Іващук М. Перемальовані дощі: вірші, вибране, критика, два ювілеї. Тернопіль: Підручники і посібники. 2025. – 208 с.
Спершу була розповідь журналістки і поетки Галини Вандзеляк про нову книгу Михайла Іващука «Перемальовані дощі» у «Свободі» – газеті (9 липня ц.р.), де автор друку працював багато років. Після цього зателефонував до нього. І того ж дня Михайло вислав мені видання, оперативно повідомивши про це. Ще й сказав, що супроводив це листом. Чесно кажучи, гадав, що з нього і почну знайомство з новотвором.
Але вийшло навпаки. Коли надіслане отримав, то передусім почав гортати сторінки поліграфічного виробу, вчитуючись у літерострій. А лист був заключною стравою у тогоденному читальницькому раціоні. Зір зупинився на фразі колеги (ми разом газетярували), що, мовляв, не варто нічого писати про книгу, бо в попередній рецензії на поетичну збірку «Як летіти втомиться крило», яка, як і перша – «День лише вдосвіта досконалий», увійшла до «Перемальованих дощів», й так уже все мовлено.
Ой, брате, по духу! Не так воно, зовсім не так! Тому вирішив вчинити наперекір побажанню. По-перше, як і словохудожник з «Перемальованих дощів», завжди відгукуюсь на те, що отримую поштою. І мовчу (не без різкуватих розмов з книготворцями) про те, що не справило позитивного враження. По-друге, в попередньому відгуці не все сказано через бажання відгукувача не надто розпросторюватись у думкуваннях. Та й має новодрук те, чого не було в попередніх книгах.
Саме воно привабило чи не найбільше. Насамперед це стосується віршів. Лишень 31 новий твір маємо в розділі «Нові вірші». Бо є у них сліди образного мислення. «Кожен поет живе на своїй планеті», «Людина живе разом з вірою й вітром», «Ті слова, що живуть, як приблуди, виражають матерію й дух». А ще ж можна балакати про такі словочарівності, як «талант людської доброти», «гущавина днів»…
Якщо коротко оцінювати ці римування, то, либонь, не буде перебільшенням, що вони – логічне продовження розмірковувань, що вже були у виданнях «День лише вдосвіта досконалий»; «Як летіти втомиться крило». Хіба не свідчать про це окремі висловлювання з них? «Це був не гріх, а тільки намір зірвати сповіді бинти», «Життя поета – вічний полігон, де не вмовкають пристрастей двобої», «І, як правило, саме істина славу лущить, як білка горішки…». А ще згадаю про такі поетичні образи, як «простий сюжет усіх століть», «обіцянок сувій», «прядиво проблем»… (Зрештою, це – мої суб’єктивні зауваги. І кожен спроможний по-своєму продовжити їх після знайомства з книгою).
Ще один нюансик. Під багатьма творами бачимо дві дати їхньої появи. Що це? Та звичайне переписування раніше оприлюдненого. Розумію неоднозначне ставлення до цього явища. Сам теж негативно сприймаю так зване ідеологічне «редагування», яке поширене серед літераторів старшого покоління. Тут мені ближчою до душі є позиція незабутнього Романа Іваничука, котрий говорив , що нічого не змінював би у колишніх творах при перевиданні, бо ніколи не кривив душею. Але «Перемальованих дощів» це не стосується. Правка, яка і позначена новою датою, стосується деяких мовних наголосів чи підсилює ту або іншу думку, в цілому не змінюючи теми твору та форми викладу думки.
Поглиблю цю тезу. І думаю, що тут на підмогу може прийти твір «Із себе вичавлюю раба». У книзі «День лише вдосвіта досконалий» він звучав так: «Із себе вичавлю раба За класичною схемою: крапля за краплею. І вже потічок, вода… А що залишилось І стовбичить у ній Босоногою чаплею?». А в «Перемальованих дощах» замість фрази «А що залишилось і т. д.» з’явилося: «…І я знов на човні, Дзвенять ланцюги. І знову, як раб,Веслами правлю я…». Не заперечую, що мені імпонував образ «босоногої чаплі» в контексті написаного. Але автор (це – його право) чіткіше мовив про поривання людської душі з височінні прожитого.
З попередньої книги «Як летіти втомиться крило» у «Перемальовані дощі» перемандрував текст «Поети роз’їжджаються по селах» з сумним передсловом , в якому автор говорить про те, що після фізичної смерти відомі поети і журналісти «повертаються» туди , де народилися. «На цвинтарі в селі замкнеться коло «Життя, віршів, любові до Вкраїни». Опісля цього ще більше розумієш щемливість рядків Михайла Іващука: «Поховайте мене у селі, Біля тата чи мами. Так буде простіше мені Віддавати батькам борги. Ми ж тепер будемо Один від одного не за горами, А на відстані, Може, метра, а, може, руки…».(Зрозуміло, що до образності мислення додається усвідомлення вічності).
Чи не ним продиктована думка мого колеги про те, чи відбувся він як поет? Бо саме про це він запитував у листі. Та після рядків, процитованих у попередніх абзацах, негативного висновку бути не може. І жодного значення не має та обставина, що волію чи не в кожному вірші бачити цікаві образи. Бо мають значення і неординарні зболеність та щирість почуттів. А щодо останніх, то вони у цих поезіях є. І не може бути нещирої сповіді…
…Ще про непросте і болюче. Десь на перших сторінках книги побачив фото відомого аграрія Тернопільщини Антона Білика. Й подумалося, що під обкладинкою ще має бути розповідь про нього. Не помилився. Бо завершує цю книгу журналістський матеріал «На могилу до Антона Білика», де автор повів мову про те, як вклонився пам’яті шанованої людини, поділився спогадами про неї. (Час від часу у різних виданнях зустрічаю матеріали про тих, хто фінансово підтримував літераторів. На жаль, часто-густо, вони, ці публікації, образно кажучи, якісь «ялові». А тут – знову промовляння щирості, що є рідкістю у цей зворохоблений час).
Та вона, щирість, панує не тільки тут. Маю на увазі і заспівну у книзі публікацію «Замість передмови», де автор «Перемальованих дощів» з теплинкою у душі згадує про колишніх однокурсників з факультету журналістики Львівського держуніверситету, де в шістдесятих роках на курсі навчалося тільки двадцять п’ять молодих людей. Зустрінемо спомини про Андрія Ситая, Миколу Кривого, Ярослава Бензу, Зенона Михлика, Романа Андріяшка, Михайла Івановича, Романа Соловчука, В’ячеслава Болотнюка, які, ставши відомими журналістами і гарними письменниками, уже відійшли у засвіти.
…Дехто скаже, що автор увімкнув сумну платівку. Та давайте не будемо словесно «гопакувати» навколо цього «феномену». Михайла Іващука підштовхують до цієї теми прожиті літа. Та й, здається, не тільки вони. Бо ж є книги, творці яких відверто фокусуються на власних переживаннях, а інші вкладають їх у дії героїв. Мій колега належить до перших. І неможливо однозначно висновковати, який з них є ліпшим. Тільки час може відповісти.
Уявляю собі, що через багато років хтось знову зацікавиться «Перемальованими дощами», які вийшли хоч і мінімальним тиражем, але є доступними для читачів в електронній бібліотеці на сайті Тернопільської ОУНБ. І в цій книзі хтось шукатиме відповідей на те, що хвилює.
Хіба не заради цього береться за перо журналіст і письменник?
Ігор ФАРИНА,
селище Шумськ
на Тернопіллі
Leave a Reply