Відлік цієї історії почався від трагічної загибелі в Афганістані талановитого українського поета — АІСТа. Саме таким псевдонімом (абревіатура ініціалів і прізвища російською мовою) підписував свої вірші Олександр Іванович Стовба — лейтенант першого батальйону 66-ї мотострілецької бригади, яка базувалася у провінції Нангархар, що майже на афгано-пакистанському кордоні.

Під час однієї з бойових операцій у цій розпеченій безжальним азійським сонцем гірській пустелі лейтенант Стовба разом з чотирма солдатами залишився прикривати відступ групи. Після тривалої оборони вони потрапили у полон до моджахедів. Наступного дня бойові товариші змогли відбити лише їхні мертві тіла зі слідами нелюдських тортур. Сталася ця трагедія 30 березня 1980 року.
«Стовба означає головний корінь, найпряміший корінь дерева», — писав Олексій Дмитренко, кому першому дістався літературний хрест АІСТа. Вони навіть зовні схожі були, мов брати. Народився Олексій Дмитренко того ж таки 30 березня. Саме він написав про ту неоголошену Афганську війну і про загибель у її пеклі поета-воїна Олександра Стовби художньо-публіцистичну повість «АИСТ». Щоб створити її розширений варіант, який здобув Шевченківську премію 1987 року, Дмитренко поїхав до Афганістану. Там, посеред розпечених наче жаровня скель, незбагненною силою мистецького бачення він відчув, як убивали поета: «Сашко в нерівній сутичці був поранений у живіт; дві кулі обпалили ліву руку; ще дві — пробили груди навиліт, мало не зачепили серце… На вогні кати затерзали юних хлопців Михайла, Володю, Альошу, Славка — Литвинова, Валишева, Ільїна, Богомолова… А йому, Сашкові, якимись звірячими лещатами закривавили праву руку, а на лівій розрізали п’ясткові кістки; роздерли ноги нижче коліна, закручували жили… Порізали ступні ніг…»
Якимось дивом Стовбі вдалося вирватись, але:
«Отямився він укотре від несамовитого болю, що, здавалося, роздирав тіло на часточки: де він, що з ним?! Хтось грубою ногою перекинув його на бік…
Для доказу, що він убив офіцера, йому годі відрізати в загиблого вухо, ніс, пальці або зняти скальп… Чому ж він не квапиться? Може бути, на когось чекає, замисливши мене, пораненого й закатованого, залишити живим для якоїсь підступної мети? Ні, тільки не це!..
Застогнала й знову заніміла і двічі поранена ліва рука, порізана кисть… Судомно стиснулося серце… Поруч із ним також пробила і тіло куля — навиліт… Обшукавши, душман не помітив прихованого пістолета; отже, треба зловити мить… Пролунав постріл!
…Саша повз… треба повзти до дороги, куди може надійти допомога, а сюди, до скель, обов’язково повернуться чужі. Де вони? Кілька разів лейтенант намагався встати на ноги, він не розумів, що в нього порізані ступні, впадав у непритомність… Він уже був майже біля дороги. Побіля вбитого валялися два трупи бороданів. Їх убив лейтенант із пістолета, але третій устиг кинути в нього ніж, а потім вистрелив уже в зупинене серце…»
Після появи цього твору по всьому Радянському Союзу вулиці почали називати іменем Олександра Стовби, а піонерські дружини змагалися за право називатися іменем АІСТа. Вражене емоційною потужністю зображення Дмитренком цієї трагедії суспільство численними вимогами домоглося від уряду СРСР народження Стовби званням Героя Радянського Союзу посмертно. А до того влада спромоглася лише на орден Леніна.
Згодом, у часи незалежності, Дмитренко переписав свій твір українською мовою. Тільки 2009 року, дякуючи відомому видавництву «Криниця», цей твір як «АІСТ: Сильніший від смерті» нарешті побачив світ. А завдяки програмі «Українська книга» роман потрапив до бібліотек усієї України. Саме Дмитренко, наче птах-рятівник, виніс понівечену війною, але безсмертну душу АІСТа з мороку забуття та болю й віддав людству. Однак автор так і не побачив цього видання. У листопаді 2009 року душа Олексія Дмитренка віднеслася в кращі світи.
Утім, з горнила Джелалабада «вилетіли» ще двоє. Вони, наче лелеки, теж підхопили недоспівану пісню АІСТа.
Василь Слапчук служив у 3-му батальйоні тієї ж 66-ї мотострілецької бригади. 12 лютого 1981 року він опинився майже у тих самих умовах, що й Стовба. Відділення, в якому служив Василь, залишили прикривати відхід колони. Під час бою його БМП підбили з гранатомета. Але Слапчуку вдалося усунути пошкодження й захистити своє життя. Він повернувся додому після тяжкого поранення з понівеченим тілом, але з натхненною лелечим світлом душею.
Як же потужно просвічується місія «Аіста» в одному з віршів Василя Слапчука, який долав палаючі гірські перевали Нангархара слідом за Стовбою» Одна із його збірок так і зветься – «Птах з обпаленим крилом» (2002 р.)
…Тіла горіли у вогні,
А душі вже знялись у вирій.
На рідну землю подались.
Як птах з обпаленим крилом,
Душа кружляла над селом.
У 2004 році творчість Василя Слапчука також відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.
Осмислюючи трагедії та руйнації, що їх неминуче приносить війна, Слапчук озвучує своє розуміння принципів людського існування, в якому до найвищих моральних і духовних скарбів відносить християнські цінності, зокрема, «не убий!».
Майбутній лауреат найвищоі національної мистецької відзнаки і заслужений діяч мистецтв України Василь Слапчук під час штурму бази моджахедів в ущелині То-ра-Бора у провінції Нангархар 18 червня 1981 року був тяжко поранений. Це була його остання бойова операція. Вона ж стала першим боєм наступного «Лелеки-Аіста» — Ігоря Моісєєнка, молодшого сержанта першого батальйону, батальйону Стовби, котрий прийшов тоді на виручку затиснутим у горах моджахедами третьому і десантно-штурмовим батальйонам.
Озираючись у минуле, Ігор пригадує обставини найпершого свого ратоборства: під час штурму гірської вершини повз нього, тоді ще необстріляного, знесиленого надлюдськими перевантаженнями і приголомшеного вперше баченою людською кров’ю дев’ятнадцятирічного хлопчину, пронесли на скривавленому плащ-наметі тяжко пораненого білявого солдата, Ігор був ще тілки на початку пекельних випробувань, яким було піддано Стовбу і Слапчука. А прибуття майбутнього письменника Ігоря Моісєєнка до 66-ї бригади сталося… 30 березня 1981 року.
Ігорю «пощастило», ніби сам Бог беріг його для місії «Аістів»: він повернувся в Україну, але з тяжкою черепно-мозковою травмою. Майже через двадцять років спалахнула і його творча зірка. У 2010 році роман І. Моісєєнка «Сектор обстрілу — «Аісти» визнано кращим твором на військову тематику. За перший в історії роман про війну в Афганістані українською мовою йому першому присвоєно звання лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького Міністерства оборони України. За сюжетом цього твору, перед загибеллю Стовба передає своєму підлеглому, теж надзвичайно обдарованому молодому поетові, рукописний поетичний зошит з недописаним віршем. Той вірш і постає символічним Хрестом, який передають один одному й несуть Богом натхненні, саможертовно зберігаючи у серцях ближніх світло мистецтва, гуманізму, які покликані відводити людство від прірви бездуховності.
Літературні критики стверджують, що нічого подібного за гостротою викриття війни на афганську тематику створено ще не було, до того ж у роману надзвичайно динамічний сюжет.
Ось лише один з відгуків на російський переклад «Сектора обстрілу…» в Інтернет-форумі читача з Ростова-на-Дону: «На охоте поднял ствол, но выстрелить не смог. Вспомнил «Сектор»… Ружье продам. Книгу читает сын…». Віталій Кличко, людина мужності безперечної, вражений надзвичайно потужним впливом твору, відзначав, що, прочитавши книгу одним подихом, навіть плакав на останніх сторінках. У поєднанні з шокуючою фінальною трагедією, сюжетна динаміка та емоційна довершеність роману настільки вражають свідомість людини, що читачі, порівнюючи у своїх відгуках стиль письма українського автора з майстерністю видатного німецького прозаїка Е.-М. Ремарка, пишуть, що після прочитання твору в них змінюється світогляд, вони стають переконаними пацифістами, відмовляються від зброї й насильства. «Істинні поети є провідниками волі Творця на Землі», — не втомлюється повторювати Моісєєнко.
Автор вважає, що роман «Сектор обстрілу…» — лише крок стежиною до серця читача. Головне призначення цього твору він бачить у тому, щоб дотягнутися до найпотаємніших закутків людської душі й донести включені до лауреатського видання роману звернення «Шлях із Армагеддону» і «Зупинити катастрофу», що стало підсумком Творчості усіх «Аістів», яких не здолали ешафоти війни. Автор пропонує суспільству перелік надзвичайно актуальних практичних заходів, які людство ще може здійснити задля порятунку цивілізації, що постала над прірвою самознищення. Головним із тих кроків має стати просвітлення людини до такого рівня духовності, коли вона зможе бачити наслідки своїх вчинків на багато століть уперед. Суспільство таких високоморальних людей свідомо відмовиться від негативних вчинків як від недоцільних і зможе побудувати безконфліктний неконкурентний устрій гармонійного розвитку, за якого стане можливим не тільки подолання усіх цивілізаційних криз (від тотальної корупції до глобального потепління), а й відкриття можливості отримання істинних знань про закони розвитку в гармонії із законами буття Всесвіту.

Людмила Кучеренко.