Леся Білик. Леонід Білик. Портрет Діани. Роман. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан.2016. — 144 с.
Творчість родини Біликів зі Зборова мене цікавила давно. Здається, що ще з 1980-го, коли з главою сімейства, газетярував у древньому містечку над Стрипою. По-доброму заздрив образності його мислення в кореспонденціях, замальовках, нарисах і… гуморесках. Із зацікавленням сприйняв перші прозові публікації Олесі Галич (літературний псевдонім), не підозрюючи, що вона є дружиною мого давнього приятеля. Бо про це дізнався вже після цього. І подумалося чомусь, що не може бути, аби творчий тандем «не заговорив».
Ще раз спало це на думку, коли у журналі «Золота пектораль» побачив п’єсу талановитого подружжя. (Вона, до речі, дуже сподобалася, бо автори, працюючи у традиційному для драматургії ключі, все ж зуміли знайти свою стежину на материк слова.) Після цього була і участь в інших творчих проектах, які припали до вподоби багатьом.
І ось — роман «Портрет Діани». Знову перед нами постало спільне дітище зборівчан. Книжка ще, образно мовлячи, пахне друкарською фарбою. Може, й тому так посилюється бажання збагнути таємницю двох профілів на обкладинці?
Якщо коротко, то твір розповідає про долю молодої жінки, котра наполегливо шукає власну сутність, порвавши одномоментово із зароблянням грошей власним тілом. Свідомо оминаю слова «проститутки» (хоч у ньому немає лайливості), а намагаюся вживати евфемізми. Нічого не можу із собою вдіяти, не приховуватиму, що й не хочу.
Не буду переповідати сюжету, акцентуючи увагу на тому чи іншому моменті. Не бачу потреби. По-перше, не впевнений, що можу розставити наголоси так, як цього хотіли б читачі. По-друге, ніякий переказ не може замінити чару знайомства з оригіналом.
Невипадково кажу про це. Перечитування роману дає підстави сказати, що автори вміють цікаво вибудувати сюжет. Бо на написаному вірші, що, напевне, є найвищою оцінкою для прозаїків. Правда, не всі, либонь, позитивно сприймуть манеру авторів розповісти про усе за допомогою діалогічності. Та не думаю, що це може стати якоюсь завадою, бо примагнічує достовірність діалогів.
Наголос на таких аспектах, як мені здається, спровокували самі автори. В діалогах та монологах нерідкою є суржиковість. Можна навіть ображатися за нього і відкритим текстом говорити, що в окремих випадках без суржику можна обійтися. Що ж? Така точка зору має право на існування, але автор цих рядків не хоче ставати на бік подібних «оборонців рідної мови». Навіщо? Маємо те, що маємо. Не бачу недоліку у тому, що письменники з достовірністю (і мовною теж) відображають ситуацію і таким чином по-своєму борються за рідномов’я.
Хоча, як на мене не все тут так гладко, як може здатися на перший погляд. Скажімо, кілька разів можна наткнутися на слово «базар» — це слововживання (навіщо приховувати?) відкидає однозначність. Якщо воно ще сприймається у прямій мові, то поза нею — ні. І це на тлі того, що маємо такий мовний перл, як «небоокий», який надзвичайно приваблює. Що і хто там не казав би. Принагідно мовлю і про таке. «Небоокий» можна віднести до поетизмів у прозі. Й декому таке слововживання може здатися недоречністю, особливо на тлі суржиковості роману. Але я не поділяю категоричності цього твердження, бо чомусь впевнений у тому, що певна доза поетичності не є зайвиною для добротного прозового тексту. А ще ліпше, коли це стає своєрідною візитівкою для автора чи їх множини. В даному випадку до такого ефекту ще далекувато, але те, що перші упевнені кроки зроблено, не може не тішити. Принаймні, мене.
Квіточка з колючкою. Це, мабуть, так. Але є момент, який хвилює більше. Якщо однозначно сприймається опис ситуації з вікової точки зору (саме так думають про неї представники покоління, до якого належать автори і рецензент), то поряд з цим маємо і неоднозначність. Чомусь у романі переважає жіноче начало, хоч автори є різними за статтю. Будемо відвертими: ніякого негативу не існує у присутності в літературі жіночого роману, нормально ставлюся до того, що під різними псевдонімами їх пишуть чоловіки. Якщо, звісно, «живе слово» проривається крізь комерціалізацію літератури. Але…
На обкладинку винесено прізвище авторів. Двох. І думається вже не про жіночий роман, а про твір двох різностатевих письменників. Не може тут бути однаковості оцінок. Зрештою, Леся і Леонід Білики уже не вперше примушують читачів замислитися над цією проблемою. Скажімо, у п’єсі «переступити поріг» та рідіоп’єсі «Дев’ятий день» порушують важливі проблеми родинного виховання і різностатевої гострокутності там ще не помітно зримі її елементи в усій своїй красі постають з роману «Сьоме небо леді Арс», а в цьому творі, як не прикро, стрічаємося з поглибленням і виходу з якого не бачу. А, можливо, автори самі його знають, але ще кажуть про це читачам? Хтозна-хтозна…
Чи не оця недомовленість підштовхує до такого заголовку публікацій? Та водночас не ображатимусь, якщо прозаїки вважають мої зауваги прискіпливістю рецензента і не враховуватимуть їх. Фанаберія літературного критика? Ніскілечки! Письменники можуть вважати своє завдання виконаним, якщо твір знайшов відгук у людському серці. (Тут Білики у виграшному положенні) є підстави бути задоволеними і відгукувачеві. Він висловив свою думку, а чи буде вона врахована, то неможливо однозначно сказати. Все залежить від налаштованості обох сторін і часових обставин. Було б абсурдністю скидати це з рахунку.
Можна, очевидно, і більше теоретизувати навколо цього видання. Але давайте поставимо крапку. А вірніше — трикрап’я. З одного боку, що автори ще не знають що буде далі і як вони долатимуть проблему різностатевих оцінок ситуацій (якщо, зрозуміло погодяться з її існуванням). З другого боку, читачі захопившись творами талановитого сімейного тандему, теж не можуть сказати про те, чого ще чекати від Біликів.
А, може, оця таємничість і є для нас притягальною силою?
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ.
м. Шумськ.
–
