Grammaticus bonus es, nil praeter grammata nostis.

Scis praeter litteras nil, litteratus  homo es.

Михайло Довгалевський

(перша половина ХVIII ст.)

Частина І

Комір для мене пошив ти, мій кравче, занадто широкий:

Ніби на шию вола був розрахований він.

Я протестую; ти згоден, і комір вшиваєш охоче,

Та відтепер він мене душить, неначе петля.

Звідки у тебе це право знущатися з мене, нікчемо?..

То був прирік до ярма, нині штовхаєш в петлю.

Теофан Прокопович (1681–1736).

«Epigramma ad sartorem»

(«Епіграма на кравця» пер. з лат.)

Закони світла завжди були основою життя українців. Адже із уст ніколи не може линути Живе Слово, якщо шия в ярмі чи в петлі. Життєствердність материнського начала завжди продовжувала дочірня хвиля. Дівчата ж як і соловейко не затихають, навіть уночі в Шевченковому колі українського вишневого садка, української сім’ї та української хати. Академік Тарас Шевченко, визнаний найвидатнішим майстром світлотіні свого часу в тодішній Російській імперії утримує і досьогодні першість також і в зображенні звукової гармонії у своєму “Садку вишневому…”. Соловейко – найменша в Україні за розміром пташка, але його голос, як і голос дівчат, творять звуковий фон української ночі, задзеркалля, потайбіччя, коли всі інші сили Землі, Сонця і Місяця зрівноважуютья у сні людських тіл. Бачити, чути наймешу хвильку з найбільшою цінністю притаманно саме тим, чию мову називають солов’їною, тим, хто найменшою філією-хвостиком найменшого члена родини Мишки-Шкряботушки завжди сягає “золотої середини” на відміну від хору-фону-гомону Жабок-Скрекотушок з болота, де ніколи не буває смачної води, як співає про це фізик-статистик Святослав Вакарчук, фронтмен нашого наукового Океану суперсиметрії звуку і світла як і Океану Ельзи-гурту пісенного, збираючи на стадіонах одночасно понад 60 тисяч своїх прихильників, які продовжують наспівувати в такт його україноментальні золотосереднні пісні навіть в своїх домівках і в своїх гуртах,  розійшовшись опісля концертів стадіонних. Бо то наша рідномовна лірика! Наша основа нашої гармонії і розвитку нашого народу, що живиться з найчистіших глибин-дєжерел очей-оке-анів своїм корінням: “Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше…”

У цьому не тільки фізична сила нащадків козацтва, але й набагато важливіше – незрозуміле чужинцям уміння бути в згоді з Божим Світом, дбайливо розставляючи все на свої місця так, наче дрібні хрестики на білому полотні, нитка в нитку, не зачіпаючи чужого, не кривдячи найменшого – в житті, в господі, у слові…, щоб кожне око бачило правдиву життєствердну долю світла-світу як красу вишиваних квітів, співаного слова любові.

Мудреці кажуть: скільки людей, стільки й доль. Але українці стверджують, що є тільки три шляхи для поступу: шлях правди, шлях неправди і шлях серця до себе самого. Усі слова академіка малярства Тараса Шевченка саме про долю Слова Правди, вибираючи яке як ціль, омріяну далеку зірку у своєму серці, ми автоматично вибираємо і як шлях щастя-долі у Світі Божому. Розкривати закони світла, як закони гармонії з центром у серці услід за академіком Шевченком продовжив львівський доктор філософії Іван Франко. Зважте, він завжди звертав наші очі до глибин морського дна, дна криниці, і книга була для нього результатом тяжкої праці, збільшення сили тяжіння, натомість сучасні науки звернуті в сторону невагомості, в небо у цілком протилежному напрямку, через що і маємо усі сучасні біди, бо живемо таки на Землі, навіть якщо думками витаємо високо в Небесах. Саме цим математичний факторіал одиниці відрізняється від факторіалу нуля, хоча записується тією ж самою одиницею.

Уважне око читача вже можливо помітило відхід від звичної термінології часів радянської статистики, яка дозволяла мріяти про космічні далі, але повністю ігнорувала власне людське походження кожного індивіда: вагітність не може бути частинною, а неситість – повною. Тому, лише повернувшись обличчям до гуманітарних вимірів на превеликий подив побачимо, що українські слова “зерно”, “засади”, “серце”, “доля”, “несите око” та інші набувають ознак чітких математичних термінів з погляду математичної статистики при побудові перспективи в просторі та часі. А отже, в жодному просторі та часі не може з’явитися те, що не посаджене, а те, що вже з’явилося повинно цілком і повністю відповідати природній динаміці змін форми та змісту. Всім зрозуміло, що людина не народжується з бородою та вусами, але, якщо серце не пошле кров коли потрібно куди потрібно, то вони не виростуть і в старості, і нарешті за відсутності серця або крові годі говорити про всі інші органи як організовані структури. Проте найважливішим з усього сказаного є несхибність у дотриманні цих законів, бо найменше відхилення вмить перетворює серйозного науковця в комедіанта, з якого сміятимуться навіть малі діти.

Підхід до “Просвіти”, як до живої істоти, а отже з позицій гуманітаристики, а не сухої радянської математичної статистики-нумерології, можна вважати основним чинником успішності проекту. Тож факт, що “Перший Статут мав суттєві відмінності від наступних ідентичних документів, відзначався короткими за обсягом розділами та лаконічними положеннями окремих параграфів” (Володимир Пашук. “Товариство «Просвіта»: формування організаційних норм і засад (1868–1939)”. – Львів: Національна академія наук України, інститут ім. І. Крип’якевича НАН України 2015. – 152 с. Далі В. Пашук) аж ніяк не може свідчити про його недосконалість, а означає стовідсоткову профанацію та ворожість того, хто так уважає, не враховуючи динаміки не лише в наступних документах, а передусім у реальному житті людей. З цих міркувань важливо зрозуміти організаційні засади, математична модель яких на вища від більшості наукових проектів, які описав Мічіо Кайку у книзі-бестселері “Майбутнє розуму. Наукові спроби осягнути, вдосконалити і підсилити інтелект” (Літопис, 2017. – 408 с.). “За походженням та функціональним спрямуванням засади можна поділити на ідеологічні та інституційні… Характеризуючи першу групу засад, насамперед відзначимо позицію народовців, а також окремих представників старшого покоління, які наголошували, що в конституційній державі необхідно самим дбати про свої національні інтереси, у т. ч. й розвивати власні національні культури… Такі домінанти своєю чергою базовані на національних демократичних традиціях, а також орієнтація молодшого покоління галицьких діячів на вільний, цивілізований поступ народів Європи, у т. ч. Австрії, зумовили другу засаду, яка визначила демократичний характер «Просвіти»” (В. Пашук). Отож, відцентрові сили, оперті на національні інтереси, і доцентрові сили з орієнтацією на один із вищих цивілізаційних рівнів, який займала в ті часи Австрія, надали формі “Просвіти” ідеальності сфери з балансом внутрішніх і зовнішніх тисків, які не тільки вміло підтримувались, але й зросли у просторі та часі до величин, що їх Володимир Вернадський назвав ноосферою, або сферою розуму.

Альма Матір – Наука як Мати Годувальниця, Освіта і Робота кожного просвітянця виплекали Просвіту-істоту, яка зростила високоосвічене українство в простих селянських хатах, феномен якого мусимо зрозуміти спершу ми самі, оскільки “…незважаючи на дещо зверхнє скептичне ставлення «наукового раціоналізму» до «стихії ірраціонального», саме в ідеї їхнього поєднання окреслюється перспектива гносеологічних практик… Не у протиставленні, а в поєднанні суть справи, оскільки оплодотворені духовністю та практичним досвідом істини розуму стають правдою життя”. (Володимир Мельник. “Філософія. Наука. Техніка: методолого-світоглядний аналіз”. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка , 2010. – 592 с.).

Причина породжує наслідок, який в умовах свого середовища (довкілля) з часом стає “дорослим” і самостійним, як новонароджений син Діви Марії Ісус, і йому призначено пройти власний нелегкий земний людський і небесний божий шлях, пройти по тонкій лінії кола-краю-долі, опираючись на внутрішні сили, власні та на сили довкілля, людей, ближніх, саме тих, хто живе за Божими Законами, бо всі інші зайняті тільки своєю непосильною примхою робити все наперекір людям, а значить і Богу. Усі біди на землі від того, що таким безбожникам дозволено, наче малим безвідповідальним дітям тішитися своїм геройством руйнування світової гармонії, але “Просвіта” стала однією із тих на всій нашій планеті, хто беззбройно, силою слова поклав край таким планам, центруючи серця людей врівень предківської сили Землі і Законів Неба, а значить, приводячи до співмірності з Божими Законами життя не тільки українців. Тож темою української “Просвіти” в планетарних масштабах завершуємо цей ювілейний для неї рік.

Геометрія простору тільки для дуже наївних наших сучасників означає винятково землеміряння. У час швидкостей – це перш за все геометрія коліс, або розвал-сходження. І немає значення, по якій дорозі має їхати машина, вимоги будуть скрізь однаковими: мотор має крутити колеса, а не просто видавати гарні звуки, а колеса мають бути відбалансовані для співмірної паралельної праці. Зрозуміло само собою, що на російському бездоріжжі та на європейських автобанах виконання цих вимог матиме різну складність. Абсолютно ідентичні завдання ставили і перед “Просвітою” в час її заснування у Львові 1968 року. Але спершу про “дороги”, для яких був зреалізований проект “Просвіти”, про історико-географічні особливості того часу і простору з Вікіпедії.

Назва “Галичина” походить від міста Галич – столиці Галицького князівства. З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів.

Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien, рос. Галиция) – історична область у західній Україні та південно-східній Польщі.

Галичина мала як свою державність, так і перебувала у складі різних держав: Австрійської імперії (1804–1867) та Австро-Угорщини (1772–1918), на цих теренах існували Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919–1939). Після Другої світової війни Галичина розділена кордонами на західну – у складі Польщі, та східну – у складі СРСР (до 1991 року) і України (з 1991 року).

Через часткову лібералізацію національної політики в Австро-Угорщині після “Весни народів” 1848 року Східна Галичина стала осередком розвитку української культури, літератури та науки, тоді як у підросійській Україні (у складі Російської імперії) проводили політику жорсткого зросійщення і дискримінації української культури. Через це Східну Галичину часто називають “Українським П’ємонтом”.

Український П’ємонт – метафора, часто вживана щодо Східної Галичини та її столиці Львова: “…саме наявність громадських організацій, у т. ч. просвітниького характеру, що було особливо важливим для бездержавного народу, стало визначальною, атрибутивною умовою формування цивілізованого, модерного суспільства, політика якого грунтувалася на рівноправності, взаємоповазі різних народів та суспільних верств. У зв’язку з цим Товариство «Просвіта», сформулювавши організаційні засади, базовані на національно-демократичній основі й орієнтовані на розвиток інституції та соціуму, а на їх основі окресливши відповідни принципи та статутні норми, стало вагомим, почасти визначальним чинником у формуванні українського громадянського суспільства, що відповідало тогочасним загальноєвропейським рухам і тенденціям” (В. Пашук).

Вміння свідомо реалізовувати в житті Дві Заповіді Любові – це якраз і є долею, яку в українців мати дає дитині. За інших обставин людина ставить діряве корито поперед золотої рибки, воза поперед вола, обираючи життя у пеклі поперед свого батька, а значить усе людське і божественне перетворює в перманентну революцію, в боротьбу за надумані ідеали “життя” у рукотворному пеклі навіть у райських умовах. Тому такою далекою від істини буде кожна історія, писана з позиції погляду вічно неситого ока східного сусіда, якому час від часу перепадає зловити золоту рибку. Натомість український стандарт незмінний з часів існування двоокого людства: “У нашім раї на землі / Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим”.

Термін Alma Matеr – Мати Годувальниця, як причнинно-наслідковий механізм позначає також і все зрощене на материнському молоці яке в україномовному довкіллі ви-ХОВУЄТЬСЯ, як заховане в просторі або в часі, по-науковому – в генах людської форми, гуманності, а в російськомовному – «В-О-С-пітуєтся», за законами осмотичного тиску в рідинах, аналогічно як у залежності від кольору «пітанія-питва» білосніжна квітка-гортензія підливана чорнильною водою, отримує стовідсоткову перспективу-долю, визначену наперід: зацвітає не білими, а чорнильними квітами. У такий простий спосіб можна навіть у невинної квітки відібрати генетичний код батьківщини, осиротити, бо кожне дзеркало промовлятиме до неї, генетичної білосніжки – природа не програмує таку квітку, ти ніхто, ти нечиста, ти “ущербна”, як надкушений бублик, не маєш права належати до шляхетного роду білосніжних гортензій, тож її – геть, а перед наші очі подайте іншу, білосніжну, благородної крові. Така доля кожної живої людини в суспільстві неситого ока, що творить пекло навіть у раю. Але дух, поклик крові неможливо зафарбувати жодними фарбами, як жодною силою неможливо перекричати голос крові, бо на цілому білому світі жодне серце не кричить, коли воно сильне і здорове, а тихо собі працює: “В своїй хаті своя правда, / І сила, і воля”. Голос крові – це зв’язок між силою землі і тінями забутих предків, а не між вухом і звуком, тому й дух українства недоступний для розуміння чужинцям без благородних сердець, не настроєних на камертон правдивої сили землі – сили утвердження життя. Звідси походить і сила животворного цілющого слова у ТИХІЙ молитві, слава поета у НЕЗЛОМУ ТИХОМУ слові. Тому то в кожній українській світлиці поміж образами Шевченкові очі в рушниках, а не цар-батюшка в орденах і медалях. Серце – це рух крові, вогонь життя, а найменший шум у слухавці кардіолога – ознака ненормальності. Поети-лірики з найдавніших часів вважалися найдосконалішими людьми, що вміли словами поєднувати серця. Українська мова перейняла це древнє програмування життя, коли кожне живе серце тільки й співає як найтихішу молитву: “дівчинонько-серденько”, чи “козаче, серце моє”, тоді як нібито більш цивілізовані сусіди дружно всім колгоспом уболівають за футболістів вишколених забивати голи …здебільшого тільки у власні ворота, бо так простіше, і таким є шлях правди під розкрученим на весь світ брендом… “Іванушки Дурачка”, тож цілком закономірно, що потім п’ють з горя “РОДимую, за того парня”, щоб відчути себе заново наРОДженими, залишаючись у реальності глибоко в утробі, бо так справді простіше – серцю також байдуже, куди посилати кров, коли воно поза розрахунками, наче мотор без машини. За законами гармонії, долю людей творять тільки люди щоденною важкою працею власного серця. А якщо своїм ближнім, або навіть дальнім своєю тінню – це вже називають іронією долі, або украденим щастям, бо доля, наче дзеркало відбиває всі наші вчинки у просторі й часі точнісінько так, як руки доносять до уст те, що власноруч вирощене на власному городі, і ми зобов’язані це все проковтнути: устами, серцем, душею, принести в жертву минулому, щоб зробити крок назустріч майбутньому за міркою як один до одного (ціле до цілого незалежно від величин): “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Як тут не згадати фільм “Іронія долі, або з легкою парою” (1975 року), який починається такими словами Євгенія Євтушенка:

Со мною вот что происходит:

совсем не та ко мне приходит,

мне руки на плечи кладёт

и у другой меня крадёт.

А той – скажите, бога ради,

кому на плечи руки класть?

Та, у которой я украден,

в отместку тоже станет красть.

Цей фільм не комедія про однакові будинки, а про менталітет вічно неситого ока, переведений у “високоінтелектуальний” експеримент-насміх над глядачами в межах суспільства. Зверніть увагу: в ті ж самі дні канікул, коли новорічний вогник екранів телевізорів радянського народу потішав дітей Вовком-дармоїдом з цигарою в зубах із легендарного серіалу “Ну постривай!”, світове християнство пропагувало гуманність, святкуючи Різдво Христове за традицією, яка не переривається більше тисячі років з часів середньовіччя. У такий спосіб всі долучаються до спільної радості появи Божого Дитяти, схожого на кожного з нас, немає значення – старого чи малого, бідного чи багатого, здорового чи хворого, де б ми не жили, щоб почуватися з ним у товаристві, бо кожен із нас також свого часу і на своїй землі народженний та вигодований жінкою як і новонароджений Ісус-людина, Син Божий, а не голодний вовк чи перестрашений заєць. Сьогодні у вільній країні ми дивимося на звичайнісінькі різдвяні привітання, символи однаковості та подібності, і почуваємося зціленими людьми, реально народженими для життя, бо маємо всі можливості оминати пастки, ідучи стопами першопроходця Ісуса – Сина Божого, який у такий спосіб взяв на себе наші гріхи – позначивши для нас їхню вагомість Словом Божим, Символом Віри. Тож тільки з центром у своєму серці людина спроможна зрозуміти, що важче: кілограм заліза, кілограм пір’я, маленька свинцева куля, чи прирівняне до неї одне-єдине слово живої або мертвої мови. Натомість, переглядаючи фільм про однаковість простору в назвах вулиць і будинків, не зауважуємо, що він не про символи, де кожне наступне коло є породженням материнського в мінливих обставинах довкілля, а про стереотипи, які тиражують показане, наче ксерокс, а отже, людина стає залежною від нумерології зображеного і почутого – тому будуватиме і своє життя, відштовхуючись від побаченого як позитиву і вседозволеності, незважаючи ні на що, у тім числі і на десять Заповідей Божих та перш за все на дві Заповіді Любові: до ближнього і до Бога. Так, ніби рух по дорозі, на якій відсутні знаки заборони (на червоному фоні), як дальтонік за кермом всюдихода. Тільки такий фільм-всюдихід-реклама вседозволеності через відкриті очі вже майже півстоліття руйнує всі чесноти в людських мізках пострадяндського інтелектуального простору. Радянські інтелектуали, працівники найгуманнішої сфери, тобто лікарі-хірурги, в столиці найбільшої держави у світі можуть дозволити собі в досить зрілому віці (36 років) піддаватися впливу друзів і пити горілку пивними кухлями, що як стовідсоткова гарантія іронії долі допоможе зразу після сну з “бодуна” знайти своє справжнє щастя, спочатку “надкусивши” долі ще двох “апетитних”, але “несмачних” наречених. Така еліта нації (або “еліта нації”) тільки вже не в білій тозі, як римські патриції в лазні, а в білому халаті на своєму робочому місці на тверезу голову, тим паче не бачитиме різниці, що відрізати пацієнтові: палець чи руку, і з чистим серцем відріже все, що скажуть згори, навіть Крим від України. Так просто зваливши все на “іронію долі” заснути в Москві, а прокинутися в Ленінграді – місті радянської інтелегенції (сучасному Санкт-Петербурзі). Не біда, що завжди на шляху, як у фільмі, знайдуться добрі радянські люди, які спочатку до білочки напоять, а потім виставлять на всесоюзний посміх долання траєкторії між кухнею і туалетом, між морозом на вулиці і теплом у квартирі. Адже чим правдоподібніше, тим не тільки гонорар вищий, від цього залежить також і доля небутафорної пляшки на святкування кожного Нового року в кожній радянській родині, і перш за все реклама російсько-радянського світогляду: самоствердження як філософствування-любомудрствування навіть у шубі і шапці під душем крижаної води у ванні, пропаганда на весь Союз радянського методу отримання “імпульсу суперінтелектуальності” й одночасно новорічного очищення на п’яну голову, катарсису за аналогією поведінки головного героя з благородним рідкісним іменем Іпполіт, що з древньогрецьких часів означало позитивні якості та високоморальність. Проте як далеко йому самому: поважному й імпозантному зі знаменитою фразою “О, тепленькая пошла!” не тільки до правдивого Водохреща як очищення водою, але й до символіки простої босоногої Шевченкової Катерини, ім’я якої перекладається як пречиста, катарсис і цим все сказано. Благородство походження, яке вимірюється дорогими хутряними шапками, що їх навіть чоловіки автоматично не скидають на порозі хати-храму-жилплощі з пропискою, викликає асоціації про кам’яний вік, про язичеську, тартарську віру кочових племен, де звичним є спілкування з позицїї сили звірячих інстинктів: наїстися, напитися, доповзти до найближчого пристанища-лежбища, або завалитися комусь на шию, як правило, жінці, про незавидну роль якої читаємо у всіх російських класиків. Обов’язковим у дотриманні такого ритуалу є винятково внутрішні переживання, сентименти, які мусять озвучитися по-толстовськи: по-деревенски – просто, по-аристократически – умно.

Натомість у цілому світі в усі віки не звуки тіла, а слово пов’язане саме з гуманістикою – міжлюдськими стосунками. Навіть у найтемніші часи всіх цивілізацій воно виступає як головний інструмент міри поваги: від вияву елементарної людської культури самоповаги однієї людини, до символу тяглості традицій в умовах високої цивілізованості різних суспільств. Саме довіра до сили слова вберегла всі сучасні примітивні племена від поглинання їх сильнішими цивілізаціями, а всі цивілізації вивела на найвищий рівень розвитку. І якраз недовіра до слова породжує хаос передовсім у самій людині, змушуючи її рухатися проти законів тяжіння землі, за яким рухається кров у серці, а все живе – вгору, до світла і тепла. А отже все, що суперечить цьому напрямку носитиме міту непомірного тягаря, його світ мусить бути ще далі від пекла, яке є звичайним земним протиставленням неба, як лице і спина, верх і низ. Це вже не просте зображення, за аналогією образів у церкві, а як мінімум 3D зображення у якості законів реального життя. Оскільки гравітація збільшується з глибиною під землею, то нічого дивного в тому, що за цими означеннями древні розташували такий світ під землею, глибше пекла і нам відома його назва – Тартар. Давньогрецькому опису Тартарії кількатисячолітньої давності відповідає абсолютно вся символіка фільму, де горілку величають “родіменькой”, а дітей “моїмі лоботрясами і лодирямі” які “відбирають час” у вчительки російської мови, точніше у самотньої… покинутої коханки з десятирічним стажем. Натомість самотніх рідних матерів похилого віку виставляють з власної хати на час свята, хоча ще в середньовічній Європі в такі дні вся родина збиралася разом, покинувши свої робочі обов’язки, де б хто не перебував, навіть у часи кріпацтва в Україні, навіть у найбідніших сім’ях. Гріх – це тільки неповага до батьків і сиріт, а такі переконання – антихристиянські і навіть антиязичеські вчинки, бо суперечать самій природі людини, відповідно є проявом хворої голови, або реального потойбіччя, Тартарії – глибокої безодні у грецькій міфології, чорної діри в сучасній астрономії, східної парадигми у філософії та навіть географічно – приписувались північній Азії, а отже, відповідають нормі сучасного російського менталітету, вкладеного в термін Тартарія ще в дохристиянські часи. Суть давньогрецької трагедії та комедії – пережиття катарсису очищення в межах театру, після чого реальне життя зрозуміле й закономірне, бо пишеться на чистиму полотні. Радянський соціалістичний реалізм – театр навиворіт: брудниться реальне життя мільйонів, заради гарної картинки для одиниць – звання народного, заслуженого артиста замість епітафії. У цьому якраз і криється відмінність між символічним світоглядом древніх греків, їхньої філософії споглядання, що є основою української філософії серця Сковороди та стереотипного світогляду російсько-совєтського задзеркалля, Тартарії, де гравітаційні сили землі підмінено “велікім і могучім”, “подлежащім і сказуємим” проголошеним на весь світ “РУСКІМ МІРОМ”, точніше ісконно РУСКОЮ МІРОЮ (ВИМІРОМ) вічно неситого ока, з гравітацією за принципом “Я так хочу”, що у всіх випадках пересилює природне тяжіння поверхні Землі, а отже, справді буде наче глибоко під землею з усіма наслідками життя за відповідними антигуманними законами, що звідси випливають.

Фільм був показаний уперше 1 січня 1976 року, а вже 17 травня 1985 року розпочалася масштабна антиалкогольна компанія на території СРСР, яка закінчилася знищенням виноградників у Криму, Молдавії і на Кавказі в тому числі і тих, що славилися унікальними сортами, технологією виробництва і якісними колекційними винами. М. С. Горбачов – молодий і перспективний політик – знав про проблему пияцтва не з чуток. Його дочка працювала лікарем-наркологом!? За такою логікою можемо тільки тішитися, що не лікарем-урологом.

Як бачимо, за цими мірками байдуже, що Alma Mater лікаря клятвою Гіппократа завжди визначає шлях тільки і тільки між справжнім життям та симптомами-символами хвороб, стражданням пацієнтів, а значить у світі подібних людей, а не у світі однакових будинків і вулиць зі штампами у паспортах і дипломах найстоличніших прописок та найстоличніших вишів (Alma Mater!). Так одним розчерком пера кожна заблукана людина прирівнюється до таргана завезеного з іншого міста: його можна поганяти, а можна і полюбити за довгі вуса чи просто з жалю зі всієї широти загадкової російської душі. Але хто заперечить, що солов’ї вміють співати для своєї пасії пісні не згірш головного героя у фільмі, до того ж зі значно глибшим змістом, оскільки солов’ї – закоренілі холостяки не співатимуть взагалі. Тож чи варто нам, носіям солов’їної мови, журитися іронією таких інтелектуалів з долею тарганів-безхатченків, які окупували всі тепленькі місця не лише в рідних околицях, насміхаючись при цьому з обмеженості солов’їного репертуару, що не дає змоги розширяти житлову площу більше, ніж на одне гніздечко на одну весну? Немає значення, де ти спиш, чи в Москві – столиці найсильнішої держави в світі, чи в Ленінграді – інтелектуальній столиці найбільшої країни світу, чи в літаку, у найвищій точці на найбільшій швидкості, за законами інерційності голова сонного завжди буде скочуватися на плече ближнього, але не завжди ним буде художник, режисер картини, як Ельдар Рязанов, який у літаку не то поправляє голову п’яного сусіда, як герой фільму, не то як режисер намагається поставити на місце, причепити до плечей звичайну людську голову, обезсвідомленого людського тіла представника радянської еліти, начебто найгуманнішого суспільсва. У реальному житті режисером долі завжди стає кожен ближній, бо від його поглядів, антипатії чи симпатії безпосередньо залежить доля людини як на самій землі, так і високо на небесах. Не стереотипи, які породжують сміх, а символи життя (точніше симБоли за аналогією “футБолу”) – доторк ока, слова з уст, барви з-під пензля, як людського тіла у поЦІЛунку та у приЦІЛі, визначають кожен крок долі, за аналогією кола від кола на рівному плесі води і музики від доторку пучки пальця скрипаля, де мало грати правильні ноти і робити правильні рухи, значно важливіше у цьому випадку НЕ ГРАТИ жодної фальшивої ноти, НЕ ЗРОБИТИ жодного неправильного руху. За законом гармонії одну єдину ноту, тривалістю в ціле життя, тримати чистою і нефальшивою виявляється набагато складніше, ніж зіграти на одній струні п’ятьма пальцями найвіртуозніші твори, тільки тому, що це потрібно зробити самотужки силою власного серця, тоді як віртуозні твори писані для того, щоб визначити і відібрати віртуозів серед інших. Символи у прицілах пістолетів прирекли тривалість життя Пушкіна на 38 років і Лермонтова на 27 років, а стереотипами стали їхні твори. Символи виставляють ціну всього у цьому світі, а стереотипи – реальну кількість затраченої крові на утворення слідів після себе у цьому житті. Різницею та одночасно і сумою, і добутком, і часткою є завжди краса світу, зрима не очима, – вони бачать тільки плоскі стереотипи, а серцем, яке (втрачаючи), посилаючи кров до відповідних органів, відтворює красу за своїми мірками доброго і гарного, звідки походить і слово щастя (с-частя), як приватизована частинка світу в серці взамін на його роботу. Такі закони класики – коло породжує таке ж коло, тільки в іншому часі і просторі, яке око бачить в іншій формі краси. Нагадаємо, що головному герою культового радянського фільму вже стукнуло 36, але ми не знайдемо жодного штриха в гуманітарному вимірі його поведінки, який вартий наслідування, жодного символа, як самодостатнього, завершеного, ідеального з позицій моральності кола, яке б породжувало аналогічні властивості в серцях глядачів, а значить кожне людське несите око проковтне все побачене як завершену схему “ловись рибко тільки велика й ще більша” і стане ще голоднішим, мов роздратований, бо безхвостий вовк у лютий мороз, на що й розраховували патрони фільму, тому що битий небитого везе, а не навпаки, що б там не співали нагорі, сидячи на чужій спині. Академік Т. Шевченко попереджав у своїх “Катеринах” про такі особливості психології людей, які живуть за законами оберненої перспективи, ще за 100 років до створення фільму. Тим не менше за 2 роки фільм по “ТВ посмотрели порядка 250 миллионов человек” (Вікіпедія). Постають цілком наукові висновки: той, хто на Новий рік щедрує, поширює технології незалежності, цілості й достатку, а той, кого тягне до екрана “Іронія долі…”, має незреалізовану потребу приниження, узалежнення, іронії й у власній долі. Українці, які і колядують, і переглядають фільм і, крім усього, спілкуються українською мовою, що програмує емпатичне слухання, отримують імунітет на будь-яку неприродну залежність (ілюзію, алюзію), а значить підходять як науковці, аналізуючи символіку радянського часу, тобто фільм для них не стає стереотипом, який тиражує узалежнення, а є об’єктом дослідження життя у часі невільного світу. Закадрові події тільки підтверджують усе сказане вище. На роль учительки російської мови в “інтелектуальному” Радянському Союзі не знайшлося жодної актриси за критерієм сексуальності та інтелегентності. Нею стала Барбара Брильська родом із маленького містечка Скотники біля Лодзя у Польщі. Це означає, що всі театральні освітні заклади найбільшої країни світу, навіть знамениті столичні ВГИК (заснований 1919 року Всесоюзний Інститут Кінематографії), ГИТИС (заснований 1878 року Всесоюзний Інститут Театрального Мистецтва) не спромоглися підготувати жодної кандидатури на банальну роль, що поєднує красу з інтелігентністю рядової вчительки російської мови з культурної столиці найбільшої країни світу. І що з того, що читаємо на сторінках Вікіпедії про освіту в Радянському Союзі: “На 1975 год в СССР действовали 856 вузов (в том числе 65 университетов), в которых обучались более 4,9 млн студентов. По числу студентов на 10 тысяч человек населения СССР значительно превосходил такие страны, как Великобритания, Федеративная Республика Германия, Франция, Япония и другие». Барбарі Брильській достатньо було освіти двох вищих шкіл у Польщі, і долі Попелюшки – розпочала вона свою карʼєру у 15-річному віці теж майже з черевичка, з фільму «Калоші щастя». Вона ж і отримала від радянської держави Державну премію (гроші) за гру в “Іронії долі…”. Ця скандальна історія актуальна і роздмухувана по сьогоднішній день. Валентина Тализіна не тільки зіграла в чудовому дуеті з Лією Ахеджаковою роль найближчої подруги-співробітниці, але й озвучила повністю головну героїню Барбари Брильської через сильний польський акцент у вимові польської актриси, проте не отримала за це жодної відзнаки. Між артистками й досі триває війна, і вони до цього дня звинувачують одна одну. Таким способом закон неситого ока вийшов за межі фільму й отруює вже майже півстоліття життя двох прекрасних жінок та їхніх прихильників.

Маємо нагоду порівняти цю ситуацію з польською і російською артистками з аналогічним випадком плагіату голосу в української артистки в США. Не тільки порівняти, але й зрозуміти кардинальну відмінність української ментальності. Мовимо про видатну українську співачку Квітку Цісик, 65 років від дня народження і 20 років від дня смерті якої відзначили цьогоріч навесні.

Частина ІІ

Не розфарбовуй хламиду на матері фарбою з Тіру;

Тогу маляті дарма робиш барвистою теж.

І не вдавай, живописцю, що сяють там перли індійські,

Чи, що Лівійське мигтить світло на тім полотні.

Досить того, що зображено їх у взаємних обіймах:

Мати стискає дитя, – ручки й воно простяга.

Образ такий нам цінніший за пурпур і золото щире;

За самоцвіти також він осяйніший для нас.

Теофан Прокопович (1681–1736).

In imaginem B[eati] Virginis Mariae puerum Jesum tenentis

(«На образ Діви Марії з малим Ісусом на руках» пер. з лат.)

Людська доля, як птаха: в одному своєму світі люди поспішають жити, щоб не упустити жар-птицю, щастя спіймане за хвіст, а в іншому – поспіхом шукають, де б то сховатися від смаженого півня, що так і норовить дзобнути в самісіньке тім’ячко. Ось тому “волей судьбы” не можна стати ніким іншим, аніж жертвою обставин, натомість тільки “волею долі” досягають найвищих вершин слави. Співвідношення вигаданого і реального обернулося для артистів “Іронії долі…” чи не єдиними питанням, яке цікавить, коли їх упізнають на вулиці: як самі артисти легендарної комедії пережили нездорову конкуренцію пива з горілкою, відміряні пивними кухлями? Цікаво, що саме ця нерозв’язна загадка виявляється мучить вже не одне покоління алкоголіків світового рускоязичного простору 40 років поспіль. Навіть спеціально створені “фільми про фільм”, де “заслужені” артисти остаточно посивілі за ці 40 років, наввипередки розказують історію про те, як їм вдалось обвести навколо пальця режисера – вдаючи тверезих зіграти п’яниць, і навпаки – створити образи п’яниць на тверезу голову. Приблизно в той самий час на протилежній стороні земної кулі всі рекламісти Америки теж намагалися розібратись у загадках конкуренції: як тендітна дочка емігрантів з України примудряється, співаючи навіть для конкуруючих фірм, таких як Пепсі-Кола і Кока-Кола, одним тільки своїм голосом виводити їх усіх на нові обрії продажів?

Вловлюєте відмінність між нищівною і здоровою конкуренцією? Коли кожна нова причина як послід тіла (результат последствия), або як породження наслідку (рожденное наследием), причинно-наслідкові закони руйнування і збагачення… Але навіть тут в усіх випадках причина, як і мати визначає всю подальшу долю людей, не залежно від того чи вони визнають це самі. Отож, тільки ті, що розуміють цей зв’язок, спроможні впливати і змінювати хід історії. Тільки ті, хто переконаний, що не лише дитина простягає руки до матері, але й мати завжди підтримує дитину на своїх руках, своє творіння за законом вічності, спадкоємності і найбільшої цінності.

Отож, про українку, яка вміла змінювати хід історії, та закони українства, що століттями подивовують світ.

Як читаємо у Вікіпедії “У середині 1970 років американка українського походження Квітка Цісик відчайдушно увірвалася в світ реклами на телебаченні та радіо, де її чекала справжня американська слава”. І лише двох платівок з її піснями стало достатньо, щоб вона залишилася неперевершеною в Україні навіть через 20 років після смерті. Щоб зрозуміти цей феномен торкнемося тільки деяких моментів життя співачки. Детальніше про них можна довідатися з україномовної Вікіпедії, з чудових фільмах про неї та з її участю, зокрема, де звучать пісні в її виконанні.

“Дитячі й юнацькі роки Квітки Цісик проходили за звичними для української емігрантської родини школярсько-вишкільними заняттями. В буденні дні Квітка Цісик навчалася в американській стандартній школі, а по суботах прямувала до «Школи українознавства» (Озон-Парк), куди її записали батьки, намагаючись зберегти зв’язок з батьківщиною та українським людом…

Закінчила вищу школу музики і мистецтва та два коледжі: Харпер-коледж і Маннес-коледж. По стопах батька, професійного скрипаля, вивчилася грати на скрипці, успадкувавши від нього не тільки технічність… Проте вибір життя випав не на скрипку, а на голос.

1978 року пісня “Ти світло мого життя” з однойменного кінофільму отримала “Оскар” у категорії “Найкраща музика, оригінальна пісня” та “Золотий глобус” у категорії “Найкраща оригінальна пісня до кінофільму”, а також номінувалася на нагороду “Греммі” в категорії “Пісня року”. Вперше цю пісню виконала Квітка Цісик, але вся подальша слава й успіх дісталися співачці Деббі Бунен, батько якої перекупив у Джо Брукса права на цю композицію.Так Квітка Цісик була за крок до Оскара, який у неї “вкрали”.

Перший диск з українськими піснями “Kvitka” або “Пісні України” був записаний 1980 року і мав присвяту “Володимирові Цісику, скрипалеві-віртуозу, моєму незабутньому батькові присвячую цю збірку пісень”. Другий “Два кольори” – 1989 року.

Починаючи з 1981 року і до смерті, Квітка Цісик незмінно була голосом і обличчям компанії “Форд”. Її голос прослухали майже 22 мільярди разів, що в чотири рази більше за все населення планети. Співала в рекламі навіть для конкуруючих компаній Пепсі-Кола і Кока-Кола, майже для всіх авіакомпаній і фастфудів. Усі хотіли мати рекламу з її голосом.

Американка Кейсі, як звали на англійську манеру Квітку, витратила понад чверть мільйона доларів на запис українських пісень найвищої якості на двох дисках і представила їх на найвищу нагороду в Америці, де їх так і не оцінили. Натомість саме вони перевернули життя мільйонів людей в Україні. Пригадаймо й те, що дядько Цісик очолював сільську “Просвіту” і загинув, несучи людям світло слова в Україні.

Це невеличке досьє про життя і діяльність не довгоногої красуні, а тендітної, крихітної українки, якій вірили мільярди. Саме її доля є справжнім прикладом української філософії серця Григорія Сковороди. У всіх випадках наголошують, що у скандалі з плагіатом Квітка Цісик не затівала судових процесів – це нетипово для шоу-бізнесу в Америці, але це так властиво всім українцям, бо вони споконвіку дотримуються філософії серця – кордоцентризму. «На Різдво сорочина сіренька, але новенька, а на Великдень – старенька, але біленька»… Цього українсього принципу дотримувалась і Квітка, як у житті, так і в бізнесі у далекій Америці. Символізм – це звичайне співідношення кіл як цілого до цілого, так само як матері до сина, людини до свого дітища, і навпаки, а отже, і як сина до людства, з якого він походить і до якого прагне наблизитися, ставши Людиною в самостійному житті. Щоб показати українську екзотику світові, співачка як придане з бабусиної скрині “витягнула” старі рідні пісні, але ставилася до них як до найчистішого скарбу, залучивши до праці найкращих на той час музикантів, що грали для Френка Сінатри, не шкодуючи для них гонорарів за добру роботу. Ні до, ні після Квітки ніхто не записував українські хіти в такій якості. Воскреслі в її голосі пісні допомогли мільйонам українців воскреснути до життя, зцілитися нечужим, рідним ліком. А у своїй праці в рекламному бізнесі Квітка була щирою та самовідданою, намагаючись голосом передати новизну сприйняття товару, як щось особливе і неповторне, поважаючи плоди праці інших так, ніби це живі істоти, божі діти, що з’явилися на світ маленькими і непомітними, але з великою місією перспективи життя на землі на благо людей, так, як в українців прийнято вітати Різдво Ісуса. Все це робилося важкою працею і з великої любові до людей, до рідної землі, до законів, за якими тільки земля породжує людей, а люди своїм талантом творять красу, яка за законом символізму в іншому вимірі таки мусить повертатися до землі-першопричини, а не зависати на життєвих непорозуміннях, навіть якщо це “Оскар” чи “Греммі” – найвища відзнака і великі гроші, що несправедливо промайнули повз, не опинившись у руках власника. “Вона все робила вишукано” – засвідчує шляхетність своєї дружини Ед Раковскі. Це закони співмірності, паралельності, за якими вона – справжня співачка за покликанням, цілковито і повністю без жодного “зерна неправди” як українка з пісенного краю, професіонал з абсолютним слухом скрипаля, а отже, стоїть і стоятиме вище не тільки над великими інтригами, але навіть над найменшими фальшивими нотами на цій і на тій стороні світу, життя чи смерті: скрізь і завжди незалежно ні від чого. Голос Квітки звучить сьогодні, коли її самої вже ось 20 років немає серед живих, навіть без її імені в титрах – це найголовніше, і змінити цього ніхто не в силі. Його чують усі, хто має почути, а з німим серцем – і титри не допоможуть. За законами гармонії всякий, хто вимагає новенького і біленького, а отже, вже зазделегідь цілого і готового, повинен знати, що у перспективі часу усе рано чи пізно стане сіреньким і стареньким безповоротно, а тільки правда залишається живою і вічною.

На прикладі Квітки Цісик ми бачимо благородну місію української жінки оновлювати старе і вибілювати сіре, що в гуманітарному вимірі позначено Різдвом і Великоднем. Ані час, ані простір тут значення не мають, а тільки людські якості самовідданості та служіння з великої поваги до минулого часу, а отже, до коренів рідної землі; і до майбутнього – до людей, які на цій землі живуть і житимуть після нас. Одна платівка, потрапивши в Україну, стала стереотипом, копії від якого відкрили шлях від почутого через серце до ідеально круглого простору зіниць очей, українських очей і українського погляду на світ філософією кордоцентризму. Вона не міряється витраченими чвертю мільйона доларів на випуск всього лиш двох платівок, і зважте, ВИТРАЧЕНИМИ КРОВНИМИ ГРОШИМА, ДАРОВАНИМИ людям ВІД ВЛАСНОГО серця з власним голосом найвищої якості, на однакових умовах як для найвищого конкурсу Американських пісень, так і для українського вуха у глухому українському селі. А не як у поляків чи росіян в “Іронії долі…” новорічна показуха для вислуговування грошей У ВЛАСНУ кишеню як ЗАСЛУЖЕНИЙ податок з ВЛАСНОГО народу, у формі ДЕРЖАВНОЇ премії за роль радянської вчительки, не то блондинки, не то коханки, не то кухарки, не то співачки, не то розділеної на трьох артисток, не то трьох артисток поділених на одну героїню і на одну ДЕРЖАВНУ ПРЕМІЮ-ЧУЖІ ГРОШІ! Закономірно, що не гроші стали причиною сварки а, вимоги ПРИВСЕЛЮДНОЇ ВДЯЧНОСТІ РОСІЙСЬКІЙ актрисі від імені гонорової польської красуні за високолітературне російськоязичне озвучення спільної ролі, що, зрозуміло, нездійснене, тож актуальне з 1976 року досьогодні. До честі третьої артистки, на той час вже виконавиці “Арлекіна” Алли Пугачової, вона, професійно відспівавши весь фільм, одразу ж відмежувалася від нього словами з пісні “как хорошо, что я больна не вами…”, чим заслужила власне місце в часі та просторі, де до нинішнього часу навіть Брежнєв – тільки дрібний політичний діяч епохи Алли Пугачової.

Тож цей фільм на практиці доводить, що справедливо поділити одну премію на трьох без дотримання законів символізму, де кожен зберігатиме свою людську гідність економічно можливо тільки за відпрацьованим при соціалізмі законом поділу на трьох, коли і після третьої також не закусують. У суспільстві, де кожен є завжди жертвою обставин, на перший план виступає інстинкт збереження не цілісності, ні, а примітивного ботанічного існування з підсвідомим бажанням прокинутися на ліжку, лиш би не у сніговому заметі в країні вічної мерзлоти, так навіть м’ясники у білих халатах видаватимуться ангелами. Вічна мерзлота – це особливості клімату в найінтелектуальнішій столиці найбільшої країни світу, розрекламованій усім жителям планети на “всеобщепонятном языке”, як пробите вікно в Європу, тільки за кадром залишається, що пробите на кістках мільйонів живих людей і перш за все українських козаків. Тому жодне таке вікно, навіть весь петровський російський флот, не прирівняється до значення одного єдиного людського серця української співачки, що пробило хоч і дуже маленькі, але справжні віконця в світ добробуту та високих технологій реальним мільярдам американців. Потойбіччя і бек-вокал (бек – англ. спина) геометрично означають однакову геометрію простору, і тільки постійний вибір правильного напрямку руху вектора серця в грудях також означають і блискучу кар’єру в американському шоу-бізнесі. Цей закон лежить в основі високонаукової української економічної теорії доведеної життям, тієї ж філософії серця, правильність якої на власному житті прорахувала не наукова лабораторія “Капітал від гіганта всесоюзної мислі… :((( ”, а тендітна українка з пісенного краю із запрограмованим у дитинстві відчуттям фальші в пучках пальців скрипальки. Тому ми, українці, повинні порушувати питання про міри кордоцентризму в гуманітарній сфері, започатковані й виставлені лицем перед усім світом великою гуманісткою, українською співачкою з неймовірною силою в серці – нашою рідною Квіткою Цісик. Її мрія української екзотики набуває нової форми і сьогодні має всі шанси бути побаченою світом. Технологія просвіти є її основним елементом.

Перехід з української мови на російську переселяє людину з вільного символічного мислення цілісними образами у стеротипне мислення побудоване на засадах сили і залежності, а отже, людина стає чиєюсь частиною: більшою або меншою, але завжди невільною. Щоб відчути це, достатньо перекласти на російську мову “Два кольори” (“Два цвета”), “Пісня про рушник” (“Песня про полотенце”), “Червоне – це любов, а чорне – це журба” (“Красное – это любовь, а черное – это тоска”). Тому україномовні українці без вагань відстоюватимуть свої символи, а російськомовні – повинні мати дуже глибоку християнську віру і особливий камертон серця, щоб не йти на повідку стереотипів, закладених у мові, про що попереджали білінгвали Т. Шевченко і М. Гоголь, свідчать долі артистів, наших сучасників і кумирів, про яких йшлося вище.

Нам потрібне розуміння відмінності цих двох підходів до людської долі: українсько-філософського і російського-совєтсько-кріпацького, щоб у всій повноті осмислити особливості українського трактування світових законів гармонії.

Якщо в російській мові відштовхуються від принципу “велікій і могучій русскій язик”, де головні члени речення “под-лежащее” і “сказуемое” з чіткою мітою пасивності, то в українців точкою відліку завжди мусить бути – “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”, як не може в людини бути серце поза людиною з другою кров’ю, а головні члени речення – “підмет” і “присудок” чітко й однозначно позначають місце кожного не тільки слова, але й звуку-вигуку, подиху-видиху, думки-сфери-ноосфери в долі людини. Якщо у росіян точкою відліку є зримість за найменшим упізнаваним, принцип взаємовідношення у золотій пропорції: всього до більшої частини, як більшої частини до меншої, де в розуміння всього вкладено все те, що моє “Я” хоче, а вчасно не зупинившись, у такому поділі отримуємо повернення до старого корита, як у О. Пушкіна в “Золотій рибці”, що є також аналогією повернення до витоків, до джерел а в реальності до чиєїсь матері, то в українців золотий переріз – за принципом золотої середини, співмірності, символізму: як ціле і незалежне відноситься до іншого теж цілого й незалежного. Співаємо у щедрівці: “Там овечки покотились, / А ягнички народились” (якщо цілі овечки котяться то і ягнички цілими родяться за законом жіночого начала в кожному роді-родині усякого живого роду-народу), розмальовуємо писанки – прикрашаємо власними руками живий символ самого життя в чарівному Яйці-Райці реальної Біосфери-Ноосфери. За цим принципом на українському городі росте те, що посадили, а не все, чому не лінь, бо в Україні живуть – українці, а хто говорить з московським акцентом – називається москалем. Коло як і фальш не може мати міри величини ідеальності форми, бути більше чи менше круглим, вагітність половинною чи четвертинною, неситісь – ситою, неповність – повною, цілість – частинною, а звідси й неволя – волею, незалежність – залежною, як і Україна – суверенна держава, нічиєю частиною бути не може, а символ притиску, такий відчутний у мові поширюєтьсяі на геть усе, як зверхність Москви-столиці символа цілої держави на ту ж таки усю державу. Такі прості математичні істини в лінгвістиці не в змозі зрозуміти навіть російські академіки. На жаль. Фундаментальні закони в гармонії розпочинаються з відповідальності за сказане слово: “В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами” (Сааді, “Про виховання”, у книзі “Бустан”). В українців відповідальність відточена до поруху в серці, яке вибирає шлях для крові – до рук, що змінюють перспективу в просторі, до ніг, що змінюють перспективу в часі, чи до мозку, що перемикає за потребою швидкості в межах одного часу й простору з думок про каміння льодовикового періоду на турботу про час ще ненароджених правнуків. Таким є знаменитий український кордоцентризм, якого ми торкаємося рукою щоразу, коли розмінюємо 500-гривневу купюру зі зображенням його офіційного автора – українця Григорія Сковороди.

Принцип добропрекрасного, або грецькою калокагатії, є визначальним для кожного українця, де добро міряється серцем, а прекрасність – оком, які взаємозв’язані між собою плинною кров’ю. Символ плинності води, а отже, її відповідника в людському організмі – крові, як те, що ріднить людей, пов’язує їх зі землею: кривавий піт, криваві сльози, криваві рани, є математикою кордоцентризму, найменшою ознакою, одиницею хвилювання цілого кола в умавах життя НА Землі. Ідеальність форми її краю приречені пильнувати ті, чиїми символами є писанки, вишиванки, у чиїй мові чуємо мелодійне “о”, а у піснях – знамениту ліричність, та й в імені українців – край, як межа, якої пильнують, як жоден інший народ: межа між внутрішнім і зовнішнім світом, між прямою і оберненою перспективою, між формою і вмістом. Межа – як краса, ємність та ідея разом взяті в одному часі і в одному просторі серця, що працює, доки живе людина, а не доки спить, чи бадьориться.

Українська філософія кордоцентризму споконвіку була як Alma Mater для кожного українця: життя кожної української дитини починається зі закону поведінки у суспільстві за принципом “так – гарно, а так – негарно”: “Гармонійно-оптимальне співвідношення інтересів особи та суспільства можливе за умови, коли людина керується почуттями обов’язку і відповідальності, а гуманітарно-прогресивний ідеал стає суспільною нормою (Володимир Мельник, “Філософія і наука”. У кн. Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. – 568 с., с. 63–64). “Б’є – значить любить” – улюблена приповідка східного сусіда свідчить не про любов, а про двозначність прямої та оберненої перспективи, коли не розрізняють вхід та вихід інформаційних потоків – як результат, “неприродне посилання до матері” (лайка), при тому, що Alma Mater до уваги не береться, бо спрацьовує автоматично на рівні підсвідомості в межах анатомії людського тіла, а не математичних чи мовних символів, до яких не доберешся через побудову перспективи, а тільки через символізм: така людина без уяви не бачить себе з майбутнім як у старості з вусами і бородою, але завжди пам’ятає в минулому, як з мамою у дитинстві. Паралельні прямі не перетинаються. Це зовсім не означає, що їх не можна перетнути, але вони не перетинаються тільки тому, що зміст слова “паралельність” однаковий і в Африці, і в сусіда за стіною. Перетин паралельних прямих як порушення морально-естетичних норм (та ж революція) подолання страху і прояв сили для реалізації коплексу маминого синочка є ознакою незрілості, несамостійності, близорукості, агресивності й забобонності, оскільки людині дано СЛОВО, щоб вона про все могла домовитися й обумовити у всіх часах. Якщо сказано, що руки брудні, то є такі люди, які з допомогою мікроскопа в поті чола шукатимуть зображення мікроорганізмів, а не віритимуть словам ближніх, словам, у яких потрібно бачити не силу образу (стереотип), а силу діїєслова (стереоскопію): зміст сказаного в тому, що руки треба помити, а це потребує зовнішніх зусиль для поступу, на які вони не спроможні. За цією схемою “сказуемое” відрізняється від “присудка”, кожен чужий простір визнається своїм, а значить, кожна іронія стає реальною долею.

Саме тому концепція з урахуванням ВАГИ слова без “зерна неправди” була використана при заснуванні “Просвіти” 150 років тому: “…для того було застосовано принципи паралельних структур, які мали сприяти залученню до інституції представників усіх соціальних груп, головно, селянства, та через наближеність до народу своїх підрозділів формувати розгалужену мережу філій та читалень Товариства. Засада непохитності у дотриманні обраного курсу стосувалася насамперед, добре виваженої, принципової позиції творців та діячів Товариства, які всі визначені вище засади (творення проствітньої, національно-демократичної, масової, громадської організації) та принципи поставили в основу своєї діяльності, що не підлягало корегуванню чи відхиленню від визначеного спрямування” (Володимир Пашук. “Товариство «Просвіта»: формування організаційних норм та засад (1868–1939)”. – Львів: Національна академія наук України, інститут ім. І. Крип’якевича НАН Украіни, 2015. – 152 с.). Ці слова чи не найкраще ілюструють втрачене нами розуміння природи речей, яке, наче генетична формула, зберігалося в українському фольклорі, як перспектива життя дитини чи дітища залежно від того, яку долю дає мама-причина дитині-наслідку. Дещо видозмінений варіант прийшов до нас із середньовічних університетів як Alma Mater – мати годувальниця: що з чого виникає і куди дівається, або причинно-наслідкові зв’язки у кожній науковій сфері, і як наслідок нинішній рівень цивілізації, світло науки, засвічене в монаших келіях середньовіччя. Навіть народжена в Америці українка Квітка Цісик залишалася вірною філософії кордоцентризму, вибираючи долю для своїх пісень, платівок, – робила все якнайкраще з великою, щирою любов’ю до людей, до рідної землі-матері, а не до грошей чи розкоші. Маючи вибір, співала синові українських колисанок, вірила у життя, у власний голос, навіть будучи приреченою тяжкою хворобою. Вона робила долю власними руками, не нарікаючи ні на що, хоча мала чимало підстав для цього. Вірність принципу кордоцентризму, як неперетинанню за жодних обставин паралельних прямих, а отже, вибір принципу найбільшої цінності на землі – людської гідності і невтомне слідування йому до останнього подиху і навіть після смерті. Такий підхід єднає засновників “Просвіти” і Квітку Цісик у виборі шляху служіння народові. Гадаємо повертатися до “Іронії долі…” та її героїв зайве: все зрозуміло без коментарів.

150-річна історія “Просвіти” свідчення тому, що вона здатна побороти стеоретипи мислення громади, народу через живе, дієве слово української мови. “Якщо не спати нам, а йти – / то тільки разом, тільки вгору” (Петро Шкраб’юк. “Маркіян Шашкевич, На білій горі” в кн. “Співзвучність”). Наші попередники зберегли та примножили для нас і прийдешніх поколінь “зброю”, в якій більше трьох мільйонів слів і виразів, яка здатна об’єднати, оборонити, ідентифікувати народ найбагатшої нації Європи, – це дарована нам Богом мова. Мова, пісня, дума; знать від Бога вони, бо не були б такими правдивими і божественними: “Що в руці у мене зброя / Неполамана зосталась, / Та порушити рукою / Не дають мені кайдани” (Леся Українка, “Мрії”). Знищити кайдани, побороти стереотипи мислення – це під силу тільки тому народу, що власними руками творить свою долю щоденною важкою працею, а доля “Просвіти” з погляду 150-річної її історії – тому підтвердження.

Перший крок до перемоги, фундамент нашої національної ідеї – це працювати вдень і вночі щиро, жертовно і тільки тоді рідна мова, і рідна пісня звучатиме як програмування багатства та достатку у словах “Щедрика”, а не жебрання подачки у багатшого і сильнішого, бо ми сильні, багаті і Квітка Цісик довела це цілому світові.

Усі ми прагнемо щастя у цьому короткочасному земному житті. Немає нічого нового і несподіваного під сонцем, але тільки освіта дає розуміння, що з чого виникає і куди дівається. Українці – освічена нація, якій вибили з пам’яті істину, що все залежить від сили серця. Подивившись один одному в очі, навіть через пісню, мусимо відновлювати крок за кроком філософію серця, яка не під силу світу неситих очей.

Другий крок до перемоги пролягає через побільшення духовної і фізичної сили нації, духовності та інтелекту кожної особистості, перемоги людяності, гуманітарної цілісності та довершеності над стеоретипами мислення, де людина стає залежною від картинки в оці – об’єднання на засадах доброго й мудрого, взоровані духом свободи всепереможного Духу Божої правди, бо де Дух Бога живого, – там воля.

Страх – це параліч волі, чистого ясного погляду на світ. Фіксація на стереотипах, на страхах, на забобонах і снах – ознака неволі, бо людина може бути тільки у двох станах: цілісною, незалежною і вільною, або чиєюсь частиною, а отже, залежною і невільною. Мусимо сьогодні, стерегти свого “краю”, як у-країн-ці, бути свідомими такої своєї місії – проповідувати центр всесвіту в серці Людини (кордоцентризм), живий, а не мальований сенс буття людини, а значить творців долі життя цілого народу в надії та оперті на власні духовні і фізичні сили. Тільки творячи для власного духовного, інтелектуального життя нації, народу, об’єднаного словом рідної мови, можна бути цілісним і незалежним українцем у будь-якому куточку планети, а на своїй землі й у своєму часі перш за все. Тож “Нумо до праці, брати” (Борис Грінченко).

Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри української фольклористики ім.  Філарета Колесси Львівського національного університету ім.  Івана Франка.

ІЗ ЦИКЛУ 2020: НООСФЕРА академіка Ігоря Юхновського (Звітна ювілейна літературно-граматична статистика з нагоди 95-річчя патріарха Конституції Незалежної України).

 

Post Views: 272