Вчора вона ще була вдома. А нині сидить серед кімнати. Німої. Стіл, тумбочка. Табуретки. Дві.
Так голосно цока годинник. Ніби літа рахує. Ой швидше б…
Потьмарився спогад.
Тоді у клятій Німеччині бігли на неї пси ворожі. Шматували тіло. Очуняла-оклигала. Щоб знов на фашиста-пана працювати.
Та не стерпіла. Тікала з неволі рабської крізь дроти колючі. На Україну. Ледь живою тікала. Дісталась!…
А Львів сірим каменем приголубив. Чужий. Не пах роздоллям степовим, не пах динями, соняхами. Та долю тут разом з перемогою сорок п’ятого зустріла. Зраділа… Під грудьми нове життя забилось!
І враз чоловік міцним зубом скреготнув:
– Москалиха!…
Не плакала.
Тільки на ріднішу їй землю, у Запоріжжя, рвалась.
І вирвалась. А там дитя народилось. Чекала сина –
Бог дав дочку…
Та скривився господар найманої квартири:
— Бандерча привела.
Заболіло.
Голосніше зацокав на стіні годинник. Зайшла жіночка. Мабуть, наглядачка у її новім домі. Для пристарілих.
– Обідати!…
Вчора вона ще була вдома. Вдома обідала. Хліб. Суп. Помідор. Пенсія маленька. Та її. Кімнатка – її. А друга – доччина. Жили удвох. Роками. Разом. Зі слізьми радісними Незалежність України зустріли.
Нарешті – щастя! Мрія-доля… Та незалежність волю дала – роботу забрала. І вибралась дочка у Москву. Долар відчула — матір забула!…
І ось привезла. Здала у дім чужий. Як книгу. Нечитану. До бібліотеки.
… Всі нечитані книги читає Бог.
Жанна Юзва.