Ганна Ленок. Квіти сонця: поезії. – Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2021. – 144 с.
Я вірю, є у кожного надія,
Щоб наші мрії стали на крило.
Ганна Ленок, «Друзі»
Цікаво, думаю: що ж хоче нам розповісти пані Ганна в своїй першій поетичній збірці? Слушною, як на мене, видається думка Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року).
Люди втомилися від загадковості, метафоричності, яка суперечить законам природи, текстів ні про що. Мимоволі доходиш висновку, що поезія – це не одноденні метелики, які проспали всю свою молодість у затишному коконі, а думне слово з глибин генетичного буття цілого роду з найціннішим материнським спадком – рідною мовою українця. Це не гра слів чи звичне римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки з наскрізною гармонією вірша, це виховання читача. Щойно на сайті Буквоїд прочитав: «Нова збірка Ірини Фотуйми переконує мене у тому, що прадавнє sacrum має існувати не лише в релігії й теології, а й у поезії, у поетиці художнього тексту» (Роксолана Жаркова. http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2021/12/28/185130.html). В поезії має існувати сакральне розуміння сутності речей, щоб небеса і земля всміхалися нам…
Розгортаю книжку й натрапляю на вірш «Добрий вечір, Україно»… Зненацька аж дух перехопило – це ДУМНА поезія класичної ясності:
……………………………………………
Добрий вечір тобі, працелюбна селянко!
Перша зірочка в полі тебе застає.
Я бажаю тобі безтурботних світанків
І достатку, бо мир у душі в тебе є.
……………………………………………
Нахилилася мати: заснуло маля.
Найсолодших вам снів! – Шепочу. – Добрий вечір!
І, здається, всміхається ніжно Земля.
…………………………………………
Всі ми – діти твої, наша доля – єдина.
Чом же так неспокійно? Не спиться мені…
Поезія класичної ясності не потребує коментарів, вона свідчить: «бо мир у душі в тебе є», «всміхається ніжно Земля»… А ось вірш «Калина»: «Там, де батьківська хата ясніє віконцем…» Яка ж співуча, лагідна наша мова, якщо вона торкається ніжного і щирого серця поетки, яка чує слово! «Ясніє віконцем» у зірну вись душа читача, шукаючи свою зірку: «Не знаю, що таке мова, але, хоч іще античні казали, що вона є “даром небес”, – знаю, що корінь слова, як і рослини, що пнеться до сонця, – у рідній землі» (Андрій Содомора, «Про що писати…»). Бо ж є сила Слова, дієвість незбагненного, які спонукають авторку завершити вірш «Нитки» споконвічними, сакральними думками, які так много важать для сьогодення України:
І Слово, як життя, передаю.
Як ниточка – ниткам, сказати мушу:
Ви самобутність бережіть свою,
Як полотно – льонів незриму душу.
Яке вдале порівняння: «ниточка – ниткам», метафора – «льонів незриму душу»! Так писав наш незабутній Петро Сорока, який своїм великим серцем, душею відчував у речах, у живій природі душу (дух) життя: «Я такий милосердний стою у селі, / Що молюся за душу вівса…» («Симфонія Петриківського лісу»).
Аж сльоза проймає, коли читаю вірш «Соловейко» – наше сьогодення (цитую фрагмент без коментарів – бувають моменти, коли слова безсилі):
………………………………………….
Чи ти знав маленький пташе, все про нашу долю,
Що піде на фронт коханий, я – лишусь з тобою.
…………………………………………………
Соловейку, мій брате, говори зі мною!
Заспівай йому, пташино, до зорі-світання,
Розкажи усе, що знаєш про моє кохання,
Хай насниться мирне небо, в зорях вишиванка…
А тепер пташино, тихо: хай поспить до ранку.
Не мені одному, мабуть, здається, що людство своїм бездумним життям наближається до безодні. Думка, записана Фрідріхом Ніцше (1844–1900), архіактуальна, і наше сьогодення є свідченням того, що «Пора вже рахуватися з людською дурістю, як із реальною силою». Адже поезія не може називатися поезією, коли «вона не мислить», стверджував Василь Симоненко. Правдиве, щире слово здатне розбурхати збайдужіле серце і причащатися надією квінтесенції життя:
Коли на серці важко й гірко,
Не кривить злість нехай лице.
Згадай: на небі сяє зірка
Для тебе ніжним промінцем.
«Надія»
Тож ловімо серцем цей ніжний промінчик зірки! Хай ця книжка знайде дорогу до вдумливого, сердечного поціновувача поетичного слова…
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів