П’янкова Т. Culpa mea: поезії, – К.: Український письменник. 2016. – 116 с.
Рідко так буває, щоб авторка поетичної книги привабила не просто першим віршем, а першим рядком. Принаймні, у моїй практиці літературного критика такого не було. Здебільшого свій висновок про те чи інше видання робив після повного його перечитування. А тут?… «Залипала-м у него – у мед залипали оси…»
На перший погляд, у рядкові з вірша Тані П’янкової немає нічого незвичайного. Звичайна рефлексія молодої людини на певне явище. Але… Не поділяю такої позиції. Два моменти заважають. По-перше, поціновувачі красного письменства уже звикли до того, що віршовану збірку відкривають твори на громадянську тематику чи роздуми про сенс творчості. А Таня П’янкова запропонувала, ні, не взірці філософської чи пейзажної лірики, а рими з дуже зримим відсвітом інтимності: «О, як повно він мені у розламах надією мироточить!» Мені такий крок молодої поетки подобається. Чому любовні вірші не варто виносити на перший план, коли весь світ – плід людського кохання. І прекрасно, що молоді ламають стереотипи.
По-друге, мене зачудовує, що авторка вже з самого початку орієнтується на розмовність вислову чи його говірковість. Й відразу, правда, ловлю себе на думці, що у прозових творах вона може бути характерною лише для діалогів героїв чи якихось монологів. А у поезії справа виглядає дещо інакше. Розмовність і діалектологічний наліт створюють флер приваби для текстів. Хоча, звісно, тут має існувати почуття міри. Поет повинен жити й органічністю своїх розмислів. (Коли кажу про це, то думаю, що мої роздумування не вродилися на голому місці. Скажімо, Василь Шкурган римує гуцульською говіркою, один з розділів книги «Діти Кирилиці» Романа Верхоли написаний лемківським діалектом, говіркові висловлювання також можна віднайти у римах та верлібрах закарпатців Петра Мідянки та Василя Кухти, багатьох поетів з Прикарпаття… Не знаю, чи задумувалася Таня П’янкова над непервинністю мовної конструкції, але мене така її спроба укупі з тематичною несподіваністю приворожила в буквальному розумінні цього слова).
І взагалі складається враження, що нова поетична книга Тані П’янкової – не просто самобутнє римування, а якесь незбагненне ворожіння словами, яке не відпускає з полону магічного кола. І, очевидно, має рацію відомий поет Ігор Павлюк (автор передмови до цього видання), коли говорить, що поезія в інтерпритації авторки «дарує тонку органічну органну музику – енергію, яка зараз така дорога і така безцінна.»
Давайте дещо деталізуємо цю узагальненість тверджень. Хоч мені заради цього потрібно відмовитись від узвичаєного підходу (маю на увазі аналіз тематичних пластів в доробкові версифікатора). Таня П’янкова сама підштовхує до цього. Літературознавці або літературні критики старшого покоління, звиклі до приховування почуттів і несприйняття творчого індивідуалізму через яскраві вияви особистісності, звісно, осуджуватимуть такі вірші. Чи, у крайньому разі, примирливо белькотітимуть про тісне переплетення тематичних мотивів. (Але мені чомусь здається, що останній аспект радше буде абсурдом, ніж серйозною констатацією. Скоріше можна говорити про спробу творення поетичного мікросвіту у різних тематичних вимірах крізь глибоке почуття інтимності. Розумію, що декого шокує такий висновок. Але не хочу щось змінювати комусь на догоду. Навіщо? Якщо поетка має право на собість, то літературний критик теж зобов’язаний подружитись з нею заради істини.)
Чи не можна сказати про глибоке почуття громадянськості, читаючи вірш «На цій землі занадто парко»? «На цій землі занадто парко. Вона всідається на плити. Вона закурює цигарку. Ще вчора кинула палити». (Усвідомлюю, що у строфі немає зримої присутності звичного для тематики. Але хто однозначно сказав, що вона – необхідний атрибут римування для творів такого плану? Це – маячня! Давайте дивитися глибше!)
Тепер – про філософічність лірики цієї книги. Вона, до речі, теж має наліт незвичайності. «Є примари – яких свічада не віддзеркалюють. Є кохання, в повернешся – пахне ладаном. Є сліпі, що читають пальцями – мов розпалюють. І померти б отак, підставляючи теплі впадини». (Не сперечатимусь, безперечно, що ці рядки пронизані особистісністю. Але не забуваймо, що саме вона є найголовнішою у мікросвіті людини і без неї ніколи не збагнемо філософії буття.) Знаєте, коли читаю щось подібне, то відчуваю, що мене ще щільніше огортає почуття гармонії особистості з навколишністю. «Зазираючи у теплі пазухи чужої любові, Біла Змія шукає донора для переливання… отрути». Як усе просто: поетка по-своєму говорить про неідеальність буднів. Згоден, що можна говорити про індивідуальність бачення. Але хіба з ним авторський підхід перестає бути філософською категорією?
Говоримо про філософічність незвичайної лірики. Але сумніваюся, що мова про неї буде довершеною, якщо бодай одним штрихом не згадати про мотив богошукань. Не в євхаристійному, церковному значенні означення. Не бачу доцільності штучно звужувати поняття. Йдеться ж не про зовнішню орнаменталістику, а про нутряність почуттів. «Вечір цукровий виїли ласо божі трутні… Що тебе, хвора, кличе іти в чужі застінки?» «І лиш тоді в Причастя святе повіриш, коли пригубить із чаші терпіння отруйний столітній лен». Та таким оджереленням «богошукань» більше віриш, ніж рафінованому римуванню на догоду для багатьох тем. Й мені байдуже до того, що дехто почне балакати про язичництво або поганство чи якісь там блуди. Богошукання і крапка! Але через прірву вірувань протопредків (за Ігорем Павлюком). Вікове? Так! Але ж це не означає, що йому не велено існувати: кожне покоління навіть зобов’язане мовити своє слово. Якщо комусь не подобається, то можете не читати, мотитовно вигукуючи: «О, часи! О, звичаї!» (Чомусь боляче, смішно вислуховувати такі волання. Не первина вони. Щось подібне звучало ще в античні часи. А може, і раніше?) «Коли не відмолить відчаю добрий бозя, клади мою душу в зашморг»…
Доторкнемося і до пейзажності у виконанні Тані П’янкової. «Ще досі заростає мені того серпня гаряче тім’я у столочених травах». «Вітряно б’єшся в мальовані вітражі, спогадів напиваючись психотропами». І знову, либонь, маємо нагоду говорити про незвичайність вираження. Але не гадаю, що це має значення. Особливо тоді, як згадати оголеність почуттів і несподіваність висловлення – характерний прийом версифікаторства молодої поетки. Мене більше цікавить, що таким методом авторка створює неповторні пейзажні образи: «Голодна зоря виїдає вологе око», «Я сліпну тобою – як поночі птиця сліпне», «Зірка у зірки неба питає» і т.п. Що там не кажіть, а це таки красиво. Тільки кажу не про красивість у негативному розумінні цього слова, а про те, що створений словами малюнок зриш уявою.
Якщо мати на увазі цю книгу, то не є секретом, припадання авторки до інтимності при відображенні цих мотивів. Між іншим, саме про це уже було заявлено автором цих рядків на початку відгуку. Та не бачу гріха у тому, аби ще раз повернутися до теми. «Ти мені ще пульсуєш поміж зашкарублих світів…», «Я його хитавицями з білого світу зведена», «Милий мій…милями… коні у милі… в темені… Хвиля за хвилею я по стіні розгладжена»… (Зрештою, хіба цими цитуваннями можна обмежити перелік вдатностей?)
Питання інтимності поезії Тані П’янкової, як на мене, є неодновимірним, але логічним. Чому? Та, перш за все, тому, що тішить випливання отієї індивідуальної інтимності з виру попередніх книг. (Нагадаю, що у 2003 вона деб’ютувала збіркою «Заплакане щастя», а ще через дванадцять років прийшла до читачів із «Цілунком у тім’я»). Недавно мені вдалося розмовляти з відомим літературним критиком Євгеном Бараном (автором передслова до видання 2015). Він теж підтвердив, що його приворожила індивідуальність інтимності. Якщо можна так висловитися. А ще – ледь вловима беззахисність цих відчуттів. Як, між іншим, часто буває, що поетку пронизує незнаність завтрашнього дня, але, попри можливі втрати, вона не зраджує себе. «І я не зречуся. Дивитимусь на замок. Ти серцем моїм обирався на вічну владу»…
Та, мабуть, досить висловлювати думки з тих чи інших тематичних висот. (Хоча б тому, що рухома естетика не дає можливості зробити висновок тільки через цю призму.) Перейдемо до узагальнень. Знову. Бо дещо вже було мовлено у перших абзацах цього тексту. Отже, спробуємо хоча б для себе дати відповідь на запитання: як вірші Тані П’янкової виглядають хоча б на фоні вітчизняної жіночої поезії? Тут чомусь мені приходять на гадку імена Софії Майданської, Наталки Білоцерківець, Людмили Таран, Надії Степули, Галини Турелик. Водночас більше гадається про Теодозію Зарівну і Марію Людкевич, які виглядають особистнішими. А ще виникають паралелі з віршами Любові Проць, Ольги Яворської, Світлани Антонишив, Любові Бенедишин. А може, варто балакати про творчі перегуки з Любов’ю Якимчук та Христиною Букатчук?
Є ще один ньюансик. Книга дає змогу ствердити, що авторка вміло використовує римований вірш і верлібр. Хоча не буду приховувати, що мені (як, напевно, і багатьом поціновувачам поезії) хотілося б тяжіння авторки до поетичної мініатюри. Бо нерідко ловиш себе на думці, що висловлення тієї чи іншої тези, не потрібне багатослів’я. Хіба не звучать афористично висловлювання на кшталт: «Пернатий, чому ж так мулько? Можна мені тебе гладити проти… пір’я… Ні… не шерсті», «Най би пролилась соком терновим правда пекуча»… Поєдналася б оця афористичність з лапідарністю.
Хвилює не тільки це. Повернемося до питання про говірковість, окремі думки про яку уже озвучував. Діалектологічні вкраплення надибуємо дуже часто. Ось окремі з них: «него», «вречена». В багатьох випадках ці слова мають літературні відповідники. Але про них не хочеться думати перед нестрим’ям органічності.
Ще згадаю про таке. В книзі знаходимо вірші з епіграфами Олександра Косенка, Валентина Кузана, Катерини Михаліциної. І кожен текст є по-своєму цікавим. Та не робитиму спроби аналізу, хоча, може, і кортить. Хочу наголосити на іншому. Це так прекрасно, що поетка орієнтується на творчість, яка за духом є такою близькою.
…Трикрап’я тоді, коли міркування можна продовжити? Та закономірне воно? По-перше, розмисли існують не тільки в мене. І вони мають право бути протилежними. По-друге, поета, як і кожного, переслідує незбагненність майбутнього. І зараз говоримо, що поетка пристрасними словами наворожила закохану змійку. Вона вже вповзла у нас. Але чомусь не стало мулько від цього. І ніхто не знає, що буде завтра? Таїна, якої чекаєш, слухаючи «шепіт закоханої змійки»?
Ігор Фарина
Член НСПУ
м.Шумськ на Тернопіллі.