Кожна людина має набір певних ознак виду, який зветься Homo sapiens.
У той же час, кожна людина неповторна – неповторні папілярні лінії, обличчя, його вираз, хода і ще багато-багато чого. Так само неповторна творча особистість.
Мікаел Тарівердієв казав, що автора можна вирізнити поміж інших за чотирма тактами мелодії. Цю тезу можна транспонувати на поетичну творчість.
Це дійсно так: за чотирма рядками можна чітко диференціювати автора, бо в них розкривається суть і ступінь його таланту.
Поезія відрізняється від прози тим, що прозовий твір треба найуважніше читати від початку до самого кінця. Щось пропустиш – і нитка сюжету урвалася. Це як забіг на довгу дистанцію: біжиш-біжиш-біжиш – а дистанція не кінчається.
Поезія – це спринт: рвонув – не встиг дух перевести, а дистанція вже й закінчилася! І таких відрізків у збірнику багато. Тож стартувати можна з усякої точки. І, якщо старт невдалий, то може й розхотітися стартувати ще й ще.
Читач, який має досвід, як будувалися збірки за часів СРСР, де спочатку йшла патріотика і лише десь всередині могла проскочити інтимна лірика, починав знайомство часто-густо не з початку, а з середини чи з кінця. І нічого страшного тут немає, бо кожен вірш – це закінчений твір. І кожен рівноправний. Тому досвідчені автори часто не розділяють текст за тематикою. І в цьому є своя принада.
Надаючи інформацію про книжку поезій Тетяни Микитась, підемо різними шляхами. Подивимося на побудову.
Книжка складається з трьох логічних розділів, які відповідають назві «Іду до тебе». Автор веде нас своїми дорогами. Перша – «У часі й просторі», друга – «Крізь війну до миру», третя – «Мелодія серця».
Поет, саме таким чином розташувавши поезії, умовно звів їх до логічно завершених розділів.
Тож дорога перша – дорога додому.
«Петрів батіг»… Ти щиро так синієш
В п’янких, духмяних, золотих житах,
А над тобою небо синню мліє,
Невидимий співає дзвінко птах.
«Петрів батіг» – це степова рослина, «цикорій». Підсвідомо вже першими словами, назвою рослини, яка символізує наші степи, автор окреслює малу батьківщину – село. Кожна поезія, кожен рядок просякнутий духом колиски нашого народу, сповнений любові до своєї землі, до своєї мови, до сельчан.
Тексти патріотичного спрямування автор розміщує в середині книжки, аби спочатку не травмувати читача сильними емоціями, пов’язаними з війною на Сході, де ллється кров, де гинуть кращі сини й доньки Батьківщини. А в тилу – страждання близьких, їхні
сльози… Водночас це надає значущості патріотичним мотивам.
Ось вони, перші рядки першої поезії:
Ти чуєш, мамо, я з тобою, й знову
Лежу у люльці, сплетеній отцем,
Підспівую тобі я колискову,
Твоїм милуюсь всміхненим лицем…
Ми зразу налаштовуємося на гірку ліричну сповідь загиблого воїна, який з потойбіччя звертається з найніжнішими словами до свої неньки. Душа рветься від цих слів!
Але ми далі підемо обраним шляхом – візьмемо чотири перших рядки з третього розділу. До речі, уся книжка присвячується покійному чоловікові Володимирові Микитасеві. Тож зрозуміло, до кого ця дорога – до нього, єдиного, коханого, незабутнього, оплаканого, а тепер ще й увічненого в поезії…
Ти – моя зустріч неждана,
Пісня моя весняна.
Ти – моя доля, кохання,
Радість моя осяйна.
Читачу, хто б з нас не хотів, щоб до нього так палко зверталася його кохана половинка?.. І бажано, щоб ще за життя… Але залишмо емоції, аби не витратити запал перед прочитанням повних текстів відвертої поезії. Побережімо сльози й захват від того потоку почуттів, який нас очікує.
Подивімося на останній акорд — на останній катрен останнього вірша.
Але вдячна, пам’яте, тобі,
Що гортаєш спогади зі мною,
Що вертаєш незабутні дні…
Пам’яте, в боргу перед тобою.
Мабуть, коментарі зайві…
Тож готуймося до сприйняття цього тихого ліричного потоку мудрих слів, не придуманих, не вимучених образів. Усе так зримо, просто… Але в цій простоті й традиційності проглядається коріння народної мудрості, просліджується пісенність рідної мови. Не перевантажуючи цей текст лінгвістичними дослідженнями, слід сказати про різноманітність поетичної побудови, про знахідки.
Читач побачить такі авторські прийоми, як повтори певних зворотів з катрену в катрен, складну будову речень. Вірші написані в різних ритмах, хоча переважає п’яти- й чотиристопний ямб. Є диптих, цикл, коротка поема, сонет. Більшість віршів побудовано строфічно, римування перехресне, але зустрічається й паралельне. Рими здебільшого точні, але є й знахідки серед неточних рим. У деяких поезіях автор свідомо використовує дієслівні рими, що взагалі-то не є погано, бо її поезія йде від народної, пісенної.
Кілька слів про автора. Тетяна – однокурсниця моєї дружини. Вони разом вступали на філфак Кіровоградського педінституту ім. О.Пушкіна (нині – Центрально-український педуніверситет ім. В.Винниченка). Пам’ятаю дівчат з їхньої групи: скромні, тихі, з жагою
до знань. Вони потім утворили базу сільської – і не лише – школи. З них вийшли яскраві особистості. Подруга, Катерина Лісовенко, нині член НСПУ. Їм було в кого вчитися – їм випало щастя, що предмет «сучукрліт» викладав Микола Кузьмович Смоленчук, блискучий педагог, яскрава особистість, талановитий прозаїк, який в ті часи уже був членом НСПУ (а їх тоді в Кіровоградській області було аж два!), головою обласного літоб’єднання «Степ». Нині, як і моя дружина, яка останнім часом є коректором усіх публікацій «степівчан» і автором критичних та літературознавчих статей, Тетяна входить до складу цього літоб’єднання.
Коли я звертався до автора книжки, запитуючи, чи могла вона уявити в ті далекі студентські роки, що вона буде писати вірші, до яких я теж прикладатиму руку, що буде друкуватися, вона щиро зізнавалася, що ні!
Читачу, порадіймо за Тетяну Микитась — скромну, тиху особистість, яка має свій, ні з ким незрівнянний потужний голос. І за те, що, нарешті, побачила світ її перша книжка. І подякуймо Богові, що він дав авторові снаги, послав друзів-однодумців, спонсорів. Хоч і пізно вийшла книжка, та не спізнилася до читача.
Тож нехай щастить авторові, її творові, бо вони цього варті!
Олександр Архангельський,
м. Кропивницький