Часто людське життя порівнюють зі спалахом лампочки, або її «праотця»… «бликуна». В «доелектричну» еру цей каганець розсіював нічний морок, блимаючи кіптявою на своїх власників, а ще підгледжував, як вони темними світанками збиралися поспіхом на роботу, як долали дорогу до неї, як вечеряли за родинним столом, як дівчата й хлопці довгими зимовими ночами розважалися на досвітках. Навіть, за словами однієї христанівської пані, бували моменти, коли він «розумів», що його блимання недоречне, і затухав сам по собі…
У СЯЄВІ ЮНАЦЬКИХ СПОГАДІВ
Ганна ЛЮТЕНКО, 1932 року народження, родом із села Заморіївка, мешкає у Христанівці:
– Та де там ті ліхтарі! В роки моєї юності їх не було! «Бликуном» користувалися. Десь у 50-х у Заморіївці (Бодаквянської сільської ради) встановили на вулицях ліхтарі, але проводи були алюмінієві – полопалися, а стовпи із вільхи, так сонце їх «покрутило» і вони попадали, тож не минуло й року, як світло «закінчилося». Пригадую, вечорами збиралися з дівчатами в подружки, яка жила вдвох із мамою, і в’язали мереживо. Ото вшістьох обсядемо стіл, на якому палахкотить «бликун», і вправляємося. Потім пришиваємо те мереживо до рушників, простирадл, сорочок. Та я й зараз ще в’яжу, ось готую на подарунок для внучки, яка мешкає в Архангельську, мереживну скатертину. Чимось же треба займаться!
Анастасія ДІГТЯР, 1939 року народження:
– Я закінчила школу (7 класів) в 1954 році і пішла працювати дояркою. Ферма знаходилася далеко, так що доводилося прокидатися о пів на четверту ночі і вирушати на роботу. Було, йдемо з дівчатами, а надворі – темно, дорога заметена снігом, нічого не видно. Правда, на фермі вже провели електричне освітлення. Вручну видоювали по 15 корів 3 рази на день. І ото, хоч-не хоч, а треба було заробляти гроші, бо залишилася сиротою: мама померла в 1951-му, а тато не вернувся з війни. Я мала ще старшу сестру – із 1936-го і меншого брата – із 1942-го. Добре, що з нами жила бабуся – материна мати. Я вже працювала, як прийшов до нас голова села Кіндрат Іванович, та й каже: «Я тебе і Василя (мого меншого брата) забираю в інтернат, а Марійка (старша сестра) нехай лишається коло бабусі». Ми з братом обійнялися, плачемо… Але бабуся нас не віддала, приютила в себе. Поробила я рік на корівнику – важко! А як раз ішла вербовка у Крим і ми із двоюрідною сестрою вирішили відправитися на «кримські роботи». Але привезли нас не в Крим, а в Грузію! У Криму не було вільних робочих місць – нам так пояснили. У Грузії треба було збирати зелений чай. Півтора року я трудилася на чайних плантаціях. Робота – не тяжка – обривала «наймолодші» 4 листочки на гілках і гаптувала їх у сумки. Норма була 18 кг на день. Таке заняття мені подобалося. Робочий час починався о 9-й і тривав до 17-ї, обід нам привозили і платили добре. Начальник був родом із Полтавщини, тож він попередив нас: «Дівчата, за 24 години я поверну вам паспорти і відвезу на станцію. Тікайте звідси, бо під час заворушень можуть усіх повбивати». Справа в тому, що тоді почали привозити студентів різних національностей і це призводило до небезпечних сутичок.
Отож, приїхала в Христанівку – пишна, не замизкана, – та не встигла дійти до бабусиної хати, як перестрів мене голова колгоспу і каже: «Іди корів доїть!».
Молоді були, веселі. Сходилися в центрі села дівчата й парубки, пісень співали, сміялися. Місяць нам світив… романтика!
Робила я й у корівнику, і бригадиром, а згодом і ферму очолила – були там корови, вівці, коні, ще й студентів на практику хтозна скільки, було, навезуть – 200 чоловік! Треба ж їх нагодувати, постіль видати!.. Ставка в мене була 280 рублів – мені хватало!
Олена ОЛЕФІР, 1938 року народження:
– Я теж закінчила 7 класів. Пригадую, як учила уроки при каганці. Було, мати запалить гніт, змочений в олію… У класі 40 учнів різного віку, починаючи від 1934 року народження. Книжок не мали, замість портфеля – полотняна торба, яку мати сама шила. А в неї ще ж і шматок хліба, намащений олією, вкидали на шкільний перекус. Та торбина була така засмальцьована! Трудне було. Батько не вернувся з війни. Доводилося виживати. Дрова на плечах носили із лісу, а взимку спускалися з гірки: брали якусь тріску, сідали на неї і неслися в снігові кучугури. Правда, тріска зоставалася на горі, а ми – під горою. Зате так весело було! Пам’ятаю і важкий 1955-й, як їздили люди в Лохвицю по хліб. Летимо туди о 6-й ранку і стоїмо цілий день у черзі, щоб купити 2 хлібинки! Дорогою з’їдала тільки шкоринку, бо сім’я чекала хліба.
Ганна НАУМЕНКО, 1943 року народження:
– На роботу ходили з ліхтарями, їх ще називали «мишами»: наливали в них солярку і чаділи ними і в хаті, і біля корів, і на весіллях… Аж голова боліла. Була в Христанівці електростанція, вмикалася о 4-й ранку, але працювала вона не довго. Пізно-не пізно, а ходили після роботи в клуб на репетиції – готувалися до концертів у Лохвиці. Хор так співав, що й «бликун» тухнув! Молоді тоді набагато більше було… А тепер ми, діти війни, нікому не потрібні. Виплати нам відмінили ще при Азарову. Зате сам такі «чамайдани» накрав та наскладав грошей – ми по телевізору бачили! «Страшноє дєло»!
Катерина ГЕРГЕЛЬ, 1947 року народження:
– Стовпи із електричним освітленням з’явилися в Христанівці десь у 1970-х роках. Працювали вони не довго – дорого обходилося їхнє світло. Але лампочки на стовпах і досі висять. В юності жилося веселіше: ходили в клуб, кіно нам возили. На перегляд фільмів індійського виробництва збігалося мало не все село! Хлопці грали на гармошці, танцювали, співали – хто як витягував ноти, так і гудів. Втинали яблучко, польку, – спасибі школі за те, що в ній трохи вчили нас хореографічної майстерності. Я любила вальсувати, а чоловік мій обожнював танго. Парубки й дівчата збиралися на колодках погомоніти, насіння поплюхкати. Виходили вечором гуляти і в кожного в жмені насіння. У дівчат були носові хустинки, на яких вони вишивали візерунки і обплітали мереживом, а хлопці умудрялися якимось чином їх «роздобуть» – щоб лишалася їм пам’ять (сміється)! І ми з подругами ховаємося із тими носовичками, а так же кортить, щоб украли! Щоб був привід знову побачитися: мов кавалер випадково знайшов хустинку і хоче повернуть (сміється).
Микола Волторніст, зараз він мешкає в Лохвиці, так гарно співав! Особливо пісню «Синий платочек», а ми йому підспівували. Весело тоді жилося! А ще ж вдень ганяли м’яча, а в темну пору забавлялися в «носовичка» і в «бутилочку» – цілувалися та хіхікали! Це у 1960-х така радість у нас була! Так ще ж і батькам допомагали. Мама на буряках зранку й до вечора. Пам’ятаю, на власному городі насіяли проса, а горобці його викублювали. Що робити – подружки гулять кличуть, а мені горобців треба розганять! Я додумалася, як вийти із трудної ситуації – прив’язала котів на мотузок біля проса, щоб птахів лякали. Один дідок гнав вулицею корів, побачив цю картину та розказав мамі: «Прісько, піди глянь, яка в тебе дитина розумна!..» (сміється). Вишень треба було нарвати відер 2-є – люди приходили купувати, в цибулі-сіяночці бур’ян вищипати… Тоді слухалися батьків…
Працювала я техробітницею у школі. О 4-й годині йшла на роботу, взимку повинна була витопити, поки учні прийдуть на заняття. Згадую зиму 1968-го, яка видалася надзвичайно суворою і сніжною. Замети сягали майже до проводів! Шлях не освітлювався, іду, шугаю у кучугури. Ще й палку несу, на ній шматок хліба – на випадок, якщо собаки перестрінуть… (сміється).
Спілкувалася Ліна Яковенко, 2018 р.
Leave a Reply