25 червня виповнюється 160-а річниця від народження видатного архітектора ХІХ – ХХ століть, нашого земляка, професора Яна Сас Зубжицького (1860 – 1935).
Зубжицький перш за все залишив по собі величезну матеріальну спадщину – у камені та цеглі. Йому належить більше 120 архітектурних проектів, реалізованих на широкому географічному просторі: від Кракова до Чорткова. Кожен з них – унікальний, немає жодної копії. У більшості це були творіння сакральної архітектури: костели, церкви, монастирі, каплиці. Найбільш відомі: костел святого Йосифа на краківському Підгір’ї, костел місіонаріїв у Тарнові та костел і монастир капуцинів на львівському Замарстинові. Багато у його творчому доробку будівель світського призначення, як громадських так і приватних. Чимало, на жаль, проектів, що не вдалося втілити через брак коштів та воєнне лихоліття, а також таких будівель, що не збереглися до наших часів у первинному стані.
Звісно ж, маестро не міг не обдарувати своїми творіннями рідного краю – Поділля. В сучасній Україні найбільше з них знаходиться саме у нас на Тернопільщині. Є серед них справжні архітектурні шедеври, як то церква Архистратига Михаїла у Товстому та костел домініканців у Чорткові. Окрім згаданих, інші творіння Яна Зубжицького збереглися також у Підгайцях, Товстому, Антонові, Рожанівці, Ангелівці.
Ян Зубжицький був багатогранною особистістю, “людиною Відродження”: він не обмежувався практикою архітектора, впродовж багатьох років викладав мистецтво архітектури у Львівській політехніці, виховав власну школу архітекторів, видав кілька десятків книг і кілька сотень статей, був активним діячем пам’ятко-охоронної справи, реставратором, автором підручників з історії та теорії архітектури, а також книг, що популяризували ідеї культурної самобутності слов’янських народів, нарешті – залишив нащадкам розлогі спогади про свій час і свій край…
Народився Ян Кароль Сас-Зубжицький 25 червня 1860 року у містечку Товсте на теплому Поділлі. Його батько, Марцелій Зубжицький, працював народним учителем у тамтешній початковій школі, яка була одночасно й оселею його родини. Дід, Юзеф Зубжицький, служив суддею у Тлумачі. Вчительська праця Марцелія була єдиним джерелом матеріального добробуту сім’ї, у якій виховувалося шестеро дітей. У родині панувала польська патріотична традиція. Представники роду Зубжицьких боролися за незалежність Речі Посполитої у часи поділів, починаючи від Наполеонівських воєн. Батько майбутнього архітектора у 1963 році приєднався до армії Січневого повстання проти царизму. При цьому Зубжицькі шанували патріотичні та релігійні традиції своїх сусідів-українців, були частими гостями у їхній оселях та на святкових урочистостях. Життя родини проходило у ритмі подвійного “юліано-григоріанського” календаря. Барвисту картину полікультурного на той час світу галіційської провінції Ян Зубжицький згодом змалює у книжці “Розарій родинних спогадів”.
Початкову освіту Януш отримав від батьків, а продовжив вже у Снятинській реальній школі та Станиславівській цісарсько-королівській гімназії. У 1880 році він поступає до Львівської політехніки, єдиного університету у тодішній Галіції, у якому можна було здобути фах архітектора. Того ж року помирає батько Марцелій, тож від першого курсу університетських студій Янові довелося самому заробляти на прожиття у столичному Львові, виконуючи ескізи та технічні креслення для будівельних проектів львівських архітекторів.
У ці роки його талант формується під впливом професора Юліана Захарєвича, декана будівельного факультету Політехніки. На його духовне становлення і формування світогляду мав великий вплив також рідний дядько, отець Роман Зубжицький, доктор богослов’я, на той час ректор львівської семінарії. У Львові Ян знаходить й особисте щастя – Люцію з Олевінських, доньку викладача університету Франциска Олевиньського. Про глибокі почуття Яна до Луції свідчать зошити та листи, писані закоханим юнаком та збережені в сімейному архіві, ноти патріотичних та романтичних пісень, які Люція грала на фортепіано. У 1886 році вони одружуються, через два роки у них народжується син, Людомир. Але безхмарне подружнє життя тривало недовго – Люція несподівано померла у 1990 році…
Ще у студентські роки Ян Зубжицький дебютував як автор, у 1884 році видавши книгу про старохристиянський стиль в архітектурі, яка містила рукописний текст та ілюстрації, намальовані через кальку. Почав писати ще одну теоретичну книгу «Середньовічне мистецтво за німецькими, французькими та англійськими творами». Як найбільш обдарованому зі студентів, саме йому було довірено зробити у 1884 році інвентарний опис та малюнки декору Успенської греко-католицької церкви, опублікований в ювілейному альбомі Ставропігійським інститутом. Вже у рік закінчення університету, 1885-й, він розробляє перший власний архітектурний проект – будівлі пансіонату для курорту Риманув, що на лемківському Підкарпатті.
Неординарні здібності та працьовитість, властиві Янові, не залишаються непоміченими – відразу після завершення навчання професор Захарєвич запрошує його помічником на свою кафедру. Але вже наступного року Зубжицький виграє конкурс на посаду інспектора будівельних робіт, оголошений магістратом Кракова, і переїздить до Західної Галичини. У “краківський період” він проявився вже як цілком самостійний архітектор, дослідник та автор теоретичних праць.
У цей час Європою поширюються новітні архітектурні стилі – сецесія та модернізм. Однак Зубжицький ставиться до них з пересторогою, вбачаючи певні загрози для самобутності архітектури Східної Європи, яка на його переконання, повинна зберігати особливості слов’янських культур, що живляться традиціями будівництва від давньої Речі Посполитої, Київської та Галицької Русі.
Він сприймав архітектуру як засіб для передачі важливого змісту, що формується з культурної автентики кожного краю, природного та історичного ландшафту. Що зміцнює ідентичність кожного з народів та збагачує розмаїття їхніх “малих батьківщин”.
З властивою йому безкомпромісністю відкидаючи модерністські віяння в архітектурі, він невдовзі став виразною і легкою мішенню атак тих мистецтвознавців, котрі називали його “архітектором, зануреним у середньовіччя”, “який запізнився на ціле покоління”. Але прихильність Зубжицького до романтичної та історичної традиції власної “малої батьківщини” залишалася завжди непохитною. Жоден інший митець, такою ж мірою, як він, не взяв на себе роль захисника традиційних цінностей та регіонального колориту в епоху революційних змін в архітектурі початку ХХ століття.
Проекти численних неоготичних костелів, які народжуються у “краківський період” творчості Зубжицького, у Західній Галичині, над Віслою, він сам назвав “надвіслянською готикою”. Згодом цей термін стає загальноприйнятним. Тут ним створюється також чимало проектів громадських будівель, як наприклад виховний заклад у Кракові, ратуші у містах Йорданув, Затор, Неполомнице, міський суд та гімназія у Мислєніцях, будинок товариства “Сокіл” у Бжозові. У Кракові він провадить також художній нагляд над ходом реставрації Маріацького костелу. Створює й чотири проекти перебудови храмів для рідного краю.
Першим був проект перебудови костелу святого Станіслава у Козовій (1895 – 99). Будівництво неоготичного костелу розтягнулося на довгі роки через фінансові труднощі, тож до І Світової війни так і не було завершене. При проходженні фронту бойових дій костел зазнав пошкоджень, але був частково відновлений у вигляді, далекому від первинного проекту. Встояв він і у ІІ Світову. Костел не пережив лише доби “войовничого атеїзму” – його зруйнували вже у 1976 році…
На місці скромних барокових споруд XVII та XІХ століття за проектами Зубжицького будуються у неоготичних формах, практично наново: Домініканський костел святого Станіслава у Чорткові та парафіяльний костел святої Анни у Товстому. Одночасно проектується греко-католицька каплиця у Рожанівці (1907). Основний обсяг робіт із спорудження храму у Чорткові було виконано у 1907 – 1910 роках. Після І Світової війни їх було продовжено. Мистецький проект головного вівтаря домініканці замовили у Зубжицького вже у 1927 році. Новий костел у Товстому також зводили впродовж трьох років: з 1909 по 1912-й. Маестро не раз приїздів на рідне Поділля з метою нагляду за будівництвом власних творінь і був задоволений ними.
На жаль, костел у Товстому не зберігся до наших часів у первісному вигляді… Над Домініканським костелом у Чорткові у 70-ї роки, коли він використовувався як торговий склад, також нависала загроза знищення. Комуністичні можновладці підкріплювали свої наміри тими ж аргументами, що і мистецтвознавці початку століття. Що буцімто костел “є зразком еклектики в архітектурі”, “не представляє мистецької цінності”, притому заважає модернізації центральної частини міста. На щастя, у Чорткові знайшлися люди, які стримали наміри вандалів.
Попри феноменальну продуктивність “краківського періоду” творчості Зубжицького, Краків так і не став для нього другою батьківщино. Він все гостріше відчував культурні відмінності заходу та сходу Галичини і прагнув повернутися до батьківщини першої і єдиної. У 1909 році помирає його син, Людомир Марцелій. Можливо, ця болісна втрата прискорила від’їзд з Кракова.
Рішення про повернення до Львова було прийнято у 1912 році. Маестро відразу відкриває власне архітектурне бюро, а під кінець рок отримує професорське звання та кафедру історії архітектури й естетики у Львівській політехніці. Відтоді його викладацька та творча діяльність у Львові переривається лише на роки І Світової війни, які він вимушено проводить у Кросно та Відні. Тут він очолює роботу Віденської комісії по відбудові міст та сіл після воєнних руйнувань. Деякі з проектів, розроблених та запропонованих комісії самим Зубжицьким, стосуються міст Східної Галичини – наприклад, проект відбудови Жовкви та Камьонки Струмилової (нині Кам’янка-Бузька).
Повоєнний період діяльності Зубжицького вже нерозривно пов’язаний зі Львовом. Він повертається на кафедру у Політехніці, продовжує творення власних проектів. Найбільш резонансним у той час виявився проект комплексу будівель костелу та монастиря капуцинів у Замарстинові, на той час передмісті Львова. Проект спочатку був сприйнятий критично керівництвом ордену капуцинів, які вважали його недостатньо модерним. Але критики не встояли перед високим авторитетом професора Зубжицького та львівського єпископа Юзефа Більчевського, який високо оцінив та підтримав задум Майстра. Робота над проектом, витриманим в історичному “зигмунтовському” стилі, та дискусія довкола нього тривали з 1921 по 1925 рік, будівництво було завершено у 1930 році.
Наступним шедевром у творчості Яна Зубжицького стала Михайлівська церква у його родинному Товстому. Рішення про її будівництво на місці знесеної дерев’яної церкви, у центрі містечка, поруч із костелом та синагогою, було прийняте у 1922 році. Зубжицький проектує храм, значно більший за місцевий костел, зі складною просторовою структурою, багатим оздобленням – тим самим висловлюючи свою шану греко-католикам, які спільно творили історичну Річ Посполиту, романтичним апологетом якої він був. Але будівництво такого монументального та багатого храму виявилося надто складним завданням для греко-католицької громади Товстого. Попри багаторічні зусилля настоятелів храму, отців Теодозія Курп’яка та Антона Навольського, і навіть за активної допомоги мешканців містечка усіх без виключення конфесій будівельні роботи не вдавалося вести без тривалих зупинок. Кошти на будівництво з року в рік збиралися мешканцями усіх навколишніх сіл. Храм було освячено лише у 1939 році, а оздоблення інтер’єру тривало ще й у роки ІІ Світової війни. Автор так і не зміг побачити своє творіння за життя. Та все ж його величний задум було втілено у рідному містечку. Ним він підсумував своє уявлення про особливості греко-католицької архітектури Поділля та надав нащадкам неперевершений її зразок.
А вже останнім проектом Маестро став скромний та гармонійний костелик товстенської парафії у сусідньому селі Антонові (1934). Ним він вкотре засвідчив свій талант творця малих сакральних форм. Ще раз підкреслив вірність власному мистецькому кредо: творення архітектури, яка висвітлює унікальність культурної та історичної спадщини свого краю. І немовби віддав останній синівський борг рідній землі…
Помер Ян Сас-Зубжицький у 1935-у, у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.
Як бачимо, попри колосальну за масштабами творчу спадщину, маестро далеко не завжди був зрозумілий та належно оцінений сучасниками. У наш час його ім’я майже забуте у рідному краї. Ви не зустрінете вулички, названої його іменем ані у рідній провінції, ані в освіченому та гоноровому Львові. Не знайдете монографії українською мовою з викладенням його творчого доробку. У Львові досі мешкає онук архітектора, Ян Тиссон, який зберігає величезний родинний архів. Але той архів не зацікавив досі жодного українського дослідника. Могила творця сотні архітектурних шедеврів на Личакові вражає своєю скромністю, якщо не убогістю…
Але на часі – проливати світло. На часі усвідомлювати, що батьківщина одна в усіх людей, котрі народжувалися і помирали на цій землі: українців, поляків, євреїв…І що історична спадщина у нас – спільна.
І час врешті-решт час усе розмістить по своїх місцях. Як би не ставилися мистецтвознавці до його романтичного стилю, поза сумнівом, архітектурні проекти Зубжицького є гармонійними з художньої точки зору, та бездоганними – з технічної. Вони вже достойно винесли випробування століттям часу і досі служать окрасою багатьох міст і містечок. Його костели мирно сусідять на одних вулицях з сецесійними віллами та модерністськими ратушами. Велику кількість їх внесено до реєстрів пам’яток архітектури, як в Україні, так і у Польщі. Будьмо відверті, далеко не кожна сучасна сакральна будівля може зрівнятися з ними у красі та гармонії, хоч би й тричі позолотили її. Без його Михайлівської церкви не можна уявити собі Товсте. Без Домініканського костелу Чортків не став би містом Чортковом.
Беззаперечними є заслуги Маестро в інвентаризації та реставрації пам’яток. Його багатотомна монографія “Скарби архітектури Польщі” донині привертає увагу архітекторів та краєзнавців. Його теоретичні твори обговорюються в дискусіях про ідею національного мистецтва. Його спогади є цікавим літературним пам’ятником минулого нашого краю, нашої спільної з ним “малої батьківщини”.
Настав час пізнавати творчу постать Зубжицького у всій величі та розмаїтті його таланту. І намагатися більше не втрачати нічого із створеного та подарованого ним.
Олександр Степаненко,
“Гельсінська ініціатива-ХХІ”
На фото – костели у Чорткові, Антонові і церква у Товстому
.
Церква у смт Товсте
Костел в с. Антонів