Захеканий юнак  на приміському вокзалі у Львові запитує у статечних жінок, що сидять на лавочці,  чи ця електричка Львів-Трускавець  їде через Стрий? У відповідь бабуся бубонить чомусь незадоволено: «Нє. Вона йде на Трускавец». От, тобі, бабусю, й Юріїв день! Адже ж ця електричка насправді заїжджає у Стрий. Тоді навіщо взагалі встрявати в розмову, коли  ти в цьому не компетентний? Ліпше свій лукавий орган приховай за зубами…

Одначе ні: маємо звичку на кожному, либонь, кроці демонструвати свої знання, свою неперевершену обізнаність чи не в усіх галузях життя нашого. Особливо, коли хочеться, а хочеться завше, комусь щось порадити. Найкраще, на мою думку, «знаємося» ми на медицині, в граматиці нашої мови, в історії тощо.

Скільки було дзвінків від простолюддя в Інститут української мови НАНУ, коли обговорювався проект нового правопису нашої мови. Люди активно радили своє бачення в синтаксисі, в морфології, в ономастиці. Мовознавці наші просто розводили руками. Нумо станьмо на вулиці, обхопивши свій бік руками. Від перехожих, безумовно, почуємо не одну сотню рецептів: і мазі, і пігулки, і настойки, і компреси – всі тут чи  не найкращі провізори. А яку енциклопедію порад на всі випадки життя можна записати в наших електричках. «Казали, кажуть, говорили, одна жінка казала, передавали» – такий набір «точних» першоджерел, на які посилаються знавці та порадники. «А ви чули?», «А ви знаєте?» – і далі, як із міха без кінця і краю сиплються несусвітні маразматично-фантастичні імпровізації.

Минули, на жаль, часи, коли в наших електричках люди читали художню літературу, не згадую вже про Святе Письмо. У руках подорожуючих часто-густо можна було побачити вервечку, молитовники, точилися бесіди на релігійні теми – зараз у кращому разі лишень чути негативи про священиків і про церкву.

Колись молодь поступалася місцем старшим, а тепер в юнки чи юнака на лагідне зауваження випалюється відповідь: «Я гроші заплатив за квиток». Чи вдома жоден батько не говорить на ті делікатні теми? Адже ж родичі теж їдуть в електропоїздах і все бачать та чують. А що робиться, особливо по п’ятницях, на перонах при посадці у вагони! Враження дикого степу, взяття Бастилії, бійки за хліб у час голоду…

Не хочеться завершувати свої думки чорним тлом, бо в душі жеврить надія на світле прийдешнє. Ми ж нація – інтелігентна, шляхетна, прямуємо до Європи. І обов’язково там будемо!

Зиновій Бичко,

член Національної  спілки журналістів України