Деякий час я ініціювала активно діалоги в проросійських та російських групах. Намагалася достукатися до росіян та білорусів. Проінформувати. Донести правду. Вірила в їх людяність, в шанс на людяність, в свідомість, притомність, в логіку, чесність, честь і гідність. Зараз вже пізно взивати до серця і розуму, напевно. Але ту свою роботу вважаю важливою і потрібною. Інтернет-військо. Усі, хто боровся за Україну таки змогли трохи зрушити цей моноліт. Все що залишилось…
Так ось, в одній з російських пропогандиських груп переписка змусила мене подивитися на війну з погляду ворога. Я побачила ніби погляд з голови, з середини мізків рашистів. І це лякає. Я зрозуміла як вони міркують і чому. Уже більше тижня мій мозок шукає прийнятний вихід, враховуючи нове розуміння. Намагається проаналізувати і скласти план порятунку. І поки результату не має.
Розумієте, є вислів, що людська біда в тому, що ми слухаємо, щоб відповісти, а не щоб зрозуміти. Так от – я зрозуміла їх. І від того мені не по собі. Одна проста істина – рашисти ставляться до нас так, як і ми до них.
Ми їх ненавидимо за вторгнення, паплюження нашої землі, руйнування та вбивства. І ми вправі. Навіть святі, за таких обставин, були б вправі. А росіяни нас ненавидять тому, що ми посміли не здаватися, що руйнуємо їх картинку, їх мальовану велич. Що відриваємо руку, яка нас годує. (Це і наступні речення передають рашистські ставлення і бачення). Вони в недоумении, негодовании и ярости, що українці сміють вбивати своїх визволителів. Що той недонарод і менший брат сміє перечити великому брату, великій імперії. Вони вірять, що ми дикі звірі, які давно гострять кігті, щоб напасти та їх роздерти. Що в Україні немає своєї позиції і вона лише лялька Америки. Навіть не припускають, що народ може боротися за своє право на свободу – як же сміє – влада дана Богом і треба бути їй покірним, і з благоговінням приймати волю керманичів, адже вони Богом дані. (Тут постаралась релігія, яка в росії заполітизована як ніде в світі).
Вони правда вірять, що ніякої України нема. Їм противно думати, що хтось сміє бути не під ними, і не з ними. Якщо поруч є щось цінне – треба його заграбастати. Рашисти переконанні, що якщо в світі є щось хороше, то воно саме має прийти і вклонитися в ноги царю-батюшці і віддатися на благо великому і могутньому народу.
Вони правда думають, що коли люди говорять російською, то вони росіяни. І якщо якась там українська влада захотіла, щоб люди говорили українською в Україні – то це нацизм. Вони готові повірити в що завгодно, чим жахливіше, тим краще, аби виправдати свою жадібність, зверхність, пиху і заграбастицьку підлу лицемірну та маніпулятивну душонку.
От, пишу і уявляю, портрет однієї єдиної людини. І стає та велика росія такою нікчемного, що аж прикро. Але страшно. Страшно, що ці погляди, ці думки є ще й у головах деяких людей, які живуть в Україні. Їх не багато, але такі є. Від цього страшно.
І от, я зрозуміла як росіяни міркують. Зрозуміла, що вони ненавидять нас люто і жорстоко, за все вище перераховане, хоча продовжувати можна ще і ще. Вони готові за ці фактори вбивати і нищити. Принаймні частина з них. Решта дотримуються позиції “ні тим, ні сим”. Але, звісно, вони свято за путіна – він же керманич-цар, його Бог послав. А не слухати керманичів, то гріх і богохульство. Отже, все він робить правильно. Все так як має бути. Інакше, значить, не можна було…
Війна триває. Попри всі всі всііііі спроби і зусилля заблокувати інформацію для своїх, попри всі спалені в пересувних крематоріях трупи, до росії докочується інформація. Інтернет-коментатори, інтернет-військо зробили свою роботу. До частини росіян таки достукалися – вони, ризикуючи, виходять, протестують, намагаються впливати всіма силами на війну, щоб її припинити. Вибачаються за увесь русский нарід. Спалюють російські паспорти. Хоча, треба ще добре поміркувати чи варто вірити такій різкій зміні театральних декорацій.
Решта російського люду, усвідомлює, що їх рідні вбиті, покалічені або в полоні. Вони мають той багаж думок про який я писала зверху. За кожного свого клянуть і ненавидять Україну ще дужче. Вони приходять в магазини: немає продуктів, немає засобів гігієни, немає ліків, немає предметів розкоші та благ цивілізації. І рашисти не шукають причин в собі – ні, для цього треба володіти достатнім рівнем емпатії, моральної сили, тримати за душею запас честі та принциповості. Вони просто потроюють свою ненависть ждо українців – в цього наріду у всьому винні хтось. Хоча, не всі, звісно, такі. Думаю, на сьогодні, десь половина населення повна ненависті до України. Ще четверті просто на все плювати. А іншій чверті боляче і соромно, вони провадять боротьбу як можуть.
І ось ця половина люду уже втрачає залишки людяності – коли їх рідні, близькі дзвонять і розкажуть про свої ж звірства, вони цікавляться, яка вигода, що ті вкрали, і чи награбоване привезуть. В них немає ні співчуття, ні каяття, вони закликають нищити українців ще жорсткіше. Глухі до злочинів проти людяності, вбивств дітей і зґвалтувань жінок. Знущань та моріння голодом тисяч людей. Їм просто пофіг. Чисто і щиро. Вони вважають, що так правильно. Що це нормально. Що ми не люди, а звірі і якщо вони нас не винищать, то ми ринемо на їх могучу страну і зжеремо їх дітей та і їх самих заживо (кожен судить по собі). Тому вони сміються над нашими смертями, тішаться мародерству та вбивствам. Та і своїх не особливо оплакують. Це ж благо, боже діло покласти життя за захист свого – своїм вони вважають все, що їм захотілося. Вони ж імперія, як це хтось сміє в чомусь відмовляти.
Уявилась типова ситуація: великий громило пристає до дівчинки, щоб вона віддала йому свій обід, свій рюкзак, свої гроші, щоб служила йому, бо ж він великий і грізний, і як це вона сміє не давати йому те, що він жадає. Отак і Росія. Імперія жадає – як це так хтось сміє царю суперечити – треба смиренно вклонитися, поцілувати руку, що тебе гнобить і ще й подякувати, що маєш господаря. Бо ж він, той великий і грізний господарь-царь не існуватиме без раба, без пригнобленого. Він же в тому весь.
І що ми маємо. Моя коментаторська переписана відкрила мені ситуацію, вихід з якої я, поки що, не бачу. Виходить, що є ми, українці, які щиро ненавидимо рашистів – і маємо на це боже благословення і захист; і є вони, росіяни, які ненавидять нас, бо не в силах навіть приміряти на себе поняття честі, гідності та свободи.
Росія розуміє, що не виживе, якщо відступить – вона ж велика і могуча, на цій ідеї лише і тримається – страх і верховенство, поневолення та панівне покровительство. Тобто якщо немає над ким знущатися, то і велич втрачається. Якщо ця сторона програє, то просто зникне, перетвориться на невдаху. Вся полуда з усіх очей спаде. Крах і ганьба. Громилу виженуть і він втратить свою грізність.
Україна ж розуміє, що якщо програє – зникне, стане рабом, затюканим меншим братом з якого вічно знущатимуться, триматимуть в страху, маніпулюватимуть і використовуватимуть, виснажуватимуть і терзатимуть, задля демонстрації власної величі.
Дві сторони. Яка програє – втратить все. Шахова партія, за якою спостерігають всі, але битися за білих ніхто не наважується. Давид і Голіаф. Світло і тінь.
А тепер скажіть мені, без романтизму та ілюзій, скажіть, які можливі шляхи розвитку подальших подій – після нашої перемоги, мається на увазі. Мій мозок ще не знайшов прийнятного, замало інформації, напевно. Все було б простіше, якби після перемоги, росія просто перестала існувати. Якщо її уявити як окрему людину – ми б її навіть поховали, бо ми ж не звірі. І жили б далі як хотіли. Але це не одна людина. Це величезна територія, яка завжди буде нашим сусідом. От, що не пощастило, так не пощастило. І, на жаль, не можна між нами вклинити, скажімо, Німеччину. Якби можна було б, це вирішило багато проблем…
Я можу перебрати ще кілька правдоподібніших варіантів, але поки, мені здається, що треба добре переосмислити той факт, що вони нас ненавидять так же, як і ми їх (принаймні, частина з них). Вони клянуть нас, так же. Моляться про наші смерті. Можливо, дехто, так же, молиться за захист своїх солдат. Вони, так же, вірять в свою армію, ну, або схоже, як хто здатен. Вони теж плачуть, все таки, за втраченими, хай не всі, але таки плачуть.
Нам, в наших обставинах, в час жорстокого нападу і війни, простіше бачити в рашистах недорозвинутих диких нелюдей, народ без голосу та свободи слова, монстрів та … Але, все ж, вони просто люди, вони теж люди. Люди, які ненавидять нас. Ми ж їх ненавидимо у відповідь: за насильство, за війну, за жадобу гноблення, за руйнування, за смерті за.. за .. і за.. всього життя може не вистачити, щоб все перерахувати, щоб урахувати кожну долю і кожен біль . Ми також мусимо ненавидіти ворогів, бо інакше не зможемо захистити свій дім. Не зможемо вистрелити. Не зможемо знищити і прогнати зі своєї землі. Однак, вони не монстри, не могутні і не величні – вони просто люди і від цього не по собі.
Вороги. Особи з абсолютно іншою позицією і сприйняттям життя, ніж ми. Вони наші антагоністи, але, все ж таки, просто люди. Думаю, варто це добре розуміти, щоб вчасно себе вертати в реальність. В боях, під час нападу чи захисту нехай вони будуть ким завгодно – монстрами, недолюдами, упирями, ким завгодно. Але в полоні, в спілкуванні, при будь-якому контакті – пам’ятаємо, що вони просто люди, ниці, але, все ж, люди. І ми як демократія, як світло, як справедлива сила та істина маємо чітко вловлювати цю людську різницю між нами. Не варто демонізувати кожного росіянина/росіянку – деякі менш твердолобі, менш упереджені та живуть з більш розумною логікою та людським світобаченням.
І, отак, зараз є дві сторони, які ненавидять одна одну, в переважній більшості своєї людської живої сили, які один одному ніколи не простять цієї війни.
Моя свідомість все ще намагається осмислити все, що відбувається. Розум намагається осягнути до чого все це може призвести. Який варіант нашої остаточної, безапеляційної перемоги, не призведе до повторення війни…
Все ще осягаю. Все ще шукаю вихід. Намагаюся прокласти місток у прогнозоване майбутнє, де в Україні не буде війни і не буде на нашій землі ненависті, бо не буде рашистів.
Світлана Кучпилюк