1.
Люблю добре видані книжки. Ось і зараз тримаю в руках саме таку: Василь Марочкін. «Місяць любови», Львів, «Апріорі», 2023 рік, 358 с. Знаю це видавництво з років; тут дбають про високу культуру книжну, уважно працюють з авторами. А що видавець є сам письменником, то й аргументів на користь красного письменства приводити не доводиться. – Юрій Николишин.
Автор книги, прозаїк і поет, працює з «Апріорі» не вперше. Гадається, що співробітництво – надовго. – В. Марочкін.
У цій книзі автор, будучи фаховим істориком, пропонує, в тому числі, й прозу, зав᾿язану на історичних подіях. Проте, маємо й інші різножанрові твори, що кристалізують ідеї гуманізму та любові до України. Тут, звісно, більше нічого не додаватиму.
2.
Є у книжці одноіменне, до назви цієї прози, зібраної під палітуркою, оповідання: «Місяць любови».
Падає в око, насамперед, те, що тут ліричних мотивів не менше, ніж у добротній поезії. І вони мовби випікають контури серця, спонукають не просто рухатись за сюжетною лінією, а сердечно співчувати та захоплюватись. Мене не полишає відчуття того, що ця розповідь написана давно: у часи, коли автор був ще зовсім молодим. Маємо заповзяті та безпосередні, до наївності, спалахові почуття двох, саме молодих, людей. Так, їхні стосунки легко лягають у канву: зустріч-закоханість-кохання-розлука на тимчасом-крах любовних стосунків («…Той щасливий і вже навіки втрачений місяць їхньої любови»). Оповідання ніби задає тональність книзі: любові, що все ж є непроминальною. Та залишається з тобою на довге життя, персонаже-авторе. Напевне, що так…
3.
Привертає до себе увагу і фантастична новела «Сьоме покоління», де авторська уява, розкуто та вигадливо, пропонує дивний зв᾿язок поколінь: через поле битви, через смерть і життя, через марення та яву. Націлює на містичний курс далекого предка, генерал-лейтенанта, і його нащадка, бойового офіцера. Зустріч, потойбіч, через сім поколінь. 157 років – така велика відстань між ними. Одначе вони стали у пригоді один одному…
Автор впізнавано та дещо зухвало творить свою картину. Приреченість офіцера обертається на чудне одужання та наступне культове дійство, через обіцянку, життя…
…Добра фантазійність, підкреслю, та завідомо легка авторська уява дає можливість Марочкіну триматися цього пласту літератури й надалі… Приємно. Респект письменникові.
4.
Василь Марочкін максимально уважний і до «найменших» жанрів прозових: «етюд», «образок»; трохи більших: «бувальщина», «легенда». Це дає йому можливість постійно тримати добру письменницьку форму; міркувати, ретельно зближаючись уже з жанровими ознаками новели, оповідання, повісті тощо, виокремлюючи «на потім» багато мотивів та, навіть, закладаючи у найцікавіші образи драматургію, що може розвиватися в наступних нових текстах, і книжкових, і, можливо, ще не писаних, але вже вібруючих у певних смислах і уяві. Ні, це не просто собі заготівки, а з певністю – художні твори! Але попередньо-випереджуючі. Що з ними авторові можна впоратися вмить. Як ось «Хвала тобі, світе!», «Вінок ліричних образків». Вони, як правило, несподівані. Втім, уже знайшли свої художні рамці; промовляють. («Хвала воротам!», «Хвала дорозі!», «Хвала прочанам!», «Хвала покинутій церкві!», «Хвала весільному поїзду!»). Я б назвав ці твори текстами художньої деталі. Що з᾿являється, авторсько-рефлексійно, та вербує собі (від лексеми «вербально») доброго реципієнта; начитаного та вирозумілого. Недарма ж «Хвала тобі, прекрасний княжий Львове! І низький мій уклін, аж до підмурівків твоїх найстарших кам᾿яниць».
І зовсім зненацька – «Хвала старому портфелеві!» Саме те, що впродовж життя чомусь западає в душу зігріту та залишається назавше. І саме так назбируються у Василя Марочкіна тексти-мініатюри і, зрештою, з᾿являються в книжці. Як ось зараз. (Не ставлю собі за мету тут докладного аналізу, бо маю ціллю, поки що, лише відгукнутися).
5.
«Чотири бочки токаю», історична повість. Принаймні так задекларовано у книзі цей твір. Проте не бачу причини, чому б не назвати ці структуровані тексти романом?.. Адже, – і складний сюжет, і додаткові фабульні розгалуження, і персонажний склад, і причетність описів до значних історичних подій, і прискіпливі історико-психологічні мотивації, й описи масштабних здвигів у 17 розділах тексту явно свідчать на користь романного твору. Тут назву кілька розділів, що стверджують мою думку. «Військова рада в Самборі», «В похід», «Козацька рада», «Виїзд гетьмана Коронного з Самбора», «Ясновельможний князь Ян Данилович, воєвода руський», «Виїзд зі Львова».
…А до чого тут чотири бочки токаю? – запитаєте ви. Власне, – одна з основних інтриг роману чи то ба повісті. – Саме у цих бочках, помаркованих, як «токайське вино», козаки таємно транспортували високоякісний вибуховий порох для бойових потреб.
…А ще у цьому творі по-справжньому розкошуєш, вдивляючись у будівлі європейської архітектури, картини живопису. Докладно оцінюючи тогочасні шати. Вивчаючи давні інтер᾿єри та екстер᾿єри. Мало не торкаючись дорогої зброї та збруї. Численні наїдки та напої аж пахтять тобі крізь сторіччя. Отримуєш справжнє задоволення від багатьох інших мистецьких, етнографічних, історичних докладностей. Застановившись, усвідомлюєш, яку непосильну роботу, на підготовчому періоді, виконав Василь Марочкін як письменник та історик; як людина, яка знайшла форми художнього втілення для своїх знань та професійних секретів.
P. S.
Розповіді у книзі – докладні та емоційні, так ніби слухаєш очевидця. І це – некепсько…
Віктор Палинський
Leave a Reply