В’юнкою стежиною, що сполохано вибігла з тракторного стану і майнула поміж зеленими горбами вниз, до дзюркотливого струмка з чистою, холодною водою, я повертаюся з роботи додому.

В сивій від краплистої вечірньої роси траві невгамовно сюрчать цвіркуни. Паморочливі запахи весняних квітів, п’янковоогіркуватий віддих землі, що хмелить лагідними травневими вечорами все довкола, наливають натомлене роботою за день тіло приємною млістю, відволікають від думок про буденні справи. Полонений неповторною красою травневого надвечір’я, мовчки ступаю по стежині, що стрімко несеться у прикрите синюватою фатою село.

Петро Шептицький.