Розмисли над томиком поезій Степана Сапеляка
Болить щодення. Аж до крові.
Народ мовчить. Печальний знак.
Невже поповним цвинтар долі?
Так – з безнадійності ознак.
Невже залиті очі воском,
Наруг єхид не бачать кпин?
А ми ж були, Були! – нагорні,
Тепер скотились в глиб долин.
Охляли коні з пустопашшя,
Лунка замовкла прагнень мідь…
І де свята дорога наша
Що виведе до верховіть?
Хтось зоре наше чорноскиб’я,
І хтось збере із нього хліб,
А нам заставлять лиш полиння
Поміж неволі темних дібр.
Невже втікати треба в закордоння? –
Тут марно рвати нервів міць.
Повсюди тінь. Нема осоння.
А ще гіркіш – скамінність лиць.
Лушпиння часу обліта не цвітом,
А осипається, мов ржа,
І досі владарює світом
Не правда-правдонька – ложа.
Цей голос не ворожий – братній,
Не крамослів’я це, о ні.
І ще відчиним волі врата,
Мамай ще буде на коні!
Богдан МЕЛЬНИЧУК.