Майже чверть віку тому на Водохрещу я напросися до товариша у Седнів. Бо ж це найдавніше містечко на Придесенні примостилося на березі річки Снов, яку ще дев’ять з гаком століть тому «руський ігумен Данило» порівняв з Йорданом — річкою, де хрестили Ісуса Христа.
Отож рано-вранці попішкували ми спершу до Успенької церкви, тоді єдиної відкритої для богослужінь в Седневі. Потім, поклонились Святій криниці, вода з якої і напрочуд смачна, і вельми цілюща. Недалечко і Снов, де освячували «Йорданську джерелицю»…
Зима того року стояла тепла, річку не скувало льодом, і її темні води відсвічувалися на тлі білих берегів — якраз учора звечора, либонь, відчуваючи наближення свята, котре в народній пам’яті асоціюється з хрещенськими морозами, землю притрусило легесеньким пухнастим сніжком. Отож на Снові не випилювали з льоду хреста, не ставили його над ополонкою, не обливали буряковим квасом, не будували — теж з льоду — «престол», не оздоблювали «царські врата» аркою з ялинових або соснових гілок. Після недовгої відправи на березі священик занурив у воду хрест і під протяжні співи кількох жіночок тропаря «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…» освятив водицю. Все було, на перший погляд, прозаїчно просто…
Але ж виходили з пам’яті рядки із «Житія і ходіння Данила» — першого вітчизняного паломницького твору: «Всім подібний Йордан до річки Снов — і за шириною, і за глибиною, і звивисто тече, і швидко дуже — як Снов-ріка. Вглиб він чотири сажні на самій середині, як я виміряв і визначив сам, бо перебрався на інший бік Йордану, багато сходив берегом його. Завширшки ж Йордан — як Снов у гирлі».
«Житіє» було досить популярне на східнослов’янських землях в епоху середньовіччя, слугувало своєрідним путівником для паломників з Русі, котрі вирушали в мандрівку до гроба Господнього. Нині налічується сотні рукописних списків цієї книжки, найдавніший з яких, переписаний в 1495 році, зберігається у Російський національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі.
Наш земляк (бо хто ж, як не земляк порівняє біблійне річку з нашою Снов’ю) не був звичайним паломником, а виконував якусь дипломатичну місію. Адже його особисто прийняв і дав своїх помічників супроводжувати по святих місцях король Єрусалимський Балдуїн, який незадовго до того разом із братом Готфрідом Бульйонським, Раймондом Тулузьким і Боемундом Тареньским захопили східне узбережжя Середземного моря і заснували там королівство хрестоносців. Водночас згадка про Балдуїна дозволяє висновувати, що ця мандрівка має припадати на 1104-1106 роки.
І, певна річ, мандруючи Палестиною, чернець Данило молитвенно згадував імена руських князів: ставлячи свічки в монастирях і храмах Святої землі і поминаючи їх по старшинству, що було ухвалено з ініціативи Володимира Мономаха на князівських з’їздах як засіб проти міжкнязівських усобиць. Одначе нам вже ніколи не дізнатися чогось більшого про того вельми просвітленого розумом посланця землі Руської.
Повернувшись із Седнева, я заглянув до енциклопедичних видань і порівняв ще й довжину цих річок. І моєму подиву не було меж: у Йордану — 252 кілометри, в нашої Снові — 253. Цього, вочевидь, не відав ігумен Данило. Однак, можливо, передчував…
Володимир Сапон,
Січень 2015 р.