Цього року письменниця Надія Мориквас презентувала відразу дві книжки – поезії «Танець спійманої рибини» і прози «Повернення Білого ворона». Обидві вийшли в чернівецькому видавництві «Букрек», яке очолює ще одна наша однокурсниця Дарина Максимець. І Дарина й Надія – постійні учасниці Львівського форуму видавців, донедавна великого українського книжкового ярмарку; а ще – щорічних зустрічей однокурсників, випускників журфаку Львівського університету. Власне нам Надія представляла свої нові книжки.
Серед них і ті, які згодом стали популярними: романи «Корнелія», «Винова гора» чи відомий й за межами «України» роман-есей «Меланхолія Степана Чарнецького», який містить прецікаве дослідження історії пісні «Ой у лузі червона калина…». До речі, це перше дослідження життя і творчості нашого з Надією талановитого земляка, поета-молодомузівця, режисера й історика галицького театру та популярного фейлетоніста (відомого під псевдонімом Тиберій Горобець) Степана Чарнецького (народився 1881 р. в селі Шманьківці Чортківського району на Тернопіллі), яке дало авторці вагому підставу для написання та захисту кандидатської дисертації…
– Нова книжка повість-есей «Повернення Білого ворона» заінтригувала мене не тільки назвою, а й обкладинкою, на якій портрет покутського графіка Емануїла Храпка – роботи ще одного нашого земляка знаного фотожурналіста Романа Островського. Виходить, вони були знайомі? Отож нашу розмову з Надією я вирішила почати саме з цієї книжки: про що вона?
– Це дуже локальна історія – покутська, яка проте проливає своє світло на весь український поступ у 20 столітті. Вона почалася на Черемоській вулиці села Завалля, поблизу Снятина, де прожив відміряних йому 52 роки наш герой. Чоловік, який вдруге за минуле століття (першим був Кирило Трильовський) вивів це село між Черемошем і Прутом з природної ізоляції, організувавши перше величне свято національного відродження, присвячене 90-річчю Завальської Січі – тоді до села з’їхалися тисячі людей з усієї України. Також він написав перший на Покутті сільський літопис «Історія Завалля». Ще Емануїл Храпко – в юності активний спортсмен, який незважаючи на вроджену ваду серця, десятки разів підкоряв Говерлу. Та насамперед він – самобутній художник-графік, який створив понад 100 шевченківських екслібрисів. До речі, недавно в Снятині разом з книгою «Повернення Білого ворона» презентували альбом-каталог «Шевченкіана Емануїла Франка» (упорядник Євген Новошицький). Емануїл продовжує повертатися в сучасний культурний простір України… Своє коротке (1947–1999) та многотрудне життя він прожив без інтернету, то ж «ліпити» його постать довелося з окрушин.
Основний масив інформації я черпала з нескінченних телефонних розмов, часто з незнайомими людьми, які відповідали мені абсолютним довір’ям, ледь почувши, що пишу про Маня (так досі лагідно називають Емануїла земляки). Це ім’я слугувало паролем. На нього відгукнувся й Роман Островський, який приїжджав до Завалля на одну з перших мистецьких виставок Храпка… Завершивши всі свої попередні діяльності і заняття, коли він був у гущі людей і подій, Емануїл Храпко, обравши мистецтво, закрився, як кажуть, зачаївся в собі, що й ніхто не знав про його перші успіхи як графіка. Художник-самоук вочевидь відчував себе в селі білим вороном.
Та своїм життям він звів до одного кола людей, які його знали й любили, які були його однодумцями, найчастіше з того покоління, яке виборювало нашу Незалежність. Це люди неординарні, таких часто вважають диваками, бо ж вони, посвятивши життя просвіті і боротьбі, не заробили собі матеріальних статків. І зараз – коли так нагло в твої думки, на середині фрази, вривається сирена тривоги – мене охоплює гострий неспокій за всіх цих людей, нових і давніх знайомців, моїх любих персонажів, які за межами цієї книжки живуть у різних містах і селах, а вся мапа України червона. Але разом з тим, я знаю, що вони так само згадують мене, і ми всі разом це переживаємо. Інколи робимо телефонну перекличку: Львів – Хмельницький – Косів – Коломия – Снятин – Завалля – Копичинці – Мерефа під Харковом…
Якби не війна, я могла б написати психологічний роман про митця, який живе і творить кров’ю свого серця. Про його вразливість, про те, що якимось дивом в ньому уживалися велика скромність і велике честолюбство. Насправді це не диво, бо так живуть і страждають справжні митці. Емануїл змусив мене шукати відповіді на мої власні запитання – про себе і про свій рід, і про те, що я маю ще зробити на цій землі. За це я не перестану йому дякувати.
– Книжкою поезії ти мене також заінтригувала. Правда, я забула, що на нашому курсі ти вважалася поетесою. Три книжки віршів, що вийшли ще в 90-х, а потім тільки проза… Поезія повертається?
– Відповім тобі рядками з вірша:
поезія не прощає відступництва
але витримує довгі паузи –
тривалі як глибокий видих
наскільки витримають легені
наскільки ти зможеш без повітря,
хліба, вина і води
і без поезії
Розумієш, війна не дає тобі писати романи, бо ти не можеш надовго усамітнитися, зосередитися, ти не можеш в сум’ятті, що опанувало твою голову й серце, – мислити ясно. Ну дуже важко дотримуватися поради, яку дав мені якось Валерій Шевчук, мовляв, письменник повинен перебувати у своєму твердому часі, тобто в часі, про який він пише і в якому живуть його герої. Це просто диво, що я змогла восени 2023 року дописати «Білого ворона», та й то тільки тому, що жанр есею давав мені право відгукуватися на актуальні воєнні хроніки, і ще – мені було цікаво, як би реагував на них Емануїл Храпко.
«А якби Маньо був поруч?.. То сидів би зараз за свої робочим столиком і ловив зболеним серцем тривожні вісті зі світу. І здригався б на кожне обстріляне й руйноване місто…». Серед його шевченківських екслібрисів є двадцять сім, присвячених обласним і міським товариствам книголюбів України… На кожному з них на впізнаваному тлі міста – силует чи портрет Шевченка, як знак українськості. Щоразу Шевченко інший: стривожений у Севастополі, монументальний у Харкові, допитливий і насторожений в Донецьку і в Криму… Нині ж на його обличчі чи в постаті здебільшого прочитується засторога.А поезія – це жива емоція, вона живиться образами-імпульсами, вона єдина адекватно відчуває світ. Бо люди і без війни тривожаться за світ і під час війни не перестають захоплюватися його красою. Тут не треба нічого видумувати. І якщо текст «Білого ворона» ще з-перед війни я дописувала, то вірші писала нові. Несподівано виявилося, що ті нові вірші є суголосні з тими, що написані давно – й емоційно, і тим самим вільним віршем із внутрішніми римами, бо ритм і гармонія – це основи нашого життя. Мені видалося це вкрай важливим – зберегти це відчуття в теперішньому часі дисгармонії і хаосу, відчуття вірності собі, тому й відважилася на книжку, яку один з критиків назвав вибраним з вибраного.
До цієї теми тривоги (та ще й в буквальному сенсі – повітряних тривог) додалася й нота ностальгії. бо так сталося, що я дописувала свої книжки в Хорватії
– Як ти опинилася в Хорватії? Біженкою, учасницею літературних проектів?
– В мене своя хорватська історія… Їздила туди кожного воєнного року – щоразу на кілька місяців… «В нас було так само» – такими словами зустрічали хорвати перших українських втікачів від війни 2022 року. Світ побачив руїни українського Маріуполя, що героїчно оборонявся 86 днів, і це нагадало хорватам знищений Вуковар 1991-го року у їхній Вітчизняній війні, оборона якого тривала 87 днів. Містика! На Квітневу неділю в хорватських храмах молилися за Україну. Освячуючи оливкові галузки в Церкві Богоматері Трсатської, однієї з найдавніших християнських святинь Хорватії, ми з Мартою, моєю давньою товаришкою, на запрошення-заклик якої я відважилася на цю мандрівку, плакали без сліз…
Я добиралася сюди переповненим «бусиком», в якому їхали переважно не біженці, а заробітчани ще з-перед війни, що поверталися на свої місця праці. Більшість з них поповнює ряди обслуговуючого персоналу, адже Хорватія, з її морем, озерами, горами і лісами – країна туризму і рекреації… Гірко різала слух російська мова в устах українців, мешканців зрусифікованих міст. Але всіх їх наздоганяли тривожні звідомлення про бої і бомбардування рідних осель… І хоч я їхала з безпечного натоді Львова – цей настрій втечі від зла і відчуття того, що треба за будь-яку ціну вберегти в серці віру в нашу перемогу, не полишав нікого… З бусика пересіла в авто: Марта приїхала по мене разом із своїм приятелем хорватським поетом Радованом Тадеєм в Госпіч (сюди і назад до Рієки понад 400км) – це була його доброчинна акція задля українки… Ми їхали крізь землі, які ще пам’ятають бої за хорватську Незалежність, як крізь час. І я пригадала свою першу поїздку на Адріатику, коли хорвати ще слухали по радіо останні звістки з фронтів… Власне тоді це промайнуло в моїй свідомості десь другим планом, бо на першому було романтичне відкриття моря, землі і людей, таких подібних до нас мовою, ментальністю, мріями і щоденним життям. Я належу до тих, хто вірить археологу й мрійнику Оресту Корчинському, який знає, що хорвати – то нащадки наших білих хорватів. Сходила разом з ним не один гектар давнім городищем, йшла Білою дорогою в Стільську, колишній столиці білих хорватів. І писала про це в романтично-піднесеному стилі на сторінках свого Щоденника іронічної прози «Спокуса вічністю», який був в 1997-1998 роках бестселером.
Як разюче відрізняється моя давня хорватська візія від теперішньої, знакованої 2022 роком! Якщо тоді я захлиналася від краси неймовірно синьої води Ядранського моря, то тепер тужила на його березі за рідним Чорним! Здається, здригалася від кожного вибуху в його прибережних водах, що забирав людські життя.
там, де нас нема,
ласкаво сонце мліє
у вранішніх туманах
синіх вод
і безмір океану ховає горизонт
й зливається в обіймах з небом
там, де схід сонця – Україна,
що навіть на світанку не спочине
ані на мить,
гримить і блискає вогнямичорне море
і чорноземи риють так глибоко
що не сягнути оком
а там на споді – наше серце,
що тримає світ
Щоденні хроніки з війни не дозволяють нікому перебувати в милосердному невіданні… Вдома такі новини все ж переживаються легше. Особливо це відчувають люди, які хворіють на ностальгію. Вони живуть вірою в те, що рано чи пізно повернуться додому. І вони обов’язково повернуться!
не прожити б не своє життя
розгубившись в чужих пенатах
позбирати себе по камінчику
як збираєш на березі валунці
що блищать діамантами
аж поки їх не висушить сонце –
не зчуєшся як привезеш додому
кілограм сірої ріні
– Знаю, що ти презентувала свої нові книги на мистецькому фестивалі, який в червні цього року провело українське культурно-просвітнє товариство «Дніпро»-Рієка, що його створила та очолює народна артистка України Ольга Камінська…
– Так, такі щорічні фестивалі є візитною карткою цього товариства та яскравими подіями в житті місцевих українців і тих, хто недавно знайшов прихисток у Хорватії від новітньої російської агресії. Я відразу потрапила в гущу подій, яке творить це середовище, бо власне моя товаришка журналістка і перекладачка Марта Мартінчич є відповідальним секретарем товариства. Цього року я взяла участь у літературному конкурсі і привезла додому Диплом лауреата першої премії Першого міжнародного конкурсу Українська ревія поезії і прози «Франкові зорі». Мені пощастило взяти участь й у фестивалі, який проходив у Рієці минулого року… Найбільша радість, яку приносять ці святкові акції – це радість спілкування з новими й давніми друзями. Для мене відкриттям стала творчість Олександра Балабка, який очолив «київський десант» на фестивалі в Рієці та, до речі, спричинився разом з невтомною Ольгою Камінською до організації першого літературного конкурсу та очолив його журі. Олександр презентував свій роман про Соломію Крушельницьку, чудовий зразок літератури нон-фікшн. Так само, як і книга Галини Дацюк «Одна з нас» – історії про унікальних жінок, які не живуть напоказ. Як це перегукується з творчим кредо нашого журналу «Річ тексти й візії!»: писати про талановитих і неординарних, не зіпсованих популярністю! (не перестаю жалкувати, що не встигла придбати книгу пані Галини з її автографом). Несподівано близькою і впізнаваною стала для мене поезія Валентини Даивиденко – тонкої художниці, а як на мене – ще й музикантки, бо її гекзаметри з мандрів, морів, міст і епох сповнені внутрішньою музикою, як, власне, й картини. Ми з Валентиною з одного покоління і наші перші поетичні книжки, з минулого століття, не доходили одна до одної. То ж треба, щоб ми зустрілися тільки зараз! Валентина так само не полишає поезію. Бо її метафора з раннього вірша «шлях прозорих крил» – це для поетес. Ще одне відкриття – поезія Вікторії Шевель, молода, чуттєва, імпульсивна, як сама авторка… Про кожного з цього ряду хочеться написати окремо і вірю, що ще напишу. На жаль, відразу не зібралася, а зараз вкотре намагаюся дописати свій передвоєнний «французький роман»…
– З нетерпінням чекаю на його завершення!
Людмила Островська
Leave a Reply