Зійшовши зі свого нічного автобуса і гукнувши: «Привіт!», що ти, дівчинко, хотіла довести цьому шумливому мегаполісу? Адже ж і в думці не мала залишитися в нім назавше – прагла лише вхопити його вітрів і його світла: тебе покликало бажання вчитись.
Місто спочатку з глузливою усмішкою дивилося на твою сільську незграбність, дивакувату сором’язливість, на твою українськість, що була водночас і викликом йому. Дивилося – і вже передбачало твої помилки, збої, невдачі. Хоча все частіше з подивом зауважувало твою рішучу наполегливість і непоступливість – аж до войовничості. Ти була не крейдою, а таки горішком.
Російськомовне місто мало переробити-переплавити тебе, аби вписалась у його ритм, прийняла його канони і правила – і тоді мала б шанс стати успішною. Проте ти, дівчинко, відразу стала дибки і категорично заявила: «Ні! Ти будь собі, яким знаєш, а на моє – не посягай!..»
Місто не раз загонило тебе в кут, насміхалося й випробовувало, боляче било по самолюбству. А ти зціплювала зуби, гостро зиркала з-під брів – і робила своє: носила вишиванку, говорила українською, дружила з тими, кого вибирала душа.
…Той райський куточок на Печерську, під самою лаврською стіною, став тобі на трохи прихистком і домом. Величезний сад терасами здіймався від в’юнкої вулички Степана Ковніра аж до почорнілої від часу цегляної стіни, за якою блищали золотими банями більші й менші церкви. Чого тільки не росло в тім садку!
Дід Іван, купивши тут землю зразу по війні, метр за метром глибоко перекопав її і засадив кущами та деревами, які за роки розрослися в ген яке диво. Підпилі родичі подейкували, що дід при тім копанні й горщики з монетами знаходив, бо за давнини на цій вулиці монахи селили своїх коханок – отже, й фінанси їм лишали. Але худий білочубий дід, що в молодості був ще й снісарем та одягав у золоті шати лаврські бані, жив скромно. Проте всіх, хто ступав у його сад-виноград, завжди обдаровував фруктами, ягодами та квітами. І його за це любили, особливо медики, що приходили на виклики: до них дід був занадто щедрим.
Ти, дівчинко, вперше зайшла у той двір розгубленою студенткою-гостею – на запросини такого ж студента. А вже після весілля, яке зіграли в селі, приїхала молодицею-господинею…
Ваша кімнатка два на три метри у великому будинку, де вже мешкало чотири родини, прийняла ще одну – п’яту. Тіснота, спільна кухня, туалет надворі, відро з помиями тебе не лякали – в селі ти звикла до спартанського життя.
А потім з’явився крикливий первісток. Якою ж ти була невмілою і безпомічною – без мами і рідних, сама проти всіх випроб! Та ти вірила у міцність і навіть унікальність своєї родинної фортеці, яку зводила. Звісно, знала: ідеальних чоловіків нема, як і жінок. І в кожного є право на помилку…
.
Орко знов погиркався із своїм батьком. Яна, цюцькаючи малого, чула, як свекор бурчав на кухні, а свекруха, подаючи на стіл тарілки із розсипчастою гречкою, щось говорила йому тихим речитативом.
Орко пройшов попід вікнами, задерши голову, мов здиблений кінь. «Куди це він? Мав же бути сьогодні вдома».
Свекруха у свекра – третя дружина. Зуміла взяти його в руки. Але своїх дітей не мала, то що могла відчувати до чужих, зокрема й до Орка? Та й чи хотіла вона щось відчувати? «Стара діва», — кидав зневажливо чоловік, коли заходила мова про його мачуху, — хотів у такий спосіб упекти її.
Ті гиркання з батьком – через невинесене відро з помиями чи незаметене подвір’я – виїденого яйця не варті. Але, бач, принцип. А Орко щодо принципів твердий.
Яна погодувала Юрчика і винесла його надвір. Минаючи на кухні свекра й свекруху, що сиділи за столом, як завжди, один навпроти одного та мовчки доїдали обід, ледь не перечепилась об нерівну стару підлогу і злякано-весело заговорила до малого. Ні, їй зовсім не подобалось бути між молотом і ковадлом. Коли чотири роки тому Орко вперше знайомив її зі своїм батьком – у тій тісній кімнатчині навпроти кухні, де тоді жив і де вміщалось лиш ліжко, столик і невеличка шафка, Михайло Петрович стримано спитав Яну: «Ви добре зважили?» Вона не знала, що відповісти, бо таки нічого не зважувала – ні добре, ні недобре, просто чула, що серце повниться якимсь солодким і щемким передчуттям – нової дороги, нового світу, долі… Орко після знайомства нічого не питав і не обіцяв. Отак, майже щодня зустрічаючись в університеті, вони відбули літню сесію та й розбіглись-роз’їхались. А в кінці літа Орко явився у її село і сказав: «Давай одружимось…» Вона зачервонілась, вірячи й не вірячи почутому, і згадала, як на Василя, на старий новий рік Орко провів її після лекцій до будинку на Печерську, де винаймала тоді квартиру, вони довго стояли під зіщуленими від морозу зорями, й на прощання Орко дав їй читати Дзюбу – «Інтернаціоналізм чи русифікація», наказавши, аби ніхто не зауважив у неї цього рукопису. Ще трохи пристоявши біля вхідних дверей і дивлячись, як Орко неспішно спускається слизькими сходами до Палацу спорту, Яна раптом чи то подумала, чи то почула, як хтось їй прошепотів: «Будемо разом…»
Яна звична шанувати старших, тож шанує і свекра. Слухати його нарікання на Орка неприємно, проте вона слухає. І згідливо киває головою, коли Михайло Петрович іноді натяками, а іноді прямо просить її вплинути на чоловіка. А Орко зі свого боку нарікає на батька і критикує його, що колись, у голодний 47-й, покинув Оркову маму в селі, і пиячив, і не дуже брався до роботи, а тепер ось – ще й під п’ятою в «старої діви»…
.
Дівчинко-дівчинко, ти ж таки любила!!!
А час був лихий: Прокрустове ложе імперії обтинало і нищило все, що не відповідало його міркам. Посадили у тюрми чимало дисидентів. Полювали на тих, хто їм співчував. І коли до вас навідувались чоловікові друзі – поспівати, обмінятись новинами, під ворітьми садиби починали кружляти стукачі…
І настав фатальний день, коли ти дізналась про зраду… О, з якою огидою і нищівною зневагою дивились на тебе, україномовну, рускоговорящіє гінекологині, видаючи аналізи! Із лабораторії ти в супроводі медсестри несла їх, мов киплячу смолу, до диспансеру, котрий паралізував уже самою своєю назвою. Що врятувало тебе тої миті, коли біля вузької Московської брами стріла милого?.. Ангел не втримав твоєї руки з ножем, однак ніж пройшов за кілька міліметрів од сонної артерії…
Ти не зразу вийшла із шоку, з мертвотного заціпеніння душі… А потім таки ходила до лікарні, де лежав чоловік, носила йому їсти – і лікувалась сама. По міліметру ви пробували зарівняти вирви між вами і якось склеїти те, що так страшно розірвалось. Бо у вас росло дитя.
Запечерка! Райський куточок Києва – і то зовсім недалеко від центру: густо зарослі придніпровські кручі своїми пахощами манили влітку закоханих і художників, а взимку розливали благість супокою; «Батарейка», з якої відкривалась дивовижна панорама лівого берега з його новобудовами; шумлива траса внизу, й біля неї – Дніпро… А на сусідній від вашої вулиці – хата Художника, який відкрив тобі Україну, її минуле й нинішнє – і навчив-заворожив іти своїм шляхом чисто й мужньо. Ти визнала того Художника за духовного батька.
.
…Люди бояться горя, відхрещуються від нього. І ще страшнішим воно буває, коли приходить весною. Хміль уже бродить над землею, в блакитне небо ось-ось злетять і потонуть у ньому будинки й набубнявілі дерева, і так-то любо й тривожно жити, і стільки світла навколо, і тіло стає пружним та сильним, бо скресає лід на Дніпрі, бо скоро задИхає земля молодою свіжою силою і запульсує, забуяє життя…
Весною народжується найкраща музика, бо її творить світ, що оживає.
Дід Іван бере лопату й копає землю в садку. Поруч Лавра, де він бляхарував, а в садку кожна грудка розім’ята його рукою…
Дерева – живі й говорять із ним. Він любить їх, любить землю. Ще стільки хоче зробити, посадити – й виростити. Півторарічний онук чеберяє по стежці, тягне діда – показати мурашку, що прудко повзе по стебелинці. Чи запам’ятає-згадає онук його, Івана?
А поруч гуде місто, і той гул – як добрий сусід, що, може, нічим і не допоможе, але самЕ його існування вже добре.
Дід натомився, пішов у свій ганок спочити, подумати трохи – і вмер…
.
А вдома, дівчинко, не клеїлось.
Тим часом вашу вуличку зносили, бо починалось будівництво великого музею і мешканців розселяли кого куди. Вам випала нова квартира на Оболоні, що лише починала забудовуватись: земснаряди доокола невтомно намивали пісок, а ви серед щасливців заселяли перший готовий будинок. Пам’ятаєш, як ти раділа тому переселенню, розчулено гладила голубі шпалери в світлих кімнатах, сподівалась на нове, чисте життя? Наївною була: квартира не врятувала вашого шлюбу.
.
Коли ти, покинувши своє прання, бігла до нього на його поклик-дзвінок (а він вирвався з роботи), – спитала себе: що між вами? Любов? Він значно старший і боїться своєї старості. А між вами – потреба одне в одному, і то не тільки тілесна. Він для тебе – птах, який не знає твоєї мови, багато чого не бачить і не розуміє в твоєму жіночому житті, але ширяє над землею і знається з небом. Він язичник, що пізнав мову солов’я і роси, а цього не можна набути, з цим треба прийти у цей світ.
Вчора ви зустрілися на «нейтралці» і знову сперечалися про політику й партії, про Канів… Він був після роботи втомлений і трохи дратувався. А почув солов’я – і засвітивсь.
– Це останній цього року, – сказав сумовито. – Не до співів уже йому – треба дітей годувати.
До себе не покликав. Подарував (завжди щось дарує) дику рожу. Пахучу. Нічийну. І сказав насмішкувато:
– Ну що з тобою говорити про солов’їв? Ти все просипаєш. Стільки краси пройшло мимо тебе.
Він і твоє слівце засвоїв – «жах». І читав Пришвіна – дуже його любить. І згадував «Богомолку» С. Васильченка. Ти, філолог, стільки не знаєш. І тобі з ним завжди затишно.
А сьогодні він тебе кличе, і ти біжиш. У вас часу – одна година.
Проте автобуса знову нема – закон підлості не спить, працює бездоганно. «Не сердься, кажеш подумки. – Це наша система, наша доля. Любов завжди між ними – попелюшкою…»
.
«Знаєш, як люди знаходять одне одного? Коли людина народжується, вона з перших хвилин, нічого не розуміючи ні в стосунках, ні в почуттях, ні в коханні, вже знає людину, з якою їй буде найкраще. Знає в обличчя, знає її характер, голос, манери. Але немовлятко відразу ж після цього відкриття отримує печать мовчання (ота канавка у кожного з нас над губами) і забуває про все на світі. І про ту людину теж. А потім шукає її. Буває, довго-довго. А буває, швидко знаходить, – то вже як кому…
Це така притча. Я її часто розповідаю, бо хто б що не говорив, упевнена: своя людина впізнаЄться відразу – з першого погляду. Просто можна не оцінити цього, за суєтою не побачити головного. І знов шукати, але тоді вже не буде того відчуття. Буде зовсім-зовсім непросто…»
.
Твої діти, дівчинко, народжені на Печерську й на Подолі. А онуки – на Печерську, Солом’янці і в Дарниці. Одні хрещені у стародавніх Видубичах, інші – у не менш славних церквах Подолу. Місто невидимими нитками переснувало твою долю, чи, навпаки: твоя доля переснувала це місто. І без нього ти тепер себе не уявляєш. Тобі відомий жорстокий егоїзм високих трибун – і милосердя маленьких людей, що губляться в юрбах і стають там майже непомітними, та серцем до серця засвічуються співчутливим і помічним вогнем. Ти залишила трибуни і вибрала цих людей. Бо між ними легше чути себе. А це тобі стало важливо. Хоч виживати – важче. Та є МісцЯ Сили…
.
Того дня хтось невидимий мовби нашіптував тобі: головне – не поруш часоритму. Не поруш – і дочекайся. Видубицький монастир, до якого прибігла через Ботанічний сад, світився. Вечір. Чоловічий спів. Незакінчена відправа. Але що так забриніло в твоїй душі? Отой євангеліст угорі, його завмерле перо над розгорнутою книгою? Так. Самовидця треба перечитати. І Велесову книгу. І повісті Шевченка. Знов. Уважно.
Ти пішла в Георгіївський собор – щось поманило туди. Жінка сказала: «Не правиться». Та ти пішла на світло. Старий у в’язаній шапочці протирав шваброю підлогу. «Говорітє громчє, я нє слишу. Да, свєчі можна. І пожертви на монастир…» Та чому він у соборі – в шапочці? І якої він національності?.. Ти поставила одну свічку, хоч він подав тобі дві.
.
В ту саму воду заходити не можна. Але все добре залишається в людському серці й живе там… Твоєї історії вже нема. І того місця нема – стерте часом із лиця землі. Проте дівчинка в тобі лишилась, тільки натягнула на себе захисні панцирі. Знову й знову сниться їй нерівна бруківка вулиці під лаврською стіною, а над вулицею нависає густий бузок і гінкі крислаті горіхи. Дівчинка прочиняє незамкнуту дерев’яну хвіртку у двір і вузенькою асфальтованою стежечкою прошкує до будинку та саду, що квітує…
Нам даються знаки. Проте не завжди вміємо їх розшифрувати, пов’язати в один ланцюжок. Тобі несподівано прийшло великоднє вітання від Петра. А потім – сон: красивий чоловік років 50-ти, худий, русявий, схожий на Петра, лиш спокійніший, суворіший, – у відчиненому вікні, і ти твердо знаєш, що це – Бог. І кажеш йому: «Ти прийшов? У мене такий важкий цей рік!» А він: «Я допоможу. А якщо не я, то…» Щось сказав, та ти не збагнула. Лиш плакала гірко…
.
І ти кинулась до Лаври, бо несподівано подзвонила подруга й сказала, що там є прозорливець, який каже правду, і до нього народ плавом пливе. «Ось що він скаже, те й зроби».
Вечірня служба, похмура церква, о. Веніамін жваво торгує свічками, прихожани одне з-перед одного лагідно просять у нього благословення, він нашвидку хрестить їхні голови і якось відсторонено дає цілувати свою руку.
Здивувало: «Здачу давати?» – «Ні». – «От і добре… Ну, далі…»
Подруга посадила тебе поруч. Наказала пошепки: «Попроси благословення». Ти поклала праву долоню на ліву і простягла отцю. Аж нарешті підійшла й твоя черга, і він нахилився до тебе: «Що за клопіт?» – «Операція». – «Зараз, зараз, – замислився. – А де?» – «На серці». – «Тут треба подумати. Щоб зажило швидко. Щоб правильно зробили… Порадься з лікарем, поговори. Вони ж знаєш, які?» Ти кивнула головою. Знов хтось підійшов, знов чекаєш. Нарешті згадав тебе і: «Не роби. Почекай. Порізати легко. Ось я тобі дам… – дістав папірець. – Перепиши собі».
.
«Все життя тримається на жінках, а чоловіки – кобелі», – сказав дід у тролейбусі, коли їхала з Лаври.
Ти зосталась без роботи: газета, де працювала, збанкротувала за місяць до твоєї пенсії. А на нову влаштуватись уже несила. І пенсія твоя – ледь-ледь аби вижити.
Вчора гуляли з онуком; малий зацікавлено дивився, як голуби клюють насипані на доріжці крупи. Ви обережненько обійшли птахів, аби не сполохати їх за трапезою. Чоловік, який щойно насипав голубам крупів, витяг із сумки куски сухого батону, кинув їх перед собою на асфальт і міцно, мов цвях у дерево, став толочити сухий батон підбором чорного черевика – кришив його для голубів і незмигно дивився на вас. Тобі мороз пробіг по шкірі…
.
Відпадає все, що непотрібне. Що потрібне – ще чекає стрічі. Але все – пам’ять. Як її викинеш?
Із обжитої та любої Оболоні життя перевело тебе на Солом’янку – негаласливу, зелену, із затишними двориками та ритмічним гуком поїздів, пісні яких ти полюбила не менше, ніж Дніпро та його оболонську затоку. Життя мудре, і до нього треба прислухАтись. А суєту залиш молодим – нехай виброджують-вчаться.
У маргінесу свої приваби – їх треба лише відкрити. Радіус невеликий, проте і там є вітер свободи. Маєш нині доста клопотів-гризот, а сил… Сил значно менше. Та перед дітьми й онуками треба бути так само сильною – в ім’я всього світлого й доброго, що в тебе було. Треба на цій дорозі знову явити ту дівчинку, яка вперше стрілась із цим дивним містом – і гукнула йому: «Привіт!..» «Вони хотіли поховати нас, але не знали, що ми насіння», – десь ти вичитала це мексиканське прислів’я.