27 червня на будинку Чортківської міської публічної бібліотеки відкрито монументально-декоративний розпис – такі у нас віднедавна називають чомусь іспанським словом «мурал». Зрештою, маємо ж україномовний відповідник – стінопис. Але нехай… Авторами барвистого розпису на стіні площею більш ніж 160 квадратних метрів є наші земляки, художник Остап Барановський та архітекторка Олеся Хмелик. Спільно з ними працювали Ольга та Яків Біленки, подружжя митців із Києва, для котрих Чортків став у перші дні війни прихистком, а невдовзі – наново відкритим творчим простором. Залучити численних меценатів для підтримки проєкту вдалося завдяки ініціативі Народної депутатки України Євгенії Кравчук. Робота на риштованні тривала 30 днів, приурочили її завершення до 500-річчя від надання місту Чорткову магдебурзького права.
Чорткавер – вільний городянин культурного міста
Які ж візуальні образи з’явилися у барвах стінопису? Бачимо тут пізнавані риси двох пам’яток архітектури, які власне надають міському краєвиду Чорткова унікальності, направду увінчують його. Це Годинникова вежа на Ринку, довкола якого й розросталося місто впродовж століть. І це Домініканський костел – неоготичний шедевр авторства нашого земляка Яна Сас-Зубжицького. Але змістовною домінантою живописного сюжету є динамічна постать якогось усміхненого дивакуватого чоловічка, який полює з сачком за книжками. А ті ніяк не втримаються на книжковій полиці і злітають у небо нарівні з голубами…
Чоловічок цей – Чорткавер, головний персонаж казкової історії з книжки «Пригоди Чорткавера» згаданого тут маестро Остапа Барановського. Книжка ця ще не встигла вийти з друку, а за її мотивами вже знято фільм «Брама Світла» (https://chortkiv.city/articles/188161/vijshov-film-brama-svitla-yakij-rozpovidaye-pro-prigodi-chortkavera).
Як зазначив сам автор у коментарі до фільму, ім’я головного героя означає «чортківський», «чортківчанин» і звучить на німецький манер: «Berlin-Berliner», «Tschortkau-Tschortkauer» (Чорткавер). А на німецький, бо епоха, в котрій живе герой, це «поміжчасся» – пора на межі Австро-Угорщини і Другої Речі Посполитої тут, у Галичині, а саме в Чорткові. Чим займається Чорткавер у нашому місті? Своє призначення він вбачає у тому, щоб множити щастя. А попутно – виробляти різні дива, створювати пригоди. «Брама Світла» це також певна пригода, що зв’язує фантазійний світ, де живе Чорткавер з цілком реальним – півтисячолітнім ювілеєм від моменту надання місту Магдебурзького права. Дата в історії Чорткова направду визначна – 500 років тому, в 1522-у, середньовічне містечко Чартковіце вперше отримало право створювати незалежні від короля та феодала самоврядні громади з функціями суду та адміністрування. У такий спосіб місто вийшло з тіні феодального Замку. Звісно, не відразу і не назавжди утвердився той суспільний лад, який великий Григорій Сковорода описав словами «Всякому місту — звичай і права, всяка тримає свій ум голова». Рецидиви феодалізму в Україні можна простежувати і нині: олігархат і корупція найпомітніші з них. Але початок утвердження свободи, права та демократії було покладено саме тоді.
Як бачимо поява казкового образу Чорткавера, вільного городянина у вільному місті, непогано співвідноситься із змістом відзначення ювілею міського самоврядування.
Тож Чорткавер невдовзі має шанс стати своєрідним талісманом міста – паралельно з історичним його гербом. Герб у нас чудовий, в його основі геральдичні знаки роду графів Гольських – подільська ружа і три срібних орала довкола неї. Як символи поєднаних в гармонії: благодатної подільської землі та людської праці на ній. До герба Гольских додано зображення чортківського замку. Як бачимо, сучасний герб міста побудований на символах доби середньовіччя – коли місто жило по волі власника маєтностей у ньому.
Що ж до нашого Чорткавера, то його можна сприймати як символічний образ вже більш відкритої міської культури, розмаїття городян. Вони вже не є власністю свого сюзерена, вони вільні, наділені правами, тож мають право бути різними. Судячи із звучання свого імені, Чорткавер скоріш за все міг би бути єврейським аптекарем, лікарем, а може адвокатом? Адже євреї у «поміжчассі», тобто на самому початку ХХ століття, складали більшу половину населення міста і серед них вже виділявся освічений прошарок. А можливо, він – німецький суддя, нотаріус, інженер? Якби він був польським шляхтичем, міг би записатися вже як Чортківський. Український шкільний вчитель можливо назвався б Чортковишин. Вірменський купець – Чорткович. Але усі вони – «чорткавери», мешканці цього міста: сусіди, співрозмовники, партнери, конкуренти. Усе, що з’явилося у нашому місті, своєю появою зобов’язане рокам злагоди між ними. «Поміжчасся» аж ніяк не було абсолютно безхмарною історичною добою. Але попри все людям переважно вдавалося більш-менш добре домовлятися та вживатися одне з одним, незважаючи на оту свою інакшість. Вдавалося – допоки зі сходу або заходу не приходили носії нелюдських ідеологій та імперських амбіцій.
Чорткавер – вільний городянин культурного міста
Які ж візуальні образи з’явилися у барвах стінопису? Бачимо тут пізнавані риси двох пам’яток архітектури, які власне надають міському краєвиду Чорткова унікальності, направду увінчують його. Це Годинникова вежа на Ринку, довкола якого й розросталося місто впродовж століть. І це Домініканський костел – неоготичний шедевр авторства нашого земляка Яна Сас-Зубжицького. Але змістовною домінантою живописного сюжету є динамічна постать якогось усміхненого дивакуватого чоловічка, який полює з сачком за книжками. А ті ніяк не втримаються на книжковій полиці і злітають у небо нарівні з голубами…
Чоловічок цей – Чорткавер, головний персонаж казкової історії з книжки «Пригоди Чорткавера» згаданого тут маестро Остапа Барановського. Книжка ця ще не встигла вийти з друку, а за її мотивами вже знято фільм «Брама Світла» (https://chortkiv.city/articles/188161/vijshov-film-brama-svitla-yakij-rozpovidaye-pro-prigodi-chortkavera).
Як зазначив сам автор у коментарі до фільму, ім’я головного героя означає «чортківський», «чортківчанин» і звучить на німецький манер: «Berlin-Berliner», «Tschortkau-Tschortkauer» (Чорткавер). А на німецький, бо епоха, в котрій живе герой, це «поміжчасся» – пора на межі Австро-Угорщини і Другої Речі Посполитої тут, у Галичині, а саме в Чорткові. Чим займається Чорткавер у нашому місті? Своє призначення він вбачає у тому, щоб множити щастя. А попутно – виробляти різні дива, створювати пригоди. «Брама Світла» це також певна пригода, що зв’язує фантазійний світ, де живе Чорткавер з цілком реальним – півтисячолітнім ювілеєм від моменту надання місту Магдебурзького права. Дата в історії Чорткова направду визначна – 500 років тому, в 1522-у, середньовічне містечко Чартковіце вперше отримало право створювати незалежні від короля та феодала самоврядні громади з функціями суду та адміністрування. У такий спосіб місто вийшло з тіні феодального Замку. Звісно, не відразу і не назавжди утвердився той суспільний лад, який великий Григорій Сковорода описав словами «Всякому місту — звичай і права, всяка тримає свій ум голова». Рецидиви феодалізму в Україні можна простежувати і нині: олігархат і корупція найпомітніші з них. Але початок утвердження свободи, права та демократії було покладено саме тоді.
Як бачимо поява казкового образу Чорткавера, вільного городянина у вільному місті, непогано співвідноситься із змістом відзначення ювілею міського самоврядування.
Тож Чорткавер невдовзі має шанс стати своєрідним талісманом міста – паралельно з історичним його гербом. Герб у нас чудовий, в його основі геральдичні знаки роду графів Гольських – подільська ружа і три срібних орала довкола неї. Як символи поєднаних в гармонії: благодатної подільської землі та людської праці на ній. До герба Гольских додано зображення чортківського замку. Як бачимо, сучасний герб міста побудований на символах доби середньовіччя – коли місто жило по волі власника маєтностей у ньому.
Що ж до нашого Чорткавера, то його можна сприймати як символічний образ вже більш відкритої міської культури, розмаїття городян. Вони вже не є власністю свого сюзерена, вони вільні, наділені правами, тож мають право бути різними. Судячи із звучання свого імені, Чорткавер скоріш за все міг би бути єврейським аптекарем, лікарем, а може адвокатом? Адже євреї у «поміжчассі», тобто на самому початку ХХ століття, складали більшу половину населення міста і серед них вже виділявся освічений прошарок. А можливо, він – німецький суддя, нотаріус, інженер? Якби він був польським шляхтичем, міг би записатися вже як Чортківський. Український шкільний вчитель можливо назвався б Чортковишин. Вірменський купець – Чорткович. Але усі вони – «чорткавери», мешканці цього міста: сусіди, співрозмовники, партнери, конкуренти. Усе, що з’явилося у нашому місті, своєю появою зобов’язане рокам злагоди між ними. «Поміжчасся» аж ніяк не було абсолютно безхмарною історичною добою. Але попри все людям переважно вдавалося більш-менш добре домовлятися та вживатися одне з одним, незважаючи на оту свою інакшість. Вдавалося – допоки зі сходу або заходу не приходили носії нелюдських ідеологій та імперських амбіцій.
«Бібліотека на Зеленій» – жива та віднині ще більш пізнавана
Звісно, найголовніше у бібліотеці – це Книга і Людина, яка спроможна зацікавлювати тією книгою та передавати її з рук в руки. Прикро, коли масово закриваються провінційні бібліотеки. А ті, що вціліли в ході перманентних «оптимізацій» останнього часу, перетворюються на пасивні книгосховища. Прикро, коли звільняються їхні працівники, знищуються книжки. Для того, аби залишатися привабливими і живими, публічні бібліотеки вочевидь повинні набувати якостей центрів культурного життя та суспільної комунікації.
«Бібліотека на Зеленій» вже два десятки років тому визначила для себе цей вектор руху. Вона була однією з перших на Тернопільщині учасниць проєктів комп’ютеризації та доступу до інформаційних технологій: «LEAP – інтернет для читачів публічних бібліотек» від Посольства США в Україні та «Бібліоміст» – від Фонду Білла і Мелінди Гейтс. Культурна місія бібліотеки відтоді значно розширилася.
Останнім часом молода лідерка бібліотеки, Ірина Брунда, намагається надати їй нове дихання, створити середовище, наповнене змістовними атракціями – для того, щоб людям хотілося сюди приходити, спілкуватися, дізнаватися нове, ділитися враженнями. І виносити звідси книжку, звісно. Віднині будівля бібліотеки стала більш пізнаваною та набула особливого колориту…
Не втрачаймо світлий дух у собі
Цей червневий понеділок загалом був оповитий сумом і гнівом – через чергові воєнні злочини росіян в Кременчуці, Лисичанську, Харкові, жертвами яких стали цивільні люди… Відтак у виступах організаторів дійства відкриття стінопису щоразу звучав сумнів: власне, чи на часі такі речі зараз, коли у війні щодня гинуть сотні людей?
Гадаю, все ж – на часі. Це не про розваги. Йдеться про насущну для кожного потребу в духовній поживі. Увесь цей час поки триватиме війна, ми не можемо постійно перебувати серед темних хмар ненависті, тривоги, страху, смутку… Люди не повинні втрачати світлий дух у собі. Дух любові, емпатії, піклування, творчості, спроможності сприймати красу підтримує їх у цю трагічну годину. Тим духом мусимо відрізнятися від ворога, аби не стати його подобою. В силу того духу віримо. Тим духом – переможемо врешті-решт.
