Після розпаду тотально більшовицької Російської державнокапіталістичної імперії навіть і під симулякративною назвою Радянський Союз її нинішні московські правителі знову мало не притьмом нав’язуються вже самостійній Україні зі своїм уявлено-слов’янським  «старшобратанням» то під виглядом Співдружності незалежних держав чи «ліберальної імперії», то Єдиного економічного чи  Євразійського простору і начебто його Митного  союзу.

Коли ж всі ці різноформатні і «безкраваткові» (кулуарні, в обхід українського народу) домовленості з нашими все ще малоросійськими урядовцями  не спрацювали, Московська імперія розпочала вже пряме збройне загарбання території України вже як і самостійної національної держави. Але тепер уже не під марксистсько-більшовицькими ідеологемами, а під гібридно-ідеологічним російськомовним прикриттям у вигляді церковно-православного «Русского мира», бо привнесений було більшовиками з Європи традиційно російським способом «безтолкового наслідування»1 марксистсько-ленінський ідеологічний антураж імперії  після «перебудовного» розпуску її 20-мільйонної самодержавної КПРС остаточно втратив свою ілюзорну дію. Не ладиться, видко, в цій все ще імперії у її постперебудовно-безукраїнському форматі.

Най будьмо ж щирі. Марксизм хоча й був масовидним, але лише ідеологічним фасадом ленінізму як сугубо російської революційної суспільно-політичної практики владного більшовицького відразу ж імперського самозбереження в обстановці раптового краху «500-літньої  Московської  та  300-літньої  імперської»2 Росії,  біля державного руля якої вони майже випадково опинилися, зберігаючи навіть її імперську експансистську стратегему  у вигляді вже марксистського пролетар-інтернаціоналізму. Чи, як точно підмітив відомий соціолог Йельського університету США Іммануїл Валлерстайн, адже сам по собі «ленінізм – це стратегія захоплення, зміцнення і утримання влади в окремо взятій країні», а тому, мовляв, … «очевидно, не мав прямого і необхідного відношення ні до марксизму, ні до ідей самого Маркса»3. Саме      на це звертає увагу і сучасний український філософ Петро Кралюк, зауважуючи, що в середовищі незаангажованих інтелектуалів давно існує думка, що «радянський марксизм – це не плід західної культури, не автентичний марксизм, а, насправді, породження російської дійсності»4

Отож, після здійснення, як назвав його сам Ленін, «перевороту»5  у народно-демократичній революції в Росії, більшовики, самоберігаючись ескамотаційними марксистськими ідеологемами на потенційно «лобному» місці, заразом все-таки спасали передусім (як би вони не вірували в Маркса і його всесвітній комунізм!) «свою» Російську імперію (яку так ненавидів їх любимий  Маркс), як базу «світової пролетарсько-антикапіталістичної комуністичної революції», відновлюючи Росію політично і економічно у ще тоталітарнішому суцільно державновласницькому варіанті. А тому-то Микола Бердяєв, притлумлюючи власну відразу до більшовиків як ідеологічних опонентів, через це і написав про них із своїх європейських «філософських виселок»: «Як це парадоксально не звучить, але більшовизм є третє явлення російської великодержавності, російського імперіалізму»6.

Все це підтверджується і тим, яким чином більшовики відразу ж  заповзялись розбудовувати мілітарну силу своєї влади. Для цього в створену 4 березня 1918 року постановою їхнього Раднаркому за підписом Леніна «у Вищу військову раду увійшли 86 колишніх царських офіцерів: 10 генералів, 26 штаб-офіцерів, 22 капітани і 30 молодших офіцерів»7. А вже така  Рада 21 березня 1918 року своїм наказом відмінила виборні засади в Червоній Армії, відкривши таким чином широкий доступ в її ряди колишнім царським генералам і офіцерам. В результаті чого у 1918 році так названу Робітничо-Селянську Червону Армію (РСЧА) формували вже «775 колишніх царських генералів та 1726 штабних офіцерів (в тому числі 980 полковників і 746 підполковників)»8.. А до 1920 року  в РСЧА колишні царські офіцери складали  92,3 % серед командуючих фронтами, 100% – серед начальників штабів фронтів, 91,3 % – серед командуючих арміями, 97,4% – начальників штабів армій, 88,9 % – начальників дивізій, 97% – начальників штабів дивізій.9

Ось таким чином, наприклад, під проводом призначеного було Леніном у 1917 році командуючим Петроградського військового округу колишнього царського підполковника М.А.Муравйова, бо він, мовляв, «талановитий і надійний»10, і воювали вже у 1918 році проти національної незалежності України його «ешелонні» загони російської Червоної армії начебто як за світову комуністичну революцію з одного боку, а загони російської Білої армії царського генерала А.І. Денікіна, мовляв, як «за веру, царя и отечество» – з другого боку . Адже обидві супротивні сторони воювали насправді  лише кожен за «свою», але однаково «єдину і неділиму Російську імперію». Через що, як докоряв білоармійським генералам в своєму велеречивому захисті «народності» Російської монархії навіть І.Л.Солоневич, що їхня «єдина і неділима» ніяким лозунгом взагалі не була – і за тієї надзвичайно простої причини, що «ділить Росію» більшовики не збиралися – це означало б ділення і радянської влади».11 Адже про це категорично заявляв ще до революції і сам більшовицький вождь Ленін (В.І.Ульянов), що тільки «при єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови»12 А опинившись у владі, він відразу ж наклав архівну резолюцію на Переяславському договорі України і Росії 1654 року: «Секретно на всі часи. Нікому ні за яких обставин не показувати»13.

А тому в радянській історіографії, як пишуть сьогодні російські історіографи С.В.Волков14 та Ю.З.Кантор, проводилася цілеспрямована комунопартійна «стерилізація» і первісної військово-політичної історії радянської Росії, «роль колишніх царських офіцерів в РСЧА заведено було всіляко притлумлювати, щоб не виникло протиріччя твердженням про «провідну роль партії», «червоних командирів – вихідців із народу» й тому подібним ідеологічним постулатам»15.

Бо ж і справді,  «організувати владу, підкорити собі  робітничо-селянські маси, – як зауважував той же Бердяєв, – неможливо однією силою зброї, чистим насиллям. Потрібна цілісна доктрина, цілісний світогляд, потрібні скріплюючі символи»16. Отож неспроста і заповзявся ще в березні 1920 року Ленін дезавуювати діяльність царського офіцерства по мілітарному  відновленню все тієї ж перелицьованої Російської імперії, переконуючи, що «без них Червоної Армії не було б. І ви знаєте, коли без них ми пробували створити два роки тому Червону армію, то вийшла партизанщина, розбрід, вийшло те, що ми мали 10-12 мільйонів штиків, але жодної дивізії; жодної придатної до війни дивізії не було, і ми нездатні були мільйонами штиків боротися з мізерною регулярною армією білих»17 Ось тут і пригодилася вже воєнізовано-одержавленим більшовикам звабливі для зреволюціонізованих робітничо-селянських мас марксистські ідеологеми про світову комуністичну революцію та диктатуру пролетаріату, передреволюційну полеміку про яку В.І.Ленін вирішив спершу було «відкласти надовго», заявивши, що «приємніше і корисніше «досвід революції» проробляти, ніж про нього писати»18

Саме необхідність утриматись при владі в тій революційно-стихійній суспільно-політичній ситуації змусила також більшовиків демонстративно проігнорувати академічні протести  західноєвропейських лідерів ІІ-го Інтернаціоналу на немарксистськість їхньої більшовицької «диктатури пролетаріату» і самим просто очолити  кривавий бунт знедолених мас Російської самодержавної імперії. Адже західноєвропейська соціальна демократія, з позицій якої критикувалася соцінтернаціоналістами (К.Каутським, Р.Люксембург та й Г.Плехановим) тодішня владно-революційна діяльність російських більшовиків, сама колись виникла в результаті затяжної кількасотлітньої нерідко соціально-кривавої еволюції європейського суверенного феодалізму після етнополітичного розпаду християнсько-пострабовласницької Священної Римської імперії  романо-германських племен десь „в епоху ХI-XII вв., коли, – як відмітив Бертран Жувенель, – починають формуватися перші із сучасних держав»19

Ще тоді середньовічна феодальна аристократія Європи, відстоюючи свою політичну суверенність у взаємостосунках та в протистояннях з королівською владою і навпаки, змушена була вдаватися за підтримкою до народних мас, мимоволі виховуючи таким чином в них самоврядну суверенну демократичність приватновласницьких прав особистості. Внаслідок чого, наприклад, німецький народ навіть ще й у 1815 році був розділений на 39 більш-менш самостійних адміністративно-територіальних одиниць. Тож і західноєвропейська соціал-демократія у ХІХ столітті вже існувала в суспільно-політичній атмосфері, породженій традиціями ще феодальної елітної суверен-демократії. Тому-то  у соціалістичних партіях країн Західної Європи  більшістю і ставали еволюційно налаштовані соціальні демократи, а не радикальні марксисти, як в Росії. Саме на таку особливість партійного обличчя західноєвропейської соціал-демократії звертав увагу і Бертран Рассел, зауважуючи, що навіть тоді, коли „в Росії фанатичні прибічники Маркса прийшли до влади”, в Європі „марксистська ортодоксія” не здомінувала, бо „на Заході жоден крупний робітничий рух не був повністю марксистським”20

В Росії ж склалася зовсім інша суспільно-політична атмосфера історично. Адже залишки києво-руського елітного суверен-феодалізму були криваво вичищені ще опричниками царя  Івана Грозного. Правда, вже більшовицький самодержець Росії  Сталін (Й.В.Джугашвілі), називаючи  за це цього царя «великим і мудрим правителем», однаково докоряв йому, що «одна із помилок Івана Грозного була в тому, що він не дорізав п’ять крупних феодальних сімейств. Якби він ці п’ять боярських сімейств знищив би, то взагалі не було  б Смутного часу»21.

На передумову створення подібних пропущених в свій час Московським царством західноєвропейських «суверен»-підходів до демократичної цивілізаційної суспільно-політичної атмосфери, мовляв, у ще «неусталеній демократії»22 постперебудовної Росії десь-то натякаюче і претендувала стратегічна ідеологема про «суверенну демократію» Владислава Суркова, правда, вже не феодалів, а олігархів-капіталістів. Але знову не склалося: варто  було російським олігархам після показового ув’язнення М.Б. Ходорковського знову проявити свої самостійницькі амбіції лише з приводу «улюбленого дітища» Суркова  інвестиційного проекту «Сколково», як авторитарний президент РФ В.В.Путін майже відразу з ментальним полегшенням  відправив ініціатора  «суверенної демократії»  у відставку, підключивши згодом його лише до інформаційно-пропагандистського  забезпечення збройної агресії Росії проти України. Так ілюзорна російська «суверенна демократія» остаточно перетворилася у нинішню, за висловом лауреата Нобелівської премії А.К.Гейма, «химерну»23 путінську  «відкладену демократію». Суть феномена якої, коментує провідний співробітник Інституту російської історії РАН А.М.Медушевський, «передається наступною формулою: ліберальні положення конституції (про права людини, федералізм, розподіл властей, адміністративної і судової системи і т.д.) залишаються формально незмінними, одначе їх практична реалізація замовчувано визнається неможливою  в теперішній час і відкладається на невизначений строк…. Конституція все більше стає недосяжним ідеалом, і все менше – керівництвом до дії для суспільства і політичних інститутів»24

Десь такий же, до речі, «суверенний феодалізм», як подвійне (династичне і етноплемінне) політичне роздрібнення, як демократія для еліт, що відіграла свою позитивну роль в демократизації суспільно-політичного розвитку країн Західної Європи,  почав було потенційно формуватися у ще давноминулі часи на території і  такої середньовічної слов’янської  імперії як Київська Русь. На що звернув увагу у 60-х роках позаминулого століття в журналі «Основа» своєю працею «Думки про федеративний початок у Древній Русі»25 український історик М.І.Костмаров, заявивши, що «Русь прагла до федерації і федерація була формою, якої вона починала набиратися»26

Цей етно-політичний процес середньовічної києво-руської суверенізації не припинявся, незважаючи на розгромне знищення у 946 році київською княгинею Ольгою (Пребраною) автономії слов’янського Древлянського князівства і мстиве спалення його столиці Коростеня. Як пише зараз і швейцарський професор Гонзаг де Рейнольд, навіть у не автономно-племінній, а вже удільній Київській Русі продовжувала  визрівати європейська „суверенна феодальна демократія”, через що „вона була на дорозі до того, щоб стати інтегральною частиною тодішньої Європи”27, як природно еволюційно сформована проєвропейська самісна система східнослов’янських державоплемінних утворень.

Адже, як підкреслює в своєму етно-демографічному дослідженні лексики києворуської поеми «Слово о полку Ігоревім» і О.О.Сулейменов, тоді «західники, складали ядро київського боярства в кінці ХІІ віку»28 Про що засвідчують власне і самі події, описані у цій  вже офіційно-хрестоматійній давньоруській поемі, всупереч привнесеному в неї у 1795 році російськими царедворцями осудливому ставленню до  процесів удільно-племінного державостановлення в тодішній Київо-руській імперії у ХІІ столітті. Для чого, як відзначав і російський академік Б.О. Рибаков, в  первісному тексті «Слова» було переставлено чи вилучено з порушенням логічної послідовності оповіді цілі пласти авторського тексту, які десь-то суперечили задуму «редагувальників» «виправдати, – додає О.Сулейменов, – імперіалістичну політику Катерини аргументами минулого»29. Чи ж не тому оригінальним першотекстам поеми „довелося” згоріти начебто під час пожежі у зданій 1812 року  французам Москві. Чи ж не для цього, нагадує сьогодні вже «без боягузливого «згладжування гострих кутів» відомий автор українських історичних романів Юрій Мушкетик, «Катериною ІІ було створено комісію, яка зібрала літописи по всій імперії – понад сто – і всі було спалено, залишили два – Лаврентіївський та Іпатіївський, в яких підтирали, виривали сторінки, вписували туди все, що їм було треба»30

Про існування процесів суверен-демократичної федералізації у древньослов’янській Русі пише і сучасний український науковець Г.П.Півторак, наголошуючи, що «Київська імперія була історично приречена на розпад … , а на її уламках мали постати нові незалежні держави. Це був загальноєвропейський процес епохи середньовіччя. …бо феодальна роздрібненість була неминучим етапом суспільного поступу й об’єктивно мала прогресивне значення»31. Тобто в Київській Русі, як і в Західній Європі, процеси етно-локальної консолідації відбувалися одночасно з розширенням централізації і культурно-цивілізаційної і адміністративної стандартизації суспільно-політичного життя її населення.

Правда, констатуючи наявність етно-політичного етапу суверен-демократії у середньовічній феодальній Західній Європі і Київській Русі, та відсутність його уже в Московії, варто мати на увазі й те, на що звертає увагу сучасна дослідниця історичної еволюції політичної еліти Росії О.В. Гаман-Голутвина. А саме, що в колоніальній північно-східній частині Київської Русі, у так званій в давнину „залешанській Русі”(за лісами), заселеній багатьма малочисленними різноманітними ще етнічно не самодостатніми для цього угро-фінськими племенами, „злиття політичної та економічної влади ніколи не досягало такого ступеня автономії по відношенню до центральної влади, як той, що склався у західноєвропейських бароніях”32. Бо тут, як висловлюються й інші нинішні російські науковці, «великокнязівська влада була зовнішньою для удільних князів і підтримувалася татарськими шаблями»33

Отож, тому-то тут, на відміну від природного поетапно-окружного шляху західноєвропейських етносів до політичної державності через локальні суверен-феодальні етно-демографічні утворення, в північно-східній частині Русі ці ще етнонедосформовані угро-фінські племена були порівняно легко гамузом відразу ж навпростець одержавлені залишками слов’яно-руських колонізаторів при підтримці „татарських шабель” в Московію як автономний улус татаро-монгольської орди. Таким чином в Московії виникло в якійсь мірі скорочення шляху винародовлюючого переходу племінних спільнот у державу, а відтак і спрощеність її самої до надсуспільної тоталітарної адміністративно-бюрократичної та ще й з візантійською православно-християнською церквою як ідеологічною установою держави.

Отож засади раннього києво-руського феодалізму, цього природного західноєвропейського, як відзначив німецький історик Отто Хинце (1861-1940), окружного шляху від племені до держави, московським царизмом були жорстоко притлумлені, в результаті чого московитський «прямий» шлях суспільно-політичного розвитку виявився цивілізаційно набагато кривішим окружного державотворчого шляху через європейський феодалізм.  Як наслідок російсько-імперське суспільство і досі не спроможне до кінця виборсатись з отого ще середньовічного прямолінійно-примітивного тоталітарного державництва.

Тобто відбулося виникнення держави не як європейського суспільного інструмент-інституту забезпечення самозбереження і демократичного розвитку спільнот індивідумів, а лише як адміністративна форма тоталітарного управління, а відтак і для  монолітного охоронного виживання на перехресті цивілізацій такої демографічної спільноти в цілому, як цивілізаційно особливої адміністративно самовиокремленої державно-православно-релігійної (за І.М.Валлерстайном) «історичної системи» – самоназваної поствізантійсько-християнським  «Третім Римом», в який Московія невдовзі конфесійно і перетворилася як одинокий консервативно-релігійний атавізм. Так   Московія перетворилася в особливий євроазійський анклав, релігійно-конфесійно агресивно налаштований до цивілізаційних цінностей як Заходу, так і Сходу Євразії, отримуючи адекватне ставлення її інших спільнот у відповідь. «Немає сумніву, – писав ще поет  О.С.Пушкін, – що схизма (розділення церков) від’єднала нас від решти Європи»35 Бо Московська номенклатурно-правляча  компрадорсько-слов’янська і конфесійно-православна еліта для свого одержавленого самозбереження постійно тримає колонізоване народонаселення країни в цивілізаційно-осадному та культурно-економічно неструктурованому правовому стані, в результаті чого, як з прикрістю констатував один її культуролог, і досі «народ як сукупність вільних людей не встиг сформуватися в Росії»36

І виникло все це в результаті адміністративно-економічного і культурницького присмирення угро-фінського населення ще як північної (заліської) частини середньовічної Русі князівсько-дружинними загонами іноземних колонізаторів, чверть з яких пише та ж О.В.Гаман-Голутвина були слов’яно-варягами, а три чверті мали „іноземне коріння”37, що притлумлююче вплинуло і  на локальну самоідентифікаційність  цих племен. Про які ще києво-руські літописці писали, що «се – інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову /походять/ від коліна Яфетова, бо живуть у північних краях»38.

Саме поява тут колонізаторської військово-дружинної та місіонерської християнсько-релігійної старослов’яномовної культурницької демографічної закваски (Про що засвідчує, наприклад, виникла популярність тут згодом привнесеного співцями князівсько-дружинних колонізаторських загонів києво-руського героїзованого билинного епосу) та ще й   з наступним затяжним татаро-монгольським окупаційним виокремленням цього краю із занепалої слов’яно-імперської Русі, коли „політична перевага Києва впала”39, в цілому стало прискорюючим каталізатором ескамотаційного формотворення з них майже без міжплемінних конфліктів „уявленої” (за термінологією Б.Андерсона)  надплемінної народності під назвою московитів.

Це була не зовсім природно виникла і далеко не ідеальна слав’яно-креольська  етнодемографічна спільнота, але краще з того, що могло локально зберегтися в тодішній загрозливій  конкретно-історичній обстановці. В результаті такого симбіогенезу на енергетично бідній з тундровим суворим кліматом території, відкритій безпосереднім крижаним подихам Північного льодовитого океану, поблизу з яким мало хто бажав і зміг би постійно проживати. Через що саме тут і саме тому десь-то, образно кажучи, і виник (за етологічною термінологією) такий демографічний ягель (підножний корм для північних оленів): «лишайник…, в якому гриб і водорість  об’єднані з різною мірою досконалості, аж до такої, за якої складові не можуть існувати самостійно»41.  Тобто сформувалася двоєдина етноспільнота, складові якої об’єднані спільним бажанням: перші (колонізатори) – уже лише з підсвідомою пам’яттю про свою києворуську імперськість, а другі  (колонізовані) – щоб при допомозі визнаваної поствнутріколонізаторської зверхності перших розпросторитись на території з комфортнішими природно-кліматичними і суспільно-економічними умовами людського існування.

У такій іпостасі і постала ця різноплемінна народність демографічною основою Московського царства, яке після «входження» ще й «райської» в її уявленні  предковічної  києво-руської України за царським повелінням царя Петра Першого з 1721 року стало самоназиватися вже Російською імперією, оголосивши себе єдиною  спадкоємницею середньовічної слов’янської імперії Київська Русь. Заодно царизмом була підхоплена як панслов’янофільська зініційована ще у 1520-х роках псковським ігуменом   Філофеєм експансистська християнсько-православна ідеологема «Москва – третій Рим». В дусі якої російські більшовики, захопивши владу  і відродивши імперію у вигляді СРСР, в свою чергу теж  проголосили було Москву, як публіцистично підмітив російський філософ М.І.Бердяєв, вже аж центром світової комуністичної класово-пролетарської імперії під назвою «Третій Інтернаціонал»42, викликавши таким чином у відповідь на такий свій експансистський імпер-«пролетарський інтернаціоналізм» ще затятішу політичну, економічну та військову блокаду з боку прагматичних правителів провідних держав світу. Їх аж ніяк не обманював ескамотаційно-марксистський антураж перелицьованої Російської імперії. Через що все це переросло згодом уже  в глобальне збройне протистояння державно-політичних систем, яке мало не призвело було  у жовтні 1962 року до термоядерної катастрофи людства під час так званого Карибського кризового військового протистояння між СРСР і США.

Московитська народність офіційно перебрала на себе тоді ж православно-експансистську назву «руських» московитів, які, позбувшись у відповідності зі своєю угро-фіно-татарською мовно-артикуляційною базою слов’янської «сили м’якого знака» (що підкреслено в однойменому збірнику української публіцистики за редакцією Лариси Івшиної)43, самопереназвалися «рускими» (спершу з одним «с»)  московитами. А далі, в результаті офіційної відмови вже й від такої  нової   назви свого народу на користь його симулякративної прикмети, і виникла етнокастрована назва народності уже без іменника «московит», а лише з самого прикметника до нього «русский», і вже з двома «сс». Адже, як  справедливо  пишуть сьогодні самі російські публіцисти, «русский» – це  ім’я «прилагательное», оскільки носій його до Росії прикладений»44 внаслідок замовчування-притлумлення таким чином різноетноплемінної московитської демографічної підоснови таких «русских».

Ось так царизм Московитської держави, ставши «русским», взяв та й ще раз пафосно переназвав свою московитську  народність вже аж «великороссами», а українців «по-старшобратовськи» – лише  «малороссами». Адже саме тільки в такий спосіб московити, як констатував у 1837 році  російський дисидент П.Я.Чаадаєв, „оброблені, відлиті, створені нашими володарями і нашим кліматом, тільки з покірності, ми стали великим народом”, адже «цураючись своєї міці на користь владних правителів, поступаючись природі своєї країни, русский народ виявив високу мудрість, бо визнав цим вищий закон власного безталання»45.

Ось такими адміністративно-етнонімічними маніпуляціями, а то й зі збройно-силовими, нерідко кривавими кореляціями та відповідним інформаційно-мовним тиском православно-релігійної ідеології ще з середньовічних часів загрозливої альтернативної ситуації свого упокорення чи знищення різноплемінне місцеве населення Московії, як інородний анклав північно-східної частини колишньої  слов’янської Києво-Руської імперії, етатично-православно вивершувалося в результаті експериментально інформаційно-демографічної спрямовуючої еволюції в симбіонтну надплемінну народність «русских». Згодом таке спрямування переросло в імперську концепцію формування  вже слов’яно-руського етнополітичного народу. Далі, на базі певних  конвергентних результатів слов’яно-руської імперськості  уже після більшовицького оновлення Російської імперії розпочато було ще й концепт спрямовуючої інформаційно-етнодемографічної еволюції населення СРСР в такий значно ширший політичний етновид як російськомовний «советский народ».

Але бажаних результатів цієї наступної вже імпер-«советської» експериментально-спрямовуючої етноеволюції народів, що проживали вже аж на одній шостій частині планети, внаслідок їх природного етноспротиву, так і не було досягнуто. Конгломератний Радянський Союз при перших же реальних спробах відповідної приватновласницької «перебудови» його держкапіталістичної економіки відразу ж розвалився. Нині ж державна постперебудовна бюрократія вже лише пострадянської Росії, все ще не відмовившись до кінця від попередніх уже провальних етноеволюційних концепцій «слов’яно-руської» імперськості та «советского народу», хоча й повільно, але все смиренніше переходить до локально скромнішої політики  спрямування еволюції різноетнічного населення своєї держави у вже значно вужчий вид етнополітичної спільноти  під назвою «росіянський народ».

Жителі ж власне слов’янської за своїм етногенезом південної частини тієї колись європейської середньовічної імперії Київська Русь, тобто «України-Руси» (за істориком М.Грушевським), після московсько-імперського привласнення їхнього імені «руських» слов’ян, вони тих офіційно самоспечених нових «русских» так і продовжували називати «москалями». І, щоб не ототожнювати себе вербально з московсько-імперською мало-назвою, дістали вони з глибин своєї етнічної підсвідомості один із своїх стародавніх етнонімів, зафіксований було навіть 1187 року київським літописцем у згадці про смерть одного переяславського князя («за ним же Україна багато потужила»),46 і почали після цього імпер-московського етнонімічного свавілля називатися  вже українцями. Адже «українською» була за своїм етногенезом князівська укро-венедо-слов’янська династія літописного «Рюрика». «Літописного», тому що це не справжнє ім’я, а неточна транскрипція англо-саксонської назви його племінної приналежності, яка вимовлялася як «йукрик» (укрик, українець).  Саме через це  в колишній місцині  його слов’янського  племені (тепер в Німеччині) і досі протікає річка з  назвою Укра.

Саме племінна приналежність цього князя, а не ім’я і збереглася в усних народних сказаннях, яку десь через два століття  після реальних подій і перетворили літописці, а затим й історики вже в його ім’я. Адже, як писав у своєму знаменитому дослідженні «Слов’янські старожитності» П.Й.Шафарик: «Слов’яни часто від імен народних творили імена особисті»47.  Саме тому по-англійськи  Україна і досі називається «ЙУкрейн». Цей етнонім так природно і швидко відновився в усній народній творчості українського народу, в поезіях Тараса Шевченка. Історично прижившись, ця колишня самоназва князівської династії києво-руських слов’ян як «українців» і стала нарешті найменням сучасної Української національної держави.

В свою чергу, нинішнє все ще різнородне населення постперебудовно-не-есесерівської Росії, незважаючи на традиційну ретроградну слав’яно-руську політику  московсько-імперської бюрократії культарно-політичного винародження його у євразійський народ «росіян», починає, хоч і повільно, нарешті своє етнопробудження, проявляючи віками притлумлювану Московією генотипну свою «глибинну» ідентифікацію. Різноетнічні спільноти вже і цієї «постперебудовної» імперської Російської федерації прагнуть постати самісними етнонаціями, але вже не як „русскими”, та й не як «росіянами». Саме розпросторені нині вже теж ще аж на одній сьомій частині земної суші регіональні етноспільноти російського народу еволюціонують нині в свою етнонаціональну самість, незважаючи на те, що негативізм свого імперського буття  досі ще не всіма ними і не зовсім чітко усвідомлюється. Через що ці імперськи одержавлені спільноти   і досі все ще в значній мірі, як відзначав ще той же П.Я.Чаадаєв, продовжують залишатися московсько-імперським „географічним фактом”, а відтак його „водночас і суттєвим елементом … політичної величі, і справжньою причиною … розумової немочі”48

Та антагонізм виникаючих раз по раз в останній територіальній імперії планети все структурованіших етно-демографічних конфліктів виразно натякають (Збройна національно-визвольна боротьба одного лише чеченського народу чого варта!) їй на неохідності обачливості в своїх діях, визнання нею етно-культурних особливостей людських спільнот цієї розпростореної держави,  поваги до їхньої політичної самоврядності передусім з боку нинішньої московської досить алохтонної49 владної еліти, яка в масі своїй через традиційну внутріколонізаторську  слов’яно-руську імперськість все ще соромиться свого автохтонного народу, продовжуючи при підтримці православної церкви по-імперськи нав’язуватись із власною «уявленою» великоруськістю своєму тепер вже аж ніяк не слов’яно-індоєвропейському  «росіянському народу», а в більшості своїй – різночисленним угро-фіно-тюрко-азійським за своїм демографічним етногенезом спільнотам. Через що, як підмітив ще пристрасний виразник «хворої совісті» росіян письменник  Ф.М.Достоєвський  у своєму есе «Дещо про брехню»: «Делікатна взаємність брехні є майже першою умовою російського суспільства». Адже, мовляв, «на що  наша загальна російська брехня натякає, це те, що ми всі соромимося самих себе. Дійсно всякий із нас носить в собі замалим не природжений сором за себе і за своє власне лице», в результаті чого … «двохсотлітні плювки на своє російське лице розсунули російську совість до такої фатальної  безбережності»50

На жаль, така нинішня хитка різновекторна етно-культурно-політична ситуація в пост-радянсько-російській імперії негативно позначається і на етно-політичній стабілізації нових постколоніальних держав, що утворилися після розпаду СРСР. Адже історично-традиційна ретроградна слов’яно-руська імперськість владної еліти (особливо агресивна постперебудовно-відроджувальна поведінка кліру Російської православної церкви) нинішньої Росії продовжує і досі з ретроградною реверсністю нав’язуватись сусіднім індоєвропейським за своїм етногенезом слов’яно-руським українському і білоруському народам, що постають нарешті окремими слов’янськими націями.

Наголошуємо: „нарешті”, бо назрівав у цій  власне слов’янській південно-західній частині Київської Русі такий державотвірний процес слов’янської федералізації у вигляді затяжного міжусобно-трайболістського суперництва ще десь тисяча років тому, але в середині ХIII століття фатально був перерваний військовою навалою і наступним кількасотлітнім політичним ігом знуртованих ще Чингіс-ханом (Темуджіном) азійських кочових племен монголоїдної раси.

Непримиренний опір тоді південно-східних слов’ян цій азійській зорганізованій пасіонарними постгунськими кочівниками орді знесилив її, убезпечивши таким чином центральну і західну Європу від її первісної військової потуги. Але й  самі східно-слов’янські етноси зазнали у тій жорстокій збройній боротьбі геноцидного знекровлення. Як встановив скрупульозний М.І.Костомаров, після татаро-монгольського нашестя в цій частині Русі, з виключенням Новгорода, Смоленська і білоруських князівств, куди не заходили завойовники, «ледве чи залишилась десята частина колишнього населення»51. Чим відразу ж стали користатися вже одержавлені сусідні етноси для підпорядкування  демографічно ослаблених східних слов’ян, в тому числі й українців. Це стосується передусім Польщі, яка, користуючись нагодою, замахнулася було тоді за релігійно-ідеологічної підтримки католицького Ватікану на організацію своєї середньоєвропейської слов’янської імперії «від можа до можа». Остаточно завадила таким зазіханням польської шляхти збройна  народно-визвольна боротьба українців 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького. На жаль, православно-релігійний бренд цієї соціально-економічної боротьби завів тоді українців лише в імперський патронат Московського православного самодержавства. Як з гіркотою писав у своєму поетичному заповіті «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» про таке українське національне падіння Тарас Шевченко:

А чванитесь,що ми Польщу

                                               Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

                                              Та й нас роздавила! 52

Заразом варто визнати, що вся ця західноєвропейська експансія на українські землі призвела заодно і до витіснення звідси татаро-монголів на  століття раніше, ніж у північно-східній частині Київської Русі.   Саме на це і звертає вже нашу суспільну увагу сучасний український історик Олександр Палій, пишучи, що „звільнення України з-під влади монголо-татар за допомогою литовських князів відбулося 1320-21 рр., раніше, ніж будь-якої іншої держави. Зокрема, Московія звільнилася з-під влади монголо-татар лише 1480 р., а перестала сплачувати данину Кримському ханству лише 1700 р.”53

В північно-східній же „залешанській” частині Київської Русі (Заліссі) татаро-монгольське нашестя мало демографічно ощадливіший характер. Адже, як  відмітив М.І.Костомаров, «у монгольських завойовників було таке правило: якщо переможені скоряються – щадити їх»54 А тут в Заліссі  периферійна прослов’янська колонізаторська еліта ще Києво-Руської імперії, не отримавши тоді підтримки для організації належного опору монгольським нападникам від угро-фінського населення, змушена була майже без спротиву піти в услужіння татаро-монголам, використовуючи при цьому ту ж орду для прискореного власноодержавлення угро-фінських племен краю, які за своїм тюркським етногенезом були близькі складовим монголоїдної орди. Тому-то, як констатують вже нинішні російські науковці, корінне населення краю сприйняло владу татаро-монголів „як звичайний стан речей”55.  «Посланним Богом» («заведенным Богом») визнала їхнє нашестя і тодішня московська православна церква,  за що ординські хани, «розглядаючи церковних ієрархів як противагу військовій знаті»56колишньої Русі, зберегли автономний статус цієї церкви та звільнили її служителів від сплати податків.

Отож татаро-монгольським військовим притлумленням, хоча й ослабленого в середині ХIV століття катастрофічною епідемією чуми в цій так по-московськи названій Золотій (Алтин) Орді57 та дестабілізуючою міжусобною клановою боротьбою в ній, самобутність державотворчої виокремленості племен Київської Русі, особливо центрально-східнослов’янських, зокрема й українців, була все-таки  перервана, залишилась самісно недосформованою. Тоді як в північно-східній частині Русі упокорена монголам кількасотлітня сателітна колонізація угро-фінських племен прослов’янськими князьками, як „улусниками Золотої Орди”58, і православними церковниками   в результаті різновекторних демографічних процесів завершилася все-таки утворенням тут компрадорської конгломератно-конвергенційної Московської держави. Або, як занотував „автор найавторитетнішого опису”59  „Росія в 1839 році”  маркіз Астольф де Кюстін, така субпідрядна слов’яно-монгольська колонізація краю виродилась тут в окреме тоталітарно-азіатське одержавлення цього населення „імперією царів, удачливих  успадкувальників Батийової гвардії”60 Через що ці угро-фінські племена, яких цей європейський мандрівник помилково, через їхню вже на той час церковно-старобулгарську зрусифікованість (особливо соціально-політичної верхівки), огулом зарахував до слов’янських, вони, за його словами, „після нашестя монголів … попали в рабство спочатку до завойовників, а затим до своїх власних князів”. Саме тому у „Бархатній книзі” 1678 року про родоводи Московії із 1758 значних боярських і дворянських сімей лише 75, чи 4% мали слов’янських (руських) предків.62

В результаті такої усмиреної племінної поведінки населення північно-східної частини Київської Русі, називаною в давнину „залешанською Руссю”, незважаючи на тисячолітнє панування в цьому краї іноземців, угро-фінська етнічна основа його одержавлення збереглася і після трьохсотлітнього татаро-монгольського диктату. Більше того, вона на деякий час посилилася ще й адміністративно в ході антибоярського «путчу» Івана Грозного. Адже скориставшись неорганізованістю антиколоніально-антислов’янських настроїв, як ще тліючого „вулкана етногенеза”63, корінного угро-фінського населення краю, цар Іван ІУ по суті сам ініціював тоді ці настрої і зловісно очолив їх лише заради зміцнення особистої тоталітарної влади, щоб під виглядом простонародної оприччини криваво  понищити в Московії боярський слов’яно-руський „суверен-феодалізм”, в тому числі й Новгородську республіку. „Страта князя Володимира Андрійовича (Старицького), – написав російський дослідник суті царської оприччини В.Б.Кобрин, – ознаменувала кінець удільної системи на Русі”64

А точніше, то це лише так співпало зі стратегемою потенційного етноеволюційного розвитку населення краю. Бо на той час все це виглядало лише як мстиве вигублення, вибачайте, „худородным выблядком” царем Іваном IV боярської знаті, за те, що вона обзивала його таким сороміцьким словом, вважаючи його не сином слов’яно-руського рюриківського нащадка великого князя Василя III , а сином царського конюшого автохтонного красеня Івана Овчини, як фаворита його другої жінки польської княжни Олени Глинської. В ті часи це було серйозним звинуваченням в династичній неповноцінності, особливо при існуванні інших родовитих претендентів на трон. Саме через це у 1555 році, боярська знать відмовилася було під час тимчасової хвороби Івана IV визнати гіпотетичним царем його сина. І знать мала для цього династичні підстави.

Адже  попередній так званий Великий московський князь Василь III, проживши двадцять років у шлюбі зі своєю першою жінкою, не спромігся зачати з нею нащадка, через що відправив її у монастир і одружився вдруге з молодою польською княжною Оленою Глинською . Але  після чотирьох років подружнього життя і з новою жінкою у нього теж не було дітей..  І тоді, видко, хитра полячка Олена Глинська, щоб теж не опинитися у монастирі, зачала вже пристаркуватому царю  нащадка в такий спосіб. Всі ці небезпідставні чутки негативно позначалися на спадковій легітимності царювання Івана ІV. Саме через цю особисту прикрість він при допомозі оприччини криваво і винищив в основному слов’яно-руську   боярську знать, яка засумнівалася в його династичній родовитості.

Та чутки про спадкову  неслов’яно-руськість існуючої царської династії зберігалися в народі.  Тож криваві репресії по притлумленню їх не вберегли таку царську династію від краху, а державу від Великої Смути. Спроби ж скористатись з такої політичної ситуації в державі ще й іноземних сил під виглядом „Лжедмитріїв” викликало було навіть етно-патріотичне збурення автохтонного населення краю під проводом Мініна і Пожарського, яке заодно так налякало місцеву алохтонну знать потенційною загрозою її домінуванню, що стимулювало міжбоярське примирення та  компромісне прискорене встановлення нею самодержавства вже династії  Романових. І щоб надалі убезпечити компромісне слов’яно-руське панування тут від подібних зовнішніх і внутрішніх автохтонних сил  спеціальним „Соборним уложением” 1649 року було вже навіть визначено «взыскивать за безчестье, если кого-либо обозвали выблядком»65.

Отож зі суспільно-історичного погляду таке персонально мстиве вигублення Іваном IV при допомозі простонародної оприччини найбільш родовитих русько-слов’янських  бояр, в їх числі десь-то і свого двоюрідного брата Старицького Володимира Андрійовича, православного митрополита Филипа та іншої знаті було по суті стратегічно-історичним нищенням києво-слов’янського  характеру московської державності, яке завершилося переселенням навіть простих людей боярських вотчин, яким було притаманне відчуття ментально-слов’янської належності до Київської Русі. Саме через це автохтонний угро-фінський простолюд Московії, вважаючи Івана ІV  вже не «руським», а своїм росіянським царем, який тільки і став, мовляв, «Россеюшку любить», смиренно поставився до таких репресивних дій царя, схвально прозвавши його „Грозным” словами народної пісні:

                                      Православный царь Иван Васильевич:

                                                Он грозен, батюшка, и милостив,

                                                Он за правду жалует, за неправду вешает.

                                                … Вот настало времячко счастливое

                                                Уж  и стал-то Грозный царь Россеюшку любить.66

Адже злопам’ятний і хитрий Іван IV вдався тоді спершу до поширеної в середньовічні часи практики властолюбних правителів до популістського використання етноплемінних почуттів людей заради утвердження особистої  влади. Для цього створенням „Избранной рады” при царі (ближньої думи) була обачливо притлумлена спершу правляча діяльність колонізаторської суверен-феодально-удільної за своїм складом Боярської думи, члени якої, як пише дослідниця російської політичної еліти О.В.Гаман-Голутвина, „прагнули вернути управлінську модель Московської держави в часи Київської Русі”67. Першою ж царською установою („приказом”), що була створена  цією „малопородною” за своїм складом Радою, стала „Челобытная изба” на ім’я  государя. Вона і  стала вищим державним контрольним органом (царською канцелярією), який очолив постільний на весіллі царя „неродовитий і незнатний”68 абориген Олексій Адашев. А отримавши у 1553 році ще й боярський чин окольничого він став по суті фактичним керівником «Избранной рады».

Саме семирічна соціально-реформаторська діяльність цих організованих паралельно з Боярською думою, а по суті альтернативних їй московитських   установ створила  певне позитивне враження про царя серед місцевих „посадських”(міщанських) людей. І тільки після цього такі установи були підмінені царем кривавою оприччиною на чолі з Малютою Скуратовим. Так при мовчазній згоді корінного московитського населення краю потенційно демократично-європейський державний суверен-феодалізм остаточно перетворився тут в азійське тоталітарне самодержавство.   Адже до цього тут вже десь кілька століть відбувалася не зовсім популярна, а тому не без спротиву києворусько-слов’янська колонізація з  православно-християнським місіонерством і церковно-монастирським поземельним закріпаченням місцевих  жителів  (тому-то і названих не селянами, а „крестьянами”) та церковно-старобулгарською русифікацією різноплемінного неслов’янського населення цього краю.

Тоді ж заразом значно занепала «беззбройна влада» і так званої Святої Русі, тобто підтримуваний ще Золотою Ордою владний вплив московської православної церкви, як довгий час лояльної  гілки монголо-ординської влади. „Після смерті митрополита Макарія, – говорить сьогодні відомий російський релігієзнавець Олександр Дворкін, – Іван Грозний всіх наступних митрополитів Московських або страчував, або усував з кафедри і відправляв на заслання”69.

Оговтавшись після десятиліть ще й повторного російсько-більшовицького притлумлення, сьогодні Московський  патріархат  Російської православної церкви знову під ідеологемою „Русский мир”  прагне стати релігійно-духовним, але вже не золотоординським, а пост-московсько-імперським куратором в Україні і Білорусі, зустрічаючи при цьому певний спротив спробам відновленню подібного церковного середньовічного статусу в самій Росії. Бо, як визнає московський архімандрит Тихон: „Церква стала займати в житті Росії настільки важливе місце, що багатьом це припало не до смаку”, через що в самій Росії, мовляв, „є певне замовлення на дискредитацію Церкви”70.   На що  3 вересня 2012 року відверто поскаржився українцям з телеекрану УТН-1 і сам православно-християнський  Патріарх Московський і всієї Русі етно-марієць  Кирило (Гундяев), заявивши: «Нам деякі опоненти пропонують говорити тихіше. Пропонують зайняти свою нішу ось десь там на периферії суспільного життя. Релігія, мовляв, це приватна справа. Тож ось там і займайтесь цією приватною справою. Служіть, проповідуйте, не виходьте в суспільний простір, не говоріть голосно: не викривайте гріх, якщо все назвати своїми іменами. І будете жити спокійно. І ніхто на вас нападати не буде. А чому не будуть нападати: та нікому особливо потрібні не будете. В міру того, як голос церкви стає сильнішим і сильнішим, все більше і більше наростає опозиція цьому голосу»71.

До речі, схвально оцінюючи вищезгадане жорстоке самодержавництво Івана Грозного, вирішив було на схилі свого віку скористатися його методами по закріпленню і свого самодержавництва  і Й.Сталін, розпочавши у 1952 році на ХІХ з’їзді Комуністичної партії повторну після масових репресій 1930-тих років зловісну кадрову реорганізацію керівної партійно-державної верхівки, але встиг  тепер уже лише скоропостижно і «вчасно» померти: спрацювала десь-то нарешті притлумлена Сталіним номенклатурна суверен-демократія. Після чого реорганізація «у верхах» розпочалася, але вже навпаки з хрущовського осудження у 1956 році з трибуни ХХ з’їзду компартії лише так званого «культу особи Сталіна». Що викликало було лише короткочасну суспільну ейфорію у вигляді інтелігентсько-студентського  «шестидесятництва», яке невдовзі після розстрілу 2 червня 1962 року з дозволу  того ж Микити Хрущова страйкуючих робітників Новочеркаського електровозобудівного заводу в  Ростовській області,72 воно було поспішно адміністративно-репресивно притлумлене.

Після короткого ліберального періоду,  названого політичною «відлигою», в країну повернулися  суспільно-політичні «заморозки».  Адже по суті, як охарактеризував хрущовський внутріномеклатурний демарш  І.Валерстайн, все це всього-на-всього «являло собою повстання власне советської номенклатури проти сталінської системи терористичного нагляду»73 лише за нею, його  репресивного стилю управління імперією, притлумленням  його «оприччини» в особі Комітету державної безпеки (КДБ) та утвердження суверенності вищої і місцевої номенклатурної державно-господарської бюрократії, яка досягла розвитку своєї  «застійної» суверенності в період правління генсека ЦК КПРС Л.І. Брежнєва. Відтак подальше суверенне «переродження» її переросло спочатку в так звану суверен-демократизаційну горбачовську «перебудову», а далі, поки народ не отямився, і в  номенклатурно-олігархократичну названу народом «прихватизацію» державно-господарської власності і капіталів етно-компарт-номенклатурою кожної з постесесерівських республік Радянського Союзу, в результаті чого він і розвалився. Десь-то з острахом відчуваючи бунтозріюче усвідомлення народами  нелегітимності її «прихватизації» нинішня постімперська номенклатура цих новоодержавлених країн зазделегідь так поспішно і приховує свої доходи в іноземних банківських офшорах.

Заразом варто звернути увагу і на те, що із середньовічним виокремленням, становленням і розвитком Московської держави відбувалося культурологічне становлення і розвиток її демографічної основи. На відміну від вважайте споконвічної праслов’янської української (місцевої слов’яно-руської) мови надплемінна російська мова (русский язык) почала виникати тут лише в цей період слов’янської колонізаторської християнізації  тюркського за своєю генезою місцевого угрофінського населення краю та засвоєння ним тюрко-південнослов’янського койне (старобулгарської мови) як „божеської” (сакральної) мови релігійних книг православних місіонерів Київського патріархату. Так і виник «язык» угро-фінських племен, в тому числі і з сороміцькими матюками цих гвалтованих колонізаторами аборигенів. Про таке вульгарне «срамослів’я в них»74  писали ще києворуські літописці.  До речі, такий унікальний в світі матюкачий пласт лексики притаманний іще лише такому  ж тюркському за своєю генезою нинішньому мовленню угорців, адже „за сучасною лінгвістичною класифікацією угорська, – як зауважував і Ларі Вульф, – теж належить до угро-фінських мов”75. Це підкреслював і монархіст І.Л.Солонєвич, називаючи фінів та угорців «найчистішими монгольськими народами Європи»76.

Ось так, як визнавав культовий російський історик В.О.Ключевський, „історія Росії є історія країни, яка колонізується”77.  І це була не лише внутрішня, а й зовнішня колонізація. Тобто, Московська компрадорська еліта, використовуючи створюваний нею ж етнодемографічний міжплемінний хаос,   не лише самодержавно колонізувала ще багатоплемінне угро-фінське населення, ескамотизуюче ідентифікуючи його зі своєю нерідко з уявленою етнічністю як начебто історичну гілку слов’яно-руської спільноти, одночасно використовувала його в такій уявленій піднесеній іпостасі вже навіть як „великоросів” для колонізації й інших сусідніх племен і слов’янських народів.

При цьому потрібно визнати, що для різноманітних малочисленних угро-фінських  племен Московії їхня етноплемінна нівеляція та церковно-старбулгарська русифікація була цивілізаційно прогресивним та етнічно сприйнятним процесом через тюрко-булгарську  спорідненість генези цієї церковнослов’янської (точніше старобулгарської)  мови. Тоді як для більш цивілізованих власне слов’янських племен Київської Русі (українців і білорусів) переведення богослужіння в них теж на так звану старослов’янську (церковнослов’янську) мову не призвело до формування на її лінгвістичній основі надплемінної розмовно-літературної мови, як це відбулося в „залешанській” частині Русі – в Московії.

У власне ж слов’янських племенах Київської Русі спроба нав’язування їм так званої церковно-слов’янської мови в якості літературно-розмовної  завершилося для неї поразкою, залишившись в основному лише тодішньою писемною мовою релігійних книг та літописів, що творилися у православних монастирах. Бо, як чесно визнав навіть ревний адепт православної церкви М.І.Костомаров, для українців церковнослов’янська мова «була не народною, не могла стати житейською мовою і вічно залишалася тільки книжною»78. Подібне, до речі, відбулося і з латинською мовою в західноєвропейських країнах після перекладу діячами секуляративної Реформації текстів Біблії на народну мову, хоча перед цим латина набрала було тут значного поширення як мова науки . Для українців же своєрідною ж „біблією” загальнонародної мови став невдовзі „Кобзар” геніального поета  Тараса Шевченка.

Так розмовно-літературною мовою у слов’янській частині  Київської Русі утвердилася автохтонна праслов’янська українська мова, незважаючи на пізнішу  нахабну кількасотлітню церковно-«староболгарську» і адміністративно-культурницьку русифікацію українців Російською імперією, в складі якої  у  осадній ситуації свого становлення  як окремого слов’янського народу і нації українці опинилися після спонтанного федералізуючого кроку гетьмана Богдана Хмельницького в бік Московії, коли він „царю, необачний, присягнув”79

Адже на той час українці були ще не зовсім самодостатнім народом, а все ще демографічно ослабленою татаро-монгольським нашестям народністю, яка  тільки-но вирвалася з польсько-католицького колонізаційного гноблення потенційно імперської Речі Посполитої в результаті затяжної і виснажливої народно-визвольної боротьби 1648-1654 років, та ще й відбиваючись постійно від поневолюючих турецько-татарських збройних зазіхань. Тому-то українцям, маючи ще не повноцінну державу, а поки що виниклий в ході такої народної війни лише „козацький устрій”, (як заявив недавно у своєму інтерв’ю газеті «День» навіть відомий французький мистецтвознавець  Жан-Клод Маркаде: «Січ – це предтеча держави»)80 – тому-то і було так необачно тоді, як насмілився висловитися про це  ще в російсько-імперські часи історик М.І.Костомаров, відразу ж „шукати тої федерації у спілці з Московщиною, де вже давно зникли ці федеративні основи”81, що існували у древньослов’янській Київській Русі, занадто покладаючись при цьому тільки на православно-християнське єдиновірство з нею. Адже православна церква була на той час геть культурологічною експансистською установою імперського царизму. Ось саме через це так люто і картав Тарас Шевченко у своїх віршах Богдана Хмельницького і православне духовенство, пророкуючи, що „Церков-домовина розвалиться … і з-під неї встане Україна”82.

Підписані українською козацькою страшиною у Переяславі у 1654 році федеративні домовленості з Московським царизмом були ним дуже швидко зневажені, а після її військової поразки 1709 року під Полтавою взагалі криваво розтоптані. Російська імперія остаточно „ковтнула”83 напівдержавну Україну, перетворивши її  на свою Малоросійську губернію. Все це було вже наслідком, а причиною такого краху української політичної самовизначеності була передусім виникла після смерті гетьмана Богдана Хмельницького затяжна міжусобна козацько-старшинська Руїна недосформованої ним української державності, яка існувала ще у вигляді лише „козацького устрою”. Про що свідчить і постфактумність появи нарешті в еміграції Конституції повноцінної української державності, укладеній сподвижником гетьмана Івана Мазепи Пилипом Орликом.

Та незважаючи на багатовікове національно-політичне, культурно-освітнє й економічне  російсько-імперське гноблення, українці все-таки спромоглися постати самодостатнім народом з власною «Історією русів» і Києво-Могилянською академією, потужно самоутвердитися прекрасною усною народною творчістю, пісенною культурою  та остаточно закріпитися з власне українською літературномовністю в творчості Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Івана Франка, бікультурною творчістю Миколи Гоголя, зазвучати українською музикою Миколи Лисенка, знову політично самовизначитись, хоча ще й по-костомарівськи програмно-ескамотаційною,  „Книгою буття українського народу”  Кирило-Мефодієвського братства, з його, як зауважив Іван Дзюба, „романтично-ідеалістичною ілюзією „слов’янської взаємності”84.

Написана глибоко релігійним М.І.Костомаровим  програмна  „Книга буття” була  все-таки ще не вільною від імпер-церковно-православної ескамотаційності, а тому  (після всіх особисто перенесених Тарасом Шевченком підліткових прикрощів як дяківського пахолка) не всі тези цієї програми йому імпонували. Адже ця „програма” не знайшла нічого кращого як протиставити московсько-імперському панславізму – український, проголосивши  в своїй підсумковій 109-й тезі для пафосності ще й церковнослов’янською мовою, що „Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на місце, де на карті буде намальована Україна: „От камень, єго же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу”85. Саме десь тому-то  Шевченко, взявши невдовзі участь в зібраннях братства, і справді не вважав себе формальним членом його. Ця громадсько-політична позиція його, як народного поета, і досі залишається малоосмисленою.

Церковно-слов’янська (булгарська)  мова в Україні поки що й досі залишається лише мовою православного богослужіння в основному в церквах Московського патріархату. Хоча після виходу України з Радянського Союзу національна необхідність призведе невдовзі до об’єднання в країні поки що нині існуючих в ній автономно православних церков Київського і Московського патріархату в єдиний Український патріархат, а відтак і ведення в ньому церковного богослужіння нарешті рідною українською мовою.

Всеохопне виокремлення віруючих в єдиний самостійний Український православний патріархат могло б відбутися ще в перший рік  потужної підтримки населенням країни проголошення її державної незалежності, якби залишена за це тоді при владі атеїстична пострадянська номенклатура і справді відразу ж подбала про перебудову своєї країни з провінційного уламка Російської імперії в повноцінну Українську державу, а не навипередки займалася лише «прихватизацією» державно-господарських посад,  власності та капіталів. Релігійні ж справи в країні були пущені тоді на самоплив, з чого відразу ж скористався імперський клір Російської православної церкви Московського партріархату, кадрово консервуючи церковні структури України як свої. А тому, внаслідок лише стихійних не підтриманих державою ініціатив церковних православних громад, відбулося виокремлення лише певної частини їх у Київський партріархат.

Нині ж з прикрістю доводиться констатувати, що таке національно прогресивне на час проголошення державної незалежності церковне виокремлення, через тодішню байдужість влади до конфесійної ситуації, призвело, на жаль, до бінарної православно-релігійної ситуації, яка тепер вже дещо гальмуюче впливає на всеохоплююче відродження узурпованого колись Москвою соборного Українського православного патріархату, який існував на наших землях ще в часи Київської Русі. Бо кліри обох нинішніх  українських єдиноконфесійних православних церков остерігаються в разі об’єднання їх втрати впливу і статків на користь церковнослужителів одного з них. Для консервації свого впливу в Україні цим сьогодні зловживає за участі нашої нинішньої все ще малоросійської вищої державної бюрократії і Московський патріархат.  Однак об’єднання цих обох єдиноконфесійних церков в Українській державі обов’язково відбудеться, адже, як говорять самі віруючі, передусім «люди соборні в Богові,а не в Храмі»86. Хоча, на жаль, станеться, видко, все це десь лише в період етнонаціональних потрясінь, які назрівають, як в Україні, так і в Росії. І до цього відповідальним українцям потрібно серйозно готуватись вже сьогодні належною оберігаючою громадсько-політичною структурованістю країни.

Бо, як висловився ще у 1929 році і провідний діяч української національно-визвольної боротьби Євген Коновалець, остаточне „відновлення Української Самостійної Держави само собою однозначне з ліквідацією московської імперії”87, яка і досі так загрозливо конвульсійно існує. Вже тоді українські політичні борці за державну самостійність українців, зробивши висновок  з того, „як 1917 року, коли тисячі українців вітали Михайла Грушевського, який стояв на балконі Центральної Ради, гаслом: „Хай живе самостійна Україна!”, а він їм (з позицій видко ще підсвідомої слов’янської києво-руської імперськості) відповів: „Хай живе федеративна Росія!”88. стали притаманніше підходити до боротьби з „московською імперськістю”, а саме вже як до Тарасо-Шевченківського подолання нами ескамотизуючих ментальних атавізмів ще слов’янської церковно-православної києво-руської імперськості. Адже, опріч збройної інтервенції тоді російсько-імперського більшовизму, саме ця православно-києворуська імперськість та ще марксистська соціалістичність тодішніх діячів Центральної Ради і призвели тоді до падіння Української Народної Республіки. І з розпадом так званого СРСР ця ще середньовічна києво-руська імперськість постесесерівської держбюрократії відразу ж не зникла не лише в Росії, але й в Україні, перешкоджаючи і нині майже в однаковій мірі самісній етнонаціональній визначеності і усталеності обох країн.

Як з прикрістю підсумував результати виборів Верховної Ради України у 2012 році і вдумливий Ігор Лосєв: „Знову та сумна для України ситуація, коли народні маси виявляються в національно-політичному сенсі зрілішими, ніж керівництво”89. не лише деякий час правлячої  постноменклатурно-кланової псевдо-Партії регіонів, але й  партій національно-демократичної опозиції. Бо всі вони і досі не спроможні усвідомити, що українці давно розставшись зі своєю стародавньо-слов’янською києво-руською імперськістю, є вже не просто окремим етно-народом колишньої Російської імперії, а сучасною  виниклою на потужній етнічній основі політичною спільнотою як українською нацією. Тому «про яку Україну можна говорити наприкінці ХХ століття?- запитував ще у 2003 році Олександр Кривенко,  спонукаючи з модерною українською любов’ю в стилі десь-то мусульмансько-протестанського ваххабітського іджтихаду «заново відкривати свою безкінечність в нових історичних умовах»90, адже, мовляв, – «природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін. Український генотип після всіх етноцидів, з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні».91

Про це засвідчила ще власне україномовна усна народна творчість, зафіксована збирачами і дослідниками її ще у позаминулому столітті, науково встановлена тоді ж на її основі культурологічна наявність тяглого у віках окремого східнослов’янського  українського народу мовно-ментально відмінного як від західнослов’янських поляків, так і від не зовсім слов’янських північних росіян. Коли вже, наприклад, замість згаданих ще в «Слові о полку Ігоревім» києворуських героїко-історичних князівсько-дружинних «Билин» виник вже етновласний героїчний епос у вигляді українських історичних «Дум».  Адже імперські традиції Київської Русі, її військово-дружинний билинний фольклор в результаті геноцидного монгольського нашестя українці змушені були по суті на деякий час залишити як напризволяще.

Саме тільки така «середньовічно-візантійська» культурна спадщина і була, потрібно віддати належне, підхоплена і збережена колишньою києво-руською військово-дружинною колонізаторською елітою північно-східної частини Русі для цивілізаційного формування при допомозі цієї середньовічної слов’янської культурної спадщини з місцевого ще етнонедосформованого угро-фінського населення московитської народності. І це їй вдалося, правда, все-таки ще й при підтримці певної верстви українців, ностальгуючих за своєю прадавньою назавжди втраченою такою величною києво-руською імперськістю. Саме на владні залишки такої верстви (наприклад, прем’р-міністра М.Я.Азарова з урядовцями та частиною олігархії і православноцерковного кліру)  в Україні покладаються  і сьогодні в своїх реваншистських сподіваннях московські неоімперські правителі.

Отож, за нинішньої малоросійської державності України атавізми середньовічної слов’янської києво-руської імперськості все ще проявляються в російськомовності значної частини нашого населення, в церковно-слов’яно-«язычных» богослужіннях. Та незважаючи на те своє затяжне колишнє  підімперське існування, за нормальної тяглості і усталення нашого виокремленого уже українодержавного співіснування з часом, зі зміною поколінь людей вже як українських громадян все те колоніально залишкове етнонаціонально знівелюється, в тому числі й іномовне богослужіння, яке, як оцінив відомий український культуролог Григорій Грабович, в немалій мірі і „стало для України культурною поразкою”.92 Через що, по-народному  відчуваючи ту духовну шкоду українцям, яку спричиняли „лукавії уста, язик отой велеречивий”93  уже з імперських вуст московських церковників, ще Тарас Шевченко супротивно і проголосив свою духовно-оберегову пререготиву для  українського народу:

                                                 … Возвеличу

                                    Малих отих рабів німих!

                                    Я на сторожі коло їх

                                    Поставлю слово. 94 

Бо поет мав іншу думку, ніж ідейно близькі йому кирило-мефодіївські братчики, щодо впливу православної церкви і її мовної політики, як і місіонерського значення Кирила і Мефодія в самісній долі українського народу  Бо, як правильно підказує сьогодні Г.Грабович, стосовно мови богослужінь, привнесеної цими місіонерами, що хоча „цей „троянський кінь” теж прийшов з Європи: однак, як виявилося, не з тієї Європи”95.

І для такого висновку Г.Грабович має цілковиті підстави. Адже страбулгарська  (протоболгарська) мова не зовсім слов’янська за своєю генезою. У свій час це була мова тюркського войовничого кочового азійського племені булгар, одна частина якого під тиском інших племен переселилося на придунайські землі, підкоривши там землеробське населення південних слов’ян, в процесі співжиття з якими ці кочівники в значній мірі мовно ослов’янилися. Такий лінгвістичний процес закріпився з прийняттям булгарами християнства і створенням на такій мові булгаро-слов’янської знаті відповідної релігійної літератури. На основі мови творів якої пізніше відбулася християнізація ще й Київської Русі. Так ця мова після безповоротного „хрещення” князем Володимиром населення Київської Русі стала мовою богослужінь її православної церкви  Хоча основного носія цієї мови на той час вже не було, він демографічно розчинився в південно-слов’янському етносі.

Адже Булгарське царство перед цим занепало, його булгарська агресивна еліта в затяжних спробах військового захоплення багатої Візантії майже вигибла. Довершив же розгром панування тюрко-булгар в південно-слов’янському краї  войовничий київський князь Святослав, який планував було перенести навіть столицю Київської Русі на Дунай, але й сам загинув при цьому. Отож так  по суті зник основний тюркський носій старобулгарської мови. Так ці південні слов’яни з булгар стали болгарами, які пізніше після падіння вже і Візантії десь на п’ять століть опинилися  в пригнобленому стані в складі Турецької імперії.  І тільки вирвавшись при підтримці європейців з лабет цієї імперії та відродивши свою Болгарську державу, придунайські слов’яни  стали нарешті вільним носієм власне своєї слов’янської мови, хоча вже після її булгаризації ще й отурченої.

Все це загальновідомі історичні факти, і нагадати про них довелося, щоб підкреслити безпідставність досі існуючих імперських начебто панслов’янських претензій Московських політиків та лінгвістичну недолугість їхніх невігласних російсько-імперськи вмотивованих теоретизувань (на зразок місцевого українофобного євразійця А.І.Желєзного) про архіслов’янськість російської мови по відношенню до слов’янських мов українського й білоруського народів, які, мовляв, є лише діалектами російської чи польської мови.

Все це нині лише паскудна відрижка колишніх самодержавних способів московсько-імперської русифікації ще не самодостатніх етносів  та й самодостатніх народів, яка застосовувались і після революційних подій 1917 року в СРСР уже у вигляді політики марксистсько-ленінського пролетарського інтернаціоналізму. Такий колонізаційно-русифікаторський процес відбувається   в Росії  й досі. Правда, нині тут формується вже, як ми вже звертали увагу вище, не прослов’янський „русский” народ, а євразійська надетнічна  нація «росіян». Та попри всі ці потуги вже нинішніх євразійців, що запанували у московському Кремлі, власна, як називають вони самі, «глибинна» ідентичність етноспільнот все ще імперської РФ проснеться і допоможе цьому колись винахідливому у виживанні населенню, що стало нині володарем інвестиційно-технологічно відкритих на територіях його проживання значних енергетичних потужностей, у відродженні власної цивілізованої етнонаціональної самобутності.

Адже тисячолітнє імперське нав’язування цим угро-фінським етносам слов’яно-руської   деморалізаційної культурно-цивілізаційної парадигми, коли православна церква та  царизм в особі, наприклад, і Петра І, як правильно підмітив ще у 1762 році всесвітньо відомий французький мислитель Жан-Жак Руссо, всіляко перешкоджали „своїм підданим стати коли-небудь тими, ким вони могли б стати, переконуючи їх, що вони є тими, ким вони насправді не були”96. Православно-слов’яно-русифікаційною була політика і двох останніх царів Російської імперії. Все це, звичайно, притлумлююче позначалося на самобутності корінного населення  і його поведінці. В масі своїй воно було і справді майже повірило, що вони стали вже не лише „рускими”, а навіть „великоросами”, панівним народом імперії, перетворившись таким чином в результаті цієї внутрішньої колонізації в демографічне знаряддя імперської зовнішньої колонізаторської політики своїх московських компрадорських державних правителів.

Однак нинішнє невідворотне технологічно-інформаційне втягнення їх в русло глобальних вільнолюбивих цивілізаційних процесів, пробуджує в них інтерес до своїх антропологічних коренів, до колективної підсвідомості  своїх етнічних душ, що позначається і на амбівалентній поведінці нинішніх російських владних імпер-посадовців. Тому-то вони стали так активно по-імперськи виступати, як проти нацистських, проти закликів „Росія для русcких!”, відчуваючи, що після виходу з імперії слов’янських України і Білорусі та  державного виокремлення середньоазійських народів, стає неефективна колишня національна політика витворення з народів імперії прослов’янської  нації. Тому сьогодні Російська держава реорганізовує свою національну політику, зайнялася хитким формуванням вже надетнічної громадянської спільноти не як панславізму „русских”, а вже нарешті на основі демографічно домінуючої угро-фінської етнічної основи – як росіян. Тож її президенти визнають тепер, що   вони взагалі-то  й не «русскіє» (тобто не слов’яни), а росіяни; відтак не заперечуючи при цьому свого угро-фінського етнічного походження: Борис Єльцин погоджувався, що він – вогул (мансі), а Путін, що він – вепс (карел).

Ось в результаті саме таких історичних процесів і виникли відмінності  виокремлення з Київської Русі її „залешанської” тюрко-угорської  Московії та слов’янської  Польщі (яка найменше постраждала від монгольського нашестя) . Тому-то, як сказав один космополітичний поет, поляки серед слов’ян чи не  „єдині європейці до певної міри”97, а Микола Костомаров називав їх «чи не найчистішою слов’янською нацією»98, тобто, що вони збереглися як найбільш європейські слов’яни, правда, і з постсарматською політелітою. А тому, як підмітив Г.Грабович, все-таки Польща „для Заходу є „східною”, або й „не зовсім Європою”, а неслов’янську в своїй етнооснові постмонгольську Московію взагалі сприймають тут як „антиматерію” Європи”99. Через що, „хоча дві ці нації, два паростки, одного й того ж кореня, мали між собою дуже багато спільного, – як оцінив не зовсім точно той же А. Кюстін, –   історія, напутниця народів, розвела їх так далеко одну від іншої”100. Заразом же після жорстокого «суворовського» придушення антиросійського польського національно-визвольного повстання 1830 року у вчергове приєднаній до Росії Польщі цей же француз з огудою невдовзі у 1839 році записав у своєму „подорожньому щоденнику”, що після всього скоєного цивілізаційно „на щоб не претендували росіяни після Петра Великого, за Віслою починається Сибір”101.

Отож євро-азійський характер цього колишнього «улуса» монгольської імперії, в свою чергу, негативно позначався на самодостатності державотворчої виокремленості й інших слов’янських народів, в тому числі й українського, зокрема на їхньому хиткому спротиві двосторонній західноєвропейській і східно-євроазійській державно-культурницькій експансії.  І лише під кінець ХХ століття з досягненням термоядерно-збройного паритету між західноєвропейським НАТО і евразійським Варшавським договором та „перебудовного” розпуску останнього виникли можливості самісно-індоєвропейської орієнтації цих народів і переходу від військової рівноваги до рівноваги національних культурно-економічних інтересів.

Долаючи реваншистський ретроградний слов’яно-імперський спротив досі пануючої московської державної бюрократії в уже майже власне євразійській Росії, пробують сьогодні у вигляді поки що власнодержавних олігархічних „суверенних демократій” надолужити той зірваний татаро-монгольським нашестям та його московсько-імперським і  радянським варіантами цивілізаційний етап свого етнорозвитку і народи колишнього Радянського Союзу після по-більшовицькому ескамотаційного не так соціально-революційного оновлення , як соціально-революційної розрядки суспільно-політичного напруження в Російської імперії, через що десь-то і  названої нобельованим письменником  І. Буніним102 „окаянними днями”97

Хоча, як конкретніше оцінив популярний у 90-ті петербурзький репортер Олександр Невзоров, «революція 17-го року…  це  був передусім колосальний за потужністю, нечуваний вибух ненависті народу до порядку правління, до … конструкції, в якій всі жили, тому весь народ так чи інакше в цей  мерзенний, страшний, тим не менше абсолютно закономірний і, взагалі-то, виправданий процес включився»103. Так народи імперії включилися тоді в процес в котрому, як відмітив і сучасний російський історик А.І.Фурсов, більшовики ”націоналізували насилля і організували дезорганізацію, осідлавши її як закон розпадаючого самодержавства, як одну із тенденцій його розпаду”104.  І все це вдалося очолити більшовикам і таким чином утриматись у владі, запропонувавши при цьому народам примарне світло в кінці тунелю у вигляді марксистського одержавленого соціалістичного суспільства, чи, як вважали навіть незаідеологізовані учасники революційних подій, „боротьбу за нову форму правління”105.

Після притлумлення компартійно-оновлюваною Російською імперією революційних спроб національного самовизначення її народів у 1917-20-ті роки, – більшість самодостатніх народів  все-таки вирвалися із неї, але лише через сімдесят років після зникнення ескамотації жертовної звабливості марксистського  симулякра комуністичного „світла в кінці тунелю” та занепаду під кінець століття кадрового єдиновладдя106 Комуністичної партії Радянського Союзу як „стрижня тоталітарного ладу”107  все тієї ж, лише підновленої євразійської  „тюрми народів” під назвою СРСР.

Позбавлена ж колоніально-імперськи залежних від неї народів нинішня Російська олігархо-квазіфедерація із все ще, – як констатує директор Інституту наукової інформації Російської Академії наук Ю.С.Пивоваров,-  імперським „дистанційним характером Російської Влади, … її відірваністю від Популяції”108 і державною надсуспільністю, обумовлених євро-азійською роздвоєністю населення,  тобто симбіозом народів індоєвропейської та монголоїдної рас, як досить культурно й адміністративно вже знаціоналізованих  популяційних складових цієї останньої в світі територіальної імперії,  неодмінно зеволюціонує спочатку десь-то   у реальну конституційну  федерацію, а там – і в народногосподарську політекономічну конфедерацію. Адже навіть населення чукотської «алмазної» території імперії проголосила було у 1990 році вже суверенну державність у вигляді Республіки Саха (Якутія).

Вищеназваний же, хоча й досить поінформований росіянин, на нашу думку, лише  алармічно гадає, що термоядерно озброєна  „Росія в найближче півстоліття піде із Сибіру:  депопуляційні процеси будуть настільки потужні, що Росія географічно звузиться до Уралу”109. Такий його географічний прогноз став би можливим лише при всеросійському, в унісон з планетарним, громадянському  тріумфальному поступі Свободи і Демократії та ще й без спротиву всьому цьому реально існуючих консервативних імперських структур, що малоймовірно. Адже російський імперіалізм вже неодноразово демонстрував світові чудеса винахідливості для свого самозбереження. Останньою такою насправді передусім упереджувальною винахідливістю і стала так звана «горбачовська ліберально-приватизаційна перебудова». Правда, не без непередбачуваних ними при цьому слов’яно-русько-імперських відцентристських втрат, в результаті передусім політичної єльцинсько-євразійської етно-національної виокремленості „русских” в уже як євроазійських „росіян”. А тому, чому б при затятій ретроградній політичній поведінці московських імпер-посадовців не здійснитися і алармічному прогнозу  Ю.С.Пивоварова. Адже, як тверезо висловився ще й інший росіянин: «Навіть ядерний чемоданчик в руках країни з ослабленим вольовим і життєоблаштованим полем виглядає швидше знаряддям самозгуби, ніж загрози»110.

Хоча, з огляду на нинішній демографічний та економічний ріст країн азійського континенту, передусім Китаю, який, як застерігає популярний політичний футуролог США Джордж Фрідман, після постмаоїстського денсяопінівського періоду «цілеспрямованого зосередження на економічних справах» знову «починає розглядати військові варіанти»111, – в таких радикальних глобально-регіональних російських змінах не зацікавлена нині не лише нинішні московські авторитарні правителі, але й провідні держави світу, яким зараз стратегічно вигідне існування в Азії такої фінансово залежної територіально-демографічно-бінарної  євроазійської імперії. Пам’ятаєте, як в „перебудовний” час 41-й президент США  Джордж Г.У. Буш старший  першого серпня 1991 року у своїй так прозваній „промові боягуза” у Києві радив українцям не  виходити з Радянського Союзу. А в цей же час англійські і французькі керівники навпаки не схвалювали „перебудовного” об’єднання Німеччини. Просто всі вони керувалися при цьому різними масштабами своїх національних  інтересів. Тому заради підтримки тонусу імперського статусу Росії вони й сьогодні з позицій різномаштабних своїх інтересів дозволяють їй до певної межі реваншистські зазіхання  стосовно нововиниклих пост-„радянських” держав, особливо України.  Адже, як відмітив автор „Егоїстичного гена” Річард Докинз, у відповідності з етологічною концепцією „еволюційно стабільної стратегії” земних біовидів Мейнарда Сміта ( маючи на увазі Китай, скажемо його словами і ми), що   „в обширній і складній системі суперництва усунення зі сцени одного суперника необов’язково виявиться корисним: інші суперники можуть виграти від його зникнення більше, ніж той, хто його зліквідував”112 .

Тож з врахуванням таких глобальних стратегем домінуючих нині світових держав і поводиться сьогодні Московія у відповідності зі своєю прадавньою стратегією за часів ще татаро-монгольського іга. Тоді вона повністю прогнулася перед страхітливою геноцидною силою військового нашестя монголоїдно знуртованих азійських кочових племен ( адже просто вижити у зіткненні з ними і було тоді вже перемогою), не втрачаючи при цьому  нагоди пригинати під себе ослаблені цим же нашестям сусідні етнічні спільноти. Або, як висловився культовий історик Російської імперії В.О.Ключевський: „Московські князі інакше дивилися на стан справ. Вони поки зовсім не думали про боротьбу з татарами; бачачи, що на Орду значно вигідніше діяти „смиренною мудрістю”, тобто підлабузництвом і грішми, ніж зброєю, вони старанно припадали перед ханом і зробили його знаряддям своїх задумів”113.

Тож, що десь саме приблизно  такий очікується в Росії еволюційний процес структурно-демографічного розвитку, підказує нам і Західна Європа.  Виниклий тут під термоядерним зонтиком безпеки США військово-політичний союз держав, незважаючи на інерційно-етатичний стиль поведінки його нинішньої євробрюссельської бюрократії, все-таки зеволюціонує колись, але не у конфедеративну наддержаву, в цю, як називає Григорій Грабович, „утопію Євросоюзу, котра розгортається нині” 114, а, як прогнозує у своїй статті „Зворотній відрахунох для Європи” Роберт Менассе, через „запровадження постнаціональної демократії”115 у західноєвропейську федерацію народів, а там – і у всеєвропейську.

Та все це може статись лише в дуже далекій перспективі. В обстановці  ж нинішньої глобальної демографічної ситуації така внутрієвропейська толерантність може обернутись трагічним поспіхом. Людство розвивається через розвиток історично самодостатніх геополітично істотних етносів, а держави є лише організуючими чи деструктуризуючими інструментами таких природних процесів, хід яких вимірюється, як кажуть, китайськими століттями-тисячоліттями.     Співжиття людських спільнот часом жорстко реагує на регіонально-політичні поспіхи без  врахування розмаїття глобальних рівнів його культурно-економічного розвитку. Про що й просигналізувала, наприклад, невдала  спроба застосування і в Європі демографічної політики мультикультурності, яка могла бути природньою на відповідному етапі свого становлення лише для геть емігрантської нації США. Адже ж навіть і тут, як зауважили автори „українського вектора” в московському журналі «Новый мир»111 (Заповнюючи хоч таким російськомовним чином виниклий вакуум в результаті малоросійського фінансового притлумлення традиційних солідних культурологічних журналів в уже незалежній Україні. Особливо жаль журнала «Сучасність», який до цього 30 років видавався Українським товариством закордонних студій, а з переведенням в нинішню Україну змушений був закритись.): „Досвід Америки, де ця доктрина („плавильного котла”) була декларована  і наполегливо впроваджувалася, показав, що вона культурно неспроможна, навіть якщо успішна соціально”117.

Отож виниклі культурно-етнічні безладдя змусили нарешті європейських політиків в особі директора брюссельського Центру з вивчення європейської політики Даніеля Гроса „погодитись з тим, що глобалізація є загрозою європейській соціальній моделі”118  та прислухатися до елементарної теорії популяційної генетики, що „потік генів десь в 10% на покоління більш ніж достатньо для протидії досить інтенсивному натиску природнього добору, що прагне диференціювати популяції”119. Тому-то, як оцінив і професор Стенфордського університету (США) Х.-У. Гумбрехт, нав’язуваний було брюссельською держбюрократією „темп європейської інтеграції повинен сприйматися як невиправдано прискорений і навіть поспішний”… , бо все ще „національна співпричетність залишається „нерозчинною” реальністю навіть в історичну епоху глобалізації”120. А тому і «твердження, що Європа потребує глибшої інтеграції, щоб зберегти соціальну модель, давно втратило свою переконливість»”121 .   

Автор свідомо вдався до такого просторого конкретно-історичного екскурсу, щоб наочно наголосити на тому, що вся більшовицько-ленінська ескамотація соціалізму в Російській імперії  відбулася не стільки через його власне марксистську ескамотаційність цієї ідеологеми, а через конкретно-цивілізаційний розвиток її людських спільнот, контексти їхнього розвитку.

Тож, повертаючись в основне русло нашої теми, зауважимо вже з врахуванням вищесказаного, що не в останню чергу саме через це буржуазно-пролетарський антагонізм не переріс на початку ХХ століття у суверенно-демократичній Західній Європі в антиприватновласницьку революцію, як це трапилося невдовзі в Росії, хоча спроби були. Бо саме так  і проявив себе історичний імпринтінг московитського етносу, чи (за Полом Девідом) регіональна політекономічна „залежність від шляху розвитку, коли „історія має значення”…, коли „детермінований процес призвів до залежної від шляху розвитку вичерпності” 122 результатів поведінки цього народу.  Бо «точка відправлення народів, – як помітив ще П.Я.Чаадаєв, – визначає їх долі. У нас цього не хочуть зрозуміти: а між тим в цьому вся наша історія»123.

І наочним фактом періодичного виникнення і еволюції Росії як «історичної системи» і є з українського погляду нинішня її «відкладена демократія» (керована демократія) і  нав’язливість, яка забезпечує поки що, потрібно визнати, її лише тимчасове самозбереження в останньому пост-«перебудовному» державно-імперському форматі. Онтологічні стратегеми глобального розвитку людства однаково змусять її до подальшого цивілізованого реформування  свого суспільно-політичного життя. Зі спробами ж нинішнього авторитарно правлячого істеблішменту Росії  стабілізуватися на нинішньому рівні напівдемократизації, а то й відступити хоч би на крок назад, та ще й із залученням до цього України, заради начебто лише прагматичної економічної співпраці, мимо волі нинішніх політиків обох країн лише прискоряться і посиляться порухи цієї імперії  в катастрофічному напрямі з непередбачуваними демографічно-політичними наслідками для всієї Євразії.Ось чому так остерігаються й досі країни Західної Європи як термоядерно озброєної  Росії, так і України, а ще більше – обох разом, через все ще непозбавленість їхньої політики від привнесеної межово-цивілізаційним історичним розвитком києво-руської імперськості.

Тож дуже не хочеться, щоб Україна була причетна чи втягнута в таке цілком можливе трагічне падіння цієї імперії. На жаль нинішні по-малоросійськи короткозорі українські  владні політики не відчувають всієї небезпеки від нині намічуваного ними стратегічного біфуркаційного повороту країни, в результаті якого вони самі замаршируюють з імперською гординею попереду свого падіння в безвість.                                                     .

2013 р.

Бібліографія посилань:

  1. Чаадаев П.Я. Сочинения.М.: «Правда».1989.С.22.
  2. Пригов Д.А. Пролегомены неведомо к чему.- «Художественный журнал»,2001, № 36.
  3. Валлерстайн Иммануил «Ленин и ленинизм сегодня и послезавтра». – «Эксперт»,2011, №1(735).<http://www.exspert.ru.
  4. Петро Кралюк «Доля єдино правильного вчення»(Про український неомарксизм, ревізіонізм та «злиденність» української філософії).- «День», № 67-68 (3948-3949) ,12-13 квітня 2013 р.,стор.11.
  5. Ленін В.І. Повне зібрання творів.Київ.Видавництво політичної літератури України. 1973.С.2.
  6. Бердяев Н.А. «Истоки и смысл русского коммунизма». М.:Наука, 1990. С.99.
  7. Кантор Ю.З. «В высшей степени милитаризованная сила». –«Звезда»,2013,№3.
  8. Кавтарадзе А.Г. Военные специалисты на службе Республики Советов.1917-1920гг. М.: «Наука».1993.Глава 6.С.178.
  9. Волков С.В. Трагедия русского офицерства. М., 2002. С. 326.
  10. Скрыпник М.Н. Воспоминания об Ильиче.1965.С.72.
  11. Солоневич И.Л. «Народная монархия».М.: «Феникс».1991.С.11-12.
  12. Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.24. Київ.Видавництво політичної літератури України. 1972.С.125.
  13. Кінорежисер М.П.Мащенко в інтерв’ю в газеті «Бульвар» Д.Гордона. – №25(425) 18 июня 2013 г.
  14. Волков С.В. Трагедия русского офицерства. М., 2002. Глава 6. С. 326.
  15. Кантор Ю.З. «В высшей степени милитаризованная сила». – «Звезда», 2013, № 3.
  16. Бердяев Н.А. «Истоки и смысл русского коммунизма». М.:Наука, 1990. С.99.

17.Ленін В.І. Повне зібрання творів.Т.40. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1974. С. 209.

  1. Ленін В.І. Повне зібрання творів. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1973.С.115.
  2. Бертран де Жувенель „Власть. Естественная история ее возрастания». М.: ИРИСЭН, Мысль,2011. С.28.
  3. Рассел Бертран „История западной философии”. Новосибирск. Изд-во Новосибирского ун-та. 2001.С.1573.
  4. Сталин И.В. – Т.18. Тверь: Информационно-издательский центр «Союз». 2006.С. 434 .
  5. Гайдар Е.Т. «Россия ХХІ века: …» – «Вестник Европы».2013, № 36.
  6. Гейм А.К. «Обивателі вб’ють людство за 50 років».Інтерв’ю в газеті «День»,№96(3979),6 червня 2013р.,стор.9.
  7. Медушевский А.Н. «Конституция как процесс. Конституционализм как общественное движение». – «Вестник Европы»,2013, № 36.
  8. Электронная библиотека «Руниверс»: Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Том первый. «Мысли о федеративном начале Древней Руси». СПб. Издание Д.Е.Кожанчикова. Типография Товарищества «Общественная Польза». 1863г. С.40 .
  9. Электронная библиотека «Руниверс»: Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Том первый. «Мысли о федеративном начале Древней Руси». СПб. Издание Д.Е.Кожанчикова. Типография Товарищества «Общественная Польза». 1863г. С.56 .
  10. Астольф де Кюстін „Правда про Росію: Подорожній щоденник”. В опрацюванні О.Мерчанського. Київ. Вид-во „Ярославів вал”, „Український письменник”.2009. С.24.
  11. Сулейменов О.О. «Аз и Я» Электронное периодическое издание «Открытый текст». 26.12.2005.С.33.
  12. Сулейменов Олжас «Аз и Я». От автора.- Электронное периодическое издание «Открытый текст». 26.ХІІ.2005г.
  13. Мушкетик Ю.М. «Є у світі Бог». – «День»,№80,15 травня 2013р., стор.5.

31.Півторак Г.П. «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов».- http://u3437.30.spylog.com/cnt?cid=343730&f=3&p=1&rn=0.7395617752521187  http://www.i.ua/.

  1. Гаман-Голутвина О.В. Политические элиты России: вехи исторической эволюции.М., 2006.Глава 2,раздел 2.
  2. Андрей Амелькин из Воронежского государственного педуниверситета. – Круглый стол «От Орды к России» в журнале “Ab Imperio”, 2002, № 1.
  3. Валлерстайн И.М. Миро-системный анализ.<www.nsu.ru/filf/rpha/papers/geoecon/waller.htm>
  4. Пушкин А.С. Собрание сочинений в десяти томах. М.: «Правда». 1981.С.336.
  5. Померанц Г.С. «Народ как совокупность вольных людей не успел сложиться в России».- «Отечественные записки»,2012, № 1.
  6. Гаман-Голутвина О.В. Политические элиты России: вехи исторической эволюции.М., 2006.Глава 2,раздел 2, С.512.
  7. »Літопис Руський» за Іпатським списком. Переклав Леонід Махновець. Київ.Видавництво «Дніпро».1989.С.6.
  8. Костомаров М.І. „Дві руські народності”.Київ-Ляйпціг.1920р..С.5.Електронна бібліотека української літератури.2002р.
  9. Андерсен Бенедикт. Уявлені спільноти. К. 2001
  10. Кордюм В.А. Эволюция и биосфера.Киев: «Наукова думка».1982.С.75.
  11. Бердяев Н.А. «Истоки и смысл русского коммунизма». М.:Наука, 1990. С.118.
  12. «Сила м’якого знака»,або повернення Руської правди». Видання друге. Київ. Видавництво ПрАТ «Українська прес-група».2011.
  13. Л.Бердников «Первый российский полицмейстер».- «Слово/Word»,2013,№77
  14. Чаадаєв П.Я. Філософські листи. Апологія божевільного. Львів. Стрийська районна друкарня.2005.С.109.
  15.  «Літопис руський».Київ. Видавництво «Дніпро».1989.Стор. 343.
  16. Шафарик П.И. Славянские древности. Т.2, кн.2. М.,Университетская типография.1847.С.133.
  17. Чаадаєв П.Я. Філософські листи. Апологія божевільного. Львів. Стрийська районна друкарня.2005.С.110.
  18. Алохтони – організми, що населяють певну місцевість, але виникли в процесі еволюції в якомусь іншому місці.- Словник іншомовних слів. Видання друге. Київ.Головна редакція Української радянської енциклопедії. 1985.С.44.
  19. Достоевский Ф.М.Собрание сочинений в 15 томах.Дневник писателя 1873г.Нечто о вранье.
  20. Электронная библиотека «Руниверс»: Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Том двенадцатый. «Начало единодержавия в Древней Руси». СПб. Издание Д.Е.Кожанчикова. Типография А.Траншеля. 1872г. С.68.
  21. Шевченко Т.Г. в своєму посланії «І мертвим, і живим, і ненародженим…»
  22. Палій Олександр „Народ-страждалець чи / і переможець?” – // журнал ”Сучасність”,2012, № 7-8.С.147.
  23. Электронная библиотека «Руниверс»: Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Том двенадцатый. «Начало единодержавия в Древней Руси». СПб. Издание Д.Е.Кожанчикова. Типография А.Траншеля. 1872г. С.52 .
  24. Александр Филюшкин из Санкт-Петербургского государственного технического университета. – Круглый стол «От Орды к России» в журнале „Ab Imperio», 2002, № 1.
  25. Андрей Амелькин из Воронежского государственного педуниверситета. – Круглый стол «От Орды к России» в журнале “Ab Imperio”, 2002, № 1.С.230.
  26. „Казанська історія”, 1566р.
  27. Фурсов А.И. Опричнина в русской истории…”-На сайте Института динамического консерватизма, выступление на круглом столе 12.03.2010г
  28. Вульф Ларі «Винайдення Східної Європи» Київ. Видавництво: Часопис „Критика”. 2009. Висновок,С.6.
  29. Астольф де Кюстин «Россия в 1839 году».М.: издательство им Сабашниковых.!996. Письмо пятое.

61.Астольф де Кюстин «Россия в 1839 году».М.: издательство им Сабашниковых.!996. Письмо пятое.

  1. У виступі доктора історичних наук із Санкт-Петербурга Бориса Миронова на „круглому столі”, з нагоди проголошеного указом президента відзначення у 2012 році 1150-річчя російської державності. – журнал „Нева”, 2012, № 6.

63.Гаман-Голутвина «Политические элиты России». М., 2006. Глава 1,раздел 3.

  1. Кобрин В.Б. Иван Грозный. М.: Московский рабочий.1989.Гл.2,с.39 .
  2. Шокарев Сергей.Тайны российской аристократии. Интернет-сайт «Либрусек».С.49.
  3. Интернет-сайт : beckbulat. Livejournal.com/22582.html-16 сентября 2010г.»Народные песни об Иване Грозном».
  4. Гаман-Голутвина О.В. Политические элиты России: вехи исторической эволюции. М. 2006. Глава 2,раздел 2,стр. 6.
  5. Гаман-Голутвина О.В. Политические элиты России: вехи исторической эволюции. М. 2006. Глава 2,раздел 2,стр. 10.
  6. Дворкин Александр «Иоанн Грозный – для современников Иоанн Мучитель».- в журнале «Фома», №4(36),апрель 2006 г.
  7. Александр Данилов «Гибель империи. Урок еще не закончен».-//Еженедельник «2000». №49(633),7-13 декабря 2012г. Интервью настоятеля московского Сретенского монастыря архимандрита Тихона.
  8. Екслюзивне інтерв’ю з Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом журналістки УТН-1 Наталії Городенської. 3 вересня 2012 року.<www.youtube.com/watch?v=sDYMdEOcdmg>.
  9. 24чол.було тоді убито, 69чол. поранено; 7 чол. як «заводіїв» засуджено до розстрілу; 105 чол. засуджено на 10-15 років тюрми.
  10. Валлерстайн Иммануил «Ленин и ленинизм сегодня и послезавтра». – «Эксперт»,2011, №1(735).<http://www.exspert.ru>.
  11. «Літопис руський» за Іпатським списком. Переклав Леонід Махновець. Київ. Видавництво «Дніпро».1989.С.6/
  12. Вульф Ларі «Винайдення Східної Європи» Київ. Видавництво: Часопис „Критика”. 2009. Розділ VII ,С.13.
  13. Солоневич И.Л. «Народная монархия».М.: «Феникс». Часть ІІ.1991. С.48.
  14. Ключевский В.О. Курс русской истории. Лекция 2,с.13.
  15. Электронная библиотека «Руниверс»: Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Том первый. «Мысли о федеративном начале Древней Руси». СПб. Издание Д.Е.Кожанчикова. Типография Товарищества «Общественная Польза». 1863г. С.55.
  16. Костенко Л.В. в поемі „Берестечко”.
  17. «День», № 96 (3979), 6 червня 2013 р.,стор.11.
  18. Костомаров М.І. „Дві руські народності”.Київ-Ляйпціг.1920р..С.5.Електронна бібліотека української літератури.2002р.
  19. Шевченко Т.Г. „Кобзар”, у вірші ”Стоїть в селі Суботові” .
  20. Костенко Л.В. в поемі „Берестечко”.
  21. Дзюба И.М. «Между прошлым и будущин».- //журнал «Родина»,2001, №1-2.
  22. Костомаров М.І. „Закон Божий” (Книга буття українського народу).- К.: Либідь.1991.С.40.
  23. Игорь Смирнов «О пределе». – «Звезда»,2013, №4.
  24. Василь Кук „Українська повстанська армія та її коріння”.- „День”,№ 189-190(3832-3833), 19-20 жовтня 2012р. С.8.
  25. Лосєв Ігор„В ефірі – вибори”.-// „День”, №204-205 (3847-3848), 9-10 листопада 2012р., стор. 19.
  26. Лосєв Ігор„В ефірі – вибори”.-// „День”, №204-205 (3847-3848), 9-10 листопада 2012р. ,стор. 19.
  27. Жижек Славой «Добро пожаловать в пустыню Реального». М.: Фонд «Прагматика культуры».2002.С.61.
  28. О. Кривенко «Маргінальна моя Україна».– газета «Post-ПОСТУП»,2003,11 квітня,№ 37.
  29. Грабович Г. «Українська література та Европа: апорії, асиметрії та дискурси». –Критика, квітень 2012р. №4 (174),стор.24.
  30. Шевченко Т.Г. Твори. Т.2. К.: „Наукова думка”.1990.С.237.
  31. ШевченкоТ.Г.Твори.Т.2.К.:„Наукова дума”.1990.С.237.
  32. Григорій Грабович „Українська література та Європа: апорії, асиметрії та дискурси”. – Критика. 2012, квітень, № 4 (174). С.24.
  33. Руссо Жан-Жак „Про суспільну угоду, або Принципи політичного права”.Київ.2001. Книга 2, розділ VIII .
  34. Бенгт Янгфельдт. Язык есть Бог. Заметки об Иосифе Бродском. М.: Астрель, CORPUS. 2012.С.121.
  35. Электронная библиотека «Руниверс»: Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Том двенадцатый. «Начало единодержавия в Древней Руси». СПб. Издание Д.Е.Кожанчикова. Типография А.Траншеля. 1872г. С.68 .
  36. Григорій Грабович „Українська література та Європа: апорії, асиметрії та дискурси”. – Критика. 2012, квітень, № 4 (174). С.23.
  37. Астольф де Кюстин «Россия в 1839 году».М.: издательство им Сабашниковых.!996. Письмо пятое.
  38. Астольф де Кюстин «Россия в 1839 году».М.: издательство им Сабашниковых.!996. Письмо одиннадцатое.
  39. Бунин И.А. Окаянные дни. Ленинград. Изд-во «АЗЪ».1991г.
  40. Невзоров А.Г. Интервью Д.Гордону. «Бульвар», 2012г.,№15(363),10 апреля.
  41. Фурсов А.И. Колокола истории.Часть 2.1996. Сайт Института динамического консерватизма.Гл.ХХХVII, стр.186.
  42. Галин В.В. Запретная политэкономия.Красное и белое.М.: Алгоритм.2006.С.40.
  43. 20 вересня 1990 року Політбюро ЦК КПРС вирішило припинити затвердження державних посадових осіб.

107.Яковлев А.Н. Нам приходилось лгать и лицемерить.// «Вечерняя Москва»,11 июля 2001г.

108. Сайт «Виртуальные эссе» электронного журнала «Полис»,май 2002г.- Юрий Пивоваров «Наука о политике и Правда о «Русской Системе».

  1. Сайт «Виртуальные эссе» электронного журнала «Полис»,май 2002г.- Юрий Пивоваров «Наука о политике и Правда о «Русской Системе».
  2. Пригов Д.А. Пролегомены неведомо к чему.- «Художественный журнал»,2001, № 36.
  3. Д. Фрідман«Нова епоха після холодної війни».-«День»,№ 65(3946), 2013р.,10 квітня,стор.3.
  4. Докинз Ричард „Эгоистчный ген».с.49. Интернет-сайт биб-ки Альдебаран: <http://Lib.aldebaran.ru>
  5. Ключевский В.О. Курс русской истории. Лекция 21,с.205.
  6. Григорій Грабович „Українська література та Європа: апорії, асиметрії та дискурси”. – Критика. 2012, квітень, № 4 (174). С.22.
  7. Микола Сірук „До постнаціональної демократії”-//”День”, № 161, 11 вересня 2012р.,стор.3.
  8. (Заповнюючи хоч таким російськомовним чином виниклий вакуум в результаті малоросійського фінансового притлумлення традиційних солідних культурологічних журналів в уже незалежній Україні. Особливо жаль журнала «Сучасність», який до цього 30 років видавався Українським товариством закордонних студій, а з переведенням в нинішню Україну змушений був закритись.
  9. Татьяна Кохановская, Михаил Назаренко: украинский вектор. «История с географией». – журнал «Новый мир». 2012, № 10.
  10. Даніель Грос„Дилема Брюсселя”.-// газета „День”,№ 2(3885)10 січня 2013 р.,стор.3.
  11. Уилсон Э.О. Социобиология: новый синтез. 26 глава. С.10.
  12. Ханс Ульрихт Гумбрехт «Есть и должно ли быть сегодня что-то устойчивое в «национальной принадлежности?» – // Неприкосновенный запас», 2009, № 4(66), стр.6-7.
  13. Даніель Грос „Дилема Брюсселя”.- // газета „День”,№ 2(3885) 10 січня 2013 р.,стор.3.
  14. Доповідь, представлена Полом Девидом на науковомц симпозіумі „20 років дослідження QWERTY-ефектів і залежності від передуючого розвитку”, у ГУ ВШЭ. Москва. 13.05.2005р.- В кн. «Истоки: из опыта изучения экономики как структуры и как процесса». М.: Изд. Дом. ГУ-ВШЭ.2007. с.183,191.
  15. Чаадаев П.Я. Избранные сочинения и письма. Москва. 1991.С.382.

 Леонід Климчук,

почесний  голова Коростенської організації ВУТ «Просвіта»

в Житомирській області  

Post Views: 585