Новели війни

КЛЮЧНИЦЯ

Приліт першої ракети вважай ніхто у їхньому  посьолку не запримітив. Ну, не те, щоб аж так… Звісно, чули завивання і вибух… Але знаєте, як воно буває? Як у відомій колись пісні… Місто подумало, що йдуть навчання… Людина – вона ж завжди переконує себе, що її оті “прильоти” не стосуються. Це десь там, майже у сусіда бабахнуло! А он її хату ота біда неодмінно омине і усе буде, як ото американці кажуть – окей!

Отож, перший, майже пробний. Ніхто на те, що десь там прогриміло у промзоні, за ставами та очеретами не звернув  особливої уваги. Та мало що там могло статися? Може, на самому підприємстві і гахнуло. Чого там тільки немає, якої  хімії не повигадували! Знай, людей отруюють. Ото й добре, що    тієї гидоти хімічної стало менше. Зовсім би її позбутися. А воно ж  грюкнуло, та так сильно, що  не запримітити – неможливо! Так гримнуло, що мати рідна…

Але ота перша ракета, ото послання сатани, просичавши над будинками, над майданом, над базаром, над пам”ятниками Леніну і Будьоному, над колишнім райкомом і навіть над офісом податкової, словом – над усім центральним і головним, насправді  гепнулась десь там, за очеретами. Спершу гадали собі, що у промзоні. Але ж ні! Помилочка вийшла! Бо хіба ту сатану можна як слід роздивитися? Летить зі швидкістю звуку і не каже, куди саме! Ця ж упала у ярузі, куди ніхто без особливої потреби не ходить. Кажуть,  у тій глибочині, прорізаній колись великими та злими водами, а нині зарослій чагар”ями і чортополохами, у далекі часи розбійники промишляли. Ох, і люті були!  Але то діла давно минулих днів! Нині вже люди не ті! Цивілізованими стали. І якщо доходить до вбивства, то неодмінно балістичною ракетою,    яка, падаючи на вашу голову, не залишає з людини навіть мокрого місця.

Ота перша провісниця біди долетіла до яруги, гепнулась там об земельку та добряче потрясла повітря вибуховою хвилею.  Від тієї хвилі пройшовся трем вікнами посьолка і облетіло на тополях трохи листя, що завчасно цьогоріч  взялося жовтизною уже наприкінці літа.

І на тому,     вважай – можна поставити крапку. Було і нема!  І наче й не було зовсім. Усе стихло, усе увійшло в  посьолку у звичне русло, люди воліли навіть не згадувати про те, що там  трапилось? Наче нічого не було й зовсім. Так, привиділось, а чи причулось?   А чи помилочка вийшла. Воно ж усіляке трапляється. Особливо, коли війна. А кажуть, що то й не війна зовсім, а якась спецоперація з визволення з “пут націоналізму та фашизму”. Старші люди, зачувши слово “фашизм”, подумали, що до нас знову німці навідались. Баби хрестились, а чоловіки тільки ставали похмурішими.

І на цьому  можна було поставити “крапку”! Але ж ні! Вийшла трикрапка…

Через тиждень усе повторилось так, як і минулого разу. Знову прилетіло! І була то вже не ракета, а снаряди. Знавці стверджують – залповий вогонь! “З гавбиць пальнули!” – авторитетно заявив дід Петро. А він знає. ВІн на тому розуміється, бо колись у радянській армії старшиною служив.

Снарядів було три. Один зруйнував громадську вбиральну біля базару. Ну, її, приміром, не шкода, бо вже такою була запущеною… А ось чебуречну, де і пиво наливали – не варто було зачіпати! А таки зачепили! Грохнуло так, що чебуреки розмитало по усьому майдану. І виглядало так, що потрудився не пекельний посланець русні, а прибув сам святий Миколай і порозкидав по їхньому посьолку подарунки – кожному по чебуреку!  Мали що коти з собаками споживати! Подейкують, що і дехто з мешканців не гребував тими “дарами”.

Третій снаряд упав у приватному секторі, вцілив на обійстя Івана Савченка та убив хряка, п”ятьох курей і дуже перелякав кота Мотю. Кіт утік з обійстя і повернувся до господи аж на третій день.  Несучок не дуже шкода, а ось кабанця… Ото якраз до різдва Савченко мав намір його заколоти. Ех, пропало сало! А м”яса скільки? А ковбас?! А будженина! Той рашистський  набій розірвав Савченкового  хряка на шмаття. Усе було перемішане зі землею та копоттю. До споживання були пригодними хіба ратиці.Звари, жінко, холодець! – звернувся до дружини Іван Савченко

А усе решта – собакам. Той московський снаряд наче мав намір підтвердити слова російських солдатів про те, що хохли не повинні жити краще за них,  “руських?”  “І хто це дозволив вам жити краще за нас?”  Тому конче необхідно було змішати з болотом  Савченкового пацюка, аби слова не розходились з ділом… Жити краще, аніж живуть “руські” не дозволено!..

-А коли б то  була не свиня, а сам Савченко? Га?! – баба Зіна обвела усіх своїми пильними очима.

При тих словах у   мужиків зачухались  потилиці, а баби тільки руками сплеснули. Кожен уявив себе  і руського снаряда, що  летить прямісінько на його хату. Хтось навіть перехрестився. У посьолку нарешті відкрили церкву. Хреститися тепер можна! Дозволяється! Умер райком компартії, постав храм Божий…

У містечку, яке  вперто місцеві називають посьолком, стирчить, вивищившись над    усім єдиний багатоповерховий будинок. Поверхів у ньому дев”ять і він видніється далеко у степу. Усі прозивають його міщуківським хмарочосом. Міщуківським – від назви містечка – Міщуки… Дехто вперто  ще від минулих часів не визнає отого “хмарочосу”. Для таких існує інша версія – небоскрьоб! Ото цей міщуківський бован такий високий, що спроможний   “скребти” саме  небо… Що ж і така роль є незлою. А Данило Іванович, той, що у місцевій школі колись українську мову викладав, вживає винятково  своє слівце  – хмародер! І наполягає на власній правоті. Так має бути, закликає слухатись його, Данила Івановича, бо він був учителем. А слово це взято ним зі словників. Отож – усе згідно номативів української граматики, прийнятої і затвердженої багатьма академіками. Та ткими вченими людьми, що йому, скромному посьолковому учителеві словесності аж лячно! Навіть стояти поруч з тими велетами таким сіреньким як він –  зась.

Зась то зась, а проте наполягає на своїй правоті старий учитель. Мовляв, то згідно норм і вимог новітніх правил української граматики. Ой – новітніх правил! А їм би  ще стару граматику засвоїти. Бо он як розмовляють?! Одне слівце – таке, інше – сяке! Данило Іванович то називає суржиком. А хто ж винуватий? Он у їхньому посьолку колись, давним  давно ще за Микити,  школа була українською. А за “дорогого Леоніда Ілліча” і аж до останніх ото років – кацапською.  Скільки поколінь вродилось і виросло, не знаючи  ні мови, ні традицій, з перекрученою історією, яка, відповідно, робила такими ж перекрученими і душі.

І російська скрізь – у міській раді, у податковій, у соцзабезі і поліції, що ще вчора міліцією була.   Російська – як пісок на зубах, коли бувало у спекотні дні враз дмухне зі степу сухим та гарячим буревієм. Де вже до тих морфологічних тонкощів зі “хмародерами”, з “порохотягами” і “філіжанками” кави та “гальбами” пива… А сучасна молодь, дивись, і своє підкидає. Юнь іноді таке белькоче, що й годі збагнути. Ну що би то значило оте їхнє  “тіпа”? А “короче”? А за кожною ситуацією вони то в “шоці”, то “ніфіга собі”… І оте словечко, куди пішов “руський воєнний корабель” уже сприймається як норма, як щось таке благородне та  возвишене, піднесене до того самого “хмародера”.

Про біду, що поступово, наче грізна дощова хмара, нависала над містечком, ніхто не думав. Про “серйозність моменту” знали усі аж до останнього безхатченка, але  потайки кожен сподівався, що їхній посьолок якраз та біда й омине. Як? У який спосіб? А ось так – омине, пройде стороною. Може і зачепить злегка, як ото оті перші “прильоти” – і усе! Прилетіло, наробило трохи біди, а  ще більше – переляку, та на тому і станеться. Україна велика! Що, мало таких      населених  пунктів як їхній? Отам і воюйте. А тут он городи треба впорядкувати, картоплю викопати, овочі зібрати, кабанця вигодувати, аби на різдво було…

І звідкіля було знати, що оті перші прильоти – то лишень початок?  “Привіти” зі східного півдня, звідтіля, де Бердянськ, давно окупований руськими, вгощали до їхнього посьолку усе частіше. Уже зруйновано ринок, дісталось і будинку адміністрації. А здавалось, що той будинок наділений “бронею”, бо ж партейний! Колись там райком компартії засідав. Вони, комуністи, наче для росіян свої, бо ж інтернаціоналісти. І храм православний їхньої, московської конфесії. Тільки ж дісталось і райкомові, і церкві. Важка куля влучила у баню-цибулину. Тепер стоїть бідолашна церквиця наче чоловік з пораненою, нахиленою набік головою.

А здавалося, ці “об”єкти” насправді снарядами не візьмеш. А взяли ж… І Леніну з Будьоним  перепало. Один залишився без руки, отієї, якою вказував на “путь” до щасливого майбутнього, а кінному маршалові осколком відтяло лівий довгий вус, а ще на плечі, де погони маршальські, вибоїну зробило. Акурат там, де була висічена маршальська зірка. Велика така! Наче з  верхів”я однієї з Кремлівських веж знята і посаджена на плечі кавалеристові.

Після того, як були “поранені” Ленін з Будьоним,  влада містечка почала закликати  людей до евакуації. Хлопці та дівчата у камуфляжах зі шевронами належності до ЗСУ ходили вулицями, напрошувались до помешкань, переконували виїжджати, бо тут скоро  може пролягати лінія фронту. І почнеться таке, що  не знано у жодному пеклі.

Дядьки та тітоньки поштиво вислуховували отих юних та запальних. Їм добре! Вони що – язиками помололи, а далі вмостились у свої бетеери та й звалять кудись у степи. А як бути їм, корінним мешканцям? У кожного ж -городик, грядки з парниками. А ще        хозяйство он яке – кури, кози, собаки і кішки. І хряк, якщо не у кожній господі, то через одну – точно!

Аргумент на неминучість і навіть корисність евакуації  спрацьовував у міру посилення обстрілів. З кожним днем їх усе більшало. Уже там і там  виднілись будинки з проламаними дахами та вибитими вікнами. І усе більшало вирв на дорогах, подвір”ях та городах.

Люди нарешті збагнули трагічність моменту і почали вибиратися з насиджених місць. За ними прибували білі бусики. Особи у військовій формі квапили, проте старались бути коректними.

-Швидше, швидше… – лунали скрізь команди.

А куди поспішати, коли добре відаєш, що дорога по суті в  нікуди, і ще не знати яка  перспектива вимальовується там, куди їх везуть. Своїх  господарів, отих дідусів та бабусь, проводжали коти з собаками. Кози дурні! Вони знай байдуже собі жують щось їстивне, скубуть суху вже траву та обгризають до решти кущі смородини.

Дійшла черга до евакуації і мешканців зі славного та єдиного на усе містечко  хмародеру. Дивина, жоден снаряд й досі не зачепив висотку. А вона ж так виділяється на загальному тлі приземлених одноповерхівок. Ото      стирчить-біліє наче гігантський зуб велетенського дракона. Вже ущент розтрощений дитячий майданчик неподалік висотки. Одна гойдалка тільки й вціліла. Вже вибуховою хвилею зметено оте потаємне місце зі столом та кількома пеньками, де мужики у холодку козла забивали. І кіоск зі сигаретами згорів. А будинок стоїть собі, наче нічого й не трапилось. Наче й не війна зовсім, а так – навчання військових у степу. Жодне вікно не луснуло, штукатурка не обсипалась, навіть старе гасло на фасаді, колись затерте, а нині – дивись вилізло, оновилось : “СЛАВА КПРС!” Та не дуже зраділи такому “оновленню” дідусі з бабусями, бо війна. І жодна “слава кпрс” не спроможна їх захистити.

Будинок цілий, та евакуватись треба.  Усім зрозуміло, що така “благодать” ненадовго. Чи мало вони надивились по телевізору сюжетів, де геть зруйновані  насеслені пункти?  Там, де проходить важкий і жорстокий каток війни, розраховувати на везіння годі. І на пощаду намарне сподіватись! І про яке везіння може йтися, коли нищиться усе  скопом та без розбору?

Пришвидшували події чутки про те, що ворогові вдалося  перекрити головну транспортну магістраль, яка з”єднувала із Запоріжжям. А це означало, що сюди уже не навідаються волонтери, довезення продуктів харчування припиниться,  і загалом – ніхто нічого не може гарантувати і запевняти у  безпеці.

Коли  на майдані перестали появлятися бусики, раніше завантажені харчами, коли однієї ночі щось так вгатило, що будинок увесь здригнувся, наче потривожений велетень,  стало зрозуміло – час вибиратись!

Але ось проблема. На кого залишити їхні квартири? Так,  вони позамикувані, але хіба це порятує від мародерів, бомжів і просто нехороших людей? Що їм  замки на вхідних дверях? У їхніх руках – ломики та сокири. І спустошать, і пограбують, і споганять усе, до чого доторкнуться. Бо хіба то їхнє, набуте протягом усього життя?

Хто вартуватиме? Поліція? Вони й самі у бігах! ЖЕК? А хіба такий ще існує? Скрізь пустка та нерозбериха! Що ж робити? Як бути?

І тут обізвалась Валентина Митрофанівна! Вона з третьої квартири на першому поверсі. Колись у міській санепідемстанції начальницею працювала. Усі знають про її чесність та безкорисність. Кажуть, хабарів не брала. А хто не відає про оту історію зі закриттям єдиного у їхньому містечку ресторану? Закрила його своїм приписом Митрофіанівна за антисанітарію. Там у них на кухні таке   коїлось! Котлети з мухами дружили, щурі запросто нишпорили закутками у пошуках чогось їстивного. Санепідемстанція мала право вимагати закриття подібних гадючників. А її багато хто просив “охолонути” та відступитись. Телефонував сам перший секретар райкому партії. Комуністичної звісно- тоді єдиної і незамінимої. Честь, совість і розум нашої епохи… Аргумент у  першого ваговитий – як це їхній райцентр зможе існувати без ресторану? А Митрофанівна йому на те: “А без міської лазні існує? А з відсутніми тротуарами? Без концерної зали і критих спортивних споруд? Без належної пекарні і молокозаводу?” Словом, відстояла своє. Ресторан, звісно, згодом відкрили знову. Тільки уже без мух    та щурів. А потім через кілька років прийшла нова влада і встановились нові порядки. І з”ясувалось, що за новітніх умов така структура як санітарно-епідем- гігієнічна станція  є цілковито зайвою та непотрібною. І відправили Валентину Митрофанівну на пенсію, а решта працівників розбіглись хто куди. Молодші –  у закордонні заробітки, страші – на місцевий базар торгувати чим заманеться.

Пенсіонерка… Так, за роками і вислугою. Тільки людська порядність не знає ні часових меж, не зважає на статус чи регалії. Бо що звання та посади? Ти або чесний, або злодій! Ну, якщо вже не такий матьорий злодій, то бодай злодійкуватий! Валентина Митрофанівна знає таких типів. Вони зовсім не за національною ознакою вимірюються. У кожного народу є представники усіх  чеснот, рівно ж як і   усіх  вад та  ганджів.

– Ви мені свої ключі позалиште! – ошелешила мешканців будинку Валентина Митрофанівна. – Я залишаюсь! Куди мені? Стара вже. Мене ніяка холєра не зачепить. А заодно і за вашими помешканнями пригляжу. З ключами у дорогу не варто вирушати. Мало що може трапитись. Загубите ненароком. А  у мене все буде під контролем.

Звістка ця пролетіла усіма поверхами. І почали зносити ключі Митрофанівній 

-Ми ж ненадовго! Незабаром повернемось…

-Та певно що так! –  запевняла вона. А у думці свердлило: ото наївні!

Ключі клали наче у домовину. Дзвенів метал, блимали паперові наклейки з номерами та прізвищами… Кому належать та з якої квартири.? Хтось з ближчих неодмінно, прощаючись, щось промовляв:

– Митрофанівно, ти того… Ти обережною будь…

І поїхали!

Кажуть, можна у саму Португалію, а чи у Данію. А хтось повідомив, що Ісландія також приймає тимчасово переселених… Ісландія? А це де така країна? Кажуть, є такий острів. Далеко у північних водах. Ісландії ніщо і ніхто не загрожує, бо відокремлена від  решти світу на тисячі кілометрів. Ого! І чого це їхня Україна не острів? Ті, що на островах не знають, що таке сусіди! А сусіди у переважній більшості – злі та загребущі…

Гупає усе ближче.   Побитими вулицями, рясно всіяними будівельним сміттям, снують військові автівки, летять невідь куди бетеери, грохкотять одинокі танки та якісь фургони, начинені невідь чим. У проміжках, коли   наступає пауза і німіють вулиці, на проїжджу частину доріг виходять коти та собаки. Вони давно вже не ворогують поміж собою. Здається, і не помічають одне одного зовсім, і не звертають уваги на таке сусідство. Раніше  було зовсім по іншому. Собаке скаженіли при появі котів. І тривала погоня – голосна та безглузда. Але то було раніше. Раніше не було війни.

Собаки з котами виходять на дорогу, аби погрітися. Надворі стає все холодніше. У вцілілих будинках ще холодніше, аніж на вулиці. А тут – асфальтівка. Її сонечко нагріває  найбільше.

Митрофанівна спостерігає за усім тим із запиленого вікна своєї кухні. У її господарстві усе гаразд! Вхідні двері у під”їздах замкнено. Ключі вона не віддасть нікому навіть під тортурами та загрозою смерті. Жодні погрози на неї не вплинуть. Навіть якщо розстріляють! Чи вона смерті боїться? І пощо їй те життя? Щоб згодом, коли повернуться сусіди – постати у їхніх очах такою, що не дотримала обіцянки?

Обізвалось радіо. Воно ще працює, бо електрика не вимкнута. Якраз передають новини. Поміж іншого повідомляється про завершення повної евакуації  усіх мешканців їхнього містечка. Так, мовляв, влада дбає про збереження життя своїх громадян.

Але ж ні! Не усіх! А вона? Чи її уже викреслено з усіх реєстрів раз і назавжди?

Мелькнула у вікні чиясь тінь. А чи привиділось? Ні, про це краще промовчати. Ніхто не повинен знати, що у містечку N стоїть на сторожі народного добра Валентина Митрофанівна Нетудибаба! Вона – ключниця! У її руках добро усіх мешканців цього будинку. Ночами вона майже не спить, прислуховуючись, чи не підкрадаються бува до її хмарочосу, хмародеру, небоскребу – назвіть цей по своєму щасливий, бо неторканий ще війною будинок як заманеться. Головне – у цій єдиній на усе містечко дев”ятиповерховій споруді живе свій дух-оберіг. Живе великим сподіванням на неодмінне і щасливе повернення усіх її сусідів. Вони приїдуть, стомлені дорогою, а вона уже зустрічає їх з ключами. І неодмінно промовить:

-З приїздом, дорогенькі! Ось ваші ключі! Там усе в порядку!

Люди прибуватимуть довго – поодинці і скопом. Але не це її переймає. Нехай її варта ключниці затягнеться надовго. Аби тільки було кому вручити залишені на її збереження ключі.

Не спить Митрофанівна, стоїть на чатах, горда тим, що також вносить свою лепту у загальну перемогу.

КУКУРУДЗЯНИЙ ПІСТОЛЕТ

Не хотілось вірити… Може, то якийсь злий жарт? Розіграш? А, може – провокація? А чи не підступний це задум наших ворогів? А, власне, хто вороги? І що залишилось від тих часів “братерства” та “дружби”? Ха! Він залишився! Так, саме він – полковник Колесников Віктор Іванович! Бо хто він?  Офіцер радянської армії.  Ще тієї – непереможної!  За національністю… Ось тут проблемка. Батько – він насправді українець. Іван Васильович, артилерист, ветеран війни і також полковник. Мати – Таїсія Сергіївна… З Кубані родом, але вважала себе росіянкою. Та такою, що син у паспорті, ще у тому, радянському, також уособлював себе росіянином. А народився Віктор у Тбілісі. Що воно таке – гамаджоба, добре відає. Та що  там казати – початкову школу осилював з грузинською мовою навчання. О, то окрема історія! І нікого вона не стосується. То велика родинна таємниця! То коли його батько, фронтовик, бойовий офіцер-артилерист після війни замість того аби поспішати до молодої дружини та сина-немовляти, застряг десь у запорізьких степах в обіймах ще фронтової кухарки Поліни. А та кухарка такі смачні котлети смажила! Запах – на увесь запорізький степ! Аж по Херсон з його Асканією Новою.

І наче призабув ще тоді   капітан-артилерист, що є у нього в Тбілісі син Вітька, котрий з таким нетерпінням очікує повернення татуся з фронту. Бо війна он закінчилась, і уже хто мав повернутися – повернувся. А татуся усе немає. Він, Вітька, готовий вийти на самі околиці міста, поплисти вниз бурхливою річкою на  надувному колі від вантажівки, аби тільки побачити і зустріти свого татуся. Де ж він  забарився? Уже і хлопці на вулиці насміхаються: “Ага, діждешся ти свого тата! Та його певно і не існує зовсім!” І усе – ги-ги  та ги-ги…

Тривало то доти, поки не наївся досхочу артилерист Колесников Полінчиних котлет. Від”їдався не лишень за фронтові роки, але й за ті – голодні, що пам”ятав за 32-й та 33-й. Тоді їхня чималенька родина утікала з масних чорноземів світ за очі, аби не вмерти з голоду.  І яке то було щастя, що глава  сімейства Василь Трохимович виявився вправним столярем. Прихистили їх аж у Білорусі, бо дуже їм потрібний був саме столяр, аби поробив вікна та двері, витесав діжки і відремонтував підводи. 

Іван Васильович дався чути аж по десятьох роках після закінчення війни. Чи та котлети у Поліни згіркли, чи щось інше, але нарешті обізвався ветеран-артилерист. У таких випадках кажуть: совість у чоловікові заговорила. Написав листа, що не може жити без них… Приїхав і залишився.

І отримав нарешті Віктор батька. Та ще й якого – уже майора! Йшов Віктор вулицею, тримав батька за руку і показував усім язика. Він наче промовляв до дітвори: “От, бачите! Мій татусь з фронту повернувся! А ви не вірили…”

Незабаром повіз Іван Васильович дружину та сина в Україну. Та не просто в Україну, а в її західну частину.. Там по різних містечках майор Колесников завідував військовими комісаріатами. Рік за роком більшало зірок на його погонах. Так доріс колишній бравий артилерист до полковника.

А Віктор шо? Була школа грузинська, а тепер – українська. Він такий собі “поліглот”, та російська – найперше. Він навіть у паспорті вписав себе “росіянином”. І ніхто на такі “дрібниці” уваги не звертав. Усі  тоді були “радянськими”, отже – трохи росіянинами.

-Куди далі після школи? – поцікавився якось батько.

-Я -як і ти! Військовим хочу!

Ну що вартувало синові фронтовика, заслуженого і поважного стати офіцером?  А полковник Колесников, дивись, уже керує обласним військкоматом. Зрозуміла річ, що і для сина, випускника військового училища, місце також знайшлося. Влаштувався Віктор в одному військкоматі великого міста – і добре йому. Роки покотились наче куля з вершечку гори. Тихо і мирно усім жилося. З мирного неба посміхалось щедро вмите дощами сонце. Життя… Ех, яке то було життя! Мирне та стабільне! Як для військового – воно, може, не зовсім правильно. Адже  тривалий мир розслаблює армійців, притупяляє пильність і зовсім  кепсько, що немає місця для подвигу. Соромно зізнатися – у його кобурі відлежувався не пістолет, а качан кукурудзи. А навіщо йому пістолет? З ким він збирається воювати? Скрізь мир, а воюють там, де потрібно. Там, де партія скаже і накаже.  За такими поняттями місто, де служить Віктор Колесников – глибокий тил.  Тому зброя – швидше імітація. Отож, аби різні там зацікавлені особи не втрачали почуття страху, їм демонструвалася повна кобура.  Мав би бути пістолет, та ні – качан. Кукурудзяний початок. Зате  усім зрозуміло, що кобура не порожня. Начувайся, хто може!

Поступово Віктор обростав статками – квартирою, дружиною, двома доньками, автомобілем і двома дачами. Скупо, а все ж – падали на його погони зорі.Тим доганяв батька, але де ті бойові ордени, які прикрашали груди Колесникова-старшого? Сказано – мир! Нема місця для подвигу… 

І полем битви полковника Віктора Колесникова стали дачі. О, тут є де розвернутися! Туди все треба – цеглу, скло, дерево, шифер і цемент… Тягнув звідусіль і де тільки “погано лежало”. Так у  битві за дачі і минули роки служби. Присягу на вірність незалежній Україні не приймав. Якраз пішов у відставку. Влаштувався на одне підприємство, де почав завідувати цивільною обороною і командувати двірничками. Але то таке…

Аж тут бабахнуло… Росія  пішла війною на Україну… Хто? Росія?! Його Росія… Війною… Дебілізм якийсь! Як так – братній народ, стільки усього спільного. Добре, що матуся не дожила до такого ганебного дня. А він? А йому уже  за сімдесят… Давно списаний і запханий так далеко, що годі його звідтіля роздобути.

Сидить собі сумирно і аналізує побачене у телевізорі. Там різне показують. То ми їх, то вони нас… Летять дрони, наче джмелі! Снують  танки – коробки з-під взуття, туди-сюди мчать як очмалілі автівки. Полковник п”є пиво, лупає пересохлу рибину і слідкує за розвитком подій. Враз зривається на рівні: “Іду!”

-Куди? – дружина.

Не став пояснювати. Тільки рукою махнув.

Ну хто так воює? Навіть з екрана телевізора помітно наскільки ті пацани непрофесійні! Годі! У війсккоматах жодного його знайомого не залишилось. Нехай… Якщо не візьмуть за контрактом – піде добровольцем. Там у Правий сектор чи ще кудись? Добровольцем – воно навіть краще! Менше мороки з оформленням різних паперів. Що він не знає? Та усе життя був паперовим полковником. Бо мир і не було місця для подвигу. А нині – подивіться лишень. Лізе русня в його Україну! Питається, чого? Що ви тут забули? Геть здуріли! Очманів кінцево ваш зверхник…

-Іду!

-Та кажи вже куди! – нетерпець у дружини.

-На війну…

І грюкає дверима. Ще ніколи так не грюкав.

“Певно за пивом побіг!” – вдоволено посміхається сама до себе дружина і продовжує додивлятись улюблену передачу.  

ХТО ГУЛЯТИМЕ З ЛАККІ?

Ех, і дочекався  я свого! Я знав, я передчував – полізе москальня на Україну!  Ще тоді -вісім років тому було зрозуміло, що це ще не кінець.  Що отой конфлікт з утворенням двох карликів – тьху!  Тільки початок! Прелюдія, чи як воно ще називається?

Для мене, для історика за фахом, і  нащадка донських козаків було усе зрозуміло і видно ще тоді, вісім років назад. “Це ще не кінець! – постановив я тоді. –  А швидше початок!” Мені було видно усе як на долоні! Хіба я  не пам”ятав слова діда Ониська про москалів. Дід так і казав: кращий москаль – то мертвий москаль!

Ну, дід Онисько іноді передавав куті меду. Ото його слова, що москалі не те, що воювати, вони і ходити по-людськи не можуть – як на мене, то є явним перебором. Перебільшенням, себто… Що там казати – надивився я у своєму житті на тих руських! Ох і надивився! Не знаю, які з них вояки, але ходять вони точнісінько так, як і ми – українці! І кубанці також! І усі люди на землі! Ходять прямостояче на  двох ногах!

Про таке можна було і не згадувати. Деталь ця з усіх оглядів – незначуща!

Бо уже коли взяти моїх батьків, то вони на москалів не такими лютими були. Тут, на Донбасі, куди вони пенребрались з Кубані ще замолоду, аби на хліб насушний заробити,   батьки мої потроху асимілювались. І поступово у нашій родині витіснялась з вжитку козацька балачка. Себто, про що йдеться? Ота “балачка” – це українська мова! Що я не знаю! Балачка наша – то українська, якою скрізь по Україні користаються. Мова Шевченка та інших велетнів духу.

Але що мені батьки? Воно ж хоч і прикро трішки, що вони зійшли на манівці і обмоскалились,  зате за себе, за Дмитра Червоного, я відповідаю сповна. Взяти б хоча моє прізвище. Наше родове прізвище! Червоний! Це ж по-якому? О, коли  б ви знали, скільки моїх родичів, отих двоюрідних, трирідних попереписувались. Усі вони стали то “краснимі”, то “червоновими”, то ще якоюсь холєрою! А я ось той самий Червоний! Дід був мій Червоним, і прадід і прапрадід… І, дивись, навіть мій татусь не оступився, не посоромив     наш рід. Але батькові що? Він у своїй шахті під землею міг бути ким завгодно, бо роботягам, отим пахолкам,  прізвища ні до чого. Там ти міг бути ким завгодно – і червоним, і білим, і голубим… Яка різниця? Довбай вугілля та давай норму! Ото і усе, що від тебе вимагається! А ким ти помреш і що там напишуть на могилі – кому то цікаво? У будь-якому випадку твоє ім”я ні про що не промовить з надгробку. Що вдієш, прості люди проходять цією зжемлею непомітно і їхнє життя наче тінь…

Я – то вже інше! Я з університетською освітою. Вища школа! Ти на виду в усіх! І сам викладаю у виші.  Ось тут уже не так як в роботяг. Там достатньо імені.  У середовищі, куди я втрапив, усе зовсім по-іншому. Бо викладач Червоний – це не  “преподаватель Краснов”…   Різницю вловлюєте? Ага, відразу  висувається “рильце” хохла. А що стоїть за ним?

До мене спершу чіплялися. І позирали скоса. От маєш! От вам і “какая разница”? У студентському гуртожитку один типчик, хильнувши зайвого, почав: “Ей ти, красний!”… Я йому ледь в пику не заїхав. Я такий! Спалахую відразу наче солома!

-Червоний я! – гарчу на того дебіла. Тепер мені думається, що був то дрібний провокатор і, як знати, чи там не задумувалась певна сценка, аби мене скомпроментувати? 

А  тут, що називається – на голос, підступає ще один вумник:

-Червоний? Певно, предок твій був комунякою? Га? Колися! 

-Так і є! Ти вгадав! Предки мої були за красних!

Тут я увімкнув “кмітливчика”. Знали б вони, з яким заповзяттям і люттю рубав шаблюкою мій прадід усю ту червону

наволоч під час громадянської війни.

А той інший не вгамовується:

– Ага, то під час революції твій предок взяв псевдо “червоний”, як от Ленін, Троцький і Сталін?

Ого, куди хватив?! Але продовжувати гру у “революційного” червоної орієнтації  предка, прихильника більшовиків, мені було вигідно. Виходить, що той мій предок осягнув таку високу революційну свідомість, що запросто , приміром, з Рябокобиленка перетворився у Червоного,  демонструючи у такий спосіб  симпатію до трудового народу!

Отака дурня! Але то був Донецьк середини вісімдесятих минулого століття. А ти студент історичного факультету місцевого університету. І прізвище у тебе надто українське. Отже – підозріло усе це…

Дурня дурнею, проте  саме вона спрацювала мені на користь. Хтось там кудись доніс, що  прізвище у мене “правильне” і дане моєму прадіду за симпатію до… красних…

Усе минулося і відлетіло кумедним жмутком. Мене навіть залишили на університетській кафедрі, бо я того дуже хотів і доклав чималих зусиль, аби продемонструвати власну обізнаність та інтелект. І почав я вивчати  та пропагувати історію рідної Кубані. Часи наспіли нові і уже можна було говорити і про Кубанську Республіку, і про козацтво, і навіть про рідного діда Ониська…

Жилось по-різному, та головне, що ніхто не перешкоджав мені займатися улюбленою справою. Навпаки, мої наукові пошуки ставали книгами. Сама  тема викликала живий інтерес у читачів, книги мали попит, а я навіть отримував за свою працю грошову винагороду.

Аж тут таке. Прийшли у Донецьк сепаратисти.  Вагань не було. Це не наша влада і не наші люди. Ми тут зайві. Швидко спаковуємо валізи і вибираємось до Києва. Нас таких багато. Мав намір дописати: “і нас не подолати!” Але годі гасел! Особливо вони не тішать і не гріють, коли ти безхатченко, без праці і засобів до існування.  І нас таки зуміли подолати у Луганську та Донецьку, відірвали, вирвали з живцем цілий півострів Крим.  Але то наче мене не стосувалося. Враження таке, що у Києві на мене якраз очікували.

-Червоний? З Донецька? То ви автор книг про Кубань?

Киваю – так, то я… Ну і що з того?

– От і  добре, що ви тут! Будете дослідником голодомору на Кубані. Нам якраз  вкрай потрібний науковець з цього напрямку…

Напрямку? Голодомор,  то що – напрямок? Це катастрофа нашого народу, а ви бавитесь у якісь недолугі теоміни! Дебіли!

Стримав себе, то усе викричав подумки. Знаєте, коли немає роботи  і даху над головою, коли останні гривні прилипли до дна твоєї кишені – не до пози. Щоб її займати, оту позу, треба твердо стояти на ногах. А у мене яка твердість? Глина, що будь-якої миті може розсипатися…

І знову усе якось лягло на мою користь. Тут таке загальне лихо, біженців усюди наче мишей у хлібних засіках. Переміщені особи усередині країни! Треба ж таке придумати?! Утікач у власній хаті…Як вам на те? Мені гірко. А попри все мене особисто   це наче не стосується. Он на тебе очікували. І де – у самому Києві! І знову наче від”ємні фактори спрацьовують тобі на користь. Тобі пропонують роботу і таке-сяке помешкання. Запевняють – згодом буде краще. Тільки у те “краще” я не дуже вірю, бо належу до того покоління, яке уже годували  то “розвиненим соціалізмом”, то “перебудовою” і найзаможнішою радянською республікою…

Звісно, я відразу пристав на пропозицію.  Проблематика мені відома. Що де розшукувати по архівах і бібліотеках – знаю. Архіви – моя улюблена справа. Відразу і приступив до роботи. Ох, і начитався я різноманітного… Трагедія за трагедією…Як люди вижили? Як зуміли зберегти хоч крихти гідності та порядності? Але що архіви… Знову захмарюється на українському небі. З окупованих моїх країв чуються погрози новітніх нападів. Русні усе мало. Я в тривозі… Ні, не можу спокійно спостерігати за тим, що відбувається. ВІдкриваю сторінку на фейсбуці і пишу таке різне та грізне. Натякаю, що уже готуюсь до бою. Он чищу свого автомата! Написав, а сам у себе запитую: де ти його візьмеш?  Ото базікало! Запевняю фейсбучних друзів, що у випадку великої війни з Росією, першим стану на  захист Батьківщини. Повиписував різноманітні гасла, дещо і сам придумав, приплів сюди славних своїх кубанців укаупі з дідом Ониськом… Загалом – непогано вийшло! Патріотично так, що аж страх! Наступально, що аж за живе бере! “Браття! Вітчизна в небезпеці! До зброї!”

Мені у відповідь лайкають. Маю по кілька сотень привітань. І коментарі такі пишуть- читаєш і сльоза мимоволі котитться щокою. Я на додачу до усього – сентиментальний!  Називають мене “героєм”, шкодують, що таких як я – замало… Але саме на таких усе тримається…

А ото узяв і написав.. Ох, аж самому стало якось не по собі. Написав  таке: “Ми ще повернемось на Донбас! Повернемось і в Крим! Прагну одного – щоб нас, донецьких, пустили вперед усього війська! Ми же нікого не забули і нікому не вибачили”.

Що то було! Схлипи і розчулення! Лайк один за одним. Певно, уже за тисячу сягнуло… Мене вітали і висловлювали захоплення моєю мужністю. Слова найвищого штибу лягали біля моїх ніг, бо так личить для справжнього героя… Дехто із жіночок набирався сміливості і у своїх дописах натякав, що не проти познайомитися з  таким великим патріотом, людиною  безпрецедентної мужності, незламним борцем. А одна пані так і написала: “Вірю, я просто упевнена у тому, що в разі військового нападу з боку Росії, ви будете у перших рядах борців!”

І сотні лайків на підтвердження: так, так, так…

   Жодних сумнівів! Он герой! На таких усе тримається! На таких усі наші сподівання!

Ого, я вже став героєм! Чи не задалеко тебе занесло? Що ж, сам і винуватий! Торочиш непристанно про  автомат, якого регулярно “чистиш”. І як це спецслужба тебе ще не вирахувала, не поцікавилась твоєю “зброєю”?

Сам того не запідозрюючи, я виробив з себе завдяки позуванню у фейсбуці такий собі образ несхитного воїна-борця. На ринку придбав камуфляжну форму. Тепер тільки у ній і фоткаюсь. Жіноцтво продовжує мною захоплюватись, а я живу собі і роль героя усе бюільше мені до вподоби…

А воно прийшло! Бралося до світання, проте за вікном висла ще доволі густа пелена темряви.

-Сирени! – чомусь тихо промовила дружина.

Мене вирвало зі сну. І сам почав прислухатись. Справді, таки завили сирени. Аж за душу бере. То не сигналізація автівок. Там більше пищання, схожого на дитяче. А тут усе по-дорослому. 

-Сирени? – перепитую.

Смачно позіхаю:

-І чого б це?

-Війна!

-Війна?

– -Так.

-Справді? З чого ти взяла?! – зриваюсь на рівні.

І знову до дружини. Іпронічно:

-Війна… Війна, сонце ти моє, триває уже восьмий рік…

-Не про ту війну йдеться… А он! – дружина показує на вікно, наче там, десь у нашому дворі на дитячому майданчику чи на стоянці автівок розпочалось те, що вона має на увазі.

-Росіяни кордони перейшли. Бомблять Харків та Київ…

– Що-о-о-о?

У почуте не хотілось вірити. Вмикаю радіо: “Війна!…” Вмикаю телевізор: “Війна!..”  У смартфоні: “Війна!…”

-Вони запевняли, що не будуть…

-А ти їм вірив?

Відмахуюсь… Що там у новинах? У мережі уже всього повно. Розпочався наступ рашистів десь о п”ятій зранку.

“Дивись, які невсипучі!..”

Зиркаю на годинник. Восьма ранку! Холєра! Прогавив війну на цілих три години.

У фейсбуці заходжу на свою сторінку. Поспіхом, а, власне – чого вже поспішати? Але ж я хто в очах фейсбучних друзів? Отож… А тут війна уже три години триває. А від мене – нічирчик, жодного повідомлення… Три години мовчанки… Це ж і запідозрити можуть у слабкодухості…

Пишу, обравши шрифт 20-го кегля: “СПІВВІТЧИЗНИКИ! БРАТТЯ І СЕСТРИ! КРАЇНА У НЕБЕЗПЕЦІ! ДО ЗБРОЇ!”

Так,  тексту достатньо. Лаконічно і виваажено! Замість слова “країна” можна було вжити “вітчизна”, але тоді б вийшов не зовсім вдалий повтор. Можна було застосувати – “батьківщина”. Але “батьківщину” присвоїла одна політична партія, яка  ніколи у мене не викликала симпатії. Тому жодних “батьківщин”. Ще подумають, що я займаюсь  агітацією отої з косою…

Отож, хай буде так, як написав! Ще би  якусь ілюстрацію додати для підсилення тексту. Воно тоді краще сприймається і швидше помічається посеред інших повідомлень. А ти ж прагнеш, аби найперше звертали на тебе увагу? Загалом, пости мають бути вкрай лаконічними і добре ілюстрованими. Тож – ілюстрація?! Заходжу на пошук. Ключові слова: війна, солдати, подвиг… Система видає кілька варіантів. Обираю там, де група солдатів. Один тримає наш прапор. Годиться! Хлопці на знимці наче на підбір. І автомати в руках.

“До зброї!”

Мені миттєво починають лайкати. Один, два, три… десять… тридцять… шістдесят… І то тільки початок! Якась Стефа О. пише: “Ви вже певно на передовій!? Як там? Гаряче?” Ярина зі Славути просить, аби я беріг себе… Христитна Мамчур: “Повертайтесь з перемогою!” Ярослава Яцків: “Давіть московських гадів!”…  

Лайки і коментарі… Вони сипляться, множаться… Мережа ледь встигає їх опрацювати і видати мені. То усе оті фейсбучні друзі, які давно знають, що патріот з мене ще той!  Начитались моїх “одкровень”. Тому й впевненість, що я нарешті роздобув з-під ліжка свого автомата, отого самого, якого так ретельно чистив і готував до бою. Тому на фронт! А де іще бути героєві? 

А герой хто? Я?! Дивись, уже за мене усе й вирішили! Чудасія якась! А втім, чого дивуватись? Хто запевняв, клявся, що у випадку чогось… Отієї самої війни… Хто переконував довірливих жіночок, що “чистить свого автомата”? І де той клятий автомат? Та я і в армії не служив. Ні, що офіцер запасу – не брехав. Суща правда! Тільки ж того “офіцера” дали на військовій кафедрі університету.

Але що це я виправдовуюсь? Перед ким і навіщо? Якщо треба – то піду! Аякже! Правда, мені якраз випадають терміни захисту власної докторської дисертації. Тема відома – голодомор на Кубані! Важлива і ніким до мене не досліджена. Отож, варто спершу завершити одну справу. А уже потім… А що потім? І взагалі, що  мені оті фейсбучні друзі? Клац – і їх немає! Віртуальна реальність – бачите! А дисертацію неодмінно… Бо хто потім за мене? Дисертацію звісно можна відкласти і на пізніші часи. Тільки якщо шось.. А що щось? Що? А ото… Якщо уб”ють мене? Ага! Дійшло нарешті! І плакала моя дисертація!

А фейсбук не вгамовується! От чортяки! От наївність! Жіноцтво усе привіти мені надсилає. “Ви наш герой!”… “Ми пишаємось вами!”… “Повідомте, як ви там на фронті!”, “Щось фотографій ваших з передової не видно!”. Хтось висловив припущення: “Певно, то усе – військова таємниця?! Може, він у розвідці, або бере участь у спецопераціях”… І лайки, лайки, лайки…

Блін! Ото влипнув! То я, виходить, герой?! Ото нашавкав! 

Радейко на кухні вдаряє акордами Державного Гімну! За вікнами виє сирена. Через мить чутно вибухи. Ось воно – голос війни! “Душу й тіло ми положим…” Закипів чайник. “За нашу свободу…” Випрямляюсь і кладу руку на серце. Наче я не на рідній домашній кухні, а десь на мітингу чи зборах. А міг би без цього… Ніхто ж на тебе не дивиться. Он чай запарюй, бо окріп вистигає… Але ж то Гімн. І гуркіт війни за вікном. І взагалі усе починає сприйматися зовсім по-іншому. Війна нагадує тобі словами гімну, що задля того, аби бути вільним, треба покласти і душу, і тіло… “за нашу свободу…”

-Хліба у хаті немає! – голос дружини приводить до тями.

Реальність побуту диктує своє.

Хліба? Хліба немає! Хліб! Хліб! Хліб! Хліб і війна… Вартісне поєднання двох важливих і таких протирічивих слів. Хліб – символ життя… А війна… Ну, відомо ж, що собою уособлює це слово!

Натягую на себе щось спортивне і бігцем до крамниці. Черга невеличка… Можна сказати – мізерна. Якихось п”ять чоловік. Хіба то черга? На ляді перед продавщицею лежить ніж. Великий такий! З довжелезним лезом і масивним дерев”яним руків”ям. Ним господиня крамниці вправно розрізає навпіл буханці. Кому половинку? Сьогодні ніж відлежується не затребуваним. Які половинки? Війна! Хлібом варто запасатись. Зрештою, як і усіма продуктами. Але ніж! Який образ! Поспішаю до хати. Ледь не з порогу тицькаю хлібину дружині,  а сам мерщій до комп”ютера! І вже    на  моніторі висвітлюються рядки: “Друзі! Побратими! Автомати  – річ хороша! Але не усім вони дістануться! Ножі! Ось вихід зі ситуації! Вони є у кожного вдома! Ножами будемо різати гадів московських! Ножами! Ми різуни-гайдамаки ! Смерть московським загарбникам… Нумо, ножі сталити!”                                                                                                                       

Ну що вам сказати? Фурор! Аншлаг! Кліпів – аж зашкалює. Коментарів – на кілометри! Патріотизмом пре з кожного повідомлення. Хвалять мене – не перехвалити… Але тут одна штучка, бач – усе пам”ятає, наче нагадує мені: “Але ж ви з автоматом!? А, може, і ПТР при вас? Розкажіть як воюється?” І тут – злива прохань почути про мої “героїчні фронтові будні”. Усі ж упевнені, що я на фронті і б”ю ворога.

Мене аж пересмикнуло! Починаю усе більш усвідомлювати пікантність становища. Вимальовується такий собі кут, куди я сам себе і загнав. От тобі і плата за “патріотичний цирк”, який так уміло розігрував. А хто знав, що війна трапиться насправді? І цей  твій показово-фейсбучний патріотизм… Чи  не ти  запевняв-клявся у готовності першим ступити на прю з ворогом… Якщо щось… Оте “якщо щось” і підоспіло, стало реальністю. Кажуть, російські танки уже на Оболоні. Де твій автомат, так гаряче розрекламований?

Мов сич надутий сиджу у зім”ятому халаті  у себе вдома. Ніщо не береться до рук, вільного часу – море. А охоти до праці – жодної! За інших обставин я б уже не одну бібліотеку перерив. Ото справді моє! Люблю вишукувати щось таке, що ще ніким досліджене не було. Скільки ще не відкрито, не описано! Цілі “материки” приховано від людського ока! Що й казати… Історик  з мене таки вийшов непоганий. Я першим повідомив про те, що коїлось на Кубані скорботними тридцятими роками. Україна… Та що там – Україна! Увесь світ відтепер знає про голод на Кубані. Усе вивчено у деталях і перекладено кількома іноземними мовами. Аби відали,  як воно було насправді! Мої наукові пошуки лягли в основу докторської. Робота готова до захисту. Залишилось усунути дрібні формальності і постати перед вченою радою. Зважаючи на те, що я уже встиг надрукувати товстезну книгу-монографію до теми, а ще – десятки публікацій по усьому світові, сам захист – суща формальність. Тут у мене відсутні конкуренти. Цілина мною піднята успішно  і доказово.

– Тетяно!

Так звати мою дружину.

-Чого тобі?

-Хочу спитати…

-Про що?

-Як ти гадаєш? Як ти вважаєш? Як ти думаєш… Мені…

Я уперто підшуковував потрібні слова.

-Мені… Мені варто… Може, мені зголоситись на війну? Адже бачиш, що  відбувається!

Дружина окинула мене своїм вивідчим поглядом. Я вочевидь у своєму зім”ятому халаті, вмощений у глибокому фотелі аж ніяк не був схожим на бравого вояка.

-Тю на тебе! Який з тебе солдат? Та уб”ють тебе першою  кулею! Там професіонали потрібні. Справжні бійці. А ти? Тільки язиком молоти здатний.  Професоре ти мій дорогий!

-Но, но!.. – було запротестував я. – Що – професор не може бути солдатом?

– Може! Але не кожен солдат зуміє стати науковцем. То зовсім різні площини. Так що не бери дурного до голови. Займайся своїм!

Ех, як добре, що Тетяна не   користується комп”ютером і їй не знані мої фейсбучні “подвиги”.

Дружина збиралась якраз за продуктами на базар і з коридору:

– Ну і потім, хто гулятиме з Лаккі?

Було чутно  як грюкнули вхідні двері. Я сидів засмученим.

“Але ж вона права! – нуртувала думка. – Який з мене вояка? Ну, були Червоні, мої предки, добрими воїнами! І ще якими! Але ж вони не знали переваги наук. Їм що чепіги плуга, що руків”я шаблюки  – однаковісінько! А ти он як вибився на науковій ниві! Там хліб родить духовний! Його і пантруй!  Сказано: кожному своє!”

І нарешті- Лаккі. Як я міг про це забути? Випустив з поля зору!  Наша мила домашня собачка. Як я міг виявитись таким егоїстом?  Графік роботи дружини аж ніяк не дозволяє регулярно вигулювати нашу “дівчинку”. Цей обов”язок лежить на мені. А більше нікому. Бідолашна Лаккі! Коли б я і справді зголосився на війну, що буде з тобою? 

Бачите, скільки перешкод не дозволяють мені прийняти рішення щодо  військової служби…

Лаккі обізвалась з  коридору. Час виводити собачку на вигул.

Встаю і похапцем одягаюсь у спортивне:

-Іду, іду!..

У фейсбуці не пишу нічого. Жодного рядка! Наче я уже зовсім вийшов з мережі, наче мене тут  уже немає зовсім. Зате читаю те, що  пишуть інші. Сумно і тривожно. І портрети хлопців з чорними стрічками. Господи, як їх багато! І усі вони молоді та вродливі! Ось герої!

-А ти?

Заплющую очі і вмикаю уяву. Стелиться дорога рівною  стрічкою у степу, що сам наче паляниця. Дорога нагадує  змію, а чи річку?  Вода у ній перетворена у сталь. Тут кому як бачиться. Лісосмуга виринає щіткою кущів та тополь. Усе покошено снарядами та автоматними чергами. Ми лежимо у засаді. Нам наказано  зустріти вогнем ворожу колону.  А ось і вони. Танки наче копиці сіна, чорні дула готові кожної миті вивергнути смертельний вогонь. Вогонь той наче з пекла. Зрештою, пекло  оживає наяву. Бетеери плюються щільним вогнем. Танки гупають сильно і надривно. Автомати строкочуть як швейні машинки. Падають міни, схожі на   кормові буряки. Гранати описують дугу і силкуються розіватись неодмінно десь за півкроку від тебе. Гранати нагадують груддя засохлого чорнозему.

Бій у розпалі. Ти також не відстаєш. Ти учасник цього дивного оркестру смерті. Знавісніло лупиш зі свого АК. Стріляєш здебільшого навмання. Але з кожним посилом автоматних черг ти наче силкуєшся викреслити лінію недосяжності до тебе самого. Оті постріли, які ти посилаєш,  повинні відігнати від тебе біду.

А образ біди – он він. Чіткий і конкретний. Бородатий знавіснілий чеченець. Он він пре прямісінько на тебе. Ось зблиснуло у його руках лезо ножа. А у тебе проблема.- вийшли набої! Ти не встигаєш заладувати новий ріжок. Чеченець прудкіший за тебе. І що? Пане Червоний, де твоя дисертація? Чи вартує оцей випадок край степової лісосмуги того, щоб не побачило світ ще одне наукове дослідження? Ти збирався сповістити  людям  щось дуже важливе, досі приховане і затаєне під   сімома замками… То чи варто? Чи адекватне те, що ввижається бородатим диким чеченцем незахищеної дисертації з важливої теми? 

А чеченця, котрий насувався на тебе  з наготовленим   кинжалом, ти і не убив зовсім. За тебе це зробив Васько Нечипоренко. Хто такий? Що за птиця цей Васько? Та ніяка і не геройська зовсім. Він звичайний хлопець десь з-під Херсона родом. До війни працював трактористом на агрофірмі. Таких, як цей Василь – сотні тисяч! А ти один-єдиний і неповторний! Ти сповістив світові про трагедію голоду, яка спіткала цілий  регіон. То, може, не варто поспішати? До того ж, у тебе собачка Лаккі, яку нема кому виводити на вигул.

Здригнувся, вирвавшись з дрімоти. За вікнои тихо. Ні завивання сирен, ні бомбових  розривів. Відчинив балконні двері. Вдихнув свіжого вечірнього повітря.

-Весна!

Що не кажіть, а помирати весною – нізащо! Соромно помирати весною. І навіть гріховно…

З кухні плив запах смажених котлет. Ох і смачнющий же він! Дружина готує вечерю. Смачно то у неї виходить. 

Згадалось, що завтра треба залагодити усі формальності із захисту докторської дисертації. Скільки можна з цим зволікати? Усе ж готово! 

А війна?

Для фейсбучних друзів він щось придумає… 

ТІНЬ

Хто це? 

Тінь від високого та розлогого клена затуляє ліхтар. Ліхтар тут – єдине джерело світла, а листя клена лапасте, таке, що і сонце спроможне затулити. Від того важко розгледіти, що то воно за пребеденція? Місце тут таке, що, по-правді  кажучи, усіляке може трапитись, а ще швидше – привидітись. Он неподалік високим муром-огорожею виступає масив цвинтаря. Він давній, а тому там захоронено кого завгодно – від святих до відвертих слуг сатани.  І усе те – на обмеженій території, затиснуте міцними мурами, оповите молитвами і прокляттями, окроплене святою водою і пекельною сіркою, обдимлене кадилами і підігріте свічками. Спробуй втриматись там якомусь вампірові, а  чи душогубцеві!

А втім, цвинтар той вважається за дуже представницький. Розлогий наче номер люкс дорогого готелю. Попервах, триста років тому, тут хоронили усіх, нині – лишень обраних та заслужених, а ще – “віпів” з туго набитими гаманцями. Туди простолюдину – зась! Ось чому дружина одного достойника, заслуженого такого, з орденами та преміями, з   депутатськими значками та дипломатичними відзнаками дуже вже просила його померти раніше за неї.

-Васильку! Помри, будь ласка, ти першим, а я за тобою! Але неодмінно ти першим!

-Чого б це я мав бути першим? – щиро дивується “заслужений”.

-Ти що геть нічого не тямиш?  Коли я першою, то мене поховають аж      у лісі на Голоско, отам серед урвищ та ям. Бо хто я така? Ніхто! Коли ж ти першим підеш, то поховають тебе на Личакові. А вже згодом змушені будуть мене підховати до тебе…

Загалом не лише цвинтар та прилегле до нього Марсове поле навіюють смуток і приреченість. Он неподалік – морг, великий такий, на увесь квартал. А далі – корпуси Медичного університету і різноманітні клініки розкидані по периметру. Там щоденно розтинають трупи, а у гістологічних лабораторіях ретельно вишукують у куснику вашої плоті причину недуги чи смерті. Зрештою коли усе – “все!”, що вже там вишукувати? І без “пошуків” знано, що смерть – справа гарантована та певна.

Отож, у такому місці привидітися може усе що завгодно. Але що це? Воно не піддається жодному поясненню! Посеред могил, посеред хрестів, встромлених тут у землю на честь полеглих Героїв- чиясь постать.   Скоріш -жіноча. Вона там – на початку Марсового поля, там у видолинку, де бере початок скорботний стрій  могил. Згодом горбки злітають догори, долають незначне узвишшя і впираються об сіру стіну Личакова.

Хрестів багато! З кожним разом стає усе більше і більше. Небавом доведеться закладати нові ряди. Війна ковтає людей наче ненаситний монстр. На кожній могилі – вінки, квіти, знамена. Усе те згромадження вінчає хрест. Вітер, що пробирається сюди з Винник та сковзить Личаківською, тут, на Марсовому полі,  робить закрут і стишується, заплутавшись в полотнищах знамен.  Прапори тріпочуть  зловісно і якось по-хижацьки Скриплять від натуги древка,  збурено щось силкуються промовити штучні квіти вінків, коли їх також тривожить вітровій. А довколишні каштани та клени схиляють свої віття, погойдують ними вгору-униз, від чого світло ліхтарів стає ще більш мерехтливим та непевним.

Але постать… Сама-самісінька… Одинока скульптура, щойно відлита у майстерні невідомого  майстра. У сутінках важко розледіти її одяг, обличчя. Куди простіше вирахувати віддаль. Вона он там – у сьомому ряду полеглих Героїв, ближче до правого краю, якщо встановлювати координати, стоячи внизу, на самому початку Марсового поля. Вона наче статуя. Сидить скам”яніло, жодного поруху. Вона там, де її Герой…

Герой?  Що їй до  загальної думки оточення? Що їй президент з урядниками, міністрами та генералами?! Усі оті, хто відіслав її Миколку у саме пекло війни. Дарма, що  особисто туди не поспішають.   Там сіється смерть! А чи їй не знати про таке? Чи про це не нагадував сам Микола. Просив її: “Молись!”

Вона й молилась! Отими словами, яких навчила її ще бабуся. Але чи то молитва була заслабкою, чи пекло виявилось надто  спекотливим… Згорів у тому полум”ї її Миколка. Труну не дозволили відкрити. Сказали, що весь почорнів. Був фосфор чи напалм, чи ще якась біда… Хіба їй про таке відати? Сказали – і усе!  А чи то її Микола насправді у тій труні? Почорнів? Може, то негр якийсь там  лежить, а не Микола Поліщук? Ні?! А чого не дозволили? Вона б глянула, а решту їй би серце підказало. Навіть якщо там не людина, а купа попелу.

Тієї днини, коли хоронили… Побратими вилаштувались шнурочком в одну лінію – кожен підходив до неї. Хтось щось промовляв, хтось мовчки цілував їй  руку… Слова… Що ті слова, коли Микола – попіл… Їхній командир… Він не полковник і не генерал. Він навіть не майор. Капітан…

Нахилився, наче мав намір прошепотіти щось на вухо.  Злетіло одне слово:

-Знаєте…

І закусив губу…

А для усіх, аби чули,  командир сказав… І голос його гучний, наче труба. Він сказав, що у полеглого Героя   позивний – “Перун”, отой поганський бог язичників, котрий полюбляв метати у супротивників  блискавиці. 

-Отак і наш “Перун”! – промовив командир. – Микола, всяк то знає,  палив бетеери рашистів з такою люттю, наче в ньому вселився отой язичницький бог! Поліщук не мав  в своєму запасі блискавиць. Зате  його постріли з ПТУРСа ніколи не мазали…. Удар – і горить, плавиться вороже залізо.  Ех…

Командир зробив паузу, навіть відвернувся, жевлаки на його обличчю ходуном ходили, кістяки на стиснутих п”ястуках аж побіліли.

-Спочивай, друже! Ми за тебе помстимося!

-Клянемось! – підхопили побратими.

Вона знайшла в собі сили, аби подякувати капітанові. Так і сказала просто:

-Дякую!

А через  хвильку  додала:

– І бажаю вам… Бажаю… Стати генералом…

Він посміхнувся.

-Краще побажайте мені життя!- промовив стиха.

Немов за командою військові розвернулися, востаннє віддали честь побратимові “Перунові” і віддалилися. Останнє, що вона почула – “помстимося”!

І з гіркотою вона ще тоді подумала: “Скількох смертей вартує життя її Миколи?” Однієї сотні, дісті, тисячу? А чи може не треба жодної?! Не потрібно смертей і війн не потрібно.  Прокрутіть “стрічку” часу у зворотнє і  поверніть їй Миколу живим та здоровим.  Ото й уся “плата”! Поверніть таким, яким був! І ви, росіяни, ідіть собі додому! Чого прийшли, хто вас сюди кликав? Забрали мого Миколу… Ну, забрали! То вже йдіть собі геть!

Вона не прагне нічиєї смерті. Не проклинає! Не зове до помсти! Дивина, але їй шкода і тих москаликів. Бо ж також наче люди – Божі створіння! То живіть собі по своїх самарах та псковах… Що ви тут позабули? Гріх це! Топтати чужу землю, плюндрувати і насилувати… І нести смерть усьому живому… Великий гріх…

Хлопці!..

Але хто почує її? У який спосіб передати їм послання? Вість про те, що вона, жона убієнного українського воїна Миколи Поліщука прощає усіх ворогів, але з однією умовою: вони усі негайно покидають її землю, територію її держави, її батьківщину… Інакше – прокляття! Гнів Перуна на ваші голови! Спопелити блискавками усіх, як ото    в труні спопелілим лежить її муж!

Вітер жене вулицею шмат газети. Вітер, перебираючи тим, що було газетою, вичитує останні новини. Он вражі ракети минулої ночі розтрощили склади гуманітарної допомоги. А у Одесі на пляжі рашисти потужним ударом найновішої ракети знищили громадську вбиральню.

Вбиральня? Чим не  важливий “стратегічний об”єкт”?

Радіо на кухні щоранку сповіщує, скількох ворогів за минулу добу порішили славні Збройні Сили України. І цифри завжди якісь заокруглені –  520, 680, 450… А хіба так буває? Наче у кіно… Наші вояки ото “наколотять” двохсотих рівне і кругле число  – і на тому спиняються. Мовляв – доволі! Приміром, хтось цікавиться: скільки вже маємо ворожих трупів? “Сімсот!” – відповідають незримі “оператори”. І лунає команда: “Годі! Є рівно сімсот на сьогодні! Більше не вбивайте, бо зіпсуєте “звітність”. Не можна, аби вийшло, приміром 713!” Тому не займайте отого москалика, що ото якраз утікає поміж пшеницями. Нехай сьогодні живе. Прикінчимо його завтра. Бо його смерть зіпсує статдані. А там має стояти – сімсот і крапка…”

Ну, щось таке…

Всміхнулась сама до себе. Вперше за останні дні.

“Пробач, Микольцю…”

А він би напевне розсердився на ті слова. За що пробачати? У його коханої така чарівна посмішка! Микола дуже любив, коли вона була веселою і зустрічала його з посмішкою на вустах… Її солодких вустах…

Минуло не  так багато часу  від загибелі її Миколи, як вона враз усвідомила, що їй власне нікуди іти. Були вона і він, Микола. Дітей якось не нажили. А поза ними двома – пустка! Друзі якось по життю розгубилися… Колеги на роботі… Ну, колеги… І не більше. Рідня десь там за туманом життя. І їй нікуди іти. І навіщо? Ось вона тут… Он там, майже поруч з нею, щоправда –  нижче на два метри у глибину  планети – її Микола. Він зовні трохи змінився, але то нічого. Серцем і душею – її Микола Поліщук.

Місяць на небі  нарешті вирвався з обіймів злючих хмар. Місяць освітив землю.

Де вона?

Он там!

Хто це?

Незнано!

Може, то привид, а не людина?

Варто наблизитись і пересвідчитись!

Не вартує! І навіщо?

А втім, ота постать у сьомому ряді Марсового поля з часом стала наче звичною. Не займайте її! Нехай… Байдуже, привід то чи людина…

За чиєюсь командою враз здійнявся вітер і  залопотіли прапори.  Заграли у світлі самотнього ліхтаря синьо-жовті барви. Тут вітер вщухає і опускаються  ображено  руки знамен. Вони подібно до птахів згортають свої крила-полотнища.

Марсове поле живе за власним ритмом.

З наближенням світанку обриси усього тут присутнього ще дужче розмиваються. І вже    нелегко, ба – майже неможливо, вгледіти жіночу фігуру у сьомому ряді могил. Вона розчинилася у  сірому молоці світанку.

Наче її і не було зовсім

ПЕРША КУЛЯ

Мене убито позавчора. У інших випадках я б змовчав, а зараз зізнаюся – я не встиг на цій війні зробити жодного пострілу… Жодного! Бодай для годиться. Щоб усі бачили! Щоб побратими сказали: “А дивіться, який з нього стрілець! Як влучно він посилає чергу за чергою. Як вправно тримає в руках автомата, наче усе життя тільки зі зброєю мав спроаву. Наче зі зброєю у руках він народився…”

Ага – скажуть… Промовчать для вічливості, бо звісно, що про померлих або добре, або ніяк… Оте “ніяк” мене і стосується. Бо салага-салагою… Вистрибнув наче ошелешений з окопа, тільки встиг огледітись, як – на маєш… Вцілило прямісінько у лоба… Я  скотився, вжалений,   назад у окоп, наче з нього і не вибирався зовсім.

Ні, на фронт я не напрошувався добровольцем. Воно якось трапилось само собою Працював собі автомеханіком на станції технічного обслуговування. СТО – називається. У нашому місті таких станцій чимало. Усі вони належать фірмі “Шипшина”. Я за своєю наївностю спершу  думав, що назва та від плоду. Кущів шипшини у нас повно водиться вздовж берегів  річки Горинь, а ще  там, де ставки і у яругах різних та при польових дорогах.

Але ж ні – то зовсім про іншу “шипшину” йдеться. Ох і натішились наді мною. Реготу було на усю околицю. А потім хтось з поблажливіших пояснив, що тут йдеться зовсім не про ягоду колючу, а мається на увазі два слова. Перше – “шипи…” Яка автомобільна покришка без них? І далі – “шина”. То наче – шипи на шині… Ото тякийсь мудрагелик придумав! Але ж влучно! У саму десятку втрапив! І гарно якось так…

Насміхатися  наді мною, якщо підійти до справи формально, ніхто б не мав права. Річ у тім, що я єдиний з-поміж усієї бригади з професійною освітою – закінчив автодорожний технікум. То ж претендував на керівну посаду. А усі решта з тієї шайки вважай – самоуки. Тільки от дивина: розуміються вони на автомобілях куди краще за мене, “академіка”.

“Академік” – то моє поганяло. Вліпили відразу, тільки-но з моїх вуст злетіло, що так мене в ремонтній бригаді на СТО називали. І навіщо я в тому зізнався? Ото вічно зі мною такі прикрощі траплялись. Але то усе у минулому. Нині то усе наче й значення жодного немає.

Як я жив до війни? Як усі! Нічим не помітний і не примітний. Працював собі, ділянкою моєї відповідальності була електрична система автомобілів. За її справність відповідав, що називається – головою. Але усе йшло так як треба! З дорученою справою упорювався без зауважень. От і гарно…

Шеф наш, подейкують, з колишніх рекетирів. Олександр Олександрович  – то нині так його звуть. А у ті колишні часи – Саша Бурят. Але то було тоді, ще до мого народження. І мене дуже строго попередили, щоб про “бурята” не смів навіть заїкнутися… А мені то нащо? Можна і без попередження. Я і шефа то бачив один раз на кілька місяців. Кажуть, він усе більше десь там у Ратуші, поміж депутатів та з мером знюхався… Ото дуже мені усе те треба… Мені аби електрика у  автівці грала… Що я – з поліції, а чи прокуратури? Я маленький гвинтик. Встромили мене у положене місце в машині – і готово! Знай своє і мовчи! А власне про що балакати? Ти володієш інформацією? Жодною. Такі як ми далі  пляшки з пивом і футбольного поля  бачити не повинні.   

Після праці, здавши зміну, ми частенько збирались, аби пропустити склянку-другу чогось міцненького, заполірувати усе це пивком і взятися за карти. Ото й усі наші розваги, наші “театри”, “концертні зали”, “виставки” та презентації. Усе те було наяву, афіші читати ми ще спроможні, але усе те наче існувало паралельно з нами. Ніхто ні до кого не втручався. Вони – там, ми – тут… Колись існували такі собі хлопо-роботнікі… То селюки, яких життя вирвало на міські простори. Тут вони         закінчили профтехучилища і стали рабами на заводах. Але  на кожні вихідні поспішали у своє село. Таким був мій дідусь. Уже    батько мій, роджений у шістдесяті, вважався міщуком. Ну, а я то – взагалі!  Корінний житель міста! І що  з того? Єдине, що у село не рвався. А так – усе як і у дідуся. Тільки я уже не хлопо-роботнік. Перше слівце від мене відпало. Залишився тільки “робітник”. А в усьому решта –   без змін. То де, питається, прогрес? У чому він? Що, людство так і зупинилось у своєму розвитку? Ба – більше! Якщо судити за кількістю прочитаних книг, то в моїй особі – повний регрес! Дід книги читав! І прадід також. Ще батько у молодості щось там почитував. Я ж… Може дві книги осилив за усе своє життя… Ну, три… Але не більше… І навіщо мені ті книги? У кіно усе побачити можна. З інтернету скачати… А загалом, якщо відверто – інтересу до того читання жодного. І так не лишень зі мною. Такі ми усі, роджені вже після двотисячного…

Мав я дівчину. Олесею звати. Ми  зустрічались, іноді займались сексом, але про створення сім”ї якось навіть і не мріялось. Нам і розмовляти не було про що. Власне, і лінь було язиком молоти. Ото бувало поведу Олесю на піцу, вмостимось до столу, зробимо замовлення, а далі – кожен у своєму смартфоні. І не до розмов, і навіть не дивимось одне на одного. Збоку може видатися, наче ото двоє чужих та незнайомих вмостились випадково за одним столом.

Я вже казав і повторюсь – в армію, на війну я не особливо поспішав. Надійшла повістка. Мама в плач, батько відмовчувався, сестрі наче байдуже. 

“Треба йти!” – подумав я.

Не було бажання “відкошувати”. Але і героя я з себе не корчив. Не ставав  у позу, не промовляв театрально: “Якщо не я, то хто?”

Треба, то треба…

У військкоматі, тепер ці установи носять інші, якісь довгі назви, які і запам”ятати годі, мене внесли до реєстру і сказали, коли маю прибути на збори. Усе те без емоцій, де вже до привітань та захоплень моїм бажанням не втікати, а йти воювати… На мене, здається, і не дивились зовсім. Був якийсь майор та ще дівка при ньому. Гарна така  тьолка! Певно, до всього годяща! Але мені що з того? Віднині я воїн! Он і контракт підписав. Міг зі зазначеним  строком служби. Наприклад, на два роки. Я ж обрав з формулюванням: “До завершення війни”. Про цей свій вибір нікому не сповістив. Бо точно “дебілом” би обізвали.

А воно уже й значення немає. Що на два роки, що “до завершення”…  Зі мною  склався  зовсім інший “сценарій!”…

Мене відвезуть і поховають з почестями на “алеї героїв”. Родина отримає добрий гріш за мою смерть. Олеся певно пошкодує, що не наполягла на  одружені. Була б законною дружиною полеглого бійця, то й мала б… А так вона ніхто стосовно мене, героя…

А я?

Хто я?

Слюсар з ремонту автомобілів… Нічим не помітний і не примітний. Що корисного зробив я в цьому житті? Ну, пішов на війну. Перша атака… І все… Єдиний крок з окопу  в бік ворога!  Без жодного пострілу… Навіть не загнав  патрона у патронник…

Тепер мені честь і хвала!

А може…

Та куля, що влучила у мене, мала інше призначення? Може, вона летіла, аби вразити дитину, вагітну жінку, когось знаного, талановитого і дуже потрібного суспільству. А я взяв ту кулю на себе. Огородив інших від напасті!

Коли так, то прожив я недаремно. І немає значення, що не обізвався у відповідь мій автомат. За мене це зроблять інші.

А я?..

Усе так…

Місце мені там, де Герої…

ПОГРІБЕЦЬ

Якою мудрою, якою пророчицею виявилась баба Христя! Свого часу, давно то було, років, мабуть за сорок, вирішили  онук Христі  Свирид Юхименко з дружиною зруйнувати на  подвір”ю погреб. Бо вже ж наче зайвий він. Хоч і глибокий,  давній та надійний, і викладений зсередини камінням та цеглою, і температура тут відповідна – прохолодно влітку і тепло взимку. Але ж усе рухається вперед! Жити стало лучче та веселіше. І вже он гуде собі та буркоче на кухонці пузатий холодильник. Пощо той погріб?! Усе до холодильника! 

Свирид вже мав намір скористатися трактором, на якому ще працював його батько Прокіп, син баби Христі. Ото   вчепив би лопату і кількома заходами від погреба б нічого не залишилось. А бач – баба Христя стала перед трактором. І грізно так дивиться. Ну, не наїжджати ж Свиридові на рідну бабу?! Заглушив мотора. Сплюнув спересердя. Не лихословив, бо то у них суворо заборонено. Усі і скрізь гнуть триповерховими  матами,а тут,  у Юхименків,  наче оаза якась. Територія вільна від лихослів”я! Так Христя постановила. За кожен матюк – по писку!

Стоїть баба перед трактором  ще й рукою погрожує. Мовляв, капосне насіння! Погріб хіба після її смерті руйнуйте…

Ага… Після смерті? Живе собі Христя та й живе. Вже і сина Прокопа поховала. Сама ж вибралася у засвіти зовсім недавно. До сотки трішки не дотягнула. Але добре, що пішла. Бо війна розпочалася, і  вдерлися до села москалі. А Христя якраз руських страх як не любила. І звідкілля у неї взялася ота нелюбов?  Вони, Юхименки, хоч і прості роботяги, і не партейні зовсім, але до радянської влади мають навіть симпатичне ставлення. Ну був там їхній далекий пращур у петлюрівцях! Так і що? Давно минуло і змилось голодом та кров”ю. Тільки он Христя затялась. Видно, щось своє пам”ятала. А що – мовчок! Обзивала москалів часто найостаннішими словами. Воно аж на міжнародний скандал тягнуло. Тільки окрім домашніх, ніхто тієї нелюбові до “старшого брата” з уст баби Христі не чув. А вона їх і бандитами, і злодіями  докоряла. Казала, що ті не знають ні гідності, ні честі. Часто любила повторювати, що ми ото є козаками, а то – орда. Дика і навіжена орда, яка живе однією руйнацією…

Домашні мовчки вислуховували претензії Христі до “старшого брата”, а заперечувати якось ніхто не мав відваги. Щось та було у баби причиною  такого гніву. А що саме – не казала. Та й ніхто особливо не випитував. Життя он яке щасливе колгоспне радянське соціалістичне настало! Уже тобі і телевізор у хаті, і холодильник, і мотоцикл. А Христя щось своє знає – ну й нехай!

Москалі вдерлися до їхнього села на світанку. Спершу зайняли центр села, там де сільрада, клуб та крамниця. Згодом почали нипати вуличками і випитувати у людей про своє. Більшість мовчали, але знайшлися такі, що радо вказали на Василя Прокопенка, який в АТО воював, два роки тому як у село повернувся з війни на Донбасі, а ще на колишнього міліціонера Михайла Онищенка, а ще на активіста-державника, отого петлюрівця, а, може й бандерівця – Левка Калюжного. Ото їх трьох забрали і через два дні усі бачили їхні мертві тіла, що валялись за будкою-молочарнею. Кинулись було родичі поховати тіла по-християнськи. Ага, виставили автомати і відгнали наче собак.

Що робити? Як рятуватися від напасті? А у Свирида вже самого он, окрім дружини – невістка і два онуки. Син Дмиро пішов воювати  проти москалів. Добре,  що призивався з райцентру і для села вибір Дмитра майже не знаний. Але ж… Усе може бути. Може, вже хтось і сповістив москаликам за Дмитра. Боже, що то з ними буде!? Закатують як тих трьох!

І порадив Іван Зайвий, сусід та товариш Свиридів: “Переходьте жити у погріб! Двері зсередини зачиніть на засовку – та й годі! Москалі – вони по хатах більше шастають…”

Так і вчинили. Було усяке. Чули як ті падлюки гвалтують жінку Миколи Зарічного Настю. Чути усе, бо через хату сусідами.   Гарна молодиця… А вони ж, скарай їх Боже, з Настею забавлялись прямо на очах у Миколи. 

-Що, дядьку, весело? Але ж гарна у тебе баба! Гаряча!

Микола тільки лікті кусав та стограв. Стогін той могутній такий, наче з труби, виривався з його грудей. Один з тих нечестивців наблизився до Миколи ззаду і вистрілив у потилицю. Видно, діймав його людський стогін.

Закатували ще двох синів Петра Скунця – Альошу та Павлика. Гарні парубки – п”ятнадцять та шістнадцять років.

-Що ви робите, нелюди! – ламала собі руки їхня мати Катерина. – Забийте замість них мене.

-Е, цьотка! – скалив зуби бурят. – З них націоналісти виростуть. Мститись нам будуть…

Петро з диким криком і виряченими очима вибіг з клуні. В руках тримав вила. Ось проштрикне того, хто ближче до нього стоїть. Ага! Куля, випущена з автомата, прудкіша…

Ще з їхньої вулиці пристрелили хворого на голову Віталіка. Він поліз до окупантів щось розпитувати. У Віталіка ж даунізм, всяк про те знає. А ті, також добрі дауни, подумали, що то до них терорист-смертник наближається з поясом шахида.

Повистрілювали собак, котів і кіз. Курей забрали собі на вечерю. А щоб вдавилися!

Родина Свирида Юхименка врятувалась! Було, кілька разів хтось знадвору смикав за ручку дверей. Чулась розмова російською. На щастя, далі справа не йшла.  Дверей не розстрілювали, гранат не кидали. Через кілька днів у село прийшли   українські солдати. Радості було – і словами годі переказати!

-Господи! Ми врятовані! – Свирид стояв, засліплений сонцем. І здалося йому, що подвірям наче промайнула чиясь тінь. Дуже вона нагадувала бабу Христю…

ПОМІДОРИ

У селі Цвіркуни на міні підірвався дід Микола Сагайдак. Де підірвався? Та не може того бути! Скрізь у Цвіркунах проведено розмінування… Окрім… Правильно – шостого поля. Туди руки не дійшли. Але ж шосте… І вже щиро дивувалися військові. Так, вони визнавали, що зі шостим є проблеми,  тільки ж воно огорожене попереджувальними знаками. Там їх добра сотня виставлена по периметру. Та так густо, що й заблудлому зайцеві не пролізти. На довгих, гарно виструганих тичках прибиті таблички з грізним попереджувальним написом: «Обережно! Міни!» І напис той на білому тлі крупними  червоними буквами. Писано наче кров’ю… І усе задля того, аби бачили! Навіть незрячі! Може, дід Сагайдак неписьменний? Читати не вміє? Але таких «елементів» наче не зосталося! Усі грамотні!

Що там думати – гадати! Треба конче військовим виїхати на місце події та усе ретельно перевірити. Ще минулого літа, як прогнали рашистів, більшу частину території у Цвіркунах розмінували. А тамта, що поблизу лісу, оте нанесене на картах саперів «шосте поле», залишилось, бо бійцям конче потрібно було братися за ділянки в інших місцевостях. Вважалось, що та ділянка може зачекати. Не така вона стратегічно важлива і люд тут майже не швендяє, бо лежить «шосте» віддалік від села, межує  з лісом, а з другого боку упирається в глибокий яр. Нашпиговане мінами, а тому неоране, вважай – здичіле зовсім, «шосте поле»  дрімає собі під сонцем, упивається дощами, а його високі трави перемовляються з вітром. І нагадує воно величезного кожуха, скинутого навиворіт якимсь незнаним велетнем.

Звичайно, само собою зрозуміло – згодом дійде черга і до «шостого». У всякому випадку у планах саперів зазначалось, що до кінця поточного року і тут завершити повне розмінування. А  заким що…. Ну, на всяк випадок… Щоб не трапилось біди, зрештою – так вимагають правила – по краях замінованої території військові густо повстромляли тички з відповідним написом: «Обережно! Міни!» І вважалось, що справу зроблено! Що ще не зрозуміло? Он – червоно по білому! Здалеку видно! І як того Сагайдака занесло на міни? То ж треба було щонайменше знехтувати огорожею….

Виїхали військові розбиратися. Прибули на місце події – і остовпіли! Очам своїм не вірять! Де їхні таблиці зі застереженнями?! Та їх чи не з райцентру було видно! Такі на довгих тичках, наче  страусині ноги. А тепер… О, леле! Пустка! Дивіться – жодного знаку! А було ж – один до одного з незначним інтервалом. Тепер зрозуміло, чому дід Сагайдак не зреагував на засторогу. Він тих попереджувальних знаків попросту не бачив. Їх ото наче корова язиком злизала. Покажіть ту корову!  Через неї доживати віку дідові без п’яти на правій нозі.  Як  лезом обтяло. Гаразд, що тим лишень обійшлося…

Але тички!? Куди вони поділися? Оті палиці такого  доладного обробітку, гарно обстругані десь на меблевому комбінаті у Західній Україні. Вважай за тисячу кілометрів їх везли. Волонтери постарались, і про таблиці не забули, бо таке замовлення отримали від саперів. А вже написи хлопці під трафарет наносили самі. Та ті тички… Та огорожа… На вагу людського життя! Вони так необхідні у мінній справі, бо гарантують безпеку. І от – маєш! Десь пропало усе добро, подарунок західняків, що символізував дружбу і приязнь до братів зі сходу.

Хтось подав слушну пропозицію – пройтися Цвіркунами та вивідати ситуацію. Конче потрібно позазирати скрізь. Дивись, і виявляться сліди крадіжки.

Так  і вчинили. Військові сапери перетворились у нишпорок. Вони ретельно  перевіряли кожен закуток, тут і там залишаючи на м’якому настилу відбитки своїх черевиків. Не минали жодного обійстя, приминали бур’яни і розсували густі зарості чагарників. Клуні і сараї, шопки і прибудови піддавались пильній ревізії. Здогадки будувались на тому, що це справа рук когось з місцевих. Неодмінно треба виявити і покарати! Можливо – це диверсія, або попросту – грабунок…

Ходили довго і уже навіть потомилися. Сапери – вони ж не піхотинці, котрим не звикати долати багатокілометрові віддалі. Як не старались – ніде й сліду не видно. Та враз… Що це? Он їхні тички! Усі на одному городі. Помідори підпирають. Здалеку видно, що тички таки їхні, саперські, хоч і без табличок. Таблички з попереджувальними написами повідбивані. Ну, це зрозуміло. Навіщо помідорам знати про міни?

-Чий город?!

Звертання до сільського голови Івана Попудренка.

-Та чий!? Звісно – Тимофія Столярчука. Він тут зі своєю жінкою Поліною хазайнує. А он і їхня хата…

-Сюди їх! – військові відчиняють хвіртку безцеремонно. І до хати. Грюк- грюк… Можна запідозрити, що подібних манер поведінки вони набрались у росіян.

А з хати – дядько! Дивиться злякано… Невже і ці будуть грабувати та знущатися? Шльопанці на його тонких ногах усе тривожно так – шльоп-шльоп…

-Ви Тимофій Столярчук?

-Ага!- киває головою.

-Ви що це? – капітан Забарило починає наливатися люттю, що для сапера є річчю небажаною. Спокій і рівновага – ось запорука успіху!

-А що? – Столярчук ніяк не може втямити, що від нього власне вимагається?

-Тичини! Ось! На вашому городі! Город ваш?

-Город мій! А що? Будуть відбирати?

-Тичини – запитую! Звідки вони у вас?

Ага, ось про що йдеться?! Де взяв оті тички, якими так вдало попідпирав помідорові кущі. А вони он як віддячують – родять густо, щедро і дарують дуже смачні плоди.

-Та бачите! – ніяковіє Столярчук.

Він усе утямив, бо ж недаремно стільки літ пропрацював дільничним інспектором.

-Бачите, у ліс же ніззя ходити, а де було взяти матеріал, аби було чим помідори попідпирати?

-Помідори?! – Забарило таки почав втрачати контроль над собою. – Та там же міни! А ви… Через вашу… Через вашу…

Забарило ніяк не міг підібрати потрібного слова. Що це – крадіжка, дурість, жадібність, зухвалість, байдужість і пофігізм?

-Через вашу безвідповідальність!

О, нарешті знайшовся! Гарне слово – що й казати! Влучно так! Саме раз…

-Через вашу безвідповідальність он громадянин Сагайдак постраждав. Добре, що живим зостався. Поранення відносно не дуже серйозне. А коли б помер – під суд би вас віддали.

-Сагайдак? Микола? Отой… Тьху ти… – Столярчук явно виказував неприязнь. – Та йому уже вісімдесят сім… Та йому помирать пора! Єстественною смертю! І міни тут ні до чого… І без їхньої допомоги час  тому дідові збиратися у пекло… І скажу я вам, коли ще існували колгоспи – Сагайдак там за партейного секретаря числився. Партейним був! От як! І над людьми дуже знущався. Злим був! То так йому і треба. Божа кара! А ми… А що ми? Ми люди маленькі та мирні. Помідори – бачите які!? Червоні – ото наче рубіном налиті.  Хочете – пригощу?! Нам не жалко! Вродило ж понад норму… Щедро вродило…

Забарило аж крутнувся на місці.

-Соловйов!

-Я! – підбіг сержант.

-У нас на складі ще залишились тички та таблиці?

-Так точно!

-Гаразд! Завтра щоб встановив на «шостому»!

-Єсть!

-А ви! – до Столярчука. – Кажете – гарно вродило?

-Ой гарно!

-Діду! – Забарило чомусь озирнувся, чи бува хтось не підслуховує. – Ще раз таке вчинете, ми вас за це…

І осікся…

-Під трибунал віддасте? – Столярчук на те.

– Гірше!

-Що може бути  гіршого за трибунал?

-Витопчемо! Повириваємо до біса усі ваші помідори!

Почувши таке, Столярчук онімів. Нарешті прийшов до тями, почухав потилицю, блимнув недобре очима:

-Краще вже – під трибунал!

З курника вистрибнула курка і сповістила світові про знесене яйце. Звідкілясь з-за рогу хати вибіг пес Рекс. Рудий такий! У зубах він тримав таблицю. Там краснівся напис: «Обережно! Міни!» Червоним по білому. Гарно так…

Здалеку видно…

СКАЖИ МЕНІ, МАМО

У Львові на грядках попід багатоповерхові будинки зацвіли підсніжники. Їх тут здебільшого називають первоцвітом. Спершу я дивувалсь – первоцвіт? Слово ж яке? Первоцвіт – той, хто  зацвітає першим… У нас же на Донбасі фантазія далі “подснєжніка” не рушила… А втім, тут багато чого такого, що нам щонаймеше не збагнути. Оте – “прошу-перепрошую”… А на ринку до вбогої бабусі, яка торгує пучками кропу та петрушки, неодномінно звертаються – “пані”. У нас… Ну, тобі добре відомо,  як то у нас виглядає? У кращому випадку: “Ей, женщіна!..” Я ото одного разу  мала сміху цілу торбу. Очікувала на нашому вокзалі на потяг до  Києва. Добре, що ти погодилась проплатити моє навчання у Києво-Могилянці… Спасибі тобі за це. Було неочікувано і дуже приємно, якщо зважити на наші попередні стосунки. Могилянка дала мені багато. У мене очі на світ розплющились. Була ж я – сама знаєш, дурним наївним кошенятком. А тут таке… Навіть не про суму знань йдеться. Знання що? Їх і самотужки можна здобути. А досвід життя – то дещо і зовсім інше. Його, той досвід, здобувають  лишень практикою обертання у соціумі.

Але я відхилилась так би мовити від “генеральної  теми”. Отож, наш вокзал. Стою, вичікую на потяг. Притулилась до стінки. А у двох метрах від мене – віконце. Довідкова служба. Хто там “за пультом” – мені не видно. Кажу ж, стою на одній лінії з тим віконцем. І  пощораз    наближаються різні люди  та до вікна. І так наче усі змовились: “Дєвушка…” Таке звертання…  А далі – одне і те ж: коли прибуде той чи інший потяг, який  їх цікавить? Після десятого чи якогось там разу, мені стало цікаво, що ж то за “дєвушка” там за гратами віконця? Відтуляюсь від стіни, виходжу на середину зали, вдаю цілковиту байдужість і наближаюсь до довідкової. Хто там? О, леле! Стара жінка, котрій явно за сімдесят. Обличчя змошкувате, очі запалі, кутики рота скорботно опущені донизу. І оце – “дєвушка”? Ну, воно може і лестило тій жінці. Мати під вісімдесят, а тебе й досі вважають за “дєвушку”… Але то уже швидше несмак тих, хто звертався, аніж повага. Нам з тобою добре відомо, що за інших обставин та ситуацій ці “парубки” можуть замість “дєвушка” загнути таким матом, що й вуха зів”януть. Але я про інше. Я знову про Львів. Та навіть Київ. Там таке не практикується. Хоча “пані з петрушкою” також наче не дуже. Там – “пані”, тут – “дєвушка”… Ой, я мабуть трішки заплуталась…

Я, мамо, про наше родинне… Про нас з тобою і наше життя…

Ота наша Горлівка! Як її назвати? Батьківщиною? А чи  лишень місцем мого народження? Бо і ти з  батьком, і мої бабусі з дідусями появлялись на світ деінде. Горлівка – то лишень те місце, де ви “кинули” якір, знайшовши тут житло та працю.      Пригадуєш, готель у центрі міста? Не знаю чи зберіг він свою назву й досі, бо минуло уже десять років як ми звідтіля вибрались, але  назва готелю  була прикольною.   “Родіна”! Звісно, російською писалось так – “Родина”. Але дотепники прочитали по-українськи. І вийшло – “родИна”. Як у   пісні Назарія: “Родина, родина… Від батька до сина…”  Бачиш, я уже й пісні українські знаю. І взагалі, оте почуття національної належності  в мені прокинулось і не відпускає. Це ще розпочалось задовго до Львова. У Києві, у їхньому Могилянському університеті. Якось враз і зненацька я відчула, що є українкою. Тобі то було байдужим і далеким. Ти опікувалась своїм Джоном, а разом   ви тільки й переймались, що збивали капітали. Долар до долара, євро до єврика… Бачиш, про українську національну валюту -гривню й не згадую, бо ніколи ви її не шанували.

Сьогодні я налаштована на докори. Знаю, це щонайменше нечемно з мого боку і позбавлене такту. Де вже там казати про вдячність. А ми повинні дякувати. Хоча б за те, що ти мене народила, не покинула, не залишила десь у сиротинці. А могла!  Бо ж сама розповідала, наскільки важкими були початки вашого спільного з моїм біологічним батьком життя. Ні даху над головою, ні пристойної роботи. Уже тоді ти з гіркотою почала усвідомлювати, що твій Віталік якийсь  не такий. Не практичний зовсім і не “уміє крутитися”. З таким  каші не звариш, він не уміє пристойно заробляти, а тобі так хотілося і свого помешкання, і автомобіль, і усілякого хатнього добра. Нині  усе те маєш. І що – щасливіша за ті роки? За початки?

О, початки! Я ще зовсім малою була. Ми жили у якомусь там сімейному гуртожитку. По суті – це окрема квартира, але дуже маленька і тісна. Одна кімнатка, крихітний коридорчик, який провадив на тісну кухню, а збоку була ванна кімната, де розміщувалась куца ванна і санвузол. З розмірів тієї ванни усі кепкували. У ній можна було митись дорослій людині лишень навсидьки. Де там, аби розкинутись уповен зріст, розслабитись і забутись. Тепер, мамо, у тебе джакузі – три на три метри, де усе передбачено аж до масажу включно. А мені пам”ятається та наша перша ванна малогабаритна у такій ж  квартирі – малогабаритній. І знаєш чому?  Ну, по-перше, та ванна цілковито мене влаштовувала у розмірах. Зрештою, як і усе решта у тому помешканні. А ще, і це по-друге, купав мене завжди татусь. Тоді він був “папочка”. “Папа Віталій” … Я ж – Катерина Віталіївна… І було ж тоді у мене прізвище – Решетило… Зрештою, як і у тебе. Бо українки завжди йшли за чоловіками. То я уже згодом таке вичитала. В Україні неможливо собі уявити, аби майбуня дружина зберігала дівоче своє прізвище. У селах навіть доходило до того, що коли твій чоловік, приміром, Василь, то до такої нанашки запросто можна було звертатись -Василиха. Ти, коли розлучилась зі своїм  чоловіком, а моїм татусем, могла зберепгти оте – Решетило, або знову стати Супруненко. Аж ні!  У  тебе появився Джон. Джон Пірс! Радісно-збуджено ти пояснювала мені, що необхідно позбутися отого -Решетило. Ти висувала аргументи… “Сама, Катю, бачиш, який у тебе  папа?” “Ну, і потім, ми збираємось у Європу, можливо навіть у саму Англію, звідки родом Джон, а оті шиплячі у прізвищі – курам насміх…”    І ти стала Аллою Пірс! Більше того – мене ти також зуміла переписати. Ой, леле! Не пригадую, з якого там класу я уже не Решетило, а Пірс! Учора ще Решетило… Деякі вчителі навіть не приховували здивування, дехто плутався… Та усім було якось байдуже.

Усім, але не мені. Бо мій папа… Боже, як він змінився на обличчю! Ми  іноді бачились. З кожним роком – усе рідше. Видно, що  татусь зловживає спиртним. У мені уже тоді прокидався інстинкт “берегині роду”. Я кричала йому в обличчя, тупотіла ніжкою,  била його кулачками у груди: “Папа, не пий…” А він усе те витримував і вичікував, поки я “припиню біситися”, а вже потім  опускався переді мною навприсядки і запитував: “А що мені залишається на світі, доню? Що? Ти!? Он і ти уже не на моєму прізвищу…”

-Папа, але я Віталіївна! Чуєш?! І навіки нею буду – Віталіївною! І отой “пірс” злетить з мене як з гуски вода… От тільки заміж вийду…”

Він     радів цим моїм словам. Зводячись на рівні, завжди цілував мене  у чоло, розвертався і йшов собі. Куди? У темряву… Вона й проковтнула його незабаром. У сорок з чимось там років. Ну, для Донбасу така  рання смерть чоловіків – звичне явище.

Спостерігаючи як ти живеш з новим чоловіком, я часто порівнювала отого твого Пірса з моїм рідним татусем. Так, так – уже не “папою”. Я поступово українізувалася.  Пригадую твою реакцію на мою українську. Спершу ти  думала собі, що у такий спосіб я повторюю уроки, або попросту видуркуюсь. У Львові сказали б – граю варята. Аж якось терпець тобі обірвався і ти зашипіла : “Припини! Зі мною спілкуйся нормальною мовою!”

Звісно, це було сказано російською. Я  здійснила переклад. Як-не-як – я ж дипломований перекладач. Щоправда, з англійської. Та перекладати можна з будь-якої мови. Головне – володіти нею. А українська стала моєю рідною. Он і твоя мама, а моя баба Настя, аж бровою зводить, коли я до неї защебечу по-українськи. Вона ж бо з Полтавщини, і до якогось там класу у школі  спілкувалась виключно українською. А потім подалася баба Настя на Донбас, у профтехучилищі здобула освіту кравчині, оселилась в Горлівці, вийшла заміж за мого діда Василя Супруненка, водія вантажівки. А той  Супруненко    уже був змосковщений, хоч також   походив десь з Кіровоградщини. Дід Василь помер молодим, баба Настя ще двічі виходила заміж і усе віддалялась від свого полтавського села.

Отак, іноді собі думаю: чи оте багатозаміжжя не є прокляттям нашого роду? Баба – тричі, ти –   двічі…  Чи не перекинеться і на мене, не стане спадковим?  Може, для тебе то ще не межа? І знайдеш собі, вештаючись по європах , когось багатенького німця, а чи француза? Можна і нідерландця чи бельгійця! Але неодмінно заможного, бо злидарів ти ненавидиш на  фізіологічному рівні. У тебе це від “помилки”, як ти неодноразово промовляла, з першим шлюбом.

А чи була помилка? Знаєш, тоді я ще була зовсім малою і багато чого не розуміла. Тільки згадай як ми удвох очікували на прихід батька з роботи. Як ти пощораз поправляла щось на столі, де парувала вечеря, то у себе на голові. Аж нарешті скрип вхідних дверей. “Ура, папа прийшов!” – вигукувала я, а ти мовчки йшла назустріч своєму Віталіку, розкидувала для обіймів свої руки, так схожі на крила чайки, притискала до себе дорогу людину і з докором шепотіла: “Чому так довго? Де забарився?” І зовсім то було недовго, і батько ніде не затримувався. Але тобі так видавалось. А потім ми вечеряли і розмовляли про усе. Дорослі теми ти оберігала на потім, коли після вечері ти митимеш посуд на кухні, відіславши мене доробляти уроки, і щебетатимеш чоловікові про усе на світі. Кого з однокласниць зустріла, хто де і з ким мається, хто поїхав, а хто уже повернувся, хто ще у шлюбі, а хто уже вільний  як птиця… Розмови ті були довгими… Вам було про що погомоніти. А потім ви  цілувались. Батько тебе мацав і усе розпускав свої руки, а ти шепотіла: “Потім, потім… Катя нехай засне… Потім… Вона уже починає усе розуміти…” Отаке було… А нині я щось не помічаю, аби ви   отак щебетали удвох з Джоном. Та й ніколи ви не цілуєтесь. Може, то через мене? Тепер у вас в особняку під Варшавою  багато кімнат. Є де сховатись. Але видається мені, що у тих покоях ви перш за все ховаєтесь одне від одного. Про що можна вести бесіди з уродженцем Ліверпуля та ще  з твоїм рівнем знання англійської?  А вивчити російську Джон не поспішає. Щоправда, польською він таки защебетав, бо то треба для ведення справ. І кумедно то у нього виходить. У польській  там суціль шиплячі звуки, чого немає в англійській. Бачиш, а ти свого часу так переживала за отой шиплячий у прізвищі Решетило, що так поспіхом усе перемінила. І що маєш? Отримала “палю”, а чи “стовпа”? Правда, piers  ще означає споруду, висунуту  у море… Як на мене, то нехай вже паля… Або стовп – отой, мальований…

Я довго вважала тебе за російську патріотку. Ото твоє небажання наблизитись до українськості, демонстрація зверхності перед усім, що несе в собі українські національні ознаки і навіть відверте насміхання над українським, майже тотожне, як це робилося увесь час в російських фільмах. Але ні! Я помилилася. Бо коли ще десять років тому ворог поліз і захопив нашу Горлівку, ви з Джоном швиденько зібрали найнеобхідніше, прихопили бабу Настю, мого братика Оскара, собаку, кішку і вирушили до Львова. Там ви швидко придбали у центрі міста велику і простору квартиру вікнами на площу Маланюка і зайнялися тим же бізнесом, що і у  Горлівці. Я ніяк не могла “в”їхати” у тонкощі ваших оборудок, але це щось пов”язане з енергоносіями, а ще – залізною рудою і металами. У вас все гаразд. Грошики пливуть звичним руслом і я навіть радію за вас. Зрештою, чого там приховувати, щось перепадає і мені, адже ти не скупилась, виділячючи на   моє  прожиття у Києві під час мого студентства. Частково то було платою за те, що з маленьким ще Оскаром свого часу надто часто ви залишали мене і я аж надірвалась, тягаючи братика на своїх ще тоді не дуже міцних руках.

Але то таке, то родинне, хоч власне  не про громадське, не про суспільне ми ото ведемо бесіду. Ти моя мати, ти мене породила, виплекала своїм молоком, доглядала і піклувалась як могла. Як не крути, ми таки родина (згадався готель у Горлівці), пов”язанів кров”ю і долею… Тому я й прагну у дечому розібратися. Тоді, три роки тому, коли розпочалася велика війна, ви з Джоном знову зірвалися з насидженого місця. Ви нагадували мені таких собі панків, що утікають від дикої орди. Ваші два величезні позашляховики, завантажені добром ,   Оскаром  та собаками, вирушили  на захід. Десь під Варшавою на вас очікував уже придбаний вами  особнячок. Я з бабусею Настею залишались у квартирі, вікнами на площу Маланюка. Ти ще тоді говорила, що  у цій  країні годі на щось позитивне сподіватися, що тут корупція і обман… І взагалі – рагулі та бандерівці… Я слухала тебе і мовчала… Тобі неможливо  було заперечити! О, з якою люттю ти  виливала усю зневагу до народу, частиною якого ти   сама і є. Адже твої батьки – щирі стовідсоткові українці, з гречкосіїв, бідні і принижені саме отими московитами, мовою яких ти   так залюбки користаєшся, пишаєшся своєю “рускоязичністю” і навіть гадки не маєш заговорити по-українськи. Дивина, он англійську ти сяк-так опанувала. Тепер  взялася за польську. “Бо так треба!” – сказала ти. А українська… Тебе ніяк не влаштовувала мова хлопів. Мамо, але ж ти також холопка! З діда-прадіда, зі самих глибин нашого роду, з нашої пісні, наших звичаїв, нашої культури і нашої мови. Ти  гордовито мені кинула, коли я врешті наважилась щось та з”ясувати, що мене   зіпсував Київ, оте осідало нацистів та фашистів… І взагалі, сказала тоді ти, я нагадую гидке качення з відомої казки.

Коли ви відбули у свою Польщу, я зустріла його. Звати його Дмитром… Тільки я застерігаю тебе, якщо випаде колись  нагода вас познайомити, утримуйся від отого “діми”. Діма – то з  фактору роздратування. І уяви собі, він з галичан, з давньої інтелігентної львівської родини, де чимало педагогів, священиків, музикантів та військових. Там сповідують усе, що так тобі ненависне. Там служіння батьківщині – найпершла справа. Ну, і звісно, усе, що миле щирій вкраїнській натурі – там зібрано. Дмитро економіст за фахом, кандидат наук, грає на гітарі, малює і тихцем пише вірші. Отакий він. А ще  “заразив” мене мандрівками у гори. О, скільки ми сходили у Карпатах! Були на Попівані, пройшли увесь Чорногірський хребет! А які цікаві вершини  Пікуя та Петроса! А які неповторні та самобутні гуцули! Ми там багато чого придбали з їхніх витворів. І тепер помешкання у Львові “дихає” гуцулією.

Одного разу трапилось ось що. Я не стала тобі про це говорити по телефону. Повертаючись до Львова, ми втрапили у аварію. У нас врізався зустрічний автомобіль. Водій заснув за кермом. Машина наша страшено потовчена, але що  там машина, купа металу… Я пошкодила хоребет. Дмитро нічого – тільки злегка потовк грудну клітку. Я ж… Дмитро ніс мене на руках до швидкої і просив триматися… А у самого на очах бриніли сльози. Діагноз встановили відразу і швидко. Аби не вдаватись у деталі, приписали півроку лежати на дошках. Ти можеш собі таке уявити? Півроку… Шість місяців… І не вставати у жодному випадку. Не повертатись на бік… Бабуся Настя як усе те почула, заойкала і затупотіла. Їй, виявляється, треба негайно виїжджати, сестра очікує у   Фастові.  А я? Що буде зі мною? Ти тоді надіслала гроші, аби найняти доглядачку. Спасибі тобі. Але ти не приїхала  зі своєї Варшави, хоч це від Львова зовсім близько .  Ти не приїхала, бабуся поїхала… Залишився  мій Дмитрик… Він став моєю нянькою-доглядачкою… Він став моїм усім! Що там казати… Памперси, вологі серветки, годування з ложки… Не відходив від мене ні вдень, ні вночі… Ось які вони – галичани! Звичайно, трапляються посеред них різні. Я вже мала змогу надитився. Але мій Дмитрик! Найрідніший і найбажаніший на усій Земній Кулі… Далі писати, мамо, не можу… Сльози душать…

А ще… Дмитро нині воює… “Не пущу!” – кричала я у відчаї.

-Мушу! – спокійно відповів він. – Якщо не піду, то буду себе зневажати. Ти цього хочеш?

Нині він  там, а я тут – у пеклі очікування і  темних проваль безсонних ночей. Добре, якщо він телефонує вчасно. Ми  домовились – кожного вечора. Але є дні, коли він мовчить. Аж нарешті – дзвінок наче грім піднебесний. Пояснює – був на спецзавданні… А що воно таке – оте спецзавдання? Він відмовчується , а я розумію – не можна про це йому  базікати.  Але серцем відчуваю, що то щось незвичне і не для усіх. А коли так, то удвічі небезпечніше. Серце сльозами обливається…

А ще, мамо, маю велику-превелику мрію. Нею уся і живу! Мрію нарешті позбутися отого “пірса” і стати остаточно та назавжди львівською панею  Дідушинською.  Ось тільки дочекаюсь свого  Дмитрика… Мамо, коли б ти тільки знала як хороше бути пташкою, яка нарешті відшукала своє гніздечко.  

БОЖИЙ СНАЙПЕР

Уже і Бога розтягнули наче ряднину. Хто швидший і хто дужчий -тому й більше перепаде!

“От, дурні! – скрушно хитає головою Гриць Чорноморець. – Дурні… І наївні -напевне!”

Чорноморцеві не личить лихословити. Як-не-як – священик. Кажуть – колишній. Але ж сану його ніхто не позбавляв. Сам пішов!

А щодо Бога?

Грицькові відніше! Донедавна він був ні ким іншим, як “отцем Григорієм”… Української Православної Церкви невідомого патріархату. Себто – патріархат знаний, але це таємниця… Майже – військова…

А нині він – снайпер Збройних Сил України.І що втратив? А що здобув?.. Що перестав  бути “отцем”?. Так він ніколи себе “отцем” і не вважав. Пастир – куди не йшло. Але кого ти будеш переконувати і навіщо?

“З НАМИ БОГ!”.

Піна  на губах. Біла така. Аж відлякує…

“З НАМИ БОГ!” – долинає з протилежного, російсько-ворожого боку. І вибухають міни, і здіймаються вгору знамена. Треба визнати – красиві такі! На них – Нерукотворний Спас! Масштабний, з грізним поглядом, що має спопеляти ворогів, бо за логікою рашистів – Бог не з укропами, а таки з ними! І звідкіля така впевненість? Від Гундяєва? Ну, не від Владимира Володимировича… Ха! Саме так Ющ звернувся до кремлівського боса: “Дорогий Владимир Володимирович…” Чи Вітька недоспав? А чи уколовся чимось? Або він просто геній! А генії не   звертають уваги на такі дрібниці. Подумаєш, Владимир Володимирович… І що? Усі ж зрозуміли про кого йдеться…

Величний Спас на знаменах! Величний! Як і належить бути Богові!

А він, слуга Божий, клірик Гриць, дивиться на усе те і своїм очам повірити не може. Лик Христа Спасителя! Таки він! Але очі! Ні, то не очі Бога! Злі і колючі… У таких очах немає любові! І осінило клірика Гриця! Очі патріарха! Отого самого… Гундяєва… Московського… А він у їхній церкві служить! Тут ще дідусь його колись розпочинав. І батько… Але ж усі вони з козацького роду. Усі вони Чорноморці…

І беруть отця Григорія… Стоп… Отець один – Бог! А він хто? Батюшка Григорій? Пастир… А чи – пастор? У будь-якому випадку щось воно не теє… Та байдуже… Сумніви огорнули душу, можливо – не священику, а козарлюзі Грицькові Чорноморцю. Очі його патріарха ненавидять світ Божий!

Від того здогаду жахнувся! Отой жах і підштовхнув Чорноморця зробити вибір. Ні, не його  ота   церква! Не його патріарх! А Бог?! Тьху на вас! Відійдіть спокусники  і ловці душ! Лицеміри погані!  Бог поза конфесіями та патріархами.

Не його… Що ж тоді його? Чорноморі – вони ж найперше вояки… Згадалося. Свист шаблюки і посвист стріли й досі чутно у їхніх вухах. Прислухайся-но…

Ніч провів у молитві… Усе допитувався, чи правильно чинить?

“Підкажи, Господи! Дай знак…”

Ніч була тихою, зоряною, ясною і глухою…

А, може, то йому так видалось? Може, не дослухався? А, зрештою, хто він такий, аби до нього сам Бог обізвався?

Уже бралося на світанок, десь з-за Дніпра дмухнуло свіжістю і сирістю. А він вже має відповідь. Постановив сам для себе. Він іде! Склав до скрині акуратно усе священицьке. На самий вершечок – хрест і епітрахиль…

“Прости, Господи…”

-Куди вас? – отой воєнком… Зараз вони якось по-іншому називаються… Акуратна стрижка… Волосся взялося першою сивиною. А руки пещені, білі-білі і акуратні. Жодного тобі “трауру” під нігтями.

“Певно, в окопах не бував. І пороху не нюхав…”

Майорчик. Погон наче сопля – з носа скотилась на груди. І чим їм не сподобались традиційні погони? 

-Куди вас?

-У снайпери!

-Чому саме туди? Можна в капелани…

-А у мене вдача спокійна. Руки не тремтять…

-Що ж…

І пішло… І взяли… І закружляло…

“Чорноморець, матінко, чорноморець…”

Ні! Не та пісня, і не ті слова!

“Чорноморець снайпером, Чорноморець…”

Має свою молитву…

Майже приватну…

Та чи почує Бог?!

І чи личить йому?

Личить!

Бо он що коїться!

Він, Гриць Чорноморець, слуга Господній! А нині – снайпер! Але ж він й надалі чоловік церковний! Він Божий! Стільки років простояв перед Ликом Господа, правлячи Службу. І молитва його особлива… Ото б йому таку гвинтівку та таку кулю, щоб дістати антихриста. Щоб аж до Кремля долетіла і влучила куди слід! Щоб одним пострілом – патріарха зі злючими очима і президента з очима мутними як їхнє північне небо.

Чи має він право таке просити у Господа?

Чи не святотатство це?

Не гріх?

Не гріх!

Він бачить, що коїться! Він свідок тому… Щодня – сотні убієнних пацанів  з обидвох сторін. Їхні життя – на совісті отих двох.

І уявляє себе Гриць Чорноморець таким собі Божим снайпером. Місія його така! Однією кулею – двох поців. Обидва вони на “пе” – патріарх і президент…

І хто його зупинить? Хто проти нас, якщо з нами Бог?!

Гей, чорноморці!

“З НАМИ БОГ!” – чутно з одних окопів.

“З НАМИ БОГ!” – долинає з окопів навпроти.

Ну і нехай!

Йому, снайперу Чорноморцю, своє робить. Він мовчки заладовує свою рушницю, обирає позицію і завмирає в очікуванні.

А раптом…

ЧЕСТЬ

«Поверніть те, що було!»

Хтось вивів білою фарбою на сірому паркані…

А що повернути?

Що було?

Кохання!

А таки було, було… Хоч сама  собі зізнається. Для інших – ніколи! То таємниця! Її і його… Тільки він усе зіпсував. Наче ото пройшовся у брудному взутті по щойно вимитій долівці. І зробив це навмисне. Наче їй на зло. А чи вона на таке заслужила? Та вона усе віддала, аби тільки він був… Невдячний! І праглось підібрати якесь міцненьке словечко. Втрималась, бо усі ті негарні слова – від лукавого.

Господи, як вона поспішала на побачення! Чомусь дівчата, які виростали без батька, люблять, аби хлопці, оті потенційні наречені, притискали їх міцно-міцно до своїх грудей. А Дмитро наче знав про це. То вже згодом вона з’ясує, що хлопець з досвідом і тямить, що має робити. Бувало, як обніме, як притисне.

-Задушиш! 

 І вдає, що злиться. А у самої очі – блим-блим… Подобається!

Її Дмитрик! Рідний! Єдиний! Найдорожчий…

-Не задушу, а кохатиму!

-Усе життя? Так?! Кохатимеш!?

-Так, моє сонечко!

А руками намагається залізти туди, куди ще жоден парубок не дотягнувся. Вона по руках його – трісь!

-Куди поліз?

-А що?

Клеїть дурня. Наче нічого йому не зрозуміло! Ох, і хитрун!

-Не зараз, Дмитрику! Не тепер! Потерпи трохи. Згодом усе матимеш!  Я зберегла усе для тебе. Чуєш – зберегла! Тільки усе отримаєш після нашого вінчання.

А він наче знову не допетрує про що йдеться?

-Та яка різниця? Сьогодні, а чи завтра! Усе одно – поберемося!

Бач, який спритний! А йдеться ж про її честь.

… І не обманула! Була чистою і недоторканою! Віддала Дмитрові усе і усю себе. Здається, і душу ладна йому віддати. Та чи потрібна вона йому  – чужа душа? Стривайте, яка чужа? Вони ж – одне ціле! Отож, усе порівну і навпіл! Зрештою, від чоловіка вона нічого й не вимагає. Прагнула тільки його чистоти, правдивості і вірності. Бо сама така! Бо так має бути у подружжя…

Дмитро наче не мав нічого проти. І словом, і ділами підтверджував, що має її за справжню любку, вірного друга та порадника. Вона й заспокоїлась. На підозри не існувало підстав.

А тут ще – Діанка! Дівчинка… Донечка…. Боже, як вона усе те витерпіла! І боліло дуже, і страхів наганяло… А коли Діанка почала проситися на світ, то здавалось, що не витримає того болю. 

Витримала! Більше того… Тільки почула голосочок донечки – усе умить і забулося! Наче й не існувало того дискомфорту, тих кольок та штрикань. Ех, знали б люди як воно болить! Твоє тіло наче розривають на шмаття. І сказано, що у муках народжуватимуть жінки. Так воно і є насправді. Тільки ж метелик, який летить на світло, хіба переймається тим, аби не обпалити власні крила?

Діані щойно рік виповнився, а Мар’яні – двадцять один. Вона – молода мати, кохана дружина і на загал – таки приваблива та бажана. У таких випадках з подивом запитують: «І що ще йому треба? І чим це вона йому не вгодила?»

Попервах підстав до таких запитань наче не виникало. Мар’яна кохала Дмитра, Дмитро – Мар’яну… Начебто… А вони удвох та разом своє маленьке диво – Діанку.

Аж тут війна! Захурделилося, закудикало… Потяглася чорна тінь від хати до хати. Завили сирени, чорною повстю вистелилася землею тривога. А тут ще не менш тривожні розмови. Кажуть, усіх беруть на війну, відразу посилають на фронт і кидають у страшну м’ясорубку. Кажуть, війна та жорстока і немилосердна.  Це ж бо протистояння зі самою Росією! Отією, куди ще вчора так охоче і дружно вирушали на заробітки. І Дмитро їздив! Аякже! Має золоті руки і усе може побудувати. Тільки покажи і заплати. Та від собачої буди до палацу!

Дмитрові загрожує мобілізація. Уже ним цікавились люди у камуфляжі. Оті, що у військкоматах просиджують та вдають з себе вояк.

А вона:

– Не пущу!

І у плач.

Як же вона без нього? А Діанка? Як? Як сирітці на світі жити? Якщо з Дмитром щось трапиться – як їм усім  існувати далі?

-Не відпущу!..

Ха…ха…ха… Наївна! Дурна баба! Є закони, є приписи… А священний обов’язок? А патріотичний порив?! Чи це усе одні слова? І нічого вони не вартують?

Ні…ні… Не така вона вже й дурна. Вона відає про закони. Вона, як на те пішло – також патріот! Але ж там стріляють і убивають… І що, коли одна з тих куль візьме і влучить у її Дмитра? Га?! Добре бути патріотом, коли за те тобі ніщо не загрожує!

-Не пущу…

Але то усе емоції! А у таких ситуаціях думати і діяти слід прагматично. Вона почала шукати «виходи». Їй порадили звернутися до однієї у їхньому районі дуже високопоставленої дами. Власне, то мав зробити Дмитро. Навідатись у «білий дім», розшукати потрібний кабінет, виказати свою «біду», а далі діяти як тобі скажуть…

Віра Іванівна… Он яка вона! Доглянута… Гарно вдягнена, напахчена… І дивись, руки у неї які білі та тендітні. І «трауру» під нігтями не видно. Такі руки не копають грядки і не прополюють город . «Певно, і посуд не миє…» – подумав Дмитро.

А йому це й до вподоби. Пещені жінки завжди приваблюють як гарна забавка.

-Віро Іванівно! – стоїть, ніяковіє, переминається з ноги на ногу.

А вона уже про усе знає. Інакше б і розмови не було. Переказали посередники про потребу «порятунку цього чоловіка».

-Ви Дмитро? – перепитала для певності.

-Дмитро! – і киває головою.

-Слухайте сюди! – голос владний. Відразу видно – начальниця! – Тут така справа. Ми підготуємо папери, що начебто ваша дружина алкоголічка, наркоманка… Словом – антисоціальний тип.

-Що? Моя Мар’яна?! – і очима блим-блим…

-Та не  лякайтесь ви! Кажу – то усе на папері буде. Начебто комісія таке встановила. Ви швиденько берете розлучення. Дружину позбавляють материнства, а вас визнають єдиним опікуном. У вас доня?

– Доня!

-Отож, опікун і бронь від армії. Від війни вас рятуємо!

Він не знав, що має на те казати. Стояв, м’явся, переступав з ноги на ногу.

-Що?! – і пильно дивиться на Дмитра.

-А по-іншому… Інакше себто – не можна?

-Ніяк! На папері має бути саме так. А ви живіть зі своєю дружиною як і жили…

-Ага! Треба порадитись з Мар’яною.

-Прошу дуже – радьтеся. Тільки про те, що я вам щойно сказала – не дуже розпускайтеся.

Само собою зрозуміло! Адже Віра Іванівна ризикує! І навіть дуже! І навіщо їй оте?

Навіщо?

З’ясувалось згодом.

Треба на новому обійсті Віри Іванівни вимурувати паркан. Високий такий, надійний! Звісно, матеріали – власним коштом і жодної оплати за працю.

А хіба і без того не зрозуміло, що безкоштовний сир буває… Отож! І чи не він – перший будівельник у їхньому райцентрі? Так, треба буде витратитись. Але воно того вартує! Відіб’є, компенсує збитки на чомусь іншому. Воно ж бо завше так – десь здобуваєш, а десь втрачаєш…

Дивина, але Мар’яна відразу пристала на усі умови. А він очікував, що будуть сльози, докори і просто лемент. Чи її уже хтось «підготував» до такого сценарію?

-Гаразд, якщо так треба! – стиха промовила Мар’яна. – Задля тебе, задля нас я готова бути ким завгодно – алкоголічкою, наркоманкою, проституткою.. Казна ким… Аби тільки тебе вберегти….

Усі необхідні папери були підготовлені з дивовижною оперативністю. А у тих паперах значилось, що  громадянка Мар’яна Савка провадить аморальний спосіб життя. Тому, зваживши на обставини, громадянка Мар’яна Савка позбувається батьківських прав. Виховання та утримання малолітньої доньки Діани передається Дмитрові Савці, колишньому чоловікові Мар’яни. Дмитро Савка отримує повне опікунство над донькою Діаною.

Дуже швидко  виріс на обійсті Віри Іванівни високий мурований цеглою та камінням паркан-огорожа. Угода є угодою… А ми ж люди ділові…

Головне, Дмитро Савка не піде на війну. Від війни його оберігають закони. І Мар’яна щаслива. Нехай вона відтепер згідно того ж законодавства – ніхто! Аморальна особа, опущена нижче нікуди… Але її Дмитрик побіля неї – живий і здоровий. Дивіться, скільки вже трун надійшло з війни у їхнє містечко! Щодня гинуть хлопці. Шкода їх. Але ж Дмитро – то ще шкодіше, бо свій. 

Єдине, чим переймалась Мар’яна, аби про її «аморалівку» ніхто не довідався. Це ж ганьба яка! Сама себе осоромила! І материнських прав позбавлена. А коли щось піде не так – докажи, що усе те підставлене і фальшиве. Несправжнє – себто…

А Мар’яна не дуже уже тим й переймається. Вони живуть собі як і до «аморалівки». Дмитро поруч, а інакше вона собі і не уявляє. Не тямить, як можна існувати без Дмитра…

А однієї днини:

-Мар’яно!

Обернулась, глянула на нього. Що таке? Чому так  недобре блискотять його очі? Непевність грає на його обличчю.

-Мар’яно… Отже так! – і переминається у нерішучості.

-Що, Дмитрику? Що таке? Що трапилось?

А серденько у неї в грудях – тук, тук, тук… Передчуває тривогу….

-Хочу сказати… Ну, у мене… – і затнувся.

-Кажи вже! Що там у тебе?

Тук, тук, тук…

-Я…я мав перший шлюб. Втаїв то від тебе. Там син у мене. Я туди повертаюсь…

-Що?!

Господи, що вона чує?!

-Але ти не переживай. Діанка залишається з тобою. Я ж не звір якийсь!

-Дмитре!

Німіють кінцівки,  голова  іде обертом.

І наче крізь туман долинають його слова:

-Дякую, що допомогла мені врятуватись від війни! Більше від тебе нічого не хочу!

Двері – грюк… Серце – тук, тук, тук… 

До тями привів плач Діанки.

Юрист, гарний такий хлопець, доглянутий та охайний, у білій сорочці і з розумними очима. Він тихим голосом, підбираючи кожне слово, пояснює, що шансів виграти справу дуже обмаль.

-Ви ж бо усе підписали… Добровільно… Без примусу… Перебуваючи при повній притомності. Це он і нотаріус засвідчив. Тут усе так складно, що навіть на аліменти подати не можете. Опікун – він. Ви, даруйте – ніхто!

-Що ж мені робити?

-Чекати!

-Доки?

-До кінця війни.

Боже! Коли настане кінець тієї війни?

-Я ж його від погибелі рятувала! А, виходить, гину насправді я сама?!

-Люди різними бувають! – співчутливо зітхнув юрист.

Найважче – ночами… Море темряви. На небі – полохливі зорі і гострий серп місяця. Від того зірковий страх! Бояться зорі, аби місяць не чиркнув котрусь з них гострим свої ріжком.

Різні думки діймають. Може, піти і утопитися? Хто за нею, «алкоголічкою» та «наркоманкою» тужитиме? Піти?

У люльці подає голос Діанка. Нерозбірливий такий голос. Але вона наче чує : «Мамо, не роби цього! А як же я? На кого ти мене полишиш?»

Не йди!

Не пішла…

У серці – пече, у душі – трем. За що? Чому він так? Та за неї навіть заступитися нікому. Рідний батько десь у вічних бігах. Вона його й не пам’ятає. Ото, сподівалась, що приїде бодай на її шкільний випускний… Ага?! А очікувати допомоги більше нема звідкіля. Вітчим і мати… Вони у своєму «космосі». А що, коли спливе уся та історія з її аморальністю? І поповзуть райцентром плітки. А воно ж рано чи пізно може вилізти, наче шило з мішка. Такий невблаганний закон нашого існування. І що тоді? Як їй жити?

Їсти не хотілось. Апетит пропав разом з перспективою. Уже три дні не торкалась їжі. Байдуже…

Вітер котив небом чорні хмари. Припустився дощ – злий і немилосердний. Встала, зачинила вікно,  зупинила погляд на доні, що мирно собі спала у своєму ліжечку. Ні, вона не топитиметься і не різатиме собі вени на руці. Буде вважати, що перший найважчий життєвий іспит складено.

Що далі?

У напівзабутті приходить до неї усвідомлення. Наче хтось нашіптує: «Мар’яно, зголосись на війну. Іди добровольцем. Мар’яно, чуєш…»

Скинулась… Озирнулась по кімнаті.

Господи!

А й справді…

Чому б і ні?

Мусить хтось залишатись мужчиною…

319

І звернувся до мене Ангел і промовив майже грізно… Ангелів грізних я собі не уявляю. Зі сумними очима – так! А цей грізний, бо війна, бо убієно стільки невинного  люду. І оцей, що лежить під хрестом, а на хресті безіменному тільки номер – 319, однозначно – невинна душа, бо ж нікого за життя не скривдив, хіба себе самого. І не більше. Його ж кривдили аж до самої смерті.

Ангел же промовляв таки грізно: «Чого ледарюєш?! Дивись! І берись за перо! Пиши!»

Я дивився і бачив дорогу. Дорога як дорога. Ну і що?

-То траса М-03! – пояснює ангел. – Вона єднає Ізюм з Харковом. Бачиш, яка поцюкана, асфальт ятрить ранами недавнього побоїща. Бо і тут обізвалася Велика російсько-українська війна! Ще зовсім недавно тут пролягала лінія фронту, точились запеклі бої, душі десятками відлітали на Небо. Їх не встигали наздоганяти  ангели-охоронці. Як я їм співчуваю!  Стільки осиротілих моїх небесних побратимів. Вже склалися за плечима у безнадії їхні крила, вже космічний смуток огорнув їхні зіниці.

Я також перевів погляд на дорогу, про яку говорив Ангел.  Вона нагадувала мені спину крокодила. Уся така у горбиках та ямах. Горбик-яма, горбик-яма… Це наслідок трасування дороги гусеницями танків та бронемашин. Їх тут багацько прошвеньдялось…

-Дорога співає! Чуєш? Завиває жалібно…

Не чую! Воно ж бо і звісно – де нам, людям, бачити і чути усе те, що здатні бачити і чути ангели небесні.

Дорогою снує різний транспорт. З кожним днем машин усе більшає. Добра ознака повернення до мирного існування. Хоч чудово відаєш, що до відновлення усього, як було тоді, до війни, ще неблизько. А дещо повернути неможливо. Насамперед – людей, бо їхні душі давно відлетіли, а тіла он там- у сосновому гайку поблизу траси М-03. А усе решта – чому ж? Відновиться спалений сосновий  ліс вздовж берегів Сіверського Дінця та Оскола. Колись у рекреаційних зонах  стояли собі різнокольоровими кубиками готелі та будинки відпочинку. Ну, згоріли вони укупі з лісом. Ну, і що?! У молодому сосняку запросто відбудують оті відпочинкові «об’єкти». І будуть вони ще гарнішими, ще комфортнішими, ще модерновішими….

Усе буде! А як з тим місцем, де 447 могил?! І хрести там стоять, наче вартові. Такі собі воїни потойбіччя! Там посередині – величезна яма. Зіяє вона страхітливо, вдивляється більмами присипаних піском зіниць у далекий Космос. У ямі тій – 17 воїнів. Мучнів, українських лицарів, що життя своє віддали, захищаючи Ізюм. А неподалік гріховної  вирви – скромна така собі могила. Є хрест, та немає імені того, хто лежить тут. Тільки номер – 319.

-Знаєш, хто це? – запитує у мене Ангел.

-Ні! – зізнаюсь чесно. – Звідки мені знати? Я тут уперше! А хто це?

– Тут поховано українського Письменника! Отакої…

-Хто це? Як звали чоловіка?

-Ім’я не має значення! Письменник! Воно ж як музикант. Табу! Не можна убивати Письменників, адже вони покликані творити літопис епохи. А втім… Володимир Вакуленко… Так його звали.

-Не чув такого…

-Тепер почув і знатимеш. Багатьом відкриється Істина, задля якої варто померти…

Неподалік від соснового гайку з нашвидкоруч влаштованим у ньому Кладовищі Жертв (так я відразу нарік це місце з 447 могил закатованих українців), пролягає вулиця Шекспіра. Тут рашисти облаштовували свої оборонні позиції. Он – залишки їхніх бліндажів та укрить для техніки. Усе те наче осторонь від проїжджої частини. Мине час – і усе тут осипеться та вирівняється, земелька навічно загоїть свої рани, вкриє густим дерном і підліском горбочки та вирви, і вже ніщо і нікому не нагадуватиме про минулі страхіття. Тільки сьогодні у водіїв викликають роздратування предмети, що неодмінно потрапляють під колеса їхніх автівок. Оті бляшанки, пакети, пляшки і обгортковий папір… Усе то – з-під індивідуальних харчових пайків орків. На одній упаковці видніється напис: «дружба народів». Це що – знущання? У Ангела немає пояснення.

Але Письменник? Отой Володимир Вакуленко! 

-Він був диваком?

-Чого запитуєш? Зрештою, різне про нього оповідали. Згадували, як у юні роки панкував. Ходив у довгому відпущеному волоссі, у брудному одязі. Вештався кудись світами. Ну і що з того? Може і так! Бо протестувала його душенька проти того, що бачив. А що бачив? Ото, що коїлося у їхньому Ізюмі і в селі Капитолівка, що неподалік. Люд тут наче український, та ніхто у тому не поспішає зізнаватись. Патріотизм не у моді. Мова спілкування – слобожанська говірка з рясним домішком російської. А він такий категоричний! І безкомпромісний… Отой Письменник Вакуленко! Міг запросто визвіритись  у крамниці на продавщицю лишень за те, що та розмовляє суржиком. А он телевізор у неї увімкнений, а там – російська передача….

Першого ж дня окупації Письменник біг вулицею села Капитолівка, де й проживав, і кричав: «Рашисти прийшли! Рашисти прийшли!»

І його почули! Ті, кому слід, хто потім підло доніс на нього. Хто доніс – здогадуються. Але про те – мовчок! Мало чого…

А він пророкував свою долю ще задовго до 24 лютого: «Я знаю, що коли прийдуть росіяни, мене здадуть сусіди».

І прийшли…

І здали…

І сказав Ангел: «Обов’язково напиши, що убили Письменника двома пострілами з пістолета Макарова. І згадай про те, що оцей Вакуленко – уже третя жертва. Прадіда його розкуркулили та замордували у  сибірських снігах. Дід воював у Другій світовій. Спершу був німецький полон, а затим –  відбуття у радянському концтаборі. Чоловікові навічно скалічили життя, звели усе нанівець».

-Виходить, це уже третя жертва «руського міра» у їхній родині?

-Виходить, що так.

-Уже на цьому фактажі можна побудувати що завгодно.

-Будуй! – сказав Ангел.

-Я поміркую над цим.

-А ще неодмінно згадай, що убили Письменника у березні, і тіло не дозволяли поховати місяць. Дехто стверджує, що довше – до осені. Встановити істину навіть нам – ангелам, не завжди вдається.

-Місяць? Місяць  людина лежала отак під відкритим небом. Господи!

-Він лежав з відкритими зіницями. Раз ти вже згадав Небо. Так ось. Очі його увесь той час благали  прощення і помсти.

-Прощення і помсти?

-Прощення собі та його родині, усім українцям і помсти ворогам, що йдуть за покликом сатани.

-А сатана – хто?

-Тобі не дано про це знати. А втім, не важко здогадатися. Образ цей збірний.

Письменник у своїй вітчизні стоїть за півкроку від Пророка…

Цей навіть своєю зовнішністю дратував окупанта – носив на голові «оселедця», мав татуювання  з українською символікою. Спілкувався виключно українською. Йому говорили, його попереджали, застерігали і навіть залякували.

«Утікай! – казали йому. З твоєю зовнішністю втрапиш під  їхній приціл.»

-Куди утікати? У мене син хворий. Зрештою, то моя земля. Моя і нікого більше. Не віддам…

-Він нагадував козарлюгу, що воскрес і знову прийшов рідний край боронити.

-Виходить так, що рашисти запросто можуть забрати життя тільки за зовнішній вигляд. Ось надто показово ти виглядаєш стилізованим українцем… Що ж, отримуй кулю. Куля за зовнішність! Нечувана річ! Такого в історії, здається, ще не було! Виходить, усім нам треба вдягатися «під москаля»? 

А на їхню вулиці дуже небавом навідалися «гості» з автоматами. Цікавились, де мешкає Вакуленко?

«Та он там! Ось бо…»

Багато хто силувався вислужитися. Бо ж сказали окупанти і ті, хто опинився поблизу них, що відтепер росія тут «назавжди».

А він у дворі якраз їжу на вогні готував. У домашньому одязі, на ногах – капці. Нічого…

-Вакуленко?

-Вакуленко…

Забрали у чому був вдягнутий. Розтягнуті спортивні штани, шльопни та майка…Повели до автівки. Машина рушила, усі на вулиці стояли наче зачаровані і мовчки дивилися услід  легковика. І не здогадувались, що бачать Письменника востаннє. А втім, що їм до нього? Самим би вижити, уціліти в пеклі, що зійшло на землю.

У сосновому ліску – спокій  і тиша. І як воно так, і що це за диво – у короткім часі виросло поміж сосон чималеньке кладовище! Чи на світі мор якийсь? Чи розгулялись небачені досі епідемії? На що хворіє нині людство? Бо он стільки сотень небіжчиків за лічені тижні! Мовчать могили. Німують дерева. Тільки вітер розвіває тужливі стрічки, що подекуди тріпочуть на скорботних хрестах.

Могила «319» – на самому краєчку. За нею – ряд порожніх ям. Готувались нові жертви. Не встигли. Погнали окупанта, аж задиміло за ним. Драпали так, що погубили усі сухпайки. Ото лихо! Тепер певно голодують десь під Білгородом небораки.

А нам як бути? Що з мерцями? І як дивитися в очі родичам? І цей обірваний політ на п’ятдесятому році життя! Для Письменника п’ятдесят – початок зрілості. Це коли у тебе за плечима уже певних життєвий досвід, і тобі є про що сказати людям. А він наче відчував. Тому підганяв і себе, і колег: «Пишіть! Пишіть багато! І не треба зневірюватись!»

Він і не зневірювався! Не падав у відчай, і не бажав покидати рідну землю, коли нависла загроза окупації. А міг… Йому пропонували виїхати на захід. Тільки…

-Це ж моя земля, чому я маю втікати з неї?

У лісі вилаштувалась сторожа. Її відкрив моєму зорові Ангел. Он – стоять завмерлі у строю. Їх майже півтисячі. Вони різні. А посеред них – Письменник! Що за диво? Письменник? Це як розуміти? Хто він такий? Отой, що книги пише? Але чому він тут, посеред них, таких звичайних і нічим особливо не примітних? Хіба позбавляють життя тільки за те, що людина пише? Вона ж не тримає в руках автомата! Тільки ручку, якою і мухи не  зобидиш! А цей… Він же складав дитячі казочки. Невинні історії з життя добрих Істот. Добрих… А, виявляється, існують їхні прототипи – злі істоти темряви. Ото вони й прийшли. Ні, не зі світу фантазії, а з реального світу, назва якому – «руський мір». Там, у тому «мірі» повно темряви, де снують не менш темні істоти. Вони навчені тільки заздрити та убивати. Шкода, Письменник не встиг про це написати…

Дві кулі відлили спеціально для нього. Для Українського Письменника! Пострілом пробитий військовий квиток. Ще би мав бути при ньому паспорт та дві кредитівки з немалими сумами грошей – збирав на лікування сина.  Певне, коштами скористувався хтось інший, той, що і унітазами не гребував. Хтось бачив, що і собачу будку поцупили рашисти… О, Боже! 

І бачив я диво… Встав зі своєї 319-ї могили отой, кого прозвали бунтарем. Тінь його вирізнялась у місячному сяйві. Він проходить крізь дерева, не оминає хрестів, пропливає через ями та вирви. Ніпочім йому драпчасті кущі ожини та різноманітного чортополоху.

Він поспішає на збірку.

Тут у першому ряді і тих Сімнадцять!

Цієї ночі у них особливий бій зі силами зла, ангелами сатани.

Ангел, що супроводжує мене і усе пояснює, тут також поспішає:

-Битва, що точиться на землі, має своє продовження попід хмарами. Чуєш, як здригається Всесвіт?

-Так, гримить! Певно, на дощ…

Ангел не заперечує. Легка посмішка гуляє його обличчям.

-А Письменник? – вирвалось у мене.

-У нього вже інше покликання. Він – Воїн…

Ігор Гургула