(Юлія Ткачова. Єднання: поезії / Юлія Ткачова. / Післямова Євгена Барана. – К.: Український письменник, 2021. – 88 с.)
Мабуть, читач здивується назві відгуку: яка одна нота, якщо в новій книжці Юлії Ткачової, поетеси з Нової Водолаги на Харківщині, члена НСПУ, віднайдеться і любовна, і пейзажна, і релігійна, і громадянська, і соціальна тематика? Втім, кожна людина (надто та, що наділена творчим хистом) є такою нотою: звучить від дотику зовні, але видобувається звук з осердя, з душі.
Саме ті твори, в яких напластування зовнішнього з внутрішнім проходить найщільніше, як на мене, виходять художньо сильними. До таких належать вірші з сюжетом: “Ця жінка в чорнім бреде до храму” і “Райське яблуко”. Названі вірші розташовано авторкою в різних розділах, але вони мають спільне: емоційний і кольоровий контраст. У першому вірші — чорне, зблякле синє, барвисте і чорне:
Ця жінка в чорнім бреде до храму,
а очі сині були колись.
Наснився син їй: “Матусю, мамо,
згадай про мене та помолись”.
Зайшла у церкву — і до розп’яття —
Душа ж порожня, як храм вночі.
Барвисті квіти — на чорне плаття.
В очах від болю душа кричить. (С. 9)
У цитованих рядках мінімум дії, але читач бачить оцю картину, ці “кадри”: жінка бреде до храму — жінка в храмі припадає до розп’яття. Слідом за ліричною героїнею читач відчуває скорботу (крик болю від утрати сина) та недосяжність колишньої життєвої радості (очі сині були колись, а тепер виплакані), барвисті квіти ж падають із рук на чорне плаття, як опадає радість душі… Це не тільки про війну, це про нещасні випадки і хвороби, які забирають дитину у матері… А у підтексті звучить історія Великої п’ятниці.
“Райське яблуко” починається схоже, хоча початкова тональність — не розпач, а смуток:
Прямує дівчина до церкви —
душа її від смутку терпне.
Зайшла… І до розп’яття Бога —
до неба ж то пряма дорога. (С. 42)
Авторка має на думці не лише силу відкупної жертви Ісуса Христа, а і людське страждання — забутий дарунок Бога, що може допровадити людину до чистоти. Та ця фраза-тлумачення спрощує вірш нотками дидактики. Попри сказане, вірш “Райське яблуко” — ніби чергування малих кадриків (спершу, на два рядки, далі — на чотири):
Враз на вустах молитва щира,
Благословить священник миром.
Тепер покласти треба гроші,
а у руках — лиш яблук кошик.
Одненьке яблучко червоне
кладе біля Христа. І дзвони
заграли, заспівали дзвінко!..
Пішла із церкви юна жінка (С. 42)
Із чималого фрагменту вірша “Райське яблуко” проглядає контраст смутку та радості. Якщо смуток тут і не ототожнюється з чорною барвою, то все-таки асоціюється з нею. А радість має червону барву. І радість, на противагу віршу “Ця жінка в чорнім бреде до храму”, перемагає, бо яблуко не гниє з роками.
Зіставивши вірші, бачимо не так сусідство “двох кольорів” — червоного (любові) та чорного (смутку, болю, скорботи). Бачимо “перетікання” одного в інше, коли втрачаються відчуття меж і світ стає храмом:
Ти любив так землю свою, Петре,
що у лісі, як у храмі, жив.
Там вивчав його таємні нетрі,
з небом ти не відчував межі!
І вітався з буслом ти щоранку,
Залюбки тонув у морі трав.
Землю, до свого життя останку,
Босими ногами цілував. (С. 18)
Цитований щойно вірш — одна із трьох згадок про Петра Сороку — українського поета, прозаїка та літературознавця. Юлія Ткачова 2019 року стала лауреатом премії Петра Сороки, але її згадки — то не етикетні вірші, а жива емоція, адже поетеса спілкувалася з паном Петром за його життя.
Мені цей вірш видався найкращим із трьох згадок, бо він вповні відтворив філософію пана Петра, що був укорінений у землю України та рідного йому (як і мені) Тернопілля і любив цей недосконалий і прекрасний світ. А ще вірш “Ти любив свою землю, Петре” вирізняє чудовий образ у фіналі. Не секрет: фінал вірша — рядок, який збирає всі його образи в цілість, запам’ятовується і лишає “післясмак”. Тому творчий успіх кожного автора — влучність, емоційна сила та яскрава образність фінального рядка.
Перетікання як єдність життя і творчості відображено авторкою збірки у вірші “Берізки в інеї срібнім”:
Берізки в інеї сріблястім
стоять укупочці, удвох.
По вінця у своєму щасті –
їх повінчав зимовий бог.
Та ось берізки аж до стелі,
тут на папері, на столі!
Моя рука стежину стелить
до них у сніговій імлі.
Вже я творець, тож повінчаю
їх легко, радісно, навік!
Закінчила роботу. Чаю
приніс мій любий чоловік. (С. 76)
Творчість постає в поетеси як споглядання реальної чи уявної ситуації-картини, що переходить у відтворення-змалювання (лірична героїня — художник, малює і Юлія Ткачова — не лише словом, а і фарбами). Її образ часами стає вельми зримим і сповненим потужного емоційного заряду:
Христос, мов дерево, обпалене грозою,
З обдертою корою. Так стоїть
і перед Богом сповідальною сльозою
відмолює гріхи усіх століть. (С. 43)
Втім, на місці авторки я б прибрала два фінальні рядки релігійної мініатюри: “Бо люди відреклись од свого раю — / тепер земну Голготу всі долають” (С. 43). Роз’яснення тут шкодить естетичній силі вірша. Пояснень, та ще і тих, що вводяться сполучником “бо” — бажано уникати. Варто спонукати читачів, аби вони самі шукали відповіді: чому та для чого…
В “Єднанні” Юлія Ткачова виразніше, ніж у попередніх двох збірках, постала для мене в іпостасі художника, в неї почастішали вірші-картини, вірші-кадри, вірші з елементами сюжету. Це свідчить про потенціал авторки творити ширші віршові полотна з елементами епічності. А ще, як здається, сюжетні елементи виказують прагнення Юлії Ткачової до руху.
Вона не зупиняється на відтворенні-копіюванні (хоч впливи в її віршах іще відчутні). Юля Ткачова творить світ, наслідуючи “зимового бога” чи Бога. Оце “вже я творець” із вірша “Берізки в інеї сріблястім” і є, як мені бачиться, кредо авторки, що вірить у власну спроможність створити щасливий родинний світ і змінити людські серця:
Можливо все – у мене сила Божа.
Я подолаю темряву, я зможу!
Я заберуся на життя вершину.
Натішуся і донечками, й сином…
А ще збираюсь написати книги,
Аби серця людські звільнить від криги. (С. 67)
Коли прочитала вірш Ю. Ткачової “Одна нота не творить музики?” зі збірки “Єднання” — одразу сказала собі: “Таки не творить”. Бо музика — не одна нота, а сукупність нот. Однак, прочитавши вдруге, сказала: “Без одної ноти можлива симфонія, але вона буде іншою, ніж із тією нотою”. Ю. Ткачова, вочевидь, міркує романтичніше та більш ідеалістично, ніж я, адже твердить, що без ноти-людини не було б симфонії (гармонії), а без краплі-людини, не було б океану людей… Радію, що Юля Ткачова зберегла чистоту, яка уможливлює таке бачення, і солідаризуюся з авторкою щодо рядків про любов:
Одна нота не творить музики?
То тоді б не було симфоній!
А веселі бджолині вулики
серед квіту троянд, півоній?
Без краплини водиці свіжої
не було б океанів світу.
Без проміння любові ніжної
сонце нас не змогло б зігріти. (С. 27)
Бажаю Юлії Ткачовій океану читацької любові, абсолютного поетичного слуху, щоб творити кожен вірш як симфонію, невичерпної образної свіжості і невтомного руху до життєвих і творчих вершин.
Надія Гаврилюк (Київ)