Поет Богдан Бойчук народився 11 жовтня 1927 року у Бертниках неподалік Монастириськ та Бучача. Ті галицькi місцевості займуть у творчості поета важливе місце та стануть у 60-х – 90-х рр., живим визначником поетового літературного дискурсу. У рідних Буртниках та у історичному Бучачі, поет пережив початок Другої світової війни, радянську окупацію та був свідком ліквідації німцями єврейського гетто в 1941 році. Ці переживання війни та злиднів окупації, поет опише після багатьох років у творі- поемі: “Любов у трьох часах”, що був опублікований у томі “Вірші вибрані й передостанні” у в 1983 році та у поетичній розповіді “Кляса без вісти” з 2013 року. [7. с. 144.]
У 1944 році Богдана Бойчука німці вивезли — як молодого хлопця, до Німеччини на примусові роботи, де він залишався до кінця війни. Після закінчення війни в 1945 році перебував в таборі Ді Пі і звідси в 1949 році переїхав до США. Жив – від 1970 – 1990 головно в Нью-Йорку і частинно в Ґлен Спею; від 1990 – 2000 головно в Нью-Йорку, Ґлен Спею і Києві; від 2000 жив головно в Києві і Ґлен Спею. Поет помер в Києві 10 лютого 2017 році і є похований на Байковому кладовищі. [7. с. 143.]
У 1953 році Богдан Бойчук познайомився у Нью-Йорку з Юрієм Тарнавським, і вони тоді започаткував Літературну групу молодих (яку 1959 р. назвали Нью-Йоркською групою). Першим деб’ютував Юрій Тарнавський 1956 р., і його деб’ют мав великий вплив на молодих поетів. Другим деб’ютував Богдан Тиміш Рубчак 1956 р. Свій крок у літературу Богдан Бойчук зробив збіркою віршів “Час болю” в 1957 році. Це був дуже вдалий дебют після якого поет затіснив творчі контакти зі своїми ровесниками в український еміграційній літературі пізнішими співзасновниками Нью-Йоркської групи: Юрієм Тарнавським, Анею Бойчук — згодом його дружиною та поетесою Патрицією Килиною. У 1959 році вони спільно зробили конкретні заходи щодо створення літературного поетичного угрупування Нью-Йоркської групи. Як творець групи – Богдан Бойчук сприяв її офіційному дискурсові в американському середовищі та розвиткові. У вигляді багатогранної літературної і художньої популяризації серед української еміграції, покликано щорічник “Нової Поезії”, та престижне видавництво групи. Структурно-правних підвалин Нью-Йоркська група ніколи не мала, Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Богдана Tиміша Рубчака, Емму Андієвську, Віру Вовк та Женю Васильківську протягом 60-х рр., єднала дружба і модернізм. У співавторстві із Богданом Tимішем Рубчаком, Богдан Бойчук підготував антологію української поезії “Координати”. Антологія з’явилася в 1969 році в двох формах, як двотомна праця, і, як однотомна книга, видана в форматі А4. У 1993 році керуючись ідеєю фіксування кращого поетичного ужинку у антологіях, Богдан Бойчук видав нову антологію під промовистим заголовком: “Поза традиції», як спільне українсько-канадське видання, і як приклад продовження творчості у порівняльному аспекті – попри минання часу і зміни у літературі 90- рр. [7. с. 144.]
Спільно з поетесою Марією Ревакович редагував від 1991 до 1999 року, щоквартальне літературно-художнє видання “Світо-вид”, видаючи його спочатку в Нью-Йорку, а потім у Києві. Богдан Бойчук протягом 60-х та 90-х років підтримував літературні контакти з членами Нью-Йоркської групи для подавання творів у журнал “Сучасність”, без шкоди для автономії творчих індивідуальних пошуків окремих поетів — членів Нью-Йоркської групи. Поет у літературі укрїнської еміграції вмів показувати особисті погляди, наприклад культивуючи жанри, чи стилі. Для окремих творців Нью-Йоркської групи, це був ключ до власної творчості.
Від кінця 60-х років поет залишався в тісному контакті з українським поетом з Бельгії – Романом Бабовалом. Тоді вдалося поєднати літературні канони Нью-Йоркської групи з поетичним дискурсом Романа Бабовала. У 80-х роках Богдан Бойчук відкрив талант поетеси Марії Ревакович, української емігрантки з Польщі, яка приїхала до Канади та включив її поезію у творче життя Америки. Завдячуючи Богданові Бойчуку, Марії Ревакович, суджено було вирости на відому поетесу та літературного критика. Вона почала досліджувати історією Нью-Йоркської групи, її літературні контакти з шістдесятниками та дисидентами України. Поетеса опублікувала ряд цінних робіт і есе англійською та українською мовою про місце Нью-Йоркської групи в український літературі. [4. с. 102–110.]
З огляду на контакти та відкритість полглядів, творчість Богдана Бойчука залишалася різноманітною, і представляла поезію, драму, розповіді, літературну критику, переклади. Поет цікавився американським театром, мистецтвом, багато мандрував та гуртував навколо себе різних творчих людей. Зокрема членів Нью-Йоркської групи та поетів старшого покоління Євгена Маланюка, Олексу Стефановича чи Василя Барку. Це безумовно сприяло поглибленню самооцінок і впливало на самокритику власних поглядів.
Характер творчості поета залишався інтроспективний і включав аспект подорожі в часі та просторі. Автор завжди намагався переосмислити історичі потрясіння шляхом тісної людської поведінки. Він вважав, що люди є схильні до високого та до спільного вирішення своєї долі. У творі “Любов у тьрох часах”, він твердив, що людиною керує туга за недосяжністю, мрія, гармонія, любов, безпека, а де існують загрози та лихо — тоді людина пробує гуртуватися для захисту. Подібні погляди Богдан Бойчук виклав у поемі “Кляса без вісти”, де показав неміч людини супроти проминання. Протягом 60-х та 70-х рр. поет створив у своїй творчості відчуття загрози особистої сфери людської свободи та відсутності дотримуватися ідеї родинних зв’язків. Це яскраво помітно у драмі “Приречені”, де для Богдана Бойчука життя ускладнювалося, а сімейна традиція, релігійна та національна тотожність були поруйновані. Сакральний простір родини не був можливим, розпалене вогнище міг загасити раптовий дощ, а відомі стежини, могли прямувати в нікуди. Об’єктивні лиха могли зламати безпечно плеканий тільки “свій” рятувальний круг, підриваючи водночас “дорогу до себе”.
Творча інтерпретація життя, укладена поетом в перших рядках вірша: ”Десь суть була…”, показує людину яка бореться за свої ідеали, яка ставиться серйозно до неприємностей щоденного, і поборює елементи успадковані з минулого — досвід жорстокої війни. На дорозі в одчайдушному пошукові істини, важливу роль в якості життя відіграє – на думку поета, категорія чуттєвої любові, яка породжує життя. Любов поета – не встановити межі, але проходити через них з людського гідністю. Вірш ”Десь суть була”, залишається суто екзистенціалістичним твором. Висловлюється в ньому екзистенційний сумнів, щодо існування дому, щодо суті існування та цілі існування людини і її дороги. [3. с. 5–25.]
Світ, суспільство, релігія це ті якості існування на які спирається поет у своїй творчості. Це реальності які визначають скрижалі життя. Під їх впливом життя можна змінювати, а іноді й повністю перебудувати. У вірші “Земля була пустошня”, який поет опублікував у 1959 році, жорстокий досвід війни отриманий в дитинстві, чергується із зображенням любові та ніжності за якою мріє ліричний герой твору. Природа любові розкриває владу житті, і кострубаті стовбури катаклізмів не в силі подолати людських поколінь. Щоб це збагнути та зрозуміти людина прагне вглибитися у сенс свого існування. Важко звучить інтерпретація поета на фоні архетипів: сім’я, дім, щастя. Тому поет додає до цього особистого дискурсу: тугу за прекрасним та молитву серця, даючи полегшення від страху і порожнечі яка нагрянула на нього під час війни.
Любов, надія і молитва це теми творчості поета, які відображають правду життя. У збірці “Час болю” (1957) та однойменній поемі ”Подорож з Учителем” (1976), поет свій безцінний внутрішній досвід, поєднує з ясністю зовнішнього життя, що призводить до синтезу метафори і підключає антиномії:
Десь суть була
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти?
Мій шлях
нежданно виховзнув
з-під ніг
піском розсипався
в безконечність.
Я йшов
і по коліна груз
в темноті.
На гроні світляних років
являвся часом день.
І час від часу зірка
падала комусь
в долоні.
Так:
десь дім стояв
а може, не стояв:
була десь ціль
а може, не було.
Я йшов кудись і знав:
мій шлях – в нікуди;
я йшов і знав:
мій хід – життя.
(вірш: “Десь суть була”) [5. с. 5.]
Богдан Бойчук у цих віщих рядках показує емоції, з якими змагалося його серце. Поет прагне включитися у плин життя, яке безпосередньо пов’язує його з досвідом воєнного покоління своїх ровесників. У цьому вірші автор ввів в поетичне кредо, особисті роздуми – які коливаються між надією на краще завтра та між заплутаністю у світі і долею людини. Поет ставить запитанням про існування пліч-о-пліч любові і смерті на його дорозі життя. Любов вища цінність, приносить відчуття тепла та будує майбутнє. Смерть це межа життя, за якою ховається назавжди вічність, тому поет воліє життя.
Коли питатимуть за мною
то скажіть,
що води обмимовають камінь
і пливуть
що вітер гусне
в нерухомій тишині
що лірика долонь
в жіночому волоссі
змивається часом
(вірш: xxx Коли питатимуть за мною)
Серед найвідоміших творів 60-х, виділяється поетичний цикл творів “Любов в трьох часах”. Цей цикл, включає опис трагедії євреїв у Бучачі під час Другої світової війни, коли німці забиваючи їх у гетто, руйнували водночас людську структуру цього невеликого міста з його унікальною знаковою атмосферою: багатонаціональністю вулиць, синагогою, руїнами старинного замку на Підзамчі, річкою Стрипою чи криницею Собеського. Жорстокість війни описана в шістнадцяти частинах потрясаючого твору переплітаються з бажанням жити і любити на руїнах війни. Обидві теми – смерт та любов, нерозривно переплетені, пов’язані різьбленням спогадів про дитинство і юність. Любов вища цінність, вона приносить відчуття тепла, надії і порятунку. Жорстокість і насильство війни, знищують побудовану ліричним героєм любов і принесять смерть.
У вірші показано, як війна калічила покоління, яке виросло в її тіні – незалежно від реальності і жорстоких обставин окупації. Герой твору, молодий хлопець зустрічає дівчину в руїнах старого монастиря, а саме у монастирський ризниці в руїнах монастиря на Круковій горі. Їх розмови, пристрасний еротизм, спільне нічне купання в річці Стрипі – руйнує ліквідація нацистами єврейського міста Бучача і смерті дівчини. Пошук її серед масових поховань на Окопиську , а потім шукання справедливості в кабінетах гітлерівських управлінь не увінчується успіхом. Залишається мандрівка наче похід в невідоме, що насторожує, лякає, але залишає надію вижити кошмар війни.
Образ чистої любові, яка відбулася в Бучачі – ліричний герой старанно охороняє у своїй свідомості та несе її через життя неначе талісман. Блукаючи по світі — він знає, що на руїнах можна знову будувати життя. Творчість Богдана Бойчука характеризується виразними картинами і спогади – як елемент літературного дискурсу набирають неповторних образів. Поет часто підкреслює їх близкість до традиції, що міститься в спогадах з дитинства та у рідній домівці — яку він залишив далеко в країні дитинства. Тому він підкреслює свій зв’язок з Богом, відчинивши серце і просивши про милосердя та навіть поблажливість.
Це особливо помітно у віршах-поемі “Подорож з Учителем”, яку поет писав в роки 1965-1967, коли — як сам підкреслив мав есхатологічний зв’язок Учителем, з Богом, завдяки якому життя, незалежно від його чергувань – продовжувалося. Автор тим самим хотів підкреслити єдність всесвіту з Божим провидінням – так важливу для людського існування.
Ми йшли разом і на шляху
минали довгі дні, як статуї,
прекрасні і сумні
А потім висохли джерела наших тіл
У спраглі пополудні – як сльози
На долонях літа.
Природа нас корінням приймала,
І оставила нам білі кості
(о, красо, мовчазна і холодна,
ми любилися й тоді).
І не було уже ні скарг, ні таємниць,
ми знали: знов чиясь рука одкриє двері,
і знов захочуть і не зможуть
вертатися назад.
(вірш: Ми йшли) [6. c. 26.]
Інтроспективний характер поетичних рядків поета слід розуміти — за Богданом Тимішем Рубчаком — як ”дорогу до себе”. Якщо термін, який ввів критик означає, що у людському космосі повно грізних та небезпечних доріг, якими йшов поет, то ми можемо ризиковно сказати, що Богдана Бойчук ішов у супроводі двох категорій: життя і смерті. Найбільш повно, висловив це у поемі “Кохання у трьох часах” з 1974-1976 року. Зазначена у фрагментах в щорічнику “Нової Поезії” їх щоденникова структура, показувала протест поета – як знак, супроти знищення єврейського Бучача під час Другої світової війни. Якщо розглядати смерть та винищування євреїв, як щось ганебне – то поет поза рамками досвіду голокосту, бачив загальну трагедію Європи з її цивілізаційними надбаннями, яка загинула у концтаборах Другої світової війни.
У поемі “Кохання у трьох часах”, автор застосував реалістичний опис трагедії міста Бучача. Написана з перспективи часу поема Богдана Бойчука зберігала деталі та свіжість описів. Ліричний герой намагався передати з минулого історію яку карбували його свідомість та час. Проте він прагнув також сказати нащадкам, що він вижив і тому доніс до свідомості нових поколінь жахливу воєнну історію. Серед членів Нью-Йоркської групи — лишень Богдан Бойчук з такою точністю передавав у своїй творчості воєнні переживання людей та народів. Поет робив це у різних творах, проте поема “Кохання у трьох часах” містить найскладнішу філософську інтерпретацію воєнної дійсності, де прикладено особисте життя, до тла війни. Драму молодого закоханого хлопця – до смерті його коханої. У житті наповненим любов’ю, жорстока війна несе руїну, понівечення свідмості та холодний подих смерті. Її дотик у вигляді втраченої дівчини – має символічний вимір. У метушні війни, навіть любов – чиста і непорочна, як справжня таємниця двох молодих людей – не дає захистку та безпеки.
У цій поемі, отже, Богдан Бойчук оспівує життя, показує, що воно попри руйнування яке принесла війна – протиставиться трагічній картині смерті. Символом життя є річка Стрипа, яка пливе через порожнє місто, і вселяє надію на майбутнє. Її хвилі заспокоюють ліричного героя і дають силу відновитися, змивають кров війни та очищують душу від гріховної скверни.
Воєнна тема творчості Богдана Бойчука цікавила українського еміграційного читача у вигнанні. У творах поета, бачив він свою непросту долю, свій захист перед бездомністю. Після перекладу поеми “Кохання у трьох часах”, на англійську мову у США, Богдан Бойчук став відомим у Америці творцем, а його поезії викликали в уяві американських читачів український контекст епохи – в якій жив її автор.
Опис дійстості, спогади дитинства та вигнання — як категорія сутності, свідчили про глибокі внутрішні переживання, які характеризувался формулою сюрреалізму. Супроводом був лейтмотив, що відродження життя наступатиме через любов. Тому насправді опис жахів війни – чергувався з безмежним бажанням життя (кохвння), побудованого на руїнах. Обидві теми ткали канву тривимірної лінії – вираження емоції словом, опис жорстокості і насильства, і вища цінність: пошук дівчини, яку він любив, і яка була убита разом з жителями міста в безіменній жертві. Пошуки приводили у відчай, “пекло на землі” було реальне хоча дні та ночі минали так само як колись. Поема як тричастинний цикл – показувала поета, що відірвалися від реальності, від дитинства і юності, і відважно увійшов у жорстоку реальність воєнного життя. Поет констатував, що його безневинна любов прикрашалася пристрасним еротизм, пошуком справедливості та надією, що війна не буде тривати навічно. Його супроводжувала самотність та реалістична подорож у невідоме:
вами штовхаються тіні
заповнені
криком
поспішаючи на світанку
до
чотирьох стін…
(вірш: Тринадцять)
Серед членів Нью-Йоркської групи тільки Богдан Бойчук так яскраво сигналізував у своїй творчості втрату родинного гнізда, руїни та згарища війни та попри все – відновлення життя. З цього періоду походить також вірш, присвячений матері, в якому поет описав смерть дорогої йому людини. Свою матір він бачив серед травневого бузку та свіжої землі, у захисті Богородиці.
Прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.
Більш нічого.
За все:
за передертий крик
на ложі родження
і смерти,
за біль
що омотав утробу
за стогін,
скривавлені уста,
і за дитя в твоїх колінах,
що бризнуло плачем.
За все.
(вірш: Матері, ч. І.) [7. c. 152.]
Досвід нещастя, поет описав індивідуальною поетичною мовою. Через його особисті образи узагальнюється драматична правда про смерть близьких людей. Незважаючи на відчай, автор дякує за дар життя, який отримав від матері – насправді від найважливішої для кожного з нас людини.
Я бачив Богородицю над нею,
я бачив схилений на шибу мирт
і чорні двері.
(вірш: Матері, ч. ІV.) [7. с. 152.]
Широкий ретроспективний поетичний образ на початку творчості, у 80-х роках Богдан Бойчук завужує в сторону інтимної лірики. Надає своїй поезії позачасового виміру. Автор збірки “Любові в трьох часах” розуміє, що не можна призупинятися. Створює в результаті переосмислень своєї творчості, мовні стилізації молитов, близькі до православної молитовної традиції або до траурної меси. Цей символізм був узятий поетом з українського церковного. Що спонукало поета на цей крок, напевне роздуми про Україну та туга за нею.
Під деревами –
вечір.
Сонце кидає в вікно
останні мідяки,
які зникають
між смуглявістю
твоїх колін.
В кімнаті тільки ми.
(вірш: Вечірня) [7. с.153.]
У збірках поета молитви писалися тоді без очевидних метафор – так характерних у книзі віршів “Час болю” з 1957 року. Творча діяльність перших років Нью-Йоркської групи спонукувала до порівнянь та контактів. Але у збірках “Вірші для Мехіко” (1964) – з відлунням подорожі та у “Maндрівці тіл” (1967) наступає зворотний пункт — поет розуміє слово — як свою приватну власність та подає його читачеві через призму власної візуальності. Ця зміна була пов’язана з більш широкими контактами Богдана Бойчука з поетами з інших літературних середовищ — а не лишень з членами, і також контактами з поетами з України. Крім того Богдан Бойчук стає членом редколегії “Сучасності” беручи на себе додаткову роботу, пише театральні есе, літературні огляди та займається перекладами з американської літератури.
Поет закріплює дружбу з українськими художниками в еміграції: Юрієм Соловієм, Любославом Гуцалюком, Яковом Гніздовським, Аркадією Оленською-Петришин та автором мистецької кераміки Славою Геруляк. За намовою Юрія Тарнавського, Юрій Соловій реалізуватиме у 60-х рр., авторське полотно, малює двочастинний портрет Нью-Йоркської групи. Ця художня реалізація набуде згодом завдячуючи Богданові Бойчуку символічного дискурсу, буде ілюструвати всі збірні антології групи.
Через кілька видань “Нових Поезії” було помітно, що щорічник виростає на провідний еміграційний літературний журнал у США, і був помічений як оригінальний проект серед багатьох українських видань. Це була безперечна заслуга Богдана Бойчука, який рішуче відкинув сентиментальний патріотизм еміграції, часто вступаючи в конфлікт з авторами, особливо старшого покоління які практикували традиційне римоване віршування.
Варто відзначити, що драматичний твір поета “Приречені”, який був написаний в 1963 році – викликав істотне обговорення та критику. Дія драми виявилися занадто сміливою і новаторською, щоб поставити її на сцені. Незважаючи на високий рівень американської сцени, драми поета не вдалося реалізувати в театрі. Жили та творчо працювали в Америці в той час з видатних акторів української еміграції Олімпія Добровольська з Одеси та Йосип Гірняк із Струсів біля Тернополя, які грали до війни видатні ролі для театру “Березіль” у Харкові, був отже свіжий потенціал поставити твір поета “Приречені”. На жаль так не сталося, хоча театральна діяльність української еміграції включала широкий репертуар мистецтва, успішно влаштовуваний в Нью-Ульм, Регенсбург, а потім у Нью-Йорку і Торонто. Український театр у вигнанні, був затаврований історичною потребою простору, тому потребував від акторів у новому середовищі гнучкості та намагання здобувати нового глядача — що не було легкою справою. Еміграційна сцена живилася сценічним репертуаром драматичних творів Івана Koтляревського, Тараса Шевченка та Лесі Українки. Богдан Бойчук вважав це за анахронізм. Тому мистецтво театру розумів по новий виклик свідомості – також для Нью-Йоркської групи. Виходячи з тих настанов став автор двох п’єс “Голод – 1933” написаної у 1961-1962рр. “Приречені” та “Регіт” (1972). Поет уважно стежив за етапами еміграційного життя, тому щиро привітав п’єси Віри Вовк “Смішний Святий” та Юрія Тарнавського ”Три проєкти на український прапор” які в очевидний спосіб міняли обличчя українського театру в еміграції. [8. с. 276-279.]
Дав цьому вираз у театральних оглядах які писав до журналу “Сучасність” у 70-х і 80-х років. Цю ідею підтримував у 90-х рр., в художньо-літературних оглядах — які поміщав у щоквартальному виданні “Світо-вид” (Нью-Йорк — Київ). Рецензував також американську сцену і порівнював її з українським театром. Свій твір “Приречені”, порівнював з каноном українській сцени і представляв як драму нового етапу і концептуальної та філософської візії. Авангардне театральне мистецтво Богдана Бойчука виростало понад український еміграційний театр з романтичною драмою Тараса Шевченка “Назар Стодоля” чи п’єсою Лесі Українки “Касандра” якою володів містичний дух прапочатку.
Дія п’єси “Приречені” Богдана Бойчука відбувається вночі на кладовищі, при світлі місяця, де група вагітних жінок веде суперечки про любов, правду, віру в сенс кохання та сумнів і зраду. Головний герой вагітна Марія, прийшла на могилу свого чоловіка Христина викликати його з могили, щоб прояснити обставини його смерті. Цю сцену підсилює поява ревнивої сестри Марії, з якою Христин мав таємний роман. Марія викликує Христина з могили та пробує розмотувати з ним земні події їхньої любові та зради, хоча не може зрозуміти що вони Христина вже не торкаються.
Христин розуміє, що він був убитий, що його смертельна рана постійно оновлюється і болить. Він знає, що Марія, звинувачує його в байдужості до неї, що є вагітна з іншим чоловіком, але тих фактів жодною мірою не оцінює – вони йому далекі та замкнуті на іншій стороні життя. Нагадують далекий берег звивистої річки забуття, за якою немає вороття. Марія не може повірити, що Христин не пам’ятає нічого з минулого. Вона намагається пригадати йому кожну деталь, щоб викликати зсередини завмерлого серця Христина спогад про життя, але – як з’ясовується – це неможливо. Марія і Христин у своїх діалогах, не в змозі проникнути таємниці, яку закриває смерть своєю вічністю.
Кульмінаційну сцені, де жінки повільно застигають на могилах оповиває темрява ночі. Марія також кам’яніє на могилі чоловіка, намагаючись звільнитися від хустки – якою жінки зав’язали її уста на знак єдності в складному становищі і як символ присутності зради. [8. с. 276-279.]
Богдан Бойчук залишаючись вірним своїй поетичній фантазії – додавав до сценічної української традиції свій новий елемент: зіткнення двох світів, життя і смерті нераціонально деформовані в бік містики. Лариса Залеська Онишкевич в антології української драми “Близнчта ще зустрінуться”, написала, що драматичні твори Богдана Бойчука мають постмодерне, і суб’єктивне філосовське підгрунття. Герої його драм на сцені виступають як анти-герої, суть діалогів ведеться навпаки, і носить абстрактний характер. Це на думку Лариси Залеської Онишкевич споріднене з інтерактивністю кращих досягнень світового театру і досвідом української сцени — яку Богдан Бойчук намагався модернізувати своїми п’єсами. Робив це маючи у пам’яті театральні твори своїх колег з Нью-Йоркської групи, Віри Вовк та Юрія Тарнавського. [8. с. 276-279.]
П’єси Богдана Бойчука, виникли як і інші драми членів Нью-Йоркської групи, з потреби міняти обличчя українського театру та його оптику в еміграційному середовищі другої половини ХХ ст. У той же час поезія Богдана Бойчука включала в себе параболічні досягнення минулого та сучасності — так власні, як світові. Показувала проблемність української тематики, її художній вміст та інноваційний діапазон. Пісня появи творів поета у пресі української еміграції — навіть поклонники традиційної поезії намагалися міняти свій стиль. Творчість Богдана Бойчука залишається отже важливим чинником розплутати сутність літературного дискурсу у другий половині ХХ ст. [1. c. 20-24.]
2015
Тадей Карабович
Член Національної спілки письменників України
Використана література:
- Астаф’єв О., Художні координати поезії Богдана Бойчука, //„Слово і час”, К.; Nr 12(2002), с. 20-24.
- Ільницький М., Любов і біль Богдана Бойчука, //„Слово і час”, К.; Nr 12(2002), с. 25-27.
- Бойчук Б., Земля була пустошня. Поема, Нью-Йорк 1959, с. 5–25.
- Ревакович М., Дещо про Нью-Йоркську групу, // „Світо-вид”, Kиїв – Нью-Йорк, Nr 2(23) 1996, с. 102–110.
- Бойчук Б., Час болю. Вірші вибрані й передостанні, Нью-Йорк, 1983, с. 5.
- Бойчук Б., Bipші, // „Нові Поезії”, Нью-Йорк, Nr 1 (1959), с. 26.
- Ревакович М., Габор В., Нью-Йоркська група. Антологія поезії, прози та есеїстики, Львів 2012, с.152-153.
8. Залеська Онишкевич Л., Текст і гра. Модерна українська драма, // „Літопис”, Л.; 2009, с. 27