурних красенів епохи модерну з красивою Політехнікою. Покірне привокзальне чекання на транспорт – будь-який. Нагадує покірне терпіння сучасних рабів Києва, коли забетонують напівготову для житла багатоповерхівку-інсулу на околиці, а останніми роками, вирубавши ряди каштанів, втиснуть її в приквартальний вузький скверик.
Чекання-чекання… Година-дві… Бідний Ігорчик терплячий, батько пестить голівоньку сина.
Аж ось недалеко від «Вареничної» пристала приватна машина, не з бідних, і Петро Кучеренко у три скоки до неї, чимдуж до неї – «Постій синочку»!
– На «Довбуша!.. Допоможіть, я з дитиною!..
– Сідайте, сімсот п’ятдесят!.. – відповідь, математично одразу.
…Яке там торгуватись! «Синочку, синочку, яке щастячко!» – вспокоєний Петро Кучеренко з Ігорчиком вмостилися на задньому сидінні.
Олександр ФЕДОРУК, доктор мистецтвознавства, професор, академік Національної академії мистецтв України, заслужений діяч культури Польщі