Не таємниця й не відкриття, що батьки вельми люблять своїх дітей і зичать щастя своєму чадові. Однак, інколи така любов сліпа й сердобольна. Вона не уквітчує житейську стезю, але радше вкриває її терниною.
Наведу конкретний приклад. Дійсно, він поодинокий, та не винятковий. Один приятель, який направду переймається майбутнім свого сина-юнака, бідкається з того, чому той не одружується? І його потерпанню нема кінця-краю. Ба, більше – усі друзі знають його клопіт. Очевидно, що то не заморока, а штучно всаджений у голову пункт, який, мабуть, не дає спокою цьому таточкові. Невже син-парубок повинен проживати життя батька? Будучи дітьми, ми повинні слухатися родичів, які дбають про нас… Згодом вони говорять нам, як прожити наше життя. Та коли дитина хоче прожити своє життя, а не чуже, їй потрібно прислухатися до себе, а не до думок оточення. Ричард Фейнман з цього приводу дає глибоку й мудру думку: «Ви не несете відповідальність за те, щоб жити відповідно до думок інших. Я не несу відповідальність за те, яким я повинен бути, на думку інших. Це їхня помилка, а не мій гандж».
Чому ж син чи дочка мають бути слухняними у менторсько-догматичних захцянках батьків? Мої сини вирішили одружитися. Я лише був задоволений, та не втручався в їхній вибір. Вся наша доля залежить не від рішень інших людей, а тільки від своїх. Інакше, ми будуємо не свою, а чужу долю.
До речі, після довжелезної тиради про своє переживання та непутящість сина мій приятель ненароком обмовився. Та не знаю, чи тепер він хоча крапельку бідкається з того, ще неодноразово не поділяв вибору свого сина, який знайомив тата зі своїми подругами? Йому не подобалась то та, то інша юнка. Хотілося запитати свого товариша, чи справді він убив собі думку в голову, що його син – принц на білому коні?
От така сліпа батьківська любов не лише здатна нашкодити, але й може переорати назавше щастя свого пещеного чада…
Зиновій Бичко, НСЖУ