Ткач М.М. Тепло забутого сонця: оповідання, новели, публіцистика, критичні статті та відгуки. – Чернігів: Десна Поліграф, 2024-288 с.
Доробок того чи іншого письменника може викликати різні думки, що є цілком закономірним. Та давайте не будемо вглиблюватися у тонкощі оціночнех суджень. Бо більше, на нашу думку, не дає спокою питання про те, чи відображає ця творчість дихання часу крізь призму авторського бачення навколосвіття.
Якщо під таким кутом зору дивитися на твори Михайла Ткача, то, безумовно, думається про позитивність у такому взоруванні, бо оповідання, новели та повість з книги “Тепло забутого сонця” – неперебутній вияв неореалізму, опертого на традиції вітчизняного прозописьма. Себто йдеться про твори, які позбавлені цензури комуністичного гатунку.
Це, до речі, підтверджують і твори, котрі починають нове видання. Скажімо у новелі: “Коли на твоїй землі війна” розповідається про те, як молодий хлопець Сергій опинився на передовій, аби боротися з рашистами – ворогами українського народу, а твір “Заповіт емігранта – ще один болісний доторк до теми війни. Але вже – через погляд крізь “історичні скельця” сприймання подій сучасності.
“Мелодія обірваної струни”- (принаймні, нам так здається) оповідання, яке по-своєму живить тематику уже згаданих творів. Адже у творі розповідається про воїна Павла, який осліп через жорстокість російських зайд в часи АТО. Читачі (і це закономірно) з презирством поставляться до його дружини Галини та її коханця Сашка, котрі намагаються влаштовути собі щасливе життя за рахунок каліки. Не заперечуватимемо, що це високохудожньо описує автор у цьому творі. Але цього разу до роздумувань змушує тематична близькість, хоч можна було дещо сказати про особливості твору з виражальницької точки зору.
Це – з одного боку. Але чи не можна сказати, що військова тематика у цій книзі – логічне продовження зображень мирного життя, якщо завжди залишається у фокусі читацького сприймання різність почувань людської душі і тема твору не має особливого значення у цьому контексті?
Дехто зауважить, що це – теоретичне роздумування. Але таке твердження не витримує критики, коли читаємо “Відвідини батька” чи “Переляк від рудого кота”. В першому з них йдеться про непростість почувань сільського парубка Романа, який підтримує зв’язки з батьком у місті, бо розуміє, що це є дуже важливо для матері, котра разом з сином самотує у селі, колись розійшовшись з чоловіком. “Переляк від рудого кота”- протилежність уже згаданому твору. Вже хоча б через те, що автором дотепно і виважено описано комічну ситуацію- реалію з недавньої української дійсності, коли начальство установи кудись подалося перед вихідними, а його підлеглі не знають як впоратися з ревізором.
На цьому тлі дещо вирізняються твори “Лебедині крила” та “Сяйво”. Передусім тому, що автор в центр своїх творів ставить материнське почуття. Але кожного разу оповідач дає змогу дивитися на нього по-іншому. Остап з першої написанки, який вже багато років живе волею долі на чужині, не розуміє важливості традицій роду, хоч і погоджується з побажаннями матері. З сумом з другом у творі думає про чужину баба Марина, яка на старості літ змушена перебиратися до сина Володимира у Мурманськ, хоч і не хоче цього (та не тільки тема вимушеного зросійщення постає у всій “красі”). На жаль, постає перед нами і тема байдужості до долі рідних людей через прагнення сумнівної вигоди для себе.
Ще одна цікавинка. Розділ малої прози завершує образок “Дощ”, який одинакує на тлі цікавого доторкання до проблем сучасності через дії людей. Описування вражає, бо відчувається, що автор дивиться на довколишність через призму художницького сприймання. “… перші краплі, як срібне намисто, падають за вікном на зморене листя”, “…сонце залюбки зазирає в твої очі…”
Та ловимо себе й на тому, що подібні словочарівності супроводжують й інші твори. Бо таки часто натрапляємо на літературні тропи у вигляді порівнянь, епітетів та метафор, пейзажинок. (Оскільки таких вдатностей є чимало, то наведемо тільки кілька прикладів)
І почнемо з порівнянь: “…плив гомін, як далекий дзвін”, “любов – це теж рабство, але рабство добровільне”, “липневе сонце після грозового дощу з’явилося поміж хмар – веселе, золотисте – ніби посміхається, проймає своїм світлим лагідним теплом”, “ коняка-розбишака”.
А хіба не зацікавлять епітети типу «простирадло поля», «обруч сонця», «вразлива струна», «синя нитка обрію», «голубе поле річки», «надривна тиша»? Чи, може, відштовхує від себе метафоричність на кшталт «звабними очима заглядала ніч», «розум ув’язнює серце», «чорні брови лягли на очі». Закономірно, що на цьому фоні такими органічними здаються пейзажинки і виглядають, мов їхнє логічне продовження. «Надворі, наче розжарений шматок металу, який коваль поклав на наковальню, з’явилося сонце», «Ранок спохмурнів: у ньому таїлося щось неочікуване, тривожне», «Услід озивається подих вітру».
Увагу до цих та подібних висловів не назвали б якоюсь надзвичайністю з літературознавчої точки зору. Бо саме вони говорять про неперебутню індивідуальність прозомислення автора. (Зрештою, це стосується й багатьох інших прихильників жанру, хоч деякі нахраписті «поціновувачі слова», продовжують називати їх поетизмами, котрі заважають прозі. Незважаючи на те, що життя вже давно спростувало цей постулат.) Якщо думка попереднього абзаца стосується усіх, то є й те, що залишається притаманним лише Михасю Ткачу. Маємо на увазі ту обставину, що на словочарівності помітно впливає його малярський хист. (До речі, й для оформлення цієї книги використано малюнки чернігівця. І це є продовженням традиції, яка є характерною для доробків Олега Германа, Ярослава Савчина, Богдана Смоляка…)
Варто, мабуть, зауважити, що цю тему прозаїк по-своєму продовжує у повісті «Очі зеленого гаю». Адже головний герой цього твору Андрій теж є художником. Читаючи написане, бачимо, як творчі задуми «живуть» з ним. Непростістю характеризуються і його взаємини з Лідою, яким автор приділяє чимало уваги. Тут маємо двоєдинність у вигляді конфліктності. (Між іншим, для тих, хто мав можливість раніше знайомитися з доробком цього автора, з’являється змога порівняти повісті, бо вони є такими різними. Якщо в творі «Очі зеленого гаю» переважає ліричність, то цього не скажеш про інші тексти.
Твір «Веселий Штанько або сторінки щоденника Грицька Селезня з Качківки» автор сам означує як романтично-пригодницьку повість. Ще тут є очевидним гумористичний струмінь. Повість «Пахне любисток і м’ята» охудожнена оповідь про родовід. Описування реалій сільського життя часів авторової молодості характеризує «Недописаний портрет».) Та не тільки мала проза і ця повість склали видання. Окремий розділ склали публіцистичні нотатки. (Зауважимо, що й ця есеїстика пронизана різністю.) Приміром, твір «Менщина – моє натхнення» – поетична оповідь про край, де письменник з’явився на білосвіт. Тому й з неослабною увагою читаємо описування буднів у селі Сахнівка тодішнього Менського району на Сіверщині, річок Снов і Мена. Зрозумілими є також наголоси на життєписах видатних людей, котрі пов’язали свої будні і свята з Чернігівщиною. Серед них – фольклорист Опанас Маркович, письменник Данило Мороз…
Важливо, що автор часто-густо оперує маловідомими фактами. А іноді трапляється й так, що автор стає першовідкривачем імені. Саме такі склалися у нашій свідомості склалися у нашій свідомості, коли читали розповідь про Павла Пришибу – автора книги спогадів «Моє життя», якого більшовицькі переслідування змусили з рідної Чернігівщини перебратися за океан.
Не можуть також не зацікавити творчі портрети наших сучасників, в переліку яких є неперебутні імена. Варто згадати хоча б про письменників Петра Сороку і Олексія Довгого, науковця і письменника Володимира Кузьменка… Цікаво, що в даному випадку маємо підстави говорити про невмирущість родинної пам’яті. Адже твір «Життя прожите в любові до слова» – доторк до пам’яті про рідного брата письменника Миколу, який, на жаль, уже відійшов назавжди у засвіти. Коли говорити про публіцистичну грань обдарування Михася Ткача, то, безумовно, не можна не помітити його постійного зацікавлення доробками інших авторів. Помічаємо захоплення новими творами, у якому немає поблажливості з верховини прожитих літ, а триває розмова без дидактики. Саме це характеризує рецензії на книги Станіслава Новицького, Павла Свища, Аліни Шевченко, Михайла Каменюка, Ліни Ланської, Олега Гончаренка…
Якщо ці роздуми книги не спонукають до різності розмірковувань про них, то є й неоднозначні частини видання. Передусім маємо на увазі появу критичних статтей про творчість Михася Ткача та відгуків на його твори. Бо дехто скаже, що такі писання є більше подібними на самопіар, бо твори, мовляв, повинні промовляти самі за себе… Розуміємо, звісно, що тут є раціональна зернина у такому міркуванні. Але… Водномить не вздріваємо нічого поганого у наявності таких роздумів. Вже хоча б через те, що живемо у такий час, що оприлюднення такої думки нерідко є проблемним через недостатню кількість друкованих видань та їхню малотиражність, а сайти й інші електронні застосунки не гарантують довговічність, адже після їхнього закриття все зникає у прірві часу.
Та не тільки це агітує за літературно-критичні розділи. Хіба читачеві не цікаво дізнатися думки лавреатів Шевченківської премії Анатолія Дімарова і Володимира Дрозда, письменників Сергія Ткаченка, Анатолія Шкуліпи, Сергія Дзюби, Валентини Мастєрової, Станіслава Шевченка, Лесі Степовички? Зрештою, це – продовження традиції, яка прогресує у вітчизняному літературному процесі. Згадаємо хоча б про книги таких творів, які свого часу були укладені Олегом Гончаренком, Віктором Гриценком, Петром Сорокою. Час від часу про думки інших авторів про власні твори бачимо у деяких книгах Геннадія Щипківського….
Ще про таке, либонь, слід згадати. Книга “Тепло забутого сонця” з’явилася тоді, коли авторові виповнилося чимало літ (він народився у вересні 1937 року). Творче довголіття? Саме так! І воно вказує на з’яву нових творів у наступних книгах.
Олег Василишин, кандидат філологічних наук,
доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії
ім. Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ
м.Кременець – смт.Шумськ,
Тернопільська обл.
Leave a Reply