Фрідріх Шіллер написав «Оду радості». Людвіг ван Бетховен поклав її на музику. Європейський союз та Рада Європи зробили її своїм гімном. Отак і повелося. Радість стала символом великих. Вічною монументальною згадкою, що несеться крізь віки. От і Джейсон Віннер продовжив плеяду возвеличення і створив фільм «Ода радості».
Як багато метушні навколо такої звичної теми. Мабуть, вона вартісна. І, можливо, таки правда, що з маленьких радостей можна склепати цілком пристойне щастя. Як от почитати твір, послухати музику, подивитись фільм і поцікавитись політикою. Тепер це можна зробити за одним запитом. «Ода радості» багатогранна і маю свою історію.
Отже, виявляється, Шіллер написав «Оду…» для масонської ложі. Ключовим у ній було слово «свобода» і лише бажання дистанціюватися від політики змусило автора замінити його на «радість». Як і все написане з планом і метою, твір не дуже подобався автору. Митці більше тяжіють леліяти свої порухи душі, терзання і прозріння, ніж цільове словотворення, навіть досить пристойне. Бетховен включив «Оду …» до заключної частини Дев’ятої симфонії і це додало фурору обом. Рівно в середині двадцятого століття ФНР зробила її своїм гімном. А уже під кінець століття і музика, і текст стали гімном ЄС. На початку 21-го століття ЄС вирішило, що Радість Шіллера може вносити дисонанс у культурно-політичне життя і залишила гімном лише музику Бетховена – щоб не ображати мовні амбіції та почуття усіх народів.
Неймовірний шлях Радості – і все поміж великих та могутніх.
Отак, «Ода…» написана для свободи, стала культовою для радості. Торкнулась генія класичної музики. Стала символом величної світової організації, що була створена для свободи усіх, але частково залишається причиною радості лише для обраних. Багато хто хоче тієї радості та свободи, дехто її ненавидить, інші просто живуть в своїй площині.
В кінцевому результаті те, що було створено не за магією поезії, а з мети, стало причиною народження геніальної музики, символом величі та єдності, а саме пішло в небуття. Почалося з тексту. Залишились – його відлуння, наслідки та ідеали. Прекрасний шлях, як на мене.
А що якби текст був написаний з душі. Без причини і мети. Який був би його шлях. Чи було б йому завершення.
Поміркуйте про це. А я тим часом розкажу вам про враження від фільму Джейсона Віннера. Тут все як в сотнях роках історії – пошук радості і свободи. Страх. Боротьба. Капітуляція. Відатись на милість відчуттям. Дозволити собі відчувати радість. І хепі енд. Прекрасний фільм.
Ну, прекрасний він, звісно, з натяжкою, але хороший так точно. Гарні актори і гра. Цікава ідея – просто океанище для розглагольствування на теми філософії, самокопання, психології та росту особистості. Ідею можна обговорювати безмежно і з десятка сторін. Для хорошого вечора і обговорення з друзями та близькими – те що треба.
Доволі романтичне і кумедне кіно. Не пряма, що не є комедія, але сміятися захочеться не раз. Якщо ви такі ж, як я, то ще із зав’язки зрозумієте чим усе закінчиться. Не страшно. Ви, все ж, додивитесь «Оду радості» і будете у піднесеному настрої.
Не чекайте багато від фільму – він легкий, хоч і нагадує айсберг. Все важливе завжди заховане від очей, інакше воно не торкнеться нашого єства.
Мабуть, в тому і фішка мистецтва – не тикати пальцем на джерело і серцевину проблеми, а показати її вершок. Яскраву, страшну, болючу чи смішну головешку, щоб захотілось докопатися до захованого під товщею реальності змісту.
Відволічусь від теми, але мене на долю секунди осінило. Я безліч разів відчувала безпорадність і німоту своїх слів. Мабуть тому, що вони не були мистецтвом – я порушувала закони фізики і перевертала брилу льоду основою доверху. Вивертала серцевину навиворіт і показувала, демонструвала, тицяла усім під ніс і ледь не благала зрозуміти. Безліч, вагон і ще причеп важких, хоч і прекрасних слів. Тисячі знаків і тисячі пробілів між ними, але люди часто не бачили навіть впритул мого айсберга. Виходить, я не вмію робити мистецтво. Не даю людям зіткнутись із айсбегром сам на сам. Тому програю. Тому мої багатослівні випади і спітчі німі. Тому я не митець. Я не даю можливості пізнати свободу і радість у пошуку, у болю, у пірнанні в темні глибини правди.
Над цим варто подумати. Подумаю.
Вернемося до фільму. Його варто подивитись, щоб зрозуміти, що усі причини для «не ….» у нашому житті насправді не такі залізні, логічні та непереборні. Не підпускати, не любити, не варта/вартий любові, не полюблять, не зможу, не вийде, не варто зусиль, не приймуть, не погано і так.
Що ж, ми можемо себе обманювати хоч до скону. Можемо намагатися обманювати інших. Можемо боятися і робити вигляд, що боремося. Можемо вибирати тих, хто нам підходить по всім законам природи і логіки. Та чи варто. Радість народжується лише від щирості, чесності та свободи. І вона варта усіх зусиль, адже із маленької радості можна зліпити цілком пристойне щастя. Маленька радість і є щастя, як секунда і є днем, а година – роком. Наша радість – це і є справжні ми.
Подивіться фільм «Ода радості» він не геніальний, але хороший. Вартий вашого часу, бо може відкрити маленькі двері у вашій свідомості. Ті, які мелькають перед очима, коли ви мрієте, чи дозволяєте собі забути про комплекси, про усі свої «не …» та «ні …».
Яскраві або темно сірі, обдерті чи дбайливо пофарбовані – в кожного ці двері різні, але у всіх вони ведуть до того, що про ви не хочете думати, або навіть не знаєте як про це думати. Це вхід на територію, де ви не знаєте правил і законів поведінки, де ви загубитесь і втратите орієнтири. Але поки ці двері закриті, ви стоїте на місці: розгублені, безрадісні та підневільні. Дозвольте собі переступити поріг і загубитись, віддатись потоку, відкинути причини та безнадійно непорушну логіку. Прийміть реальну свободу відчувати таку радість і так як вам того хочеться. Цього може виявитися достатньо, щоб перетворити секунди радості в роки цілком добротного щастя.
22,01,22 р. Світлана Кучпилюк